«Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мк 8,34).
Невід’ємною частиною свідомості сучасної людини є такий собі культ людської сили. Протягом минулого століття здавалося, [вона] щораз більше стає всесильною, входить в таїнства всесвіту, його досліджує, панує над землею і над небом. Людина вважала себе саму всемогутньою. Культ власної людської сили спричинив дві жахливих світових війни у минулому столітті. Але і сьогодні, навіть у нашому суспільстві, дуже часто сила, навіть брутальна сила, яка зневажає і Бога, і ближнього, вважається найуспішнішим інструментом політичного, геополітичного та соціального будівництва. Але серед того світу, де культ людської сили виноситься на престоли суспільного життя, ми, християни, поклоняємося Чесному і Животворящому Хресту Господньому.
Ми, християни, сповідуємо культ не людської, а Божої сили – сили, яка справді може перетворити саму людину на кращу, яка може піднести людину з рабства гріха і смерті. Ця сила Божа, яка об’явилася нашому розп’ятому Спасителеві на Хресті, є силою любові. Тому-то Христос каже: Коли хтось хоче йти за мною, тобто коли хтось хоче справді досвідчити повноту сили Бога і людини, повинен вміти сказати собі: «Ні!» Зректися себе самого – означає відкрити свою душу і серце на діяння Божої сили. Взяти на себе свій хрест – означає прийняти особисту історію спасіння, яку Господь Бог чинить з нами, прийняти силу Божу, яка проявляється і діє в моїй власній життєвій та особистій історії, історії нашого народу і нашого суспільства. Поклонятися Розп’ятому означає сповідувати культ сили Божої, з нього черпати, брати цей Хрест, який є знаком перемоги, джерелом сили і мудрості Божої, яка відкривається в людині. Йти слідом за Христом – означає не стояти на місці, не робити з наших особистих обмежених проблем – проблем космічного характеру; рухатися вперед; йти за Христом від смерті до життя, від рабства до свободи.
«Хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе» (Мк 8,35).
Одного разу цими словами я закінчив недільну проповідь і до мене підійшла одна жінка-вчителька. Вона була дуже збентежена цими словами і каже: «Чи Ви часом не помилилися? Адже як можна хотіти погубити власну душу?» А що означає, справді, спасти те, що ми називаємо нашою власною душею, нашим життям. Я подякував цій жінці за запитання. Але сам глибше замислився і зрозумів, що для нас, людей третього тисячоліття, спасти власну душу, дуже часто означає культ насолоди, [означає] жити у власне задоволення, будувати такий спосіб власного життя, який у центрі моєї уваги ставить моє власне «я», заставляє увесь світ кружляти навколо мене: і мою родину, і моїх сусідів, і ввесь світ. Людина тоді стає справді жорстокою до всього того, що її оточує. Однак найгірше те, що так догоджаючи собі, вона руйнує себе, відмежовує себе від Бога і від ближнього, і ніколи не зможе догодити собі, бо насолоди для неї буде завжди мало. Така людина завжди буде відчувати, що вона ніколи не досягнула мети свого життя. І тому Христос такій людині, яка стає рабом власної насолоди і похоті, каже: «Скажи собі: «Ні!» Погуби свою власну похіть і бажання, і тоді спасеш і себе, і всіх тих, які поруч». Адже, яка користь людині, яка здобуде увесь світ, заставить обертатися довкола себе вселенну, але занапастить власну душу? Спасти свою душу може той, хто живе не для власної насолоди і задоволення, але вміє любити Бога і ближнього. Тому, щоб могти спасти свою душу, порятуймо ближнього, увійдімо в його життя, проблеми, і так як на Хресті Спаситель взяв на себе життя цілого людства, переймімося ближнім. Народна мудрість каже так: «Хочеш допомогти собі, допоможи ближньому», і тоді врятуєш свою душу. І це – те Євангеліє, задля якого вартує погубити власну душу, щоби її врятувати і отримати життя вічне.
Всемогутня, самозакохана сучасна людина, яка вміє читати і писати, знає буцімто все про світ, однак не знає правди про себе, бо не знає правди про Бога. І ось сила Царства Небесного полягає в тому, що світ починає просвічуватися хресною силою Божої любови через ділення віри.
Всім Вам хочу побажати досвідчити у своєму власному житті реальну і діяльну присутність спасаючої сили Божої, що ми не є покинуті, ми не є сам на сам із нашими негараздами, з бідою нашого життя, з труднощами, які переживаємо. Царство Небесне близько – це слово, яке сьогодні посилає нам Господь, коли святкуємо свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. Амінь.
З проповіді Блаженнішого Святослава під час Архиєрейської Божественної Літургії у Патріаршому Соборі Воскресіння Христового у Києві
В останні роки чуємо багато розмов, дискусій про різні закони в нашій державі та їхню потребу для удосконалення державного устрою – демократії і побудови кращого життя. Керівники держави стараються встановити певні норми закону для добра суспільства: боротьба з корупцією, застосування української мови, реформа медицини, про гендерну рівність та інші.
У нинішньому Євангелії Христос говорить також про закон – заповіді любові Бога і ближнього. Зауважмо, що Ісус не говорить про всі десять Божих заповідей чи якісь інші закони Старого Завіту, а про дві заповіді любові. Спаситель вказує на них як основу земного і вічного щастя людини. А цю основу становить любов. Бо як душа оживляє тіло, так любов оживляє Божий закон.
Підкреслюючи, що любов до Бога – це перша заповідь, цим Христос вказав нам, усім людям, що Бог – найвища ціль людини, а любов – це засіб, чи шлях, який до цієї мети провадить. Отож, ставлення людини до Бога не повинно основуватись на невільничому послусі й підкоренні, на страсі, корисливості чи якійсь формальності. Бог не хоче мати людей як заляканих невільників, а як любих дітей своїх. Якщо Бог дав нам закон про любов та інші закони, то лише для того, щоб любов стала духом закону. Тільки любов може бути принципом нашої єдності з Богом і між ближніми.
Всі цінності на землі підлягають знеціненню, навіть золото, що було основою світової економіки століттями, підпадає цій зміні. Тільки любов може бути незмінною і твердою „валютою”, як запевняє апостол Павло: „Любов ніколи не проминає. Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть, знання зникне… Тепер же зостаються: віра, надія, любов – цих троє, але найбільша з них любов” (1Кр 13, 8,13).
Коли ж любов до Бога – це перша і найбільша заповідь, то ця любов мусить обіймати все єство людини – треба любити Бога всією душею, цілим і неподільним серцем, всіма думками і всією силою. Словом, вся людська особа має бути просякнута любов’ю до Бога. Речі, які оточують нас, зокрема люди, є Божим даром, знаком присутності Бога з нами. Хто щедро наповнить себе Божою любою, той огорне нею все, що його оточує, людей і в них буде бачити і любити самого Бога.
У двадцятому столітті, яке відзначилося швидким розвитком науки і техніки, у світі було видано багато державних і церковних законів для добра людей: про захист життя, здоров’я, свободи. Але вони не завжди діють у житті. Будь-який закон має силу, коли в нього вкладено дух любові, правдиву мету – служити благу людини. Якщо закон захищає інтереси лише окремих осіб, він стає мертвою буквою на папері і не сприяє спільному добру.
Так само виконання навіть найкращого закону без любові перетворюється у формальне дотримання букв і приписів, як кажуть, для галочки, коли воно не випливає із серця людини. Тому не має сили змінити життя на краще, наповнити його добром. Цю правду святитель Андрій Критський так описав у своєму каноні покаяння: „Закон сили не має, Євангеліє не діє, все Писання занехаяно в тобі, пророки та всяке слово правди даремні; намножилось ран у тебе, душе, і нема лікаря, що тебе оздоровив би”. Тому Христос ставить як основу всіх законів закон любові Бога і ближнього, бо де є любов, там є життя. Життя без любові перетворюється у пустий звичай, мертве існування на землі.
Сьогодні маємо також Неділю після Воздвиження Чесного Хреста. У Євангелії цього дня чуємо слова Христа: „Хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій та йде слідом за мною” (Мр 8,3). У ньому міститься заклик до особливої любові Бога.
Хто хоче відчути усю глибину любові Бога до себе, повинен поставити Ісуса у своєму житті на перше місце, як найбільшу цінність, а приємності світу мають відійти на другий план.
Нагодою для такої любові до Бога є наш щоденний хрест. Його можна назвати також законом чи заповіддю любові. Терпеливе і покірне несення свого щоденного хреста, тобто обов’язків і випробувань – це найкращий спосіб виконати заповіді любові. Бо, за словами Ісуса, найвищим проявом любові є віддати, посвятити своє життя для добра ближнього.
Христос задля нашого спасіння з любові помер на хресті. Ми наповнимося ласками, вислуженими Його смертю, коли зможемо перебороти у собі всякі прояви самолюбства, шукати того, що нас єднає між собою та зближає, підносить до Господа Бога. Так ми найкраще вшануємо хрест Ісуса, прославимо Бога на землі та запевнимо собі спасіння. Амінь.
о. Михайло Чижович, ЧНІ
НЕДІЛЬНА ПРОПОВІДЬ, НЕДІЛЯ ПО ВОЗДВИЖЕННІ ЧЕСНОГО Й ЖИВОТВОРНОГО ХРЕСТА, З КАПЛИЦІ БЛАГОВІЩЕННЯ У ВАТИКАНІ ВИГОЛОСИВ О. РОМАН КУНДЗІР, ЧСВВ. – джерелo: Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=jg4qrZo0Wgg
Неділя після Воздвиження Чесного Хреста (Мр. 8,34- 9,1) – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=C_c6WgacNSw&t=150s
ДО ГАЛАТІВ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. По Воздвиженні: Гал. 203 зач.; 2, 16-20.
Браття, довідавшися, що людина оправдується не ділами закону, але вірою в Ісуса Христа, ми увірували в Христа Ісуса, щоб оправдатися нам вірою в Христа, а не ділами закону, бо ділами закону не оправдається ніхто. Коли, отже, шукаючи оправдання у Христі, показалося, що й ми самі грішники, невже тоді Христос – служитель гріха? Не бути цьому! Бо коли я знову відбудовую те, що зруйнував був, я сам себе визнаю переступником. Я бо через закон для закону вмер, щоб для Бога жити: я з Христом розп’ятий. Живу вже не я, а живе у мені Христос. А що живу тепер у тілі то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене.
ВІД МАРКА СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. По Воздвиженні: Мр. 37 зач. 8, 34 – 9, 1.
Сказав Господь: – Коли хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій та йде слідом за мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та євангелія, той її спасе. Яка бо користь людині здобути світ увесь і занапастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу? Хто, отже, буде соромитися мене й моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того буде соромитися Син чоловічий, коли прийде у славі Отця свого зі святими ангелами.
І сказав їм: – Істинно кажу вам: є деякі з отут присутніх, що не зазнають смерти, аж поки не вздріють царства Божого, що прийде у могучості.
Гал. 2, 16–20. «Живу вже не я, а живе Христос у мені»
Слова великі, знамениті, але такі далекі від нашого реального життя. Чи хтось із нас відважиться промовити ці слова? Чи хтось має відвагу лиш таке подумати? Апостол Павло свідчить це, говорить про це, взиває до цього!
Ісус Христос живе в кожному з нас. Ми сотворені на Його образ Божий. Через хрещення ми дозволили Господу перебувати з нами. Але часто ми не дозволяємо Господеві виявлятися через нас у реальному нашому житті.
Погляньмо на годину, день свого життя. Скільки можемо сказати, що Бог розпорядився нами? А скільки можемо сказати, що хтось інший чи щось інше, наші бажання, емоції, пристрасті, керують нами? І ми лише тоді можемо сказати, що вже живу не я, а живе в мені Христос, коли все більше починаємо думати про інших, а не про себе.
А це не просто. Почнімо з того, щоб дарувати іншим любов, не прагнучи її зворотно, служити іншим, не очікуючи від них цього ж, робімо добро, не чекаючи нагороди. Головне цього забажати та прагнути, і в Бозі все стане реальністю!
Вл. Венедикт Алексійчук
Мр. 8, 34 – 9, 1. «Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною»
Взяти Хрест Господній – значить прийняти обставини свого життя такими, якими вони є. Нам завжди важко їх прийняти, завжди щось не так. Ми носимося зі своїми планами, маємо свої уподобання, яким би мало бути життя навколо нас, знаємо, хто й що мав би зробити. Однак не усвідомлюємо, що все, що маємо, – це дар від Бога. Брати хрест на себе – це прийняти ті обставини, які є в цю мить нашого життя, і жити в них за Божими заповідями. Брати хрест – це також приймати себе таким, яким я є в цю мить мого життя. Коли ми це приймемо – зразу прийде радість і настане мир, бо ми приймемо Бога, який стоїть за Тим.
Ми почитаємо Хрест Господній, виставляємо його для поклоніння і співаємо: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико!» Віддаємо честь і шану Хрестові, бо на Хресті відбулося наше спасення. Знаємо, що екзорцист завжди має зі собою хрест, щоб нагадати дияволові, що він уже переможений і не має ніякої сили над людиною. Через якийсь обман злий, можливо, заволодів особою, як і через обман диявол спокушає нас, але він ніколи не має над нами сили.
Частіше вдивляймося в Хрест, споглядаймо Хрест, поклоняймося Хрестові, цілуймо Хрест, бо це місце нашого спасення! Хрест – це місце і гарантія нашої свободи в Ісусі Христі!
Вл. Венедикт Алексійчук
Тропар воскресний (г. 8):
З висоти́ зійшо́в Ти, Милосе́рдний,* погребе́ння прийня́в Ти тридне́вне,* щоб нас ви́зволити від страсте́й,* життя́ і воскресі́ння на́ше,* Го́споди, сла́ва Тобі́.
Тропар свята (г. 1):
Спаси́, Го́споди, люде́й Твої́х* і благослови́ наслі́ддя Твоє́,* перемо́ги благові́рному наро́дові на супроти́вників дару́й* і хресто́м Твої́м* охорони́ люд Твій.
Сла́ва: Кондак воскресний (г. 8):
Воскре́сши із гро́бу,* уме́рлих воздви́гнув Ти* і Ада́ма воскреси́в Ти,* і Є́ва лику́є в Твої́м воскресі́нні,* і кінці́ сві́ту урочи́сто святку́ють* воста́ння Твоє́,* Многомилости́вий.
І ни́ні: Кондак свята (г. 4):
Вознíсся Ти на хрест добровíльно.* Ново́му лю́дові Твоє́му, що Твоє́ ім’я́ но́сить,* дару́й щедро́ти Твої́, Хри́сте Бо́же.* Возвесели́ си́лою Твоє́ю благовíрний наро́д,* перемо́ги на супроти́вників дай йому́,* що за по́міч ма́є Твоє́ ору́жжя ми́ру, непобо́рну перемо́гу.
Прокімен (г. 7): Вознесі́ть Го́спода Бо́га на́шого і поклоня́йтеся підні́жжю ніг Його́, бо святе́ воно́ (Пс. 98,5).
Стих: Госпо́дь воцари́вся, нехай обу́рюються наро́ди (Пс. 98,1).
Алилуя (г. 1): Пом’яни́ грома́ду Твою́, яку придба́в Ти від поча́тку (Пс. 73,2).
Стих: Бог же – цар наш спе́редвіку, учини́в спасі́ння посе́ред землі́ (Пс. 73,12).
Замість Достойно, приспів:
Величай, душе моя, пречесний хрест Господній.
І ірмос (г. 8):
Таїнственний рай Ти, Богородице, що невоздільно виростила Христа. Він на землі насадив хресне життєносне древо. Йому, що його нині возносять, поклоняючися, Тебе величаємо.
Причасний: Хвалі́те Го́спода з небе́с, хвалі́те Його во ви́шніх (Пс. 148,1).
Другий: Знаменува́лося на нас сві́тло лиця́ Твого́, Го́споди (Пс. 4,7). Алилу́я, алилу́я, алилу́я.
Священник: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш – молитвами пречистої Своєї матері, силою чесного і животворного Хреста, якого всесвітнє воздвиження святкуємо, святого отця нашого Івана Золотоустого, архиєпископа Константинополя, і святого, якого є храм, і святих мучеників та ісповідників – великого князя Михаїла та боярина його Теодора, чернігівських чудотворців, святого великомученика Євстатія і тих, що з ним, і всіх святих – помилує і спасе нас як благий і людинолюбний.
Фото і відео – Джерелo: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid025h1P1oiFijErVtXt9aBvEhSJCSri75kqxqEBLsLq4Xt7wYhcr2qWL6R2xuSXA3Mel&id=61585522936379
о. Петро Фостик
