«Данність і цінність незалежності – це данність і цінність справжньої свободи. Свободи як громадян цієї держави, свободи дітей Божих, свободи людей, які можуть обирати свій шлях сьогодні», – такими думками в інтерв’ю для ватиканських медіа ділиться Ірина Плехова, культурна діячка з Києва. Розмова відбулася в контексті відзначення 35-річчя відновлення незалежності України.
Ірина Плехова – кандидатка наук із суспільних комунікацій, заступниця директора КП «Київський культурний кластер». Родом із Миколаївщини, вона понад двадцять років присвятила культурно-освітній сфері та реалізації мистецьких проєктів у Києві. Під час одного з ракетних обстрілів столиці їхнє помешкання було повністю знищене, разом з цінною колекцією книжок. Серед згарища вціліла декоративна тарілка з «Таємною вечерею». Її вона разом із чоловіком подарувала гостю з Ватикану – архиєпископу Полу Ґаллаґеру, Секретареві Святого Престолу у справах стосунків з державами, під час його візиту до Києва в липні цього року. В розмові з ватиканськими медіа пані Ірина розповідає історію цього незвичного подарунка, говорить про віру, що служить опорою у часи війни, а також пояснює, що для неї значить 35-а річниця відновлення незалежності України.
Пані Ірино, коли в липні цього року архиєпископ Пол Річард Ґаллаґер відвідував київську парафію святого Миколая, Ви з чоловіком передали йому подарунок на згадку про візит до України. Що саме Ви йому подарували?
Коли ми дізналися, що архиєпископ має завітати до парафії св. Миколая, я довго роздумувала над тим, який подарунок може стати свідченням того, що переживають українці та католики під час війни. Буквально за кілька тижнів до цього, 2 липня, у наше помешкання в центрі Києва був другий приліт ракети. Воно було повністю знищене, а ми дивом лишилися живі. Зайшовши до квартири, посеред згарища й знищених особистих речей ми побачили ікону. Це навіть не можна назвати іконою, такий образок, який безпосередньо пов’язаний з моїм життям.
Що це за образок?
У 2006 році я остаточно переїхала на навчання до Києва. Тоді ми з подругою – з якою, до речі, дружимо й досі – юні науковиці, поїхали в музей просто неба в Пирогові (Національний музей народної архітектури та побуту України, що розташований просто неба на південній околиці Києва – прим. ред). Там саме проходив ярмарок і фестиваль традиційного українського мистецтва. Моя подруга Таня походить із Франківщини, вона православна. Знаючи, що я римо-католичка, серед яток вона помітила традиційну косівську різьблену тарілку з копією «Таємної вечері» Леонардо да Вінчі. Ми як раз вирішили того дня подарувати щось одна одній на згадку. Таня придбала для мене цю тарілку – з думкою про часточку рідної Івано-Франківщини та водночас із повагою до моєї конфесійної традиції. Вона розуміла, що образ «Таємної вечері» Да Вінчі має особливе значення для римо-католиків. Наше помешкання складно назвати просто квартирою… Ми з чоловіком, кінорежисером Олегом Чорним, маємо дуже багато друзів: художників, письменників. Наша оселя була чимось на зразок сучасної галереї й водночас бібліотеки: у невеликій трикімнатній квартирі розміщувалося понад п’ять тисяч книжок, а стіни були повністю завішані роботами різних митців – як професійних сучасних, так і менш знаних. Мали ми й куточок для молитви. Ця тарілка із зображенням «Таємної вечері» спочатку висіла в іншій кімнаті. 15 червня стався перший приліт: за сто метрів від нашого будинку розірвалися дві ракети. Вилетіли всі вікна, було пошкоджено майно та стіни, але такі речі, як бібліотека, архів і картини, вціліли. А вже 2 липня був другий приліт. Прибираючи після першого обстрілу, я звернула увагу на цю пам’ятку й подумала, що перевішу її над нашим ліжком. У той період Євхаристія була для нас особливою підтримкою – щоб не впасти в розпач, не бачити лише безнадію та зло, яке принесли ці обстріли, й зберігати в серці надію. Я вирішила: коли «накочуватимуть» емоції (а вони все одно «накочують»), цей візуальний образ нагадуватиме про дар Євхаристії та дар спільноти Церкви.
Тобто ця звичайна дерев’яна тарілочка з Франківщини вціліла після обстрілу?
Так, це недорога дерев’яна річ. І дивовижним чином виявилося, що серед практично всього згарища (бо згоріло абсолютно все) вона вціліла. Вона теж опалена, але навіть самі фарби – а це ж навіть не ті професійні фарби, якими користуються художники – якимсь чином збереглися. Коли ми потрапили туди й я взяла її в руки… Я не є людиною, чия духовність пов’язана із суто містицизмом, і далека від того, щоб говорити про якісь «чудеса». Але такі символічні речі підтримують у дуже видимий спосіб. Для мене особисто це символ Божої присутності в найскладніші моменти життя. Роздумуючи перед приїздом архиєпископа Ґаллаґера, я написала настоятелю парафії отцю Павлу Вишковському: «Так і так, отче, є така річ». Вона символічна ще й тим, що це сувенірна продукція, створена українськими майстрами з Івано-Франківщини – регіону, який славиться і дерев’яним ремісництвом, і керамікою. У цій тарілці відчувається поєднання традицій, різноманіття нашого релігійного світовідчуття та взаємопідтримка. За цим маленьким предметом стоїть історія, яку, можливо, не кожен одразу прочитає. Але через такі речі залишається стійке нагадування про те, що на карті Європи є країна зі своїми традиціями, культурною спадщиною, релігійним переплетенням і водночас – зі стійкою вірою та надією на перемогу попри все, що відбувається довкола.
Пані Ірино, за повідомленнями українських медіа, протягом літа цього року значних збитків внаслідок російських атак зазнали книжкова галузь, кіноіндустрія, заклади культури та освіти України. Як Ви оцінюєте це?
Я переконана, що це невипадкові речі. Вони взаємопов’язані, адже культурна традиція – це ідентичність. Ідентичність окремого народу й людини, яка мешкає на конкретній території. Ще в юному віці я вивела для себе формулу, якою користувалася під час дискусій про культуру та державні інвестиції в неї: так, можливо, ви не побачите миттєвого ефекту від цих вкладень уже сьогодні, але на довгостроковій дистанції ми знаємо країни саме за їхніми культурними кодами. Коли ми згадуємо Італію – це Італійський Ренесанс і Флорентійська школа живопису. Якщо говоримо про Австрію – згадуємо школу класичної музики від Моцарта до Шенберга. Франція – це література й філософія XIX століття. І так можна перераховувати щодо будь-якої держави, міста чи землі. Ми оперуємо культурними кодами й розуміємо, що за ними стоїть. Можна забути імена генералів, правителів чи королів, які фінансували розвиток культури, але ми ніколи не забудемо видатних письменників, художників і композиторів. Це частина цивілізаційного процесу. Тому будь-яка атака на культурні цінності – це бажання стерти ідентичність та окремішність. Від самого початку, з 2014 року – навіть не з 2022-го – з боку агресора бачимо намагання знищити цю інакшість. Україна багата саме своєю різноманітністю. Це країна, де переплітається безліч традицій: вони суголосні, перетікають одна в одну й шукають в іншому ресурс для власного розвитку. Це виявляється не лише в мистецтві, а й у побутовій культурі. Наприклад, коли Різдво святкували 7 січня, абсолютно нормальним виявом поваги до римо-католицької традиції було відзначити його і 25 грудня. Навіть у Миколаєві на свята до римо-католиків спокійно приходили православні священники – і це були не лише ієрархи в межах міжконфесійного діалогу, а й прості душпастирі. Оцей простір взаєморозуміння та взаємоповаги формується саме на основі культурної спадщини. Те, що ми спостерігаємо зараз зі сторони ворога – це свідоме намагання стерти ці відмінності, позбавити можливості говорити про своє та пізнавати інше. Це така ж свідома дія ворога, як і вбивство цивільного населення. Для моєї родини сам факт постійних обстрілів та повітряних тривог не є шоком. Але мене з чоловіком абсолютно вразило, коли ракета вибухнула за 100 метрів від нашого будинку й з неї посипалася шрапнель – нарізаний метал, який засипає все навколо, мов фонтан. Це не автентичне начиння ракети, а спеціальна модифікація для збільшення кількості жертв. Коли з того боку є розуміння, що ракета летить у цивільне місто, це свідоме рішення вбити якомога більше людей. Розуміння цього свідомого наміру знищити як людей, так і їхній досвід, на мій погляд, чітко вирізняє цю війну. Це війна ціннісна і, в першу чергу, війна за власну ідентичність.
Після ракетного обстрілу на початку липня Ви в один момент, можна сказати, втратили все. Ви також переживаєте досвід регулярних повітряних тривог та ракетно-дронових атак на столицю. Яке місце в усьому цьому посідає Ваша віра?
Ви знаєте, це з одного боку дуже легке, а з іншого – надзвичайно складне питання. Я взагалі не уявляю себе без віри. У мене немає досвіду розчарування в ній: протягом усього життя, з самого дитинства, навіть коли я десь відходила від відчуття присутності Бога, Він завжди був зі мною. Вважаю це великим даром, адже у людей буває різний досвід. Мені в цьому плані дуже пощастило, тому я й справді важко уявляю, як би проживала всі ці події без віри. Натомість скажу інше: мене абсолютно застало зненацька й розгубило (і досі певною мірою тримає в цьому стані) те, наскільки Господь діє через людей. Звісно, молитва – це надзвичайно важливо. Ми з чоловіком молимося, незважаючи ні на що. Я неодноразово чула від людей, для яких церковне життя є автентичною історією, що під час великих страждань трапляються моменти, коли ти просто не можеш молитися. Я це розумію. Але у нас із чоловіком такого досвіду не було: навпаки, в моменти найважчих переживань ми підтримуємо й заохочуємо одне одного до молитви. Так само із Церквою, Євхаристією, участю в Літургії.
Єдине – мені зараз суто психологічно складно перебувати у великому скупченні людей, але це пов’язано з особистим досвідом і потребою у витишенні. Мені важко відповідати на запитання, навіть дуже добрі, бо ти просто не знаєш, як пояснити знайомим, що тобі ще важко говорити про ці переживання. Але що мене дійсно розчулило до глибини душі – це людська взаємопідтримка. Я сама добре знаю, як це працює: моя мама – активна волонтерка, чоловік і я постійно долучаємося до різних проєктів. Але коли втрата торкається безпосередньо тебе… А варто сказати, що за цю війну я пережила вже не одну втрату. У 2022 році на захисті Миколаївщини й Херсонщини загинув мій дядько. Як наслідок війни, через зупинку серця померла моя троюрідна сестра, яка жила неподалік лінії розмежування на Херсонщині, а за три місяці загинув її чоловік. Я вже не кажу про кількість друзів та колег, які загинули або вважаються безвісти зниклими. З цим болем ти справляєшся тільки молитвою. Коли ж постало питання втрати дому та помешкання… Знаєте, йдеться не про якісь матеріальні статки чи статки у вигляді коштовностей. Ні у мене, ні в чоловіка їх не було. Але в домівці були значущі, безцінні для нас речі. Колекція книжок українських письменників XX століття з їхніми автографами; колекція літератури репресованих авторів – ще ті самі перші видання часів «відлиги» 60-х років після сталінських репресій, які збирали родини мого чоловіка та моя. У мене була унікальна підшивка за 1986 – 1989 роки з фотогазетами підпільної Української Греко-Католицької Церкви, яку мені колись подарували на Франківщині. Тоді церковні новини друкували в одному примірнику й розмножували через фото папір. І таких речей я можу перераховувати дуже багато. Це все знищено, і це важкий удар.
І раптом, коли це відбувається, люди – як знайомі, друзі, колеги, так і ті, кого я ніколи в житті не бачила – починають писати слова підтримки. А потім дивовижним чином дізнаються, де я перебуваю, хоч я це не афішувала. Одна з найзворушливіших історій сталася на пошті. Мені прийшло повідомлення про посилку. Я прийшла, піднімаю велику коробку – вона об’ємна, але легка. Вирішила відкрити просто у відділенні. Розпаковую, а там – великодній кошик із лози, накритий красивим вишитим рушником. А всередині – ікона Матері Божої, Святе Письмо, розарій, релігійні книжки, дві пачки кави та цукерки. Я просто розплакалася. Людина, яку я навіть не знаю, зайшла на мою сторінку у Facebook, побачила, чим я живу, дізналася, що я вишиваю і що я є віруючою людиною. Вона знайшла цей кошик, власноруч вишила рушник і зібрала це для мене. За весь цей час слово «дякую» стало тим, із чим я прокидаюся й лягаю. Я відчуваю колосальну вдячність Бога через цих людей. І таких історій було безліч. Коли я зробила допис про розарій від Папи Франциска, який буквально «вплавився» у тумбочку, мені в приватні повідомлення написала поетка Богдана Матіяш: «Іро, у мене теж є розарій від Папи, я тобі його надсилаю». Щоб ви розуміли, зараз у мене їх уже три від Папи Франциска! Подруги подарували нові вишиванки. А військові з Харківщини прямо з позицій надіслали нам мікрохвильовку, бо вона виявилася у них зайвою! Я казала: «Хлопці, ви що?», а вони відповіли: «Іро, беріть і не морочте голову, у нас усі забезпечені». Подумати тільки: військові у надскладних умовах дбають про цивільних. Я не можу пояснити це ніяк інакше, окрім як дією Бога в їхньому житті. Для мене це беззаперечне свідчення Його реальної присутності в нашому щоденні. Я є публічною та світською людиною, маю активне життя, багато друзів. Для мого оточення ніколи не було таємницею, що я є римо-католичкою. Зараз часто можна почути наратив, ніби віра нікому не потрібна, що вона висміюється в секулярному світі чи роз’єднує суспільство. Я цього абсолютно не відчуваю. Навіть мої не воцерковлені друзі нерідко звертаються до мене з проханням про молитву. Але вразило інше: коли я почала відверто писати у соцмережах про те, як віра допомагає мені переживати досвід втрати, мої колишні студенти, яких я випустила 10-15 років тому, почали писати: «Пані Ірино, Ви є для мене свідком справжньої віри». Під моїми дописами не було жодного хейту чи роздратування – навіть від агностиків чи атеїстів, які критично ставляться до релігійності. Я переконана: якщо твоя віра автентична – не лише на рівні відвідування церкви, а й у тому, як ти виконуєш свої щоденні обов’язки у світському житті, як ставишся до людей – тоді немає простору для хейту. Твоє життя говорить саме за себе. І це дозволяє іншим побачити цінність віри. Журналістка й фотографиня від Reuters, яка робила фото у моїй зруйнованій квартирі, була практикуючою мусульманкою у хіджабі. І коли я розповідала їй про розарій, вона розплакалася. Досвід віри однієї людини торкається іншої тоді, коли він є живою, автентичною частиною життя. Не в суворих обмеженнях чи докорах, а у вимогах до самого себе: якщо я вірю, то буду чесною, відповідальною, не буду красти, а буду допомагатиму іншим, незалежно від того, хто переді мною стоїть. І тоді це працює. Твоя віра допомагає іншим побачити її справжню цінність.
Наближається 35-річчя Незалежності України. Що для Вас особисто значить ця дата?
Ірина Плехова про значення 35-річчя відновлення Незалежності України
Для мене особисто 35-та річниця відновлення незалежності України – це надзвичайно важлива дата. Я та людина, яка народилася трішки раніше, в 1983 році. І хоч ще дитиною, фактично, бачила Радянський Союз, тобто не застала його в такому жахливому варіанті, але історія моєї родини – як історія дуже багатьох українських родин – це історія про нашу ідентичність, за яку треба було боротися. Боротися найчастіше не зброєю, як сьогодні це відбувається. Боротися часом тихо: вишиваючи вишиванки, молячись своєю мовою, вивчаючи напам’ять рядки українських поетів, передаючи один одному заборонені книжки. І цей досвід такого тихого спротиву – він передавався лише з вуст в уста. Як і інформація про те, як переживали колективізацію, Голодомор, Другу світову війну… Чому ми так і не знаємо, де могила мого прадідуся? Можливість про це говорити, можливість досліджувати свою родину, можливість вчитися своєю мовою подарувала нам незалежність. Це відновлення незалежності триває сьогодні в окопах на українській землі. На землі, на якій пройшло моє дитинство, тому що частина Херсонської області є досі окупована. І мені дуже складно говорити за такі місця, як Олешки, Гола Пристань, де моя родина, по суті, втратила свої помешкання через окупацію. На щастя, вони вижили і змогли виїхати на підконтрольну Україні територію. 35 років незалежності… Це величезна віра в те, що ми як держава і ми як народ витримаємо – попри всі сучасні втрати, попри все те, з чим доводиться жити сьогодні, попри біль, попри страх, попри втрати, попри інколи навіть безнадію. Бо данність і цінність незалежності – це данність і цінність справжньої свободи. Свободи як громадян цієї держави, свободи дітей Божих, свободи людей, які можуть обирати свій шлях сьогодні. Я дуже сподіваюся, що в цій боротьбі ми зможемо вистояти. Що в цій боротьбі з нами зможуть солідаризуватися інші держави, інші народи. Бо ми не прагнемо якихось завоювань. Ми прагнемо розвивати тут і сьогодні свою ідентичність. Тут і сьогодні – себе як українців у родинному колі Європи. Ми просто просимо, аби цю можливість ми мали і нові покоління дітей, українців, які сьогодні народжуються громадянами цієї країни. І 35 років незалежності – це і ще й велика вдячність всім тим людям доброї волі, які допомагають нам вистояти: допомогою фінансовою, матеріальною, молитовною. Це дуже важливо. Бо Господь так само створив нас на цій землі, дав нам дар цього життя. І коли ми солідаризуємося з іншими в такі непрості хвилини, це так само допомагає – як би це не звучало – але допомагає лишити в тому Божому задумі ще один народ, ще одну країну, яка може принести справжнє різноманіття і повноту у цей світ.
с. Аліна Анастасія Петраускайте, SCM – Ватикан
Культурна діячка з Києва: відновлення незалежності триває сьогодні в окопах – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2026-08/kulturologynia-z-kyjewa-vidnowlennia-nezalezhnosti-w-okopah.html
Українська передача 21.08.2026 – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2026/08/ukrainian-programme-21-08-2026.html
ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТРИВАЄ СЬОГОДНІ В ОКОПАХ – ІРИНА ПЛЕХОВА, КУЛЬТУРНА ДІЯЧКА З КИЄВА – (I) – Джерелo: – https://www.youtube.com/watch?v=We_L9zHVYXk
Фото і відео – Джерелo: https://www.facebook.com/olga.fostyk/posts/pfbid02rLMyLtXjcv4W7mCNc8AELCYxgkGF2s9Ne5x7PJ9qxnfiPNxSE7TbyGQXhRDhQomDl
о. Петро Фостик
