У четвер 26 лютого відбувся похорон бл.п. Генрика Колодія (20.06.1952-20.02.2026). Покійний Генрик Колодій народився в українській сім’ї, депортованих в акції “Вісла” 1947 року. Останніх 20 літ він виконував обов’язки почесного консула України у Щецині. Раніше очолював щецинське відділення ОУП та успішно провадив підприємницьку діяльність.
Похоронні богослужіння у Щецині очолив владика Маріуш Дмитерко, єпископ – помічник Вроцлавсько-Кошалінської Єпархії а присутні були священники УГКЦ зі Щецина, Кошаліна, Колобжегу, Старгарду, Свіноуйсьце, Гожова, Бидгощі. Від імені присутнього римо-католицького духовенства, прощальне слово виголосив кс. Мацей Шмуц – директор Карітас Щецинськo-Камєнської Дєцезії.
Велика кількість осіб, присутніх на парастасі, на Св. Літургії та у цвинтарні каплиці – представників різних національностей та середовищ, багатьох установ та організацій, які прийшли на похорон нашого парафіянина Генрика, показує, що він у своєму житті старався зробити багато добра для української спільноти, для справи українсько-польського примирення та співпраці, для численних громадян України, котрі опинилися на півночі та заході Польщі.
Про самовідданість Генрика Колодія, старання захистити потерпілих та готовність нести допомогу іншим, свідчили його друзі та приятелі, які виступили з численними прощальними промовами у каплиці та при його могилі.
Архівне фото з 11.11.2008 р. о. Роберта Роси
Слова співчуття передаємо дружині покійного пані Терезі, синам Ігорю та Петру та всій рідній. Вічна Тобі пам’ять, пане Генрику!
о. Роберт Роса
Після проголошення про смерть бл. п. Генрика Колодія, в інтернеті з’явилося багато спогадів про нього та фото. Отже тут і мій особистий спогад.
У 2008 році, коли отримав направлення від владики Володимира Ющака піти працювати душпастирем у Щецин, Генрик та Тереза Колодії, зустріли мене з дружиною одними з перших. Наближалось державне свято 100-ліття від проголошення самостійності Польщі (11.11.2008 р.) і п. Генрик запропонував мені та Іванові Сирнику – тодішньому голові щецинського відділення ОУП, піти нам разом від української громади під пам’ятник Пілсудському. Це задумав він таку невелику “демонстрацію” нашої присутності і символ пошани. На моє питання: хто буде знати, кого ми там будемо представляти, п. Генрик відповів – отче на все є свій спосіб. Перед самою подією, п. Генрик добув з автівки синьо-жовті квіти, які у листопадово-сірому просторі, дуже сильно нас відрізняли, хоч ми прибули там, щоб бути з усіма громадянами.
Тоді також я був нещодавним випускником вишколу для військових капеланів і нас не забезпечено всім необхідним одягом. В мене – нещодавно після заприсяження молодого підпоручника сухопутних військ, не було ніякої зимової куртки а у листопаді буває “трохи” холодно – навіть для людини у військовій формі. Отже тільки закінчились офіційні урочистості під памятником а п. Генрик, не чекаючи мого прохання, підійшов до присутніх там своїх “визначних” друзів, щоб лагодити для мене теплу військову куртку…
Була у покійного Генрика особлива чутливість, християнська вразливість, така особлива сила та бажання допомогти іншим, розв’язати малі та великі проблеми.
“Лети ж, дуще, в небесний край,
Дорога то безпечна,
там вічний і блаженний рай,
свята жизнь безконечна”.
(похороння пісня)
фото: Аня Роса
