Серед учасників загальної аудієнції на площі Святого Петра у Ватикані у середу, 28 жовтня, були також представники команди з футболу на милицях «Покрова АМП» зі Львова, яку заснували отці салезіанського згромадження і яка згуртовує ветеранів і цивільних осіб з ампутацією або порушенням функцій однієї з кінцівок. Після аудієнції до української редакції Радіо Ватикану завітали три представники цієї делегації: провінційний настоятель отців салезіан в Україні отець Михайло Чабан, гравець і ветеран Валентин Усовський та керівник футбольного клубу Богдан Мельник. В інтерв’ю вони розповіли про зародження їхньої команди з ампфутболу, про розвиток цього виду спорту в Україні та поділилися своїми враженнями від участі в загальній аудієнції з Папою. Пропонуємо вам послухати першу частину нашої розмови.
— Отче Михайле, розкажіть, будь ласка, що вас привело до Рима?
— До Рима ми приїхали, тому що, перш за все, у нас відбувалися матчі Ліги чемпіонів з футболу на милицях у Фано. Це досить близько, і, звісно, ми хотіли скористатися нагодою, моментом, і поїхати відвідати такі гарні святі місця, як Ассізі та Рим. Ті зустрічі, які ми мали тут, у Римі, певною мірою нас надихнули, як і наступні зустрічі, які ми матимемо в Турині найближчими днями. Це гарна нагода також духовно збагатитися.
— Богдане, розкажіть, будь ласка, про вашу футбольну команду. Як у вас виникла ідея організувати цей футбольний клуб?
— Ініціатива створення команди належить нашим отцям салезіанам, які у 2023 році, коли багато хлопців та дівчат почали повертатись із фронту із втраченими кінцівками, відповіли на цей виклик часу, щоб допомогти людям. Зокрема, отець Михайло, наш провінційний настоятель, виступив із такою ініціативою: «А давайте створимо команду з ампфутболу!».
Ми почали шукати гравців. Це було дуже важко, тому що в період реабілітації та відновлення ніхто не думає про якийсь там футбол на милицях. Це ж моменти звільнення від військової служби, протезування, адаптація в сім’ї та родині. Але якось злагоджено ми почали це робити: їздити по реабілітаційних центрах, перебувати в середовищі ветеранів, і дуже швидко у нас почала формуватися команда.
За надзвичайно короткий час нам треба було все організувати та взяти участь у змаганнях. Ми поїхали проситися до Польщі — в один із найсильніших чемпіонатів Європи — і відіграли там два роки. Пізніше створився вже чемпіонат України.
А сама ідея створення виникла, коли ми були на одному турнірі в Швейцарії. Ми тоді везли дитячу футбольну команду, і за умовами кожна команда мала мати з собою інклюзивний склад. Ми тоді взяли хлопців з одного інтернату для глухонімих і вперше побачили в Швейцарії гравців на милицях. Це, власне, і стало натхненням. Церква завжди відповідає на поклики часу, і ми вже тоді думали, як допомогти хлопцям, дівчатам, воїнам, які повернулися з ампутацією, але, можливо, не знали, як саме проявити себе в спорті. Ну, а футбол — це наймасовіший вид спорту, відповідно, дуже цікавий і гарний.
Тому цей запал, який з’явився на турнірі, одразу, як кажуть, розгорівся. Я пам’ятаю, як приїхав до Львова і почав одразу питати Богдана (бо Богдан тоді був відповідальним за нашу «Боско Арену» у Львові), чи знайде він тренера і чи допоможе в цій справі. І Богдан повністю занурився в цей процес, зайнявся цим, став першим тренером. Він почав думати, як відвідувати реабілітаційні центри, знаходити хлопців і дівчат, які, можливо, не мали бажання, бо були певною мірою розчаровані життям, заохочувати їх і залучати.
І це допомагало давати новий сенс, повертати до нормального життя. Це дуже важливо. Я вважаю, що це справді ідея, натхненна Богом, тому що ми бачимо результати за такий короткий час: починали з однієї команди, а зараз в Україні їх уже близько двадцяти. Це показує, що такі види спорту (можливо, й інші) дуже потрібні, щоб допомагати нашим воїнам проходити постреабілітацію та повертатися до власного життя.
— Валентине, чи могли б ви розказати про свою участь у цій команді? Як ви прийшли до неї?
— Моя історія, думаю, як і в більшості цих хлопців, якщо не у всіх, дуже схожа. Усі потрапляли в реабілітаційний центр десь у Львові, в області чи в ближніх регіонах. Хтось із нашої команди — або гравці, або тренери — виходили на них якимось чином, пропонували прийти на тренування, просто спробувати. Ми нікого там не змушуємо. І після цього ветеран може сам вирішити, чи хоче він залишатися й продовжувати. І отак, крихта за крихтою, збирали гравців.
Моя історія досить проста: Богдан мені написав у фейсбуці, десь побачивши моє інтерв’ю (бо ветерани після поранення часто з’являються в різних медіа), і запитав, чи не хочу я прийти на тренування. Я погодився, прийшов, мені сподобалось. Особливо враховуючи, що раніше я захоплювався звичайним футболом на аматорському рівні, як і всі, мабуть, хлопці в Україні. І пішло-поїхало. Тепер я гравець команди «Покрова АМП» — чемпіона України, учасника Ліги чемпіонів та гравець Національної збірної України.
— А яку роль відіграє у вашому житті участь у цій команді? Що вам це дає?
— Станом на зараз це, мабуть, одна з найважливіших моїх місій у житті — говорити за допомогою спорту про війну в Україні. Також це досить непоганий, мотивуючий інструмент, тому що я бачу, що я потрібний. Те, що я роблю, можливо, надихає, а як мінімум — показує світові, що в Україні триває війна. От я перед вами — воїн, який втратив ногу. Тобто це не якісь казки чи новини десь далеко, а все це відбувається насправді.
Також це реабілітація для мене — як фізична (тому що без кінцівки, так чи інакше, потрібно тримати себе в тонусі, щоб мати змогу спокійно сходити з дружиною в ресторан чи з дітьми на прогулянку), так і ментальна частина, звичайно. Ти перебуваєш у середовищі, де багато таких хлопців, як ти, — з ампутацією, з обмеженнями. Ми ділимося порадами, думками. Ну і просто це відчуття, коли ти бачиш, що не один такий, дуже допомагає.
— Що б ви хотіли сказати тим вашим побратимам, які теж отримали поранення, але яким, можливо, важко знайти шлях до спорту або до якогось іншого заняття, що могло б їх підтримувати?
— Я можу сказати на своєму прикладі: до поранення я взагалі не знав, що існує футбол на милицях. У моєму світі, мабуть, взагалі не було спорту для тих, у кого немає якоїсь кінцівки. Так, було страшно, було якось незвично. Але можу сказати з упевненістю, пройшовши цей шлях (я вже більше трьох років живу без ноги), що це дуже мінорне обмеження, дуже мінорний аргумент у моєму житті. Звісно, узагальнювати не можна, але в більшості випадків, якщо можна так голосно висловитися, — усі обмеження лише в тебе в голові.
Це була перша частина інтерв’ю з представниками команди з футболу на милицях «Покрова АМП» зі Львова.
Команда „Покрова АМП” зі Львова на аудієеції в Папи Лева XIV
Серед учасників загальної аудієнції, яка в середу, 28 жовтня 2026 відбулася на площі Святого Петра у Ватикані, були представники команди з футболу на милицях „Покрова АМП” зі Львова, яку заснували отці Салезіянського Згромадження і яка згуртовує ветеранів і цивільних осіб з ампутацією або порушенням функції однієї з кінцівок.
Незабаром на нашому порталі – інтервʼю з представниками команди.
Команда „Покрова АМП” зі Львова на аудієеції в Папи Лева XIV – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/pope/news/2026-10/komanda-pokrova-na-audijentsiji-v-papy.html
Українська передача 02.11.2026 – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2026/11/ukrainian-programme-02-11-2026.html
КОМАНДА „ПОКРОВА АМП” ЗІ ЛЬВОВА НА АУДІЄЕЦІЇ В СВЯТІШОГО ОТЦЯ ПАПИ ЛЕВА XIV – (І) – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=kTd7raeiQzc
Фото і відео – Джерелo: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid02oEyMUBpzRTMmudhwpT3t8bATt6KXq1q4FMRUF76b7FV9S1L9dHPm7CNa33nNzjnnl&id=61585522936379
о. Петро Фостик
