«Ми зможемо збагатити ті суспільства, які нас прийняли, коли ми збережемо свою ідентичність», – зазначає в інтервʼю для ватиканських медіа Апостольський екзарх для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії. Він розповів про виклики та нові можливості для душпастирства в умовах зростання кількості українських біженців у Європі.
Після початку російського повномасштабного вторгнення значно зросла кількість українців у країнах Апостольського екзархату для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії. Це створює великий виклик для Церкви у забезпеченні духовної підтримки, але також відкриває нові можливості для служіння. Про це розповів очільник цього екзархату владика Богдан Дзюрах. Він підкреслив, що українці, зокрема з центральних і східних регіонів, відкриті до духовного служіння, навіть якщо раніше не мали регулярного церковного життя. Екзарх розповів про постійну підтримку з боку Католицької Церкви та суспільств країн, що приймають та вказав на важливість того, щоб інтегруючись в нові суспільства, емігранти зберегли українську ідентичність.
Владико Богдане, в чому полягає особливість служіння у вашому екзархаті у цей період? Чи з’явилися якісь нові виклики останнім часом?
За період від початку повномасштабного вторгнення кількість українців на теренах екзархату зросла майже в дев’ять разів. Це, зокрема, стосується Німеччини. Дещо менша пропорційність в зростанні спостерігається в скандинавських країнах, але рівно ж і там в два три рази збільшилася кількість українців в порівнянні з періодом до повномасштабного вторгнення. В Ісландії, наприклад, кількість українців збільшилася в 10 разів. Звичайно, цифри є відносні, бо в Ісландії до 2021 року проживало приблизно 200 українців, але зараз їх є три тисячі. Отже, наша присутність, наше служіння є надзвичайно важливим. І люди шукають духовної розради, підтримки, молитви, тому горнуться до Церкви. І це становить для нас великий виклик і важливе завдання. Розцінюємо це як наше служіння Україні і українському народові. До цього нас кличе Христос, до цього нас кличе наша помісна Церква і Вселенська Церква. Ми в цих наших завданнях не є самотніми: відчуваємо велику підтримку з боку Католицької Церкви в країнах нашого екзархату. І за це ми надзвичайно вдячні. За ці минулі роки ми змогли збільшити нашу пасторальну присутність у всіх країнах. Зокрема, вперше в історії ми отримали своїх священників в Ісландії, де тепер служать отці редемптористи. Також вперше ми маємо нашого священника на постійному служінні у Фінляндії. Збільшилася кількість наших священників у Данії, в Швеції, в Норвегії. Словом, ми дуже вдячні нашим братам і сестрам римо-католикам, зокрема єпископам Католицької Церкви, які розуміють наші потреби і однозначно нас підтримують. В Німеччині ми теж практично подвоїли кількість душпастирів. Відповідно, теж зросла кількість наших душпастирських осідків, парафіян, місійних станиць. І всюди, де ми з’являємося, люди починають горнуться до Церкви. Це велика Божа ласка і великий шанс послужити нашим людям на даному етапі цієї нашої новітньої історії.
Владико, мабуть, велика частина біженців, що виїжджають з України, походять з тих територій, де радянський режим довший час старався викорінити релігію. Чи якимось чином це впливає на динаміку душпастирства, особливо, у вашому екзархаті?
Ми спостерігаємо, справді, що люди, які належать до наших громад або приходять до наших церков, щоб заспокоїти свої духовні потреби, походять з різних регіонів України. І ми є відкриті для всіх. Ми хочемо послужити всім, шануючи також конфесійну розмаїтість і неможливість на даний час заспокоювати свої духовні потреби у Церкві власної традиції. Тому наша відкритість проявляється в гостинності і в трактуванні з належною повагою кожного, хто до нас приходить. Справді, в центральній і східній Україні під час комуністичного панування церковне життя було практично знищене, але комуністичному режимові не вдалося знищити віру в нашому народі. І це проявляється дуже виразно. Так само, як наша українська ідентичність: як тільки завалилася ця комуністична система, вона відразу дала про себе знати, і то по всій території України. Так само і віра в Бога: вона себе виявляє. І це для нас є добрий початок, добрий стимул і добре підґрунтя для подальшої праці. Ця праця передусім полягає в євангелізації, бо дуже часто ми маємо людей, які не мали нагоди отримати системну катехизацію, вже не кажучи про певну керигматичну проповідь, як ми говоримо в церковних колах, де пробуджується їхня віра і де люди приймають особисте рішення належати до Христа, слідувати за Ним і бути живими членами Христової Церкви. Мені здається, і досвід наш показує, що наші співгромадяни з центру, зі сходу України є дуже відкриті до нашого служіння. Маю враження, що в нашій Церкві вони відкривають церковну дійсність, яка виходить поза певні обрядові чи ритуальні моменти, але провадить їх до особистої зустрічі з Воскреслим Спасителем.
Владико, від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну Німеччина – як суспільство, так і Церква – надавала і, мабуть, продовжує надавати підтримку українцям. Як Ви би могли описати цю допомогу зараз? Наскільки українці відчувають себе захищеними як в Німеччині, так і в інших європейських країнах, які охоплює ваш екзархат?
Я би міг описати це трьома словами: вірність, витривалість і великодушність. Надалі суспільства, в яких ми проживаємо на даний час, виявляють велику вірність у підтримці України. І в тих країнах ми справді не бачимо якихось дуже системних чи великих антиукраїнських настроїв. Часами в певних політичних колах є певні угрупування, партії, які займають неприхильну до України позицію з відомих політичних причин. Але загалом суспільство не піддається на ці провокативні заклики, зберігає здатність розрізняти добро і зло, розрізняє жертву і агресора. І під цим оглядом справді ми можемо спостерігати вірну підтримку України, витривалість у тій підтримці, яка набрала в міжчасі системного характеру. На початку повномасштабного вторгнення, коли ми всі спостерігали хвилю такої дуже спонтанної підтримки України, я казав, що ця спонтанна підтримка швидко може згаснути, і людські особисті ресурси швидко можуть вичерпатися. І до цього треба ставитися з розумінням. Але це не означає, що на емоційному рівні, навіть на інтелектуальному рівні, на рівні сприйняття країни, в яких ми живемо, перестали підтримувати Україну. Підтримка надалі триває, і ця витривалість також є дуже добрим сигналом. І третій момент: ця підтримка є надалі великодушною. Наші люди надалі отримають цей соціальний захист. Очевидно, зараз ідуть щораз більші заклики, щоб відбувалася інтеграція українців і в ринок праці, і загалом в суспільства, в яких ми проживаємо. І я можу сказати, що цей процес теж іде вперед. І нашим завданням тут є не лише заохочувати до інтеграції, але й застерігати перед асиміляцією, щоб наші люди зберегли свою ідентичність духовну, культурну, історичну, мовну, національну. Це одне з наших завдань у служінні нашого народу. Але загалом підтримка триває, і ми за неї надзвичайно вдячні.
На мою думку, в минулому для українських емігрантів спонукою зберігати власну ідентичність і не асимілюватися, серед іншого, був також і той факт, що Україна була під гнітом тоталітарних режимів. Люди старалися зберегти українську ідентичність, бо не було української держави. Зараз Україна є вільною країною. Що може чи повинно тепер спонукати людей не асимілюватися, а зберігати свою українську ідентичність?
Ризик асиміляції є присутній, і я думаю, що до протидії цим процесам може спонукати людей почуття власної гідності, поваги до самих себе і почуття відповідальності за своїх дітей, за своїх внуків. Небезпекою є хибне розуміння інтеграції. Власне, ми стараємося в нашому духовному і гуманітарному супроводі людей пригадати їм, що інтегральне право людини є залишитися собою. І тільки тоді ми зможемо справді збагатити ті суспільства, коли ми не асимілюємося, не розчинимося в морі того суспільства, але коли збережемо власну ідентичність і будемо нею збагачувати ті народи, які нас так гостинно прийняли. Я повернувся нещодавно з Бразилії і там міг переконатися, наскільки бразильський народ, бразильська влада цінить присутність української громади саме завдяки тому, що вона залишилася українською і внесла неповторні елементи нашої традиції, культури, духовності у життя Бразилії як країни і як народу. Тому ми сподіваємося, що ця теперішня історична хвиля, коли в світі є престижно бути українцем, признаватися до українства, буде сприяти тому, що наші люди не будуть соромитися свого “я”, своєї ідентичності, а навпаки, будуть її плекати, зберігати, передавати своїм дітям. Бо чим глибше коріння має дерево, тим кращі плоди воно буде приносити. Рослина, позбавлена коріння, стане перекотиполем, і тоді не зможе також виконати свого покликання в цьому історичному періоді нашої європейської історії.
Світлана Духович – Ватикан
Владика Дзюрах про віру та коріння: Церква – опора для українських біженців – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2026-03/intervyu-vladyka-bohdan-dzyurah-pro-viru-ta-identychnist.html
Українська передача 27.03.2026 – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2026/03/ukrainian-programme-27-03-2026.html
ПРО ВІРУ ТА КОРІННЯ – ЦЕРКВА – ОПОРА ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ БІЖЕНЦІВ ВЛАДИКА ДЗЮРАХ АПОСТОЛЬСЬКИЙ ЕКЗАРХ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ОБРЯДУ В НІМЕЧЧИНІ ТА СКАНДИНАВІЇ. – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=i4hq4xYy90Q
о. Петро Фостик
