Слава Ісусу Христу!
Дорогі у священстві Отці!
Щиро вітаю Вас, Дорогі Отці, які прибули сьогодні, у Великий Четвер, до матірнього храму нашої Єпархії – до Вроцлавського Собору. Слова поздоровлення передаю також усім нашим священикам, які, чи то з огляду на велику відстань, чи то заради душпастирських обов’язків у своїх парафіях в цей час Страсного Тижня, не змогли сьогодні бути тут разом з нами. Згідно з нашою церковною традицією стоїмо сьогодні, у Великий Четвер, разом при престолі – єпископ та єпархіяльне духовенство, щоб служити Божественну Літургію Святого Василія Великого з Вечірнею. В цьому році наші літургійні богослуження доповнимо Чином умивання ніг.
Спільна Божественна Літургія єпископа зі своїми священиками у Великий Четвер в особливий спосіб примушує нас повернути до джерел нашого священства. Мабуть жодного іншого дня не усвідомляємо собі так глибоко, як сьогодні, пов’язання нашого священства з Ісусом Христом, з Останньою Вечерею, в часі якої перемінив Він хліб у своє Тіло та вино у свою Кров, та з Його смертю і воскресінням.
Сьогодні я хотів звернути Вашу увагу на кілька, напевно добре знаних, але дуже суттєвих моментів, які є незмірно важними для нас, священиків.
І. Ми є покликані до священства Ісусом Христом.
Це мабуть нічого нового для нас. Нам часто про це говорили у семінарії та в часі духовної формації. Доказом на це, що кожного з нас, подібно як апостолів Петра, Андрія, Матея, Якова, Івана та інших, покликав Христос, є факт, що ми пішли за голосом покликання, може деколи навіть не усвідомлюючи собі вповні наслідків цього кроку. Доказам цього, що ми є справді покликані, є й те, що до сьогодні ми залишились вірними Христовому покликові. Коли б ми не були покликані, то напевно ми б не потрапили до духовної семінарії, чи до монастиря. А коли б навіть потрапили, то не витримали б довгих років студій, семінарійної дисципліни, різних обмежень, відречень, та не просили б єпископа про уділення священичих свячень. А коли б навіть прийняли священичі свячення без покликання, що видається майже неможливим, то напевно не були б ми в силі доховати вірності у щоденному, нерідко довголітньому вже і часто важкому священичому служінні.
Ми є священиками з вибору та волі нашого Спасителя Ісуса Христа. Це для нас велика честь та гідність. Про це не можемо ніколи забувати. Коли б ми однак про це забули, то зразу дасться воно достерегти на зовні. Наслідком цього буде трактування священства як своєї власності, якою не буде охоти ділитись у любові з іншими. Коли забудемо, що ми є священиками виключно тому, що скоріше вибрав нас Христос, зіпсуються наші відносини з нашими парафіянами та зі співбратами у священстві. Не оборонимось від гордості, зарозумілості та понижування інших. Не будемо служити у любові, лише будемо зарозуміло виділювати нашу ласкавість тим, кому захочемо та тоді, коли захочемо.
Наслідком вибрання нас через Ісуса Христа до священичої гідності повинна бути постава вдячності за цей незаслужений дар та постава глибокої і справжньої покори, так зглядом Бога, як і у відношенні до інших людей. Правдивої покори вчить нас особисто Ісус Христос вмиваючи ноги своїм апостолам. Літургійно цей обряд є зв’язаний власне з Божественною Літургією Великого Четверга.
ІІ. Можемо бути священиками лише тому, що підтримує нас Христова молитва, молитва Церкви та Божого народу.
В часі Останньої Вечері Ісус Христос перемінив хліб у своє Тіло та вино у свою Кров. Наказав так само чинити присутнім з ним апостолам, установляючи їх священиками і єпископами. Одночасно Євангелист Йоан наводить обширні слова тзв. Архиєрейської молитви Ісуса Христа за своїх апостолів – вибраних Ним і обдарованих тайною священства. Христос молиться за них, щоб витривали у вірності, у єдності, щоб не піддавались покусам, щоб не падали в часі переслідувань та випробувань.
Христова молитва підтримувала перших дванадцятьох апостолів, підтримувала їхніх наступників, підтримує також і сьогодні кожного з нас. Сьогодні молиться за нас ціла Христова Церква. Чудові молитовні тексти знаходимо у Літургійних Канонах св. Йоана Золотоустого та головно св. Василія Великого. В цьому останньому читаємо: «Пом’яни, Господи, пресвітерство, в Христі дияконство і ввесь священичий чин, і не посороми ні одного з нас, що стоїмо навкруги святого Твого Жертовника». Дальше знова читаємо: «Боже наш, Боже нашого спасіння, навчи нас достойно дякувати Тобі за Твої благодіяння, що їх Ти чинив й учиняєш з нами. Ти, Боже наш, прийнявши ці дари, очисти нас від усякої нечистоти тіла й духа, і навчи нас звершувати святості в страсі Твоїм, щоб ми, приймаючи частину святощів Твоїх, з чистим свідченням нашого сумління з’єдналися зі святим тілом і кров’ю Христа Твого і, достойно прийнявши їх, мали Христа, живучого в серцях наших і стали храмом Святого Твого Духа. Кожний з нас відчуває також сильну молитовну підтримку, яка пливе з боку наших парафіян, наших батьків, осіб посвячених Богові. Чуємо, що коли б її не було, ми б не дали ради залишитись вірними одержаному дарові, не були б в силі вірно сповняти свої священичі обов’язки.
Можемо встоятись завдяки молитві Христовій та молитві наших братів і сестер у нашому наміренні. Сьогодні однак не можемо забути, що кожний з нас є покликаний бути людиною молитви. Якщо в нашому священичому житті забракне молитви, буде загрожене наше священство. Не дасться виправдати занедбання молитви нічим – ні літургійними відправами, ні катехизацією чи навчанням народу, ні будовою храму, ні жодними іншими, навіть найважчими священичими обов’язками. Якщо забракло б молитви у нашому житті, то було б це великою загрозою для нашого священства.
Тому, крім щоденної Божественної Літургії, не забудьмо щоднено брати у руки священичий Молитвослов, щоб відмовити помітну його частину у різних порах дня, не занедбуймо духовного читання, головно Святого Письма, знаходімо час на приватну молитву та на перевірку нашої совісті. Нормальною практикою нехай буде систематична та часта сповідь.
ІІІ. Священик покликаний, щоб служити Божому народові.
Своїм апостолам Христос дав наказ, щоб ішли і навчали всі народи, христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Священство не є дане священикові тільки з огляду на його особу. Ми є ним обдаровані з огляду на інших, з огляду на Божий народ. До цього народу ми є послані єпископом, цьому народові маємо служити, з ним є зв’язане наше священство.
Свідоцтво вірного служіння Божому народові дали наші попередники, греко-католицькі священики, яким прийшлось сповняти священиче служіння у важких післявоєнних роках переслідувань нашої Церкви, коли рішенням тодішньої комуністичної влади, не могла вона виповнювати своєї місії. Вони вистояли та, коли лиш появилась така можливість, пішли служити своєму народові. Завдяки цьому, хоча понад сорок років, бо аж до 1989 р., наша Церква у Польщі була поза правом, все ж таки не перестала вона існувати і відродилась на наших очах. Післявоєнному поколінню священиків наша Церква завдячує відбудову структур та творення від початку матеріальної бази для нормального існування Єпархій та парафій.
Нажаль бачимо також болючі насліди релігійного та національного спустошення вчиненого комуністичною системою навіть там, де після виселення знайшовся у великій кількості наш народ. Якщо забракло рідного сявщеника, який міг би послужити вірним у рідній церковній традиції, сьогодні не має там ні нашого народу, ні нашої Церкви.
Сьогодні потреба священиків, як тих, які є послані до служіння Божому Народові, є не меншою, як у минулих десятиліттях. Релігійна та національна асиміляція, моральний релятивізм, стремління за добробутом, глибокі духовні поранення та скривлення сучасної людини, масова еміграція за кращою працею спричинюють, що сьогодні священик видається ще більш потрібним, як у минулих десятиліттях.
Однак наші часи вимагають від священика також пропорційного до сьогоднішніх потреб душпастирського заангажування. Сьогоднішній греко-католицький священик у Польщі не може лише чекати, що вірні самі прийдуть до нього. Він, як Добрий Пастир, має шукати тих, які загубили, чи гублять свою церковну та національну ідентичність; тих, які затрачають релігійні вартості та потребу християнської духовності; тих, які виїжджають закордон, залишаючи тут свої родини; тих, які приїхали на заробітки з України і є розгублені у чужому світі; тих, які заснували мішанні родини і не вміють ще так поскладати свого родинного життя, щоб було у ньому місце на пошану для кожної традиції.
Сьогоднішній греко-католицький священик повинен вміти допомогти нашим вірним пізнати та зрозуміти свою релігійну, греко-католицьку, ідентичність. Можна і треба це робити пізнаючи та зберігаючи літургійні традиції нашої Церкви. Народ вимагає сьогодні, щоб наш священик, у наших невеликих переважно парафіях, був наче батьком для всіх, щоб як Добрий Пастир відносився до кожного з пошаною, щоби дбав, щоб ніхто з громади не пропав, щоб оточував опікою та молитовною підтримкою кожного з повіреної йому громади.
Дорогі у священстві Брати!
Складаю сьогодні всім Вам щирі молитовні вітання у нашому, священичому дні. У Вечернику, перед Христовою смертю, зродилось наше священство, до якого ми були вибрані Христом, та яким всі ми стали незаслужено обрадовані. Нехай Господь допомагає всім нам кожного дня зглиблювати таємницю цього дару. Нехай Він також допомагає нам якнайкраще кожного дня служити цим даром Божому народові, до якого ми послані.
Сьогодні, у цей священичий день, складаю також усім Вам щиру подяку за Вашу невтомну священичу службу у Христовому Винограднику, яким є наша Вроцлавсько-Гданська Єпархія. Дякую за щоденні Божественні Літургії, за уділювані Божому Народові Святі Таїнства, за голошення Божого Слова старшим і молодому поколінню, за те, що через Ваше служіння традиція нашої Церкви та нашого народу залишаються дальше живими.
Нехай Всемогучий Господь винагородить усім Вам душпастирський труд, та нехай Його благословення додає Вам сили у вірному та гідному священичому служінні.
Бажаю також всім Вам радісного і глибокого переживання Пасхи Христової.
Благословення Господнє на Вас!
+ Володимир Р. Ющак, ЧСВВ
Владика Вроцлавсько-Ґданський
Дано у Вроцлаві, у Великий Четвер 2008 Року Божого.