«Коли я їду в Україну, ця віра у перемогу життя скріплюється. Коли я бачу духовний, моральний, люб’язний, тихий, щоденний подвиг українців, мільйонів українців», – підсумував свою п’ятнадцяту подорож до України за час повномасштабного вторгнення Філадельфійський митрополит УГКЦ владика Борис Ґудзяк. Архиєпископ ділиться враженнями від зустрічей із українцями через живі свідчення народу, героїчні прояви щоденної праці та євангельські чесноти, які множать добро.
«Замість того, щоб звертати увагу лише на те, що не так, зауважмо різні неймовірно шляхетні прояви людського служіння і буття, які, зокрема, є в нашому народі. Я вже два тижні живу цим досвідом, мужністю, духовною доблестю, яку бачу в Україні». У інтерв’ю для ватиканських медіа Архиєпископ Філадельфійський розповідає про свої відвідини українських міст у період холодів та обстрілів, а також про силу надії, яка тримає українців у складних обставинах.
Владико Борисе, нещодавно Ви відвідали багато українських міст якраз у період найбільшого холоду та обстрілів енергетичних об’єктів. Якою для Вас була ця поїздка напередодні четвертої річниці повномасштабного вторгнення і якими Ви побачили українців цього разу?
Цей візит, можливо, більший, ніж попередні, адже був насичений контрастом – таким яскравим між незаперечними фактами терпіння, кривди, несправедливості, каліцтва, виснаження і смерті та, поруч із тим, великою любов’ю, євангельською любов’ю і героїчним служінням наших захисників на фронті, усіх, хто підтримує їх із тилу, і героїчним служінням щодо тих, хто покалічений, хто втратив рідних, майно, своє минуле і не бачить, яким буде їхнє майбутнє. Мене дуже надихнуло побачити, як у Києві Блаженніший Святослав і все його оточення тримаються. Це були якраз ті тижні найбільшого холоду і бомбардувань по мережі енергопостачання. Я зустрівся з десятьма єпископами, священниками, монахами й монахинями, нашими вірними, які всупереч цій неправді та кривді свідчать, допомагають людям, приймають найостанніших та залишених. Є дві сторони цієї воєнної медалі: маючи страхи й сумніви, слідкуючи за цією війною, я все ж таки бачу, наскільки для конкретної людини чи спільноти євангельські чесноти стають переможними.
Я бачив це в «Домі милосердя» в Чорткові, де також є сиротинець під опікою сестри Йосафати, яка всиновила 12 дітей. Я це бачив і чув у Києві, коли разом із Блаженнішим Святославом ми слухали розповіді мера Києва про героїчну працю інфраструктурників і ремонтників. Це було видно також в розмовах із матерями й батьками полеглих, які гуртуються, щоб підтримувати одне одного. Це було видно в Тернополі, на місцях, де 19 листопада впали смертоносні ракети, і забрали життя 38 людей. На місці, де тепер у Тернополі вже немає будинку, Церква там присутня, молиться і допомагає. Роблять це, очевидно, не лише представники духовенства, але й загалом у суспільстві, владі, різних громадських організаціях є неймовірні героїчні прояви щоденної праці. Це не подвиг однієї години чи одного дня, але місяць за місяцем, рік за роком. Очевидно, також є свідомість того, що десятки тисяч людей кожної ночі на фронті відбивають цю агресію. Сотні тисяч у Збройних силах щохвилини готові ризикувати своїм життям. Є велика напруга, але люди, які мусять довго перебувати в стресі, мусять це прийняти і жити далі. І вони живуть.
Після відвідин України, Ви повертаєтеся до Сполучених Штатів до виконання обов’язків Філадельфійського архиєпископа. Як Ви поєднуєте в собі ці досвіди, інтегруючи їх?
Для мене важливо пам’ятати і триматися Пасхального Таїнства – хрест провадить до Воскресіння. Хресна дорога не завершується смертю, вона провадить до пустого гробу і слів Христа: «Мир вам!». Я стараюся пам’ятати, як завершиться ця історія великого гріха, бо війна – це сукупність усіх гріхів. Починається вона брехнею, переходить у насильство, ґвалтування, кровопролиття, вбивство, захоплення. І все це завершиться, і Божа правда запанує.
Ми не завжди знаємо, чи це станеться за нашого життя. Все своє дитинство я слухав, як мої батьки пережили Другу світову війну, яка тривала шість років, під час якої шість чи сім мільйонів жителів української землі втратили життя. Як потім десятиліттями ця імперія зла, Радянський Союз, тримав за частоколом бойових головок мільйони людей у ідеологічному тоталітарному полоні. І воно остаточно розлетілося. Я бачив, як мої батьки пережили неймовірну драму світової війни. Потім я був свідком того, як розпадається тоталітарний режим, Церква виходить з-під підпілля, народ стає вільним, може говорити своєю мовою, жити, подорожувати й творити.
Все це відбувалося із сумнівами. Я пам’ятаю кінець 80-х років – мало хто вірив, що Союзу настане кінець, що буде незалежна Україна, що наша Церква вийде з підпілля. Були страшні втрати, але життя перемогло. Божа правда перемогла. Це не повертає життя тих, хто був убитий під час геноцидів, у Голодоморі, у війні. Їхня доля – небесна, вони в Божих руках. Там немає печалі, ні зітхання, але лише життя безкінечне. А тут життя все ж таки перемагає. І я вірю, що це станеться тепер. І коли я їду в Україну, ця віра скріплюється, коли я бачу духовний, моральний, люб’язний, тихий, щоденний подвиг українців, мільйонів українців.
Коли Ви вирушаєте до України, чи маєте конкретну мету? Чим для Вас є ця поїздка?
Мета – бути поруч і слухати. Немає слів, якими можна якось прикрасити, забарвити чи магічно змінити ситуацію. Але наша дійсність випливає з характеру самого Бога. Господь – це три Особи, які перебувають у спілкуванні, у стосунках. І дійсність така, що в стосунках, коли ми разом, відбувається все найважливіше. Там є любов. І не треба багато слів. Для мене важливо почути людей, бо я понесу з собою цю вістку, ці розповіді, ці враження. Думаю, що для кожного з нас важливо висловитися, виговоритися, поділитися своїм горем. Є таке прислів’я: горе, яким ми ділимося, стає наполовину меншим, а радість стає вдвічі більшою. І кожна зустріч, якщо вона не агресивна, не лукава, а відкрита, щира й добра, дає нам саме це.
Ви відвідували багато спільнот й бачили різні ініціативи. На Ваш погляд, що допомагає таким служінням не згасати з часом, а витримувати роки напруги й відповідальності?
Очевидно, у різних спільнотах, проєктах, служіннях і апостолятах є харизматичні особистості, які володіють різними дарами. Але однією харизмою, одним таким спалахом натхнення справа не продовжується. Має бути постійність, вірність, послідовність, систематичність. І це, мені здається, те, що відрізняє ті служіння, які тривають довго. Коли ними керують і в них служать особи, які не роблять це на день, місяць, чи рік, а які повністю віддають себе, не знаючи, як довго це триватиме. Це така самовіддача, яка відступає від власної волі, віддається у руки Богові, іншим, і не прагне нічого для себе. Бо коли ми відміряємо: «А що нам з того буде?», в нас закрадається думка, що нам цього недостатньо, і тоді ворог людського роду починає підсилювати саме ці міркування. А коли людина віддається Богові й дозволяє, щоб Святий Дух нею провадив, це стає чимось глибоким, тривалим і життєдайним.
У цій подорожі, серед різних відкриттів, мені особливо запам’яталось знайомство із «Домом милосердя» в Чорткові. Його засновниця Тетяна Дубина десять років тому повернулася з Італії в Україну і, маючи сина з аутизмом, зрозуміла, що в Чорткові немає підтримки для таких дітей і їхніх сімей. І вона почала співпрацювати з владикою Дмитром Григораком, єпископом Бучацької єпархії УГКЦ. Сьогодні «Дім милосердя» має три локації: у головному будинку перебуває до ста осіб. Крім дітей з аутизмом, ДЦП, та іншими видами інвалідності, є сироти, матері-одиначки, люди, травмовані війною, люди, які пережили ампутацію, які страждають від алкоголізму. Загалом в будинку є вісім різних форм служіння. «Дім милосердя» променіє такою легкістю, будучи місцем дуже тяжких пережиттів. Це показує, як можна навіть у малому, невідомому місці з обмеженими ресурсами починати служіння. І тоді Бог благословить, й знаходяться люди, які готові допомогти. Тетяна – людина молитви та служіння. Я побачив в ній мир і злагоду. Півтори години ми ходили від кімнати до кімнати на п’яти поверхах, і бачили людей, які зазнали великої біди, але в цьому домі ділилися з нами своїм миром. Ми не маємо важелів, щоб змінювати багато речей. Але там, де ми є, з тими, з ким ми є, ми можемо помножити довіру, простягнути руку, обійняти. І це добро не пропадає. А коли воно є постійним й систематичним, воно помножується.
Сьогодні ми живемо не лише у фізичній війні, а й у постійній напрузі інформаційного простору. Як сучасному українцю, не закриваючись від реальності, не дозволити страху та тривозі оселитися в серці?
Я сам переживаю цей виклик. З початком Великого Посту я стараюся гостро обмежити свій власний доступ до соціальних мереж і розумію, що для мене буває краще знати трохи менше. Мої обов’язки включають інформування іноземців про те, що відбувається в Україні. Тож знання певних фактів потрібні. Але думаю, що ці два тижні в Україні дали мені запас інформації. Треба бути поінформованими, але кожному з нас потрібно перевірити власну інформаційну гігієну. Чи пануємо ми над інформацією, чи вона починає панувати над нами? Чи є вона для нас корисною, чи вона нас споживає? Я думаю, що сьогодні є велика небезпека й спокуса поринати, “сидіти на гачку” інформації, бо вона стимулює нас. Вона часто буває сенсаційною, подається в такий спосіб, щоб не лише привернути, але й поневолити увагу. Будьмо вільними.
Я передусім говорю це самому собі. Наприклад, перед сном відкласти телефон, а взяти почитати Святе Письмо. У часі Великого Посту читати Євангеліє п’ять хвилин, і старатися засинати з враженнями від прочитаного Божого слова, а не якоїсь статті. Один духівник 35 років тому радив мені перед сном робити так: поглянути Спасителю в очі, Братові твоєму – Христові, Який тебе прийняв, тебе благословить і через хрещення робить тебе сином Отця. Ми в Христа хрестилися й у Христа зодягнулися. Будьмо з Христом! Не дозволяймо ворогові людського роду, дияволові, занадто проникати в наше життя. Він хоче нас розпорошити, хоче атомізації суспільства, щоб ми не довіряли один одному, щоб почувалися залишеними, щоб розчаровувалися і впадали у відчай.
А правда про нас у тому, що ми – улюблені сини і доньки Господні. І нам треба жити цією правдою. І тоді ця правда витісняє брехню і допомагає нам жити благословенням, а не впадати в багнюку лукавства та неправди про нас. Отже, потрібно шукати Того, хто благословляє, чути благословення, ним жити і його застосовувати, благословляючи інших. Замість того, щоб звертати увагу лише на те, що не так, зауважмо різні неймовірно шляхетні прояви людського служіння і буття, які, зокрема, є в нашому народі. Я вже два тижні живу цим досвідом, мужністю, духовною доблестю, яку бачу в Україні – від Блаженнішого Святослава і єпископів до вірних. І це не романтика, не ідеалізація, не заперечення реальності зла. Не даваймо йому більше влади над нами, ніж воно може мати. Будьмо вільними, для чого Великий Піст є прекрасною нагодою. Нехай Боже слово, Боже благословення буде тією казкою, легендою, істиною, з якою ми не лише лягаємо спати, але й прокидаємося та починаємо новий, Богом даний день.
Світлана Духович, Вікторія Гавалешко – Ватикан
Владика Борис Ґудзяк: в Україні бачу тихий щоденний подвиг мільйонів людей – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2026-02/vladyka-borys-gudziak-pro-sytuatsiju-v-ukrajini.html \
Українська передача 26.02.2026 – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2026/02/ukrainian-programme-26-02-2026.html
В УКРАЇНІ БАЧУ ТИХИЙ ЩОДЕННИЙ ПОДВИГ МІЛЬЙОНІВ ЛЮДЕЙ – ВЛАДИКА БОРИС ҐУДЗЯК, ФІЛАДЕЛЬФІЙСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ УГКЦ. – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=tHrPPw-530A
о. Петро Фостик
