У вересні цього року в Римі відбувся форум душпастирства молоді Української греко-католицької церкви в Європі. Учасники цього форуму зібралися, щоб обговорити досвід української молоді за кордоном, її зв’язок із церквою, а також проаналізувати результати опитування і на його основі визначити напрямки подальшої праці з молодими людьми.
Над цим опитуванням працювала, серед інших, Наталія Павлишин — керівниця пресслужби Патріаршої комісії Української греко-католицької церкви у справах молоді та головна редакторка медіапорталу «ДивенСвіт». Вона також брала участь у форумі в Римі та в інтерв’ю для Радіо Ватикану поділилася своїми думками про українську молодь, яка виїхала за кордон.
— Коли говорити про українську молодь — і ту, яка зараз в Україні, і ту, яка поїхала вимушено, тимчасово (бо ми всі наголошуємо на тому, що це тимчасово), чи вчитися за кордон, чи працювати — все-таки є оця візія повернення. І це дуже важливо для значної кількості людей. Хоча, коли ми дивимося якісь статистичні дані, іноді кажуть, що це вже безповоротно виїхали, що це вже втрачені покоління. Також говорять дуже багато про проблему асиміляції і про бажання розчинитися в тому соціумі, в який вони потрапляють.
І ще більшої гостроти цьому додають проблемні питання, які зараз підсвічені, наприклад, у Польщі. Я чому кажу «підсвічені»? Тому що насправді ця проблема була, тобто вона не зникала. Єдине, що, можливо, ми так не жили колись в онлайні. Але, маючи можливість спілкуватися зі старшими поколіннями, які в той чи інший період навчалися або працювали в Польщі, розуміємо, що ця проблема плюс-мінус існувала завжди.
Але коли ми говоримо про цю молодь, про інтеграцію та асиміляцію… Інтеграція — це не проблема, проблемою є саме асиміляція. Багато молодих людей виїхали і працюють, навіть іноді в онлайні з українськими компаніями, тобто цей взаємозв’язок не зникає. Але коли ми говоримо про молодь, яка їде навчатися, зараз мусимо визнавати, що боротьба за інтелектуалів була, є і буде. У європейських університетах створюються такі умови, щоб молода людина могла себе там абсолютно реалізувати. І в нас в Україні є університети, які дбають про подвійні дипломи, про те, щоб, навчаючись за кордоном, можна було онлайн відвідувати пари в Україні, бо йде цей відтік.
На це питання беззаперечно не можна заплющувати очі, але має бути надія. І чому цей форум є ще важливим? Тому що це осередки українців у світі. Коли ми говоримо про міграцію і про ті категорії людей, які в різний період часу виїхали за кордон, ми кажемо про необхідність адвокатування України за кордоном саме тими людьми, які там живуть. Нам з України складно адвокатувати, складно обстоювати питання і складно навіть говорити однією мовою з тією чи іншою країною — у нас різний кут зору на проблему. А власне ті українці, зокрема молодь, можуть найпростіше прокомунікувати. Для цього не мусять бути якісь спеціальні засоби чи заходи, дискусійні клуби чи круглі столи — це працює навіть на побутовому рівні.
Якщо на цьому системно акцентувати, згадаймо, наприклад, як було на початку повномасштабної війни: за рахунок кого і завдяки кому вдалося підняти таку підтримку України у світі? Саме завдяки тим людям, які там жили, які могли запалити інших і показати, в чому наша особливість. Не таємниця, що ще до 2013 року, до Революції Гідності, Україну розглядали як такий собі додаток до Росії. Навіть Помаранчева революція дала перший сигнал про те, що Україна — не Росія, але вже 2014 рік добре просигналізував, а остаточно це закріпив 2022 рік. Тоді світ побачив, що в Україні є дуже різні категорії людей: люди інтелектуально підковані, люди, які розуміють світ — тобто ми не є гіршими за світ.
І зараз те, що я спостерегла, — дуже цікаві особливості: ті молоді люди, які поїхали вчитися кудись у світ, дуже часто повертаються до України, бо кажуть, що не знаходять себе там, тобто не можуть адаптуватися. Є така частина людей, які вже мали досвід якоїсь взаємодії або роботи в Україні. Це перше.
Друге: коли ми говоримо про цей форум, то враховувалися й ті категорії людей, які зараз вимушено виїхали. І якраз говорячи зі священниками — а важливо наголосити, що у форумі брали участь і миряни, і представники молоді, і священники, які працюють із молоддю, — я питала навіть окремо про те, наскільки змінилися інструменти взаємодії з молодими людьми навіть у їхніх звичних спільнотах, коли з’явилася молодь, зранена війною.
І якраз казали про більшу потребу прийти і просто послухати. У нас в Україні дуже добре розвинене капеланство, зокрема студентське. Часто, коли ми спілкуємося на ці теми, кажуть, що не треба людину повчати — просто побудь поруч, просто дай виговоритися, особливо зараз, у час війни, коли кожен переживає. Війна не оминає нікого. Я переконана, що війна не закрита кордонами України — вона стосується кожного, хто так чи інакше має зв’язок з Україною. Тому тут треба пильнувати, щоб людина не лишалася сама, щоб вона не була замкнена або не почувалася відкинутою. Бо, на жаль, те, що принаймні в інформаційному просторі спостерігається, нагадує період Другої світової війни — якісь гоніння українців в окремих країнах, і це не є нормальною ситуацією. Коли люди бояться — і про це я чула зараз на форумі, коли спілкувалася про те, як молодь почувається в країнах Європи, — мені казали, що не завжди готові говорити на вулиці українською мовою. Тобто, будучи за кордоном, є цей страх, що тобі можуть якось нашкодити, і в цьому є проблема.
Але, власне, коли ми говоримо ще про цю категорію людей, які виїхали, особливо про молодь, я казала про те, що церковні спільноти мусять відкритися. Відкритися на людину, яка, може, не так добре знає нашу церкву. Слід наголосити, що якраз цей форум показує, наскільки Українська греко-католицька церква є молодою і наскільки відкритою до молоді. Це не просто зустрічі — це потужний сигнал, що ми готові змінюватися, готові до розвитку і готові йти разом із молоддю.
І це говорять священники, що дуже тішить, бо це дуже різновікова категорія, але люди кажуть: «Ми йдемо разом із вами». Тобто не «тут ми, а десь ви по інший бік або в іншій категорії». Ні, ми йдемо разом.
І цей форум, ця взаємодія — це неповних три дні, але не було і немає відчуття того, що ми з деким тільки познайомилися. Спільні цінності, спільні виклики, спільні ідеї та розуміння того, для чого ми маємо всі разом працювати, якось стирають межі того, що ми умовно два дні тому не були знайомі.
Українська передача 19.11.2026 – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2026/11/ukrainian-programme-19-11-2026.html
Не говорити про молодь без молоді: як УГКЦ шукає шляхи до нового покоління – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2026-10/ne-hovoryty-pro-molod-bez-molodi-ugkc-shlyah-do-molodi.html
НЕ ПОВЧАТИ, А БУТИ ПОРУЧ – ПІДСУМКИ ФОРУМУ ДУШПАСТИРСТВА МОЛОДІ УГКЦ В ЄВРОПІ – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=yxTmUqseUH8
Фото і відео – Джерелo: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid02j9ZKxHpxwSFKW2YeLjWHd1WqBY1Qect8SWWc9F62WU98ZYonGwzqNiQEUqM8AGm2l&id=61585522936379
о. Петро Фостик



