У п’ятому епізоді нашої ювілейної рубрики, присвяченої спадщині Другого Ватиканського Собору, йдеться про важливі аспекти традиції, які відображають її цінність в житті народу та Церкви, щоб з надією дивитися у майбутнє.
Традиція – одне з найважливіших питань для розуміння сьогодення. Без традиції не було б історії, не було б розуміння часу, в якому ми живемо, і майбутнього. В культурі, яка схильна драматизувати протилежні сторони, існує поділ на консерваторів і прогресистів, лівих і правих, демократів і республіканців тощо. У такій культурі спостерігаємо тенденцію делегітимізувати опонента, звинувачуючи його у зв’язаності традицією на противагу «неупередженим» поглядам. На жаль, традицію часто плутають або ототожнюють з традиціоналізмом, що є значною мірою наївністю. Як слушно зауважує історик християнства Ярослав Пелікан, традиція є живою вірою мертвих, а традиціоналізм – мертвою вірою живих.
Традиція як жива пам’ять
У виданні Документів ІІ Ватиканського Собору українською мовою термін традиція вдало перекладають як передання, що виражає тяглість поколінь, презентуючи не тільки живу віру, а й живу пам’ять. Різниця між живою і неживою пам’яттю є досить помітною в епоху інтернету. Наприклад, з розвитком штучного інтелекту ми можемо зберігати в пам’яті комп’ютера мільярди різноманітних даних. Однак життя пам’яті на жорсткому диску або на хмарних сервісах перебуває в бездушному стані.
Парадоксально, що в час поширення різних форм технологій, які неймовірним чином спрямовують людину з однієї частини планети в іншу, вона відчуває себе все більш самотньою, ностальгуючи за часами й традиціями, про які чула від своїх дідусів і бабусь. Ми не є ізольованими островами, яким ніхто не потрібен, а соціальними істотами, які потребуємо задовольнити потребу в причетності, від якої зростає або знижується власна самооцінка. Йдеться не лише про міжособистісні відносини, а й залученість у ширші процеси, які впливають на психічну та емоційну стабільність людини. У цьому контексті передання як жива пам’ять спільноти залучає людину до зв’язків з багатьма поколіннями, які стають її співрозмовниками, супутниками, діляться своїми здобутками, навчають, підказують та пропонують норми, що стали плодом прожитого життя. У такий спосіб формується сила передання, яке потрібно вивчати й осмислювати задля творення майбутнього. Натомість культура миттєвості «тут і зараз» позбавляє людину глибшого погляду на ці речі.
Як тільки апеляція до глибинного сенсу історії зникає, особисте і суспільне життя перетворюється на банальні форми повторюваності, які можемо спостерегти в епоху глобалізації. Парадоксально, однак є фактом те, що пошук новизни неминуче призводить до відкриття того багатства, яке вже було дано в минулому. Бути спадкоємцями традиції передбачає тяглість з попередньою історією. Ба більше, ця тяглість уможливлює справжній прогрес, адже формування майбутнього пов’язане зі зрілим судженням. У цьому контексті формування міцної точки зору про певну річ пов’язано із ґрунтовним знанням про те, що вже відбулося. Таким чином, зв’язок із традицією перевершує звичайну ностальгію за минулим, спонукаючи творити в сьогоденні й бути просоченими надією на майбутнє.
Багатство передання
Людству властиво передавати зміст і сенси, які є частиною його історії. Передавання є типовим актом культури, за допомогою якого ми прагнемо зберегти її елементи, які охоплюють матеріальну й нематеріальну спадщину. Все це сприяє формуванню багажу досвіду, який формує ідентичність, розвиває приналежність й виражається різними мовами. Наприклад, для того, щоб зрозуміти ідентичність свого народу, необхідно поглянути на його спадщину, яка формувалась впродовж історії та знайшла конкретне вираження у сьогоденні завдяки свідкам, писемним пам’яткам, соціо-культурним феноменам тощо. Осмислення цих особливостей розвиває відчуття приналежності до конкретної спільноти.
Традиція не обмежує людину, а навпаки, робить її частиною ширшої реальності та універсальних процесів. Історія показує, що поодинокі люди й цілі народи взаємодіють один з одним, створюючи певну форму взаємодоповнюваності. Важливим інструментом у цьому процесі є мова в її найширшому розумінні, оскільки вона уможливлює комунікацію та передачу змісту, що створює традицію. Завдяки мові кожна людина формує власну особистість, а також усвідомлює себе частиною генеалогії, яка сформувала її та продовжує обумовлювати. Таким чином, без традиції неможливо цілком зрозуміти ні себе, ні історію.
Традиція є нашою помічницею, яка дозволяє орієнтуватися у просторі дійсності та різноманітних процесів, пов’язаних з минулим. Якщо б ми покладалися виключно на самих себе, то були б дуже бідними людьми, які б виснажились у забезпеченні найнеобхіднішого. Годі було б говорити тоді про здатність творити щось велике. Це справедливо не лише в універсальному значенні, але й конкретно для християнської віри. Якою ж бідною та непевною була б наша віра, якби ми залишилися справді самотніми перед Богом, не маючи перед собою тисячі свідків віри. Яким непевним було б наше спілкування з Богом в Ісусі Христі, якби ми будували його самотужки, без християнської спільноти, без навчання Матері-Церкви чи прикладу святих. Зрештою, Святе Письмо не було дано з неба, а написано за посередництвом людей, які передали його наступним поколінням, від яких ми й отримали цей дар. Тому Передання пропонує нам необхідне різноманіття досвіду людей, які формують для нас важливу спадщину віри.
Передання в житті Церкви
Церква має власне Священне Передання. Багато в чому можна сказати, що все, чим володіють християни, належить до Передання і було передано через Передання. Звичайно, не слід забувати, що центром і серцевиною християнської віри є Ісус Христос, Об’явлення Небесного Отця. Проте одним із фундаментальних елементів, завдяки якому живе віра, є її передача, яка з покоління в покоління позначає християнську історію. Ця передача стає сильною завдяки первинному визнанню віри в основоположній формулі: «Ісус – Господь!» (І Кор. 12,3). Протягом століть ця формула зростала все більше й більше, поки не досягла великих сповідань віри. Наприклад, під час Божественної Літургії / Святої Меси ми використовуємо т. зв. Нікео-Константинопільський Символ віри, який постав завдяки Переданню, сила якого полягає в тому, щоб в цілості передати зміст віри наступним поколінням.
Як ми зазначали у попередньому епізоді, Догматична конституція про Боже Об’явлення розповідає про унікальність джерела Божого Об’явлення, яким є Боже Слово – ініціатива Бога, Який бажає, щоб усі покоління після Ісуса Христа пізнали Його Євангелія. Те, що апостоли отримали з Христових слів й діл чи пізнали під спонукою Святого Духа, передали не тільки на письмі, але й через усну проповідь, власний приклад та навчання. Діяння апостолів полягало в тому, щоб осмислити й передати численні форми, які характеризували їхнє співіснування з Ісусом: слова, поведінку, погляди, приклад і навіть мовчання Господа. Вони, однак, не обмежилися повторенням пережитого вчення свого Вчителя. Послух Господньому розпорядженню передати євангельську науку поширювався також через задоволення різноманітних потреб Церкви, яка формувалася в численних християнських громадах. Керуючись молитвою та порадами Святого Духа, апостоли встановлювали норми, обряди та засоби, які дозволяли Церкві вірно звіщати Христове Євангеліє та послідовно свідчити про нього своїм стилем життя. Згодом Боже Слово було передане і на письмі у вигляді книг Нового Завіту.
Тому Священне Передання передбачає насамперед передачу Об’явлення, яке знаходить своє сповнення в особі Ісуса з Назарету. Як Ісус, об’явивши любов Небесного Отця, здійснив план спасіння, так і сьогодні Церква, проповідуючи Євангеліє і роблячи його звіщення ефективним через життя у Святих Таїнствах, продовжує дарувати спасіння людству.
Бібліографія:
R. FISICHELLA, La Tradizione (Quaderni del Concilio, vol. 3), Shalom editrice, 2022, 7-21.
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Віра Церкви (5): Традиція – жива пам’ять для сьогодення – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2025-02/vira-tserkvy-5-tradytsija-zhyva-pamyat.html
ВІРА ЦЕРКВИ (5). ТРАДИЦІЯ – ЖИВА ПАМ’ЯТЬ ДЛЯ СЬОГОДЕННЯ О. ЯКІВ ШУМИЛО, ЧСВВ. Джерелo: – https://www.youtube.com/watch?v=5aVVU2cli1c
Віра Церкви (1). Унікальність християнської віри. – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2025-01/vira-tserkvy-1-unikalnist-viry.html
ВІРА ЦЕРКВИ (1). УНІКАЛЬНІСТЬ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ВІРИ. – О. ЯКІВ ШУМИЛО, ЧСВВ. – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=VLCZwqOIGLQ
Віра Церкви (2). Бог об’являє Себе в історії через Слово – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2025-01/vira-tserkvy-2-bog-obyavlyayetsya-cherez-slovo.html
ВІРА ЦЕРКВИ (2). БОГ ОБ’ЯВЛЯЄ СЕБЕ В ІСТОРІЇ ЧЕРЕЗ СЛОВО. – О. ЯКІВ ШУМИЛО, ЧСВВ. – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=PRCS5ij5UCU
Віра Церкви (3). Слово Боже у зустрічі з культурою – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2025-01/vira-tserkvy-3-bozhe-slovo-i-kultura.html
ВІРА ЦЕРКВИ (3). СЛОВО БОЖЕ У ЗУСТРІЧІ З КУЛЬТУРОЮ. – ПРИГОТУВАВ О. ЯКІВ ШУМИЛО, ЧСВВ. Джерелo: – https://www.youtube.com/watch?v=aIq4rx9rAtQ
Віра Церкви (4). Слухання Божого Слова та відповідь Божого люду – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2025-01/vira-tserkvy-4-slukhannya-bozhogo-slova.html
ВІРА ЦЕРКВИ (4). СЛУХАННЯ БОЖОГО СЛОВА ТА ВІДПОВІДЬ БОЖОГО ЛЮДУ – ПРИГОТУВАВ О. ЯКІВ ШУМИЛО, ЧСВВ. Джерелo: – https://www.youtube.com/watch?v=BxfJG66SdOc
о. Петро Фостик
