Всесвітлим і Високопреподобним Отцям, Преподобним Монахам
і Монахиням, Дорогим Братам і Сестрам!
Небо і земля сьогодні хай з пророками радіють,
ангели і люди хай духовно торжествують,
Бог бо в тілі появився тим, що сиділи в темряві і тіні.
(Різдво Христове, Стихира на Литії Великого Повечір’я)
Христос Родився!
Дорогі Брати і Сестри!
У Навечір’я Різдва Христового кожний з нас намагається сісти до спільної вечері в колі найближчих своєму серцю людей – рідних, знайомих, приятелів. Ця неповторна вечеря має своєрідну обрядовість, освячену та практиковану впродовж минулих століть нашим попередниками. Однак, поки засядемо цього вечора до спільної трапези, підготовлюємо наші хати, накриваючи святково столи. Як тільки це можливе, традиційно вкладаємо клаптик сіна під обрус. Ставимо також у кут кімнати сніп збіжжя – традиційного дідуха, чи, згідно з актуальним звичаєм, прикрашуємо ялинку. Господині готують традиційні пісні страви, на столі з’являється хліб, часник, свічка. Забракнути не може просфори з медом.
Цього дня ціла родина спільно молиться. У багатьох домівках, можливо, така нагода трапляється лише один раз у рік. Опісля читаємо уривок Святого Євангелія про Христове Народження у Вифлеємі, складаємо один одному побажання та ділимося просфорою – шматочком пісного, посвяченого у церкві та зануреного у мід хліба. Після цього пригощаємося пісними стравами та колядуємо.
Особливо важливим у часі Святвечора є жест спільного ділення хліба-просфори. Без хліба немає життя, чого так жорстоко досвідчили у тридцятих роках минулого століття мільйони наших співбратів на сході України. Руку з хлібом витягаємо передусім до своїх близьких та друзів. Коли даємо комусь хліб, то це означає, що бажаємо йому добра – щасливо жити, не голодувати, не страждати, не терпіти, щоб добро постійно гостило у хаті.
У Святвечір цей жест є особливо промовистим. Цього бо вечора молитовно згадуємо прихід на світ Божого Сина, який прийняв людське тіло й став людиною, щоб нас, що сиділи в темряві і тіні обдарувати справді по Божому – відкупити від гріха, відкрити для нас небо, обдарувати Божою любов’ю та радістю, у серця влити надію, залишитись поміж нами під видами хліба і вина та розрадувати всіх, бо: З нами Бог … .
І.
Місяць тому у Львові-Брюховичах відбував свої робочі засідання черговий Синод Єпископів УГКЦ. Головною темою цьогорічного Синоду була євангелізація, тобто обов’язок голошення Доброї Новини людям, які її ще не чули та тим, які з різних причин розминулись у житті з Христовим вченням. Церква заохочує кожного з нас, щоб іти до цих людей з відкритими руками та нести їм у подарунок хліб та Добру Новину про прихід на світ Бога у людському тілі.
Коли при нашому святковому столі традиційно залишаємо порожнє місце, передусім на думці маємо несподіваних гостей, які можуть цього дня загостити в наші домівки та потребувати теплої страви. Варто уствідомити собі, що особливо в цій частині світу, в якій живемо, люди сьогодні щораз частіше потребують не так матеріального корму, як радше духовної поживи. Серед наших християнських обов’язків щораз частіше на першому місці, поруч обов’язку голодного накорми і спраглого напоїти, стоїть інший Христовий наказ: Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав (Мт. 28, 19-20).
Щоправда живемо у середовищі, в якому більшість людей є охрещеними. Однак, на жаль, це не завжди перекладається на практичне християнське життя. Сьогодні, коли роздумуємо над тим, як щедро обдарував нас Бог, посилаючи на світ свого Єдинородного Сина, варто призадуматись також, кого і як ми повинні духовно обдаровувати та кому ми повинні сьогодні нести Добру Новину про прихід на світ Божого Сина.
Безперечно, тими, кому ми у першу чергу зобов’язані нести Добру Новину про прихід на світ Месії, є наше наймолодше покоління – діти та молодь. Дякувати Богові, воно, завдяки трудові батьків, священиків і катихитів, виховується при нашій Церкві. У різдвяний час наші діти і молодь співають різдвяні колядки, підготовляють вертепи, з якими відвідують будинки наших вірних, дають різдвяні концерти. Вони також присутні на Божественній Літургії та, у міру своїх можливостей, беруть участь у житті Церкви. Однак мусимо пам’ятати, що вони мають право й обов’язок чути слова Доброї Новини про прихід на світ Бога у людському тілі впродовж цілого року. Тому всі наші батьки повинні подбати про те, щоб у вишкільній програмі дітей не забракло часу на катихизм, на щоденну спільну молитву в хаті та на спільну з батьками участь у недільній та святковій Божественній Літургії.
Добра Новина про прихід на світ Божого Сину повинна нестись не лише наймолодшим членам наших родин та парафій. Вона повинна доходити також до молодого покоління, яке через науку та студії підготовляється до входу у доросле життя. На жаль, у нашому церковному житті спостерігаємо досить тривожне явище – наша студентська молодь лише у малому відсотку бере участь у заняттях з катихизму. Для того, щоб належно вести християнське життя не вистачить вивчити Божі Заповіді та правди віри на рівні катихизму для дітей початкової чи навіть середньої школи. Сьогоднішній світ кожного дня ставить перед нами щораз то нові, незнані скоріше виклики, з якими ми, як християни, мусимо змагатись та супроти яких ми вимушені зайняти становише згідне з навчанням Христової Церкви. Це одночасно також нові виклики для наших душпастирів та для батьків нашої молоді. Священики повинні знайти такі способи проповідування, щоб дійти ним до сьогоднішнього молодого покоління. Батьки не повинні боятись пригадувати своїм підростаючим дітям про обов’язок здобування релігійної освіти на такому самому рівні, як у цивільних ділянках. Батьки повинні також відважитися звернути своїм дітям увагу, коли б достерегли, що їхнє життя не йде у згоді з Христовим вченням. Молоді люди мусять пам’ятати, що вже незабаром їм доведеться перебрати від старшого покоління відповідальність як за власне духовне християнське життя, так і за життя нашої Церкви і нашого народу.
Голошення Доброї Новини не повинно оминати також середнього покоління наших парафіян, які вже увійшли у доросле життя та досягли у ньому стабілізації. Більшість із них залишається при своїй Церкві та при своєму народові. Однак вже давно поза нами часи, коли бітьки і діти прив’язані були до одного місця проживання, до однієї і тієї ж місцевості. Сьогодні,щоб отримати або зберегти добру працю, потрібно переселятися до інших місцевостей, часто далеко від дому батьків. На жаль, в цих нових місцях проживання і праці не завжди є наші парафії та українські гормади. Трапляється, що навіть там, де такі парафії існують, новоприбулі не нав’язують з ними контактів, не беруть участі у парафіяльному житті, поволі асимілюються з чужою більшістю та відпадають від нашої Церкви та від нашого народу. Тут також є широке поле до місійної діяльності, яку повинні вести не лише священики, вишукуючи своїх вірних, але також рідні наших сучасних імігрантів. При нагоді різних родинних свят та зустрічей треба пригадувати своїм близьким про обов’язок плекання глибокого духовного життя, якого осередком повинна бути власна парафія.
Людська доля складається по різному. Деколи людські дороги чомусь розходяться з Божими дорогами. Трапляється і таке, що навіть людина, яка у своїй молодості провадила інтенсивне духовне життя, десь у зрілому віці духовно губиться. Бачимо та зустрічаємо таких людей, деколи маємо їх біля себе, переживаємо їхнє духовне розгублення та не завжди знаємо, як їм допомогти. Тут є місце не лише на нашу активну діяльність, але також на нашу молитву. Може такій людині потрібно буде допомогти наново відновити єдність з Богом та по довгих роках вказати їй загублену дорогу до церкви. Деколи вистачить щира розмова або допомога у нав’язанні контакту зі священиком. Часами може буде потрібна заохота до святої тайни покаяння. Завжди однак потрібна буде молитва.
Окремою групою наших вірних, які вимагають сьогодні особливої місійної уваги нашої Церкви, є нові емігранти з України, які з економічних причин вирішили покинути батьківщину та податись на чужину. Офіційні статистики подають, що на сьогоднішній день в Європі найбільше українських економічних емігрантів перебуває в Німеччині (біля 140 тис), в Італії (132 тис.), в Іспанії (78 тис.) та в Португалії (40 тис.). Статистики подають також, що у Польщі легальних емігрантів з України є понад 6 тисяч. Знаємо однак, що це лише частина правди, бо багато осіб з України перебуває у Польщі нелегально, або дуже коротко, так, як на це дозволяє туристична віза. Бачимо також, що лише частина з-поміж цієї групи емігрантів є греко-католиками, а ще менша частина – це практикуючі греко-католики, які на чужині шукають своєї Церкви та стараються в тяжких умовах діаспори вести християнське життя. Таких людей маємо у наших парафіях та радіємо з їхньої присутності поміж нами. Однак велика частина наших співбратів з України не шукає своєї Церкви на чужині. Частина свідомо піддається асиміляційним процесам, а частина підтримує свій зв’язок з Церквою лише при нагоді великих, т.зв. «річних» свят. Ця ситуація є для нас причиною великої духовної журби. Це також і виклик для всіх нас – єпископів, священиків, місцевих вірних та вірних, які прибули тут з України. Священики повиніі старатись дійти з духовною послугою до тих наших людей з України, які перебувають у різних містах Польщі, заробляючи на хліб насущний. Священикам повинні допомагати також наші миряни, вказуючи нашим братам з України адресу місцевої церкви, годину служіння Божественної Літургії та уділяючи, особливо на початку їхнього перебування, основної життєвої допомоги, чи то у знайденні відповідної праці, чи теж гідного місця для проживання. З огляду на ближчий контакт, набутий життєвий досвід та подібність долі, першими, які можуть допомогти свіжо прибулим з України, також у сфері релігійного і духовного життя, є особи, які скоріше приїхали сюди з України.
Пригадучи новоприбулим про їхні основні християнські обов’язки, не можна забувати і про небезпеки, які еміграція несе для родини. Виїзд за кордон, до цього ще й на довгий час, чи то самого чоловіка, чи самої жінки, є часто великою загрозою для тривалості їхнього подружжя. З дотеперішнього досвіду нашого народу знаємо, що наслідком тривалого розлучення родин є розбиті родини. Додатково це, звичайно, велика трагедія для дітей, які втрачають бодай одного з батьків, а нерідко стають і круглими «євро-сиротами». Такої небезпеки повинні бути свідомими всі, які вирішують залишити родину та їхати у світ за «кращою долею».
Євангелізація у сьогоднішній час вимагає зусилля та особистого заангажування всіх християн, так духовних, як і мирян. Однак не можемо забувати, що найбільший позитивний вплив на інших має приклад вірного християнського життя. Саме слово, якщо не буде підкріплене живим прикладом, не принесе очікуваного плоду. Мало того, може принести розчарування та згіршення. Тому пам’ятаймо, що власним прикладом життя можемо навернути багатьох людей до Бога.
ІІ.
Дорогі у Христі Сестри і Брати! Часи, в яких доводиться сьогодні нам проживати, ставлять перед нами нові виклики і в ділянці євангелізації. Одночасно можемо отримати враження, що наші часи особливо несприяють голошенню Доброї Новини. Як причину такого стану можемо подавати те, що наступає насильницька лаїцизація та релігійний індиферентизм, що люди не зацікавлені слуханням Божого Слова, а коли навіть його не відкидають, то з жалем повідомляють, що не мають на нього часу.
Можна, однак, поставити запитання, коли в історії був добрий час для цього, щоб голосити Добру Новину? Чи був добрий час на те у минулому столітті, яке дало найбільше число мучиників? Чи добрим був час дві тисячі років тому, коли справді прийшов на світ Божий Син у вертепі у Фифлеємі? Та ж тоді майже ніхто не зауважив Його пришестя.
А все ж таки Добра Новина про прихід Месії на світ розійшлась по цілому світі. Розголосили її бідні пастирі, які вслухались в голос посланих Богом ангелів. Занесли її по цілому світу Мудреці зі Сходу, які вміли і хотіли відчитати Божі знаки на небі. Вони не боялися піти за небесною зорею, наражаючись на сміх та кпини недовірків. Поніс по цілому світі вістку про незвичайну подію, яка сталась у Вифлеємі, також і цілий тваринний світ. Своє свідоцтво давала ціла природа. А здавалось, що коли не включаться у голошення вістки про народження Бога у людському тілі офіційні цісарскі та королівські служби, ніхто про Нього не почує. Однак Бог використав це, що було найменшим в очах світу, щоб голосити славу свого Єдинородного Сина, народженого у вертепі у Вифлеємі Юдейському. Так само й ми можемо стати великим знаряддям у руках Божих. Потрібно лише довіритись Йому та повністю віддатись у Його службу.
ІІІ.
Дорогі Сестри і Брати, дозвольте скласти Вам наші Різдвяні побажання.
Перш за все, бажаємо всім Вам, щоб Ви, як і колись бідні пастухи з Вифлеєму, вміли вслухатись у Боже Слово, яке спрямоване до кожного з нас. Треба бути глибоко духовною людиною, щоб почути його через гамір сучасного світу. Бажаємо Вам також, щоб Ви, подібно як Мудреці зі Сходу, вміли відчитувати Божу волю зі знаків природи, через яку Бог також промовляє до нас. Майте очі широко відкриті на Божу красу та на Божу мудрість.
Бажаємо також, щоб Ви не приховували своєї віри та свого християнства десь глибоко у закутках свого серця та своєї хати. Ваше життя має свідчити перед світом про Вашу живу віру, яка має змінювати світ, нести йому Добру Новину про спасіння та притягати до Христа тих, яких дороги з Ним чомусь розійшлись. Будьте ревними апостолами місіонерами у сьогоднішньому світі.
Ваша святкова, але також щоденна трапеза, нехай не зазнає ніколи недостатку. У Ваших родинах, поміж Вашими близькими, нехай завжди панує радість, нехай оминають Вас і Ваших близьких усякі біди та хвороби.
Пресвята Богородиця нехай покриває своїм омофором Ваші родини – молодих і старших, здорових і хворих, тих, які вдома та тих, які далеко від нас.
На Різдвяні Свята і Новий Рік із серця Вас Благословимо!
Архиєпископ Іван Мартиняк
Митрополит Перемисько-Варшавський
Єпископ Володимир Ющак
Владика Вроцлавсько-Ґданський
Перемишль – Вроцлав, Різдво Христове – 2009