Про зустрічі з італійськими волонтерами, нове призначення директором львівського шпиталю ім. митрополита Андрея Шептицького та душпастирський супровід українців у час війни розповів священник Львівської архиєпархії о. Ігор Бойко. «Нашим завданням, як Церкви, – сказав він, – є виконувати місію євангелиста Івана Богослова, який був поруч із Марією під хрестом, коли на її очах було розіп’ято і вбито її Сина – Ісуса Христа».
Новопризначений директор шпиталю імені митрополита Андрея Шептицького у Львові о. Ігор Бойко в інтерв’ю для Ватиканських медіа розповів про діяльність лікарні та душпастирське служіння, спрямоване на підтримку українців, які переживають втрати через війну. Перебуваючи в Італії, він також відвідав спільноти благодійників, дякуючи їм за солідарність та ділячись досвідом життя в умовах війни.
Отче Ігорю, нещодавно Ви отримали нове призначення – стали директором шпиталю імені митрополита Андрея Шептицького у Львові. Розкажіть, будь ласка, про це служіння: які завдання стоять перед Вами сьогодні і які виклики постають перед лікарнею у час війни?
Для мене це нова дійсність, адже перед тим я дванадцять років був ректором Львівської духовної семінарії. Шпиталь має довгу історію – він був заснований у 1903 році. Праведний митрополит Андрей Шептицький хотів, щоби шпиталь відповідав на потреби людей того часу, забезпечуючи їх відповідними лікарями та медичною допомогою. Останніми роками, під проводом попереднього директора о. Андрія Логіна вдалося зробити багато добрих справ. Шпиталь розвинув свою діяльність – сьогодні це один із найбільших шпиталів у Львові. Окрім того, його філії діють також в Ірпені та Тернополі. Загалом ми говоримо про 250 працівників – усі, хто працює в нашому шпиталі, справді люблять свою справу.
Ми активно співпрацюємо з багатьма благодійними організаціями, які підтримують нашу діяльність і допомагають реалізовувати проєкти. До прикладу, в лікарні є відділення паліативної опіки із 24 ліжко-місцями. Йдеться про людей, які невиліковно хворі, чи перебувають на завершальній стадії свого життя. Також, тут активно працює відділення реабілітації, готове приймати наших військових, які повертаються з війни. Окрім медичного персоналу в шпиталі є капелани, які запрошують людей брати участь у богослужіннях, відвідують їх зі Святими Тайнами та залишаються поруч.
Під час перебування в Італії Ви відвідали волонтерів та організації, які від початку повномасштабної війни підтримують Україну у різноманітний спосіб. Розкажіть, будь ласка, про ці зустрічі.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, багато моїх друзів італійців запитували, якої допомоги ми потребуємо. У той час Львівська духовна семінарія та багато парафій приймали біженців, які залишали свої міста й села, тому що були змушені втікати від російського вторгнення. Ми тоді потребували багато побутових речей, бо серед біженців були маленькі діти, самотні матері, літні люди. Впродовж двох-трьох років італійці постійно допомагали нам, привозячи гуманітарну допомогу. Ми також організовували спільні поїздки на схід України – до Харкова, Херсона, Запоріжжя, Кривого Рогу та до багатьох інших міст і сіл.
Кожного разу, коли я приїжджаю до Італії, намагаюся знайти час, щоби подякувати нашим благодійникам. Адже, наші стосунки, які народилися в драматичних обставинах, мають продовжуватися. Тому мій теперішній візит до Редже-Емілії, Парми й Фіденци полягав у відвідинах волонтерів. Кожен із них має щоденну працю, але використовує вільний від роботи час, чи свою відпустку, щоби приїхати до України. В Пармі я мав нагоду зустрітися з мером міста та учасниками місії «Валентина». Від початку війни вони вже чотирнадцять разів приїжджали до Львова, привезли багато карет швидкої допомоги, багато медичного обладнання, вогнегасники тощо.
Мій знайомий лікар Андреа Пелозі настільки захопився Україною, неодноразово організовуючи допомогу, що постраждало його здоров’я – у нього стався інсульт. Зараз він перебуває в лікарні. Ми молимося за його оздоровлення. Радію, що вдалося побути з ним у лікарні та поруч з його родиною.
Окрім зустрічей зі своїми друзями, я мав нагоду відвідати у Римі фундацію «Antea», яка вже понад 40 років займається паліативною опікою для пацієнтів у хоспісі, але також опікується людьми в їхніх домівках. Для мене це дуже цікавий досвід, бо ця система в Італії добре розвинена. Керівництво фундації запропонувало, щоб працівники нашого шпиталю могли приїхати на тиждень, щоб запозичити від них новий досвід. Незважаючи на війну, вони зацікавлені приїхати до України й побачити наш медичний заклад.
Також, мені надійшла інформація, що організація з Комо «Кордон миру» зараз повертається з семиденної поїздки в Україну, під час якої вони були в Харківській області. Вони здійснили вже понад сорок гуманітарних місій. П’ятеро людей, які мають важливі обов’язки вдома, знаходять час, щоб поїхати в Україну. Чому? Тому що вони хочуть бути поруч із нами. І за це ми безмежно їм вдячні.
В часі поїздки до Італії я відчув солідарність між нашими народами. Це була нагода трохи нагадати про нас, що ми і далі потребуємо допомоги, бо війна не завершилася.
Коли Ви спілкуєтеся з пересічними італійцями, про що вони найчастіше запитують Вас щодо України та війни?
У всіх є одне запитання: «Як довго триватиме війна?». На що ніхто з нас не має відповіді. Але ми живемо з надією, що одного дня війна закінчиться.
Серед моїх знайомих є друзі, які планують приїжджати до України саме з метою її відбудови. І я наголошую на тому, що ми мусимо жити надією про те, що війна рано чи пізно завершиться, і треба дивитися далі у майбутнє.
Звичайно, мене також запитують, як ми даємо собі раду з усім тим, що відбувається. Адже всім відомо, що цього року ми мали дуже сувору зиму. Протягом останнього місяця в цілій країні не було світла, іноді по 16-18 годин. Але попри це я завжди наголошую, що люди не нарікають, не виходять на вулиці з протестами. Напевно, в серці наших людей є усвідомлення того, що тим, хто на передовій, хто захищає нас, ще складніше. Попри все ми розуміємо, що проходимо через тимчасові труднощі із надією вистояти до кінця, завершити війну і мати можливість спокійно і нормально жити в своїй країні. Я переконаний, що майбутнє України дуже світле. І ми станемо свідками того, як Україна покаже всьому світові свою незламність і все те добре, що в нас є.
Після багатьох років служіння в семінарії Ви розпочали новий етап свого душпастирства. Чого з того семінарійного життя Вам, можливо, найбільше бракуватиме?
В моєму житті склалося так, що я довший час перебував у різних семінаріях: 16 років у Римі, потім 12 років був ректором Львівської духовної семінарії. Фактично все моє життя пройшло в стінах семінарій. Там панує певний ритм та розпорядок, до якого я звик: Утреня, Божественна Літургія, виклади, спілкування, прийняття рішень щодо діяльності семінарії, супровід семінаристів, й на кінець дня Вечірня.
Мені буде бракувати семінаристів, яких я старався виховувати й дбати про них. Останній рік ми часто їздили на цвинтар і люди, яких ми там зустрічали, вже впізнавали нас. Вони раділи, що є семінаристи, які прийдуть помолитися на могилу до їхніх рідних. Я хотів би у вільний від роботи час продовжувати це робити, бо це не тільки наш обов’язок, але велика потреба. Ми наближаємося до людського болю. Ми не можемо до кінця зрозуміти те, що вони переживають, але можемо розділяти їхній біль. Нашим завданням, як Церкви, сьогодні є виконувати місію євангелиста Івана Богослова, який був поруч із Марією під хрестом, коли на її очах було розіп’ято і вбито її Сина – Ісуса Христа. Іван Богослов не залишив її, а був поруч.
Я думаю, що саме такою є наша місія у час, коли Україна стікає кров’ю, коли ми маємо багато втрат, коли люди оплакують своїх рідних і близьких, коли люди часто ставлять запитання: «Чому Бог це допустив? А де Бог? Чому Бог не забирає життя тих, які чинять кривду, які є вбивцями, злочинцями, але забрав життя нашого сина?». Ми не маємо відповіді на ці запитання, але точно можемо бути поруч для того, щоб розділити горе й вислухати той біль, який є. А потім все ж дати людині надію: що смерть – не остання крапка в історії людства. Після смерті є воскресіння і життя вічне, до якого ми прямуємо. В таких розмовах батьки чи дружини розуміють, що надія є. Багато з них на могилах своїх рідних пишуть речі, які мене вражають. Я бачив надписи: «Я живий» або «Я залишаюся живим». Це не кінець, але початок чогось нового. І нашим завданням є допомагати та підтримувати українців у цих складних моментах.
Світлана Духович/Вікторія Гавалешко – Ватикан
О. Ігор Бойко: Ми не завжди маємо відповіді, але ми поруч з людьми в болю – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2026-03/otec-ihor-boyko-intervyu-my-nablyzhayemosya-do-lyudskoho-bolyu.html
Українська передача 13.03.2026 – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2026/03/ukrainian-programme-13-03-2026.html
МИ НЕ ЗАВЖДИ МАЄМО ВІДПОВІДІ, АЛЕ МИ ПОРУЧ З ЛЮДЬМИ В БОЛЮ – О. ІГОР БОЙКО ДИРЕКТОР ЛЬВІВСЬКОГО ШПИТАЛЮ ІМ. МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО ЧСВВ. – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=elHfHC0zKtw
о. Петро Фостик
