«Сильні духом та відважні у монашому подвизі» – потужні слова, які показують героїзм багатьох ченців і черниць. У День богопосвячених осіб пропоную пригадати важливі вказівки у духовному житті для пильнішого погляду на шлях особливої посвяти.
Християнське життя неможливе без духовного життя. Кожен, хто бажає ступити на шлях наслідування Христа, повинен відкривати у собі якості людського духу, адже на початку Господь вдихнув у людину «віддих життя» (Бт. 2,7).
Дух Божий кличе особу вибрати шлях богопосвяченого життя. Це не відбувається у якийсь незнаний спосіб, адже Бог говорить через своє Слово. Воно повинно супроводжувати богопосвячених завжди: мотивувати, пропонувати, умиротворяти, додавати надії. Таїнство, яке приховане у Божому Слові (DV 2), дозволяє відкривати діяння Христа у світі. Саме від Слова Божого розпочинається шлях розпізнання Божої волі.
Духовне життя зосереджене на Ісусі Христі і є співучастю у тайні Христа. Основною ж темою проповіді Ісуса було Царство Боже. В контексті духовного життя Царство Боже є між людьми (пор. Лк. 17,21). Царство Боже – це життя у Христі. Саме тому монашество стоїть у перших рядах тих, які поширюють Царство Боже у світі, адже з цієї причини вони вибирають своє служіння (пор. Мт. 19,12).
Одним з вагомих елементів для богопосвячених осіб повинно стати постійне навернення. «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мр. 1, 15). Це означає повірити в безмежну любов Христа до грішників. Необхідно виявити і визнати те, що кожен є грішником, адже коли грішимо, то завдаємо ран собі та своїй спільноті. Людині за своєю природою не належить святість. Вона виникає у зустрічі з милосердним Христом, завдяки життю з ним. А вже після навернення проростає віра у Євангеліє, щоб навчитися прощати, любити і зростати. Ось чому можемо почути, що монахів та монахинь називають духовними особами. Адже з серця людини походять гріхи і чесноти: «Бо де твій скарб, там буде й твоє серце» (Мт. 6:21).
Таким чином, у богопосвяченому житті в особливий спосіб наголошується на внутрішнім світі особи. Христос осуджує зовнішнє зберігання правил (Мт. 6, 1-18), натомість призиває до внутрішньої аскези (Мт. 6,16) і до особистої молитви (Мт. 6, 5-7). Звичайно, що не йдеться про нехтування зовнішнім, бо Господь наголошує також, що його послідовники повинні показати свою віру і самовіддачу через послух Заповідям і творення добрих діл (Мт. 19, 16-22).
Отож, можемо виокремити основні елементи Євангельської духовності: життя заради Царства Божого, покаяння та любов. У такий спосіб відбувається наслідування Христа через молитву та Слово Боже. На ці важливі аспекти у майбутньому взорувалися ченці і черниці на шляху особливої посвяти Богові.
Ось, наприклад, одним з перших ченців був св. Пахомій, який у 318 році відмовився від військової кар’єри та прожив деякий час під керівництвом відлюдника Паламона. Згодом він поселився на східному березі річки Ніл, зібравши біля себе інших аскетів. У монастирях св. Пахомія можемо простежити поєднання покаяння задля плекання братньої любові. Кожного дня зранку настоятель визначав для ченців роботу; строго зберігалося мовчання. Монахи повністю стримувалися від м’яса і вина, ніколи не їли між трапезами. Але ця аскеза у спільноті виявлялася у відреченні задля сопричастя. «Навіть коли ти є святим від будь-якого гріха, якщо ти ворог своєму братові, ти – чужий для Бога» – навчав св. Пахомій. Тому братерська любов – одна з основних тем його навчання, яке збереглося коптською мовою. Любов, якої навчає св. Пахомій, повинна виявлятися тисячами способів. Вона є співчуттям, взаємодопомогою в боротьбі за спасіння та ділами милосердя.
Подібну тенденцію простежуємо і у спільнотах св. Василія Великого. Він вважав, що монаша спільнота мала б відповідати способу життя першої спільноти християн у Єрусалимі, яка, у свою чергу, базувалася на євангельських принципах.
Іван Касіян, який зіграв важливу роль у принесенні східного монашества на Захід, вважав, що ціль монашого життя – внутрішня досконалість кожного ченця. Натомість джерелом цієї досконалості є не сам спосіб життя монаха, а його чесноти. Сенс досконалості – в любові, а досконала любов здобувається через аскетичні подвиги, які сприяють духовним цінностям.
Натомість спільноти св. Августина характеризуються своєю досконалістю через єдність. Крім того, механізм функціонування спільнотного життя є неможливим без любові. «Любов творить згоду, згода породжує єдність, єдність зберігає любов, любов приводить до слави», – пише св. Августин у своїх листах.
Зі свого боку, духовність св. Ігнатія Лойоли, акцентуючи увагу на Духовних вправах, проявляється у вигляді духовної битви, головна зброя тут – медитація над Словом Божим та іспит сумління. Йдеться про внутрішню війну, яку людина веде зі своїми гріхами і неупорядкованими схильностями, щоб підготуватися до дії Святого Духа і апостоляту.
Це далеко не кінцевий перелік монаших спільнот і духовних елементів богопосвяченого життя. Однак у такому скромному огляді виділяються євангельські архетипи, що відіграватимуть актуальну роль серед осіб, які в особливий спосіб посвятили своє життя Богові. Досліджуючи історію богопосвяченого життя, можна також побачити трансформацію Євангельських слів згідно потреб часу.
Саме повсякденний героїзм на шляху здобування чеснот є відображенням живої традиції християн. Таким чином, присутність богопосвячених осіб у світі засвічує ще один світильник надії, завдяки якому можна побачити потребу спасіння та шлях християнського зросту.
о. Яків Шумило, ЧСВВ / https://osbm.in.ua/news/publish/bogoposvyachene-zhyttya-lyubov-i-pokayannya-zarady-tsarstva-bozhogo/
