Вероніка, яка родом з Донецька, і Олександра, родом з Бердянка, розповідають про свою участь у зустрічі «Global Friendship», організованій в Римі Спільнотою святого Егідія. Їхні історії та переживання відображають дійсність багатьох молодих людей в Україні, які живуть, зростають, навчаються в такі складні часи.
Вероніка, якій сімнадцять років, і Олександра, якій дев’ятнадцять, приїхали з України до Риму на Global Friendship, що відбувся від 28 до 30 серпня 2025 року. Ця ініціатива організована рухом «Молодь за мир», що діє в рамках Спільноти святого Егідія. Загалом у цій події взяло участь 1200 молодих людей з різних країн світу, 127 з них – з України. В інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News дві молоді українки розповіли про свій досвід життя в країні, де вже понад 10 років йде війна, про шлях віри і допомогу Спільноти святого Егідія у розвитку на цьому шляху.
Молодь, яка не памʼятає часів до війни
«Я народилася в Донецьку, але коли в 2014 почалася війна, я була вимушена переїхати до Харкова, – розповідає Вероніка. – У 2022 році – повномасштабне вторгнення, і я була знову вимушена покинути місто і переїхати до Києва». Ці два речення розкривають трагедію цілого покоління молодих українців, які вже понад 11 років живуть в умовах війни. Вероніка не пам’ятає, яким було життя перед війною. «Я пригадую тільки день, коли розпочалася війна: я тоді була в дитсадочку і над нами пролітав бомбардувальний літак, і ми під обстрілом бігли до себе додому, щоб сховатися. Це єдине, що я пам’ятаю».
Харків, де Вероніка прожила вісім років, став її другим домом, куди вона часто приїжджає навіть тепер, незважаючи на щоденні обстріли. Дівчину захоплює дух харків’ян, які часто «під час повітряної тривоги співають гімн України або різні українські пісні». «Нещодавно, 23 серпня, був День міста. І в нас в центрі є ілюмінація “Зіркове небо”, – розповідає дівчина. – Його чи не вперше під час війни ввімкнули надовго. Люди повиходили із синьо-жовтими прапорами і співали гімн України. Це справді було щось чарівне».
Де ж для молодої людини, яка майже не пам’ятає про мирні часи, черпати відчуття миру, усвідомлення того, яким має бути мирне життя? «Я дуже багато черпаю від дітей в “Школі миру” в Києві, – відповідає Вероніка, розповідаючи, що вона веде групу з двадцяти дітей. – Діти, це крихітне диво: з одного боку, вони дуже уразливі, але якщо вони відчувають твою любов, то вони роблять справжні дива, і відбувається щось неймовірне».
Олександра і сум за морем в Бердянську
Олександру повномасштабна війна вирвала з рідного міста Бердянська, коли їй було п’ятнадцять років. Її місто росіяни окупували у перші ж дні вторгнення. На щастя, Бердянськ не зазнав бомбардувань, як це було з Маріуполем, чи Мелітополем. «Ми бачили маріупольців, яким вдавалося виїхати і вони заїжджали до нас в місто, – пригадує дівчина. – І це було страшно бачити, коли автомобіль – просто як решето. І це враховуючи те, що на машинах були написи російською “Діти”, щоб окупанти розуміли, що це виїжджають цивільні люди». Олександра пригадує також, що вона була здивована тим, як мешканці Бердянська реагували на російську окупацію. «Чомусь я раніше думала, що моє місто досить проросійське. Але, можливо, це була просто така російська пропаганда, – ділиться вона. – Бо реальність виявилась іншою: люди з українськими прапорами вийшли на мирні мітинги, чинили опір». Через півроку батьки Олександри вирішили виїжджати. Вони виїжджали через єдиний відкритий тоді пропускний пункт у Василівці. Увесь тиждень вони були змушені стояти в черзі, але потім не було особливих перешкод.
На новому місті, де сім’я опинилася після різних переїздів, дівчині дуже не вистачає моря. «Бердянськ розташований на березі моря, – розповідає вона. – І я бачила його щодня, в різних станах, щодня море має різний настрій. Зараз живу у Львові, де навколо багато лісів. Це зовсім інша природа, інша атмосфера і культура. Тому мені дуже не вистачає мого міста».
Перші кроки на шляху віри
У Львові Олександра познайомилася зі Спільнотою святого Егідія. Її мама знайшла в інтернеті оголошення, що у них можна отримати гуманітарну допомогу. Окрім допомоги, жінці запропонували також прийти допомагати іншим, і вона запитала, чи може також привести доньку. Тепер Олександра займається роздачею їжі бідним, і також опікується підлітками, які живуть в модульному містечку і які раніше відвідували “Школу миру”.
Для 19-річної дівчини ця спільнота стала місцем, де вона вперше наблизилася до віри. «До знайомства зі спільнотою я навіть не знала молитву “Отче наш”», – розповідає вона, додаючи, що ставати на шлях віри в дорослому віці не легко: «Це немов би починати ходити або читати, коли це всі вміють».
Внутрішнє прагнення віри Олександра відчула ще у чотирнадцять років, коли померла її бабуся. Це була перша смерть близької їй людини, яка змусила її замислитися над глибокими питаннями. «Я тоді подякувала Господу за все, що я маю в житті – за батьків, за друзів – тому що я зрозуміла, наскільки цінне життя, – пригадує вона. – А потім почалося вторгнення, і моя віра послабилася, бо я не розуміла, як може коїтися таке зло, за що воно нам прийшло. У мене виникали дуже різні думки…». Великою підтримкою було для неї те, що у Спільноті святого Егідія дівчина зустріла молодь, «яка щиро молиться і в це вірить».
„Отче наш” українців у Римі
У Вероніки – подібний шлях віри: в її родині віруючою була тільки бабуся. Події, пов’язані з війною, також породжували в дівчини багато питань. «Я з дитинства жила, можна сказати, у війні, серед агресії людей навколо, – ділиться вона. – Пригадую, що переселенців з Донецька не приймали в інших містах. Наприклад, у наших знайомих знищили машину в Дніпрі, тому що вона була з донецькими номерами. Нас не хотіли селити в домівки. Ми жили в якійсь квартирі, яка була повністю в плісняві. В мене був маленький молодший брат, якому тоді був один рочок і це було дуже тяжко. Я не розуміла, чому ми повинні постійно переїжджати з міста в місто, кожен рік інші люди. І це було дуже тяжко. Я не знала, у що вірити. Я не розуміла, як таке може відбуватися».
Серце дівчини настільки було повне болю, що воно чинило опір, коли прийшовши до Спільноти святого Егідія, вона чула про молитви. «Але мене просто оточували люди, які були дуже дорогі моєму серцю, і які крок за кроком рятували мене у цій спільноті, – ділиться вона. – І я вирішила, що якщо для них молитва – це важливо, то я спробую. І напевно, найближче я підійшла до віри, коли ми вперше приїхали до Риму (у березні 2024 року) і прийшли на молитву в базиліці Санта-Марія-ін-Трастевере. І це справді щось зовсім інше, коли тисячі людей разом проказують молитву. І ти стоїш і в тебе захоплює дух від того, що в тебе щось оживає всередині. Це щось, що не можна описати словами. І потім був момент, коли українцям дозволили прочитати “Отче наш” українською. І там тисячі людей слухає, як маленька групка українців – нас було, мабуть, двадцять-тридцять людей – стоять у величезній залі і проказують “Отче наш” українською. Це справді щось таке близьке, що ми зовсім з різних країн, з різних міст, в кожного своя історія, але саме в цьому моменті ми об’єдналися. І мені здається, що це відчуття охоплювало всіх оточуючих і мене в цьому залі».
Віра допомагає 17-річній дівчині по-іншому подивитися на все, що відбувається: «Знаєте, нещодавно в мене промайнула думка, що якщо б цього не трапилося, якщо би не війна, ми б зараз тут не сиділи, і можливо, ми б не прийшли в Спільноту святого Егідія, ми б не усвідомили, , що крім нашого “я” є ще хтось, хто потребує більшої допомоги як до війни, так і під час війни. І коли ти це почуєш в своєму серці і почнеш допомагати іншим, ти сам себе починаєш реабілітувати разом з цими людьми».
Global Friendship – досвід, який допомагає плекати надію
Описуючи зустріч Global Friendship, що відбувся в Римі від 28 до 30 серпня 2025 р., Вероніка, яка вже втретє на такій події, пригадала слова засновника Спільноти святого Егідія, який, промовляючи до молоді, зазначив, що «це не подія одного дня або трьох, а це праця всього життя». «Тобто ми приїжджаємо раз на рік і до нас підходять люди, які нас бачили рік тому, два роки тому, – ділиться дівчина. – Вони підходять, вітаються, вони пам’ятають твоє ім’я, пам’ятають, що ти з України. І це настільки цінне, бо ми постійно перебуваємо серед цієї агресії, ненависті через війну. До нас на “Школу миру” діти приходять після обстрілів. Інколи вони живуть в метро, тому що постійні обстріли, вони не висипаються. І через це в дітей теж багато агресії, бо вони просто не знають, як справлятися з цим всім. І Global Friendship для нас – це немов куточок, який став нам другим домом, де люди просто йдуть і тобі усміхаються. Зараз в Україні дуже тяжко знайти людей, які будуть просто йти по вулиці і усміхатися тобі, бо це дуже тяжко, дуже тяжко жити, вірити у щось. Бо як тільки здається, що наступає якесь затишшя, то буквально на наступний день – величезний обстріл, купа загиблих, купа поранених. Ми їдемо туди. В основному, наші дорослі їдуть на ці місця прильотів, але деколи ми теж їздимо. Люди в паніці, у відчаї, вони залишаються ні з чим. Ось в них вчора було життя, а зараз в них руїна, нічого нема, загиблі родичі. Це дуже сильно обтяжує, обтяжує наше серце».
Тому для української молоді настільки важливо відчути тепло молодих людей з різних країн світу. Як наприклад, від дівчини з Перу. «Вона до мене підійшла після мого виступу на зібранні, – розповідає Вероніка, – і сказала, що вона вражена тим, що ми робимо в Україні, що вона в захопленні від нашої стійкості. І знаєте, це настільки цінне, бо в Україні ми звикли, що ми робимо це, бо ми боїмося, що якщо не зробимо ми, то це не зробить ніхто. Якщо ми не будемо давати цю надію, цю віру людям, не будемо розповсюджувати її навколо наших осередків, то країна просто потоне у темряві війни, не буде ніякої радості і ніякого світла. І коли ти сюди приїжджаєш, нас просто заряджають неймовірною надією і любов’ю. І це не награно, це настільки щиро. Це видно по їхніх очах, по їхніх усмішках, по обіймах. І це справді щось дуже важливе і цінне зараз для українців».
Global Friendship – не лише слова
Для Олександри це друга зустріч Global Friendship, але, вперше вона переживала цю подію так інтенсивно. «Бо нас, українців, цього разу приїхало дуже багато – 127 осіб», – зазначила вона. Для дівчини такі зустрічі – це нагадування про любов і турботу Спільноти святого Егідія, яка виражається в духовній підтримці і матеріальній допомозі, яку спільнота постійно надсилає в Україну. «І ми так само передаємо далі цю любов для наших друзів, які, наприклад, вперше в Римі або вперше в спільноті, – каже Олександра. – Наприклад, з нами зі Львова приїхало двоє дівчат, які знають нас лише три тижні. Вони зі Львова і вони були з нами на літніх таборах. Це неймовірне відчуття, коли ти отримав це світло любові і надії, і можеш передавати його іншим, бачити, як люди запалюються».
Для українських дівчат Global Friendship, що з англійської перекладається як “глобальна дружба”, не залишається лише назвою. «Наприклад, коли ми їхали з України, – веде далі Олександра, – нас по дорозі зустріла молодь з Угорщини. Ми їхали кількома автобусами і мій автобус сильно затримали на кордоні, тому ми приїхали в Угорщину в перші годині ночі. Наші угорські друзі чекали до першої ночі, щоб нас прийняти на нічліг. Це було місто Сомбатхей, і вони спеціально приїхали до нас з Будапешта, щоб нас зустріти і це все зробити. Вони ніч не спали, щоб потім підготувати сніданок і провести нас всіх. Це доволі складно, і це говорить, що любов – це дія, і це підтвердження всієї нашої подорожі і всього нашого життя в спільноті».
Слова до молоді світу
Після короткого перебування в Римі Вероніка і Олександра знову повертаються в Україну, в нелегку дійсність. Своїм ровесникам з різних країн світу вони бажають мужності й віри у себе та в інших. «Від української молоді я би побажала їм не боятися, – каже Олександра, – бо в житті є багато дуже страшних речей, і ти ніколи не знаєш, коли з тобою щось може станеться. Тобто не боятися, бо життя може бути довгим, а може бути коротким. Краще зробити все, що можна сьогодні, щоб в нас було прекрасне майбутнє завтра, бо ми не знаємо, чи воно буде взагалі. Краще потурбуватися вже завчасно про нього».
«Я би побажала вірити у себе і у людей, які вас оточують, – каже Вероніка. – Бо ми часто боїмося робити якісь глобальні справи. Коли я почала “Школу миру”, я дуже боялася це робити. Мені було чотирнадцять років, і я думала: “Боже, я ніколи не справлюсь з двадцятьма дітьми”. Але якщо ви не спробуєте, то ви ніколи не зрозумієте того щастя, яке можете отримати таким чином. Тобто потрібно вірити в себе, а коли вам дуже погано, самотньо, то просто попросіть трохи допомоги в інших. І повірте, якщо вас відштовхнуть раз або два, це не означає, що всі люди – погані. Є люди, які відкриються вам, які допоможуть вам, які вас врятують. І разом, я думаю, ви теж зміните цей світ».
Світлана Духович – Ватикан
Українська молодь на Global Friendship: наповнитися світлом і передати іншим – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/world/news/2025-09/ukrayinska-molod-na-global-friendship-v-rymi.html
Українська передача 02.09.2025. – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2025/09/ukrainian-programme-02-09-2025.html
УКРАЇНСЬКА ПЕРЕДАЧА І ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВИПУСК РАДІО ВАТИКАНУ 02.09.2025. – УКРАЇНСЬКА МОЛОДЬ НА GLOBAL FRIENDSHIP: НАПОВНИТИСЯ СВІТЛОМ І ПЕРЕДАТИ ІНШИМ – (І). – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=x5LPGpCuC0Q
Інформаційний випуск Радіо Ватикану 02.09.2025. – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/informatsiynyy-vypusk-radio-vatykanu/2025/09/ukrainian-news-02-09-2025.html
о. Петро Фостик
