| з нагоди 20-ліття легалізації УГКЦ,
65-ліття з дня смерті Митрополита Андрея (Шептицького)
та 25-ліття з дня смерті Патріарха Йосифа (Сліпого)
Єдиним вознесеним духом до єдиного Бога
Я зроблю з них один народ на моїй землі, на горах ізраїльських…
вони не будуть більше двома народами,
і не будуть більш розоділені на два царства…
Вони будуть моїм народом, а Я – їхнім Богом! (Єз. 37, 21–23).
Останніми роками в Україні розгорнулася широка дискусія щодо проблеми Київської Церкви, тобто об’єднання нинішніх Церков давньої київської традиції в одну Київську Церкву. Точиться ця дискусія і в середовищі греко-католиків – і, як це буває завжди при осмисленні чогось незвичного, не бракує критицизму. Одні вбачають у цій пропозиції нездійсненну утопію, інші – «зраду».
Проте високі ідеї тому й називаються так, що для свого осмислення вимагають певної висоти духу. Бо приземлений дух неспроможний сягнути за найближчі обрії. Чи не називали «зрадою Закону», скажімо, вчинок Христа, коли Він зайшов у хату до митаря Закхея (Лк. 19, 1–10)? І тільки ті, хто зумів осягнути велич Христового посланництва, могли знайти й несуперечливе пояснення Його несподіваним крокам. Так і сьогодні перешкоди для об’єднання українських Церков цілком очевидні, а загрози – безсумнівні. Ми повинні їх бачити і їх враховувати. І все ж бачити лише їх – це ніби віддати себе земному тяжінню, припнувши свій дух до присадибного тину.
Чи є ідея єдиної Київської Церкви новою й досі незнаною? Прислухаймося до голосів наших славних попередників.
Митрополит Андрей (Шептицький): Релігійна єдність була б могутнім товчком в осягненні національної єдности. Тому, думаю, що кожний український патріот повинен зробити все, що може, до здійснення такої релігійної єдности (Лист до всіх Високопреосвященних і Преосвященних православних архиєреїв в Україні і на Українських Землях, грудень 1941).
Патріарх Йосиф (Сліпий): Найближчими нам за вірою і кров’ю є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячолітня культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви! (Заповіт) .
Чуючи ці голоси з минулого й ніколи не забуваючи про ці заповіти, наша Церква упродовж останнього часу розробила цілу низку документів, у яких крок за кроком формулювала й уточнювала своє нинішнє розуміння нашого історичного завдання – «поєднання Руси з Руссю».
Так, уже в першому з цієї серії документі – «Концепції екуменічної позиції Української Греко-Католицької Церкви» – були сформульовані засадничі положення, які слугували відправними точками у нашому русі вперед. Зважаючи на тему, яку обговорюємо, наведемо, зокрема, такі положення:
Церковна єдність із Вселенським Архиєреєм стала однією з фундаментальних засад ідентичності УГКЦ, а тому будь-які подальші екуменічні кроки не можуть підважувати значення цієї єдності й мають розбудовуватися з її урахуванням (17).
УГКЦ виходить із засади, що всі три Церкви [УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ] мають спільну історичну спадщину Київської Церкви (32).
УГКЦ, проте, не вважає нинішні поділи в православ’ї в Україні бажаними чи узаконеними. Навпаки, УГКЦ вітатиме будь-які кроки до всеправославного примирення в Україні та об’єднання нинішніх гілок православ’я в одну Православну Церкву, вважаючи, що таке примирення та об’єднання стануть важливими чинниками на шляху духовного відродження України (33) .
Наступною важливою віхою стало Послання з нагоди повернення осідку предстоятеля УГКЦ до Києва «Один Божий народ у краї на Київських горах» (2004). Тут згадані вище положення знайшли не лише підтвердження, а й логічне концептуальне продовження:
Кожна конфесійна гілка Київської Церкви, історично близька до одного з християнських центрів, не мусить втрачати свої освячені часом конфесійні зв’язки. Сьогодні можна переконано стверджувати, що вимога розірвати ті чи ті зв’язки, яку так часто озвучували в історії України, довела свою неспроможність. Як уже зазначалося вище, заміна юрисдикційної підлеглості на сопричасне сестринство дало б можливість не лише зберегти цінні аспекти дотеперішніх зв’язків, а й збагатити ними спільну скарбницю Київської Церкви (ІІ.2).
Цілком очевидно, що, подаючи такі несподівані, а для когось і революційні пропозиції, треба було уточнити мотивацію, яка за ними стоїть, і передумови, що їх вони передбачають. У цьому документі це зроблено так:
По-перше, нинішні особливості української церковної ситуації слід трактувати не як порушення єдино можливого міжцерковного порядку, а як процеси, детерміновані природним розвитком українських Церков… По-друге, надійний християнський мир в Україні – передумову подальшого екуменічного діалогу – можна забезпечити лише на шляху врахування інтересів кожної із зацікавлених сторін… По-третє, на зміну монопольним спробам вирішити проблему єдиної помісної Церкви в Україні на користь якоїсь однієї з конфесій має прийти об’єднання зусиль усієї християнської спільноти. Цивілізоване вирішення долі Київської Церкви може стати справжньою «лабораторією екуменізму» (Іван Павло ІІ), позбавленого ультимативності й сповненого духом співпраці та партнерства. Гармонійні, інклюзивні форми об’єднання Київської Церкви (наприклад, у формі єдиного Патріархату – наскрізній історичній візії українців ще з ХVІІ століття) завдяки унікальній сопричасній відкритості могли б стати шансом для центрів християнства зустрітися на його терені, щоб врешті-решт знайти нові екуменічні моделі порозуміння… (ІІ.4) .
Цей документ не залишився непоміченим в Україні, і чи не вперше у новітній час з православного боку почали надходити певні офіційні й неофіційні відгуки. Стало зрозуміло, що запропонована УГКЦ «інклюзивна» модель Київської Церкви потребує огранення в суто еклезіальних і богословських термінах. Це було зроблено 2008 року у Зверненні до Предстоятелів українських Православних Церков, зокрема було подано важливе богословське підґрунтя греко-католицького розуміння єдиної помісної Української (Київської) Церкви:
Єдина помісна Українська Церква воскресне сопричастям Церков київської традиції, які самі себе і одна одну вважають спадкоємицями Святоволодимирового Хрещення. Кожна з Церков іпостасно-самобутня у власному очоленні і священноначаллі, кожна рівна у звершенні Таїнства спасіння (2).
Ініціативи УГКЦ щодо обговорення шляхів відродження Київської Церкви стимулюють внутрішньоправославні процеси, але не є їх єдиною причиною. Пошук шляхів відродження Київської Церкви охопив сьогодні усі її нинішні гілки, що, безсумнівно, є важливим «знаком часу». Щоправда, пропозиції українських православних обмежуються лише створенням єдиної помісної Української Православної Церкви. До пропозиції УГКЦ, яка передбачає вихід за вузькоконфесійні рамки, українські православні ставляться з осторогою, оскільки в ній вони вбачають давню модель «уніатизму». Це свідчить про те, що в Україні визріла серйозна потреба усвідомити різницю між «уніатизмом» як конфесійним підляганням і сопричасною єдністю рівних у гідності Церков.
Утім, певні сумніви виникають з обох боків: якщо православні трактують будь-яку єдність з греко-католиками як відступ від ортодоксії, то греко- і римо-католики часом побоюються, що ця понадконфесійна модель може підважити єдність греко-католиків із Єпископом Рима. Відповідь на ці тривоги повинні дати, звичайно ж, ми самі через іспит нашого сумління.
Корисним для нас, греко-католиків, і тут було б звірити свою позицію з візією наших попередників.
Митрополит Андрей (Шептицький): Я не протиставляю католиків і православних… Я тільки хочу сказати, що любов у католиків чи православних діє у напрямі поєднання, а все те, що по обидвох сторонах є ненавистю, браком любові… діє за роз’єднаням (Заключне слово на Унійному тижні в Брюсселі, 1925 рік).
Можна було говорити про різні способи порозуміння без зливання в одно віросповідання. Можна було подумати й про злуку православних віроісповідань із греко-католицьким… Я хотів, аби приналежні до різних віросповідань старались до себе взаємно наблизитися, заховуючи, очевидно, свою окремішність (Лист до української православної інтелігенції, 1942 рік).
Патріарх Йосиф (Сліпий): Найчисленніші Церкви в нас є Православна й Католицька, і, безсторонньо кажучи, нема між нами суттєвої догматичної різниці, як це вказують теологічні студії і свідчить історія. Правду кажучи, розлам і поділ є піддержувані тільки ззовні, від тих, які знають, що тим ослаблюють Український Нарід і Церкву… Будьмо собою! Дивімося на своє власне духовне добро, на спасіння наших душ – і тоді буде між нами єдність, в першу чергу на церковному полі, а опісля на національному і державному! (Послання «Про поєднання у Христі», Рим, 3 червня 1976 року).
Отже, і в цьому випадку нинішні об’єднавчі візії та зусилля, які виходять з середовища нашої Церкви, не суперечать традиційному самоусвідомленню Церкви, що вироблялося упродовж попередніх століть. Своїми пропозиціями ми не творимо якоїсь нової тоталітарної «імперії» чи конфесійної «цивілізації», яка б претендувала на роль Четвертого Рима. Особливістю пропонованої УГКЦ візії Київської Церкви якраз і є прагнення жити нарешті в мирі зі своїми сусідами.
Замість монопольного володіння християнською Україною, що було характерним знаком минулих епох, ми пропонуємо сопричасну єдність сьогодні ще поділеної Київської Церкви. Однак ця єдність, щоб принести в Україну мир і порозуміння, мусить вирости зсередини, у лоні кожної гілки Київської Церкви. Власне цей процес і започаткувався 1989 року, що став визначальною віхою в житті як греко-католиків, так і православних в Україні. Цей шлях буде непростий, він знатиме вагання й, можливо, відступи, але, як засвідчує наша історія, він насправді невідворотний, бо проліг через жертву і мучеництво, силу духу й висоту помислів, вогонь віри і щирість молитви.
Благословення Господнє на вас!
В імені Синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви
+ ЛЮБОМИР
Дано у Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
8 грудня 2009 року Божого |
