Співорганізаторка міжнародної виставки «Невидані дипломи», присвяченої пам’яті українських студентів, чиє життя обірвала війна, Юлія Козанкевич розповіла в інтерв’ю для ватиканських медіа про народження цієї ініціативи та її розвиток у різних країнах світу. Збереження пам’яті про сміливість, жагу до життя, плани й мрії загиблої молоді стає свідченням перетворення болю втрат на відповідальність, вдячність та надію.
Повномасштабна війна змінила життя кожного українця, й особливо молоді, яка мала б навчатися, мріяти й планувати майбутнє. Міжнародна ініціатива «Невидані дипломи» розповідає історії сорока українських студентів, які загинули на фронті або стали жертвами обстрілів мирних міст. Проєкт об’єднав молодь із різних університетів, щоб зібрати історії своїх однокурсників і друзів та розповісти про них світові.
Юлія Козанкевич, дізнавшись про загибель на війні однокласника, перетворила цей досвід на місію пам’яті. Сьогодні виставка експонується в університетах і громадських інституціях різних країн, нагадуючи, що за кожною втратою – історія конкретної особистості, її плани, мрії й невидані дипломи.
Юліє, як у Вас виникла ідея організації цієї виставки? Чому Ви особисто вирішили взяти участь у цьому проєкті?
Мені 22 роки. Я виросла в західній частині України, в місті Дрогобич Львівської області. Зараз я закінчую магістратуру в Польщі. У 2023 році я дізналася, що на фронті загинув мій однокласник Дмитро, з яким я навчалася в одному класі у середній школі більше 5 років. Як і я, він вступив на навчання в Польщі, а у 2023 році вирішив повернутися в Україну і вступив до ЗСУ, щоб захищати нашу державу, а кілька місяців по тому він загинув. Йому тоді було 20 років, як і мені. З того моменту я почала думати, що робити. Я дізналася, що інші мої знайомі з різних університетів почали збирати історії про своїх однокурсників й однокласників, які загинули на війні. Тобто, історії студентів, які навчалися на різних факультетах університетів як в Україні, так і в різних країнах світу. Деякі – з багатих сімей, деякі – із бідних; різних конфесій. Тобто фактично молодь, яка повинна була через кілька років відбудовувати нашу державу, бути професорами, бізнесменами. Ми втрачаємо молодь – нашу інтелігенцію – на цій війні. Від того часу разом зі своїми знайомими з Києво-Могилянського університету ми зібрали історії 40 студентів, хоча загинуло їх набагато більше. Історії студентів, які мали мрії, бажання творити щось неймовірне, цікаве, відважне, неможливе, як і люди в нашому віці. Але, на жаль, вони загинули. Ці історії розповідають про дуже коротке життя молодих людей, їхні мрії, місця, де вони загинули. Їхні фотографії показують, якими вони були, їхні усмішки та очі.
Після 2023 року я також почала брати активну участь в організації цих виставок. Ми провели більше ніж 100 виставок в університетах Європи. Мої колеги також організовують їх в Азії, Африці, Америці. Ми докладаємо багато зусиль для того, щоб ці виставки не тільки відбулися у цифрах, але щоб ці історії стали свідченням того, через що проходить Україна. Це також свідчення надії: те, що ми робимо, має сенс; те, що кожного дня є підтримка України, має сенс. В той час, коли багато молодих людей в різних країнах світу відвідують університети, українська молодь не має такої можливості. І ми боремося за те, щоб Європа була безпечною. Тому ми віримо, що це наш внесок у майбутнє миру в нашому світі.
Яким чином ви збирали історії цих студентів? Ви зверталися до сімей чи спілкувалися з їхніми друзями?
Більшість з цих сорока студентів – це наші друзі, знайомі, однокласники. Ми спілкувалися з їхніми сім’ями, які давали нам дозвіл нам на публікацію, вибирали фотографії молодих людей та частинки історії. Наприклад, ми розповідаємо про одного хлопця, який мріяв стати ветеринаром. Його батьки розповіли нам про те, що він любив тварин, і тому він вступив на ветеринарний факультет в Україні. Але, на жаль, він загинув внаслідок ракетного обстрілу в 2024 році. Такі історії в Україні досі відбуваються щодня. Але вони не забирають нашу надію на те, що буде можливість жити та творити далі.
Як конкретно відбувається організація виставок? Є окремі люди, які займаються виключно цим проєктом?
Насправді все, що пов’язано з цим проєктом, відбувається на волонтерських засадах. Тобто люди до нас звертаються і кажуть, що хотіли б показати виставку в приміщенні їхнього університету чи інституції. І ми надсилаємо їм нашу виставку, яку вони показують. У цьому проєкті беруть участь понад 100 людей – щороку вони безоплатно допомагають нам розповідати ці історії та свідчити про Україну. Ми провели понад 100 виставок в університетах Італії, Німеччини й України, а також в різних посольствах. У травні та серпні 2025 року ми провели також виставки в Римі. На різних рівнях ці виставки мали можливість побачити вже більше ніж 5 тисяч людей в усьому світі. І ми надалі плануємо їх організовувати.
Можливо, Вам запам’яталися особливі відгуки про виставку, коли Ви особисто були на ній присутні?
Ми мали багато різних виставок, і багато різних відгуків. Мені особливо запам’яталася історія з 2024 року, коли ми представляли цю виставку в Нідерландах. Ми випадково отримали можливість демонструвати її для нідерландських бізнесменів. На представленні нас було двоє: я і моя знайома. Уявіть собі: двоє дівчат, молоді студентки мають зустріч із сорока досвідченими підприємцями. Спочатку мені здавалося, що вони дивилися на нас з певною недовірою. Але коли ми почали розказувати історії нашого життя й історії цих молодих людей, які загинули, після п’яти хвилин всі присутні в залі плакали. Вони були глибоко зворушені свідченням того, що життя живемо не тільки заради насолоди, щоб було комфортно і добре. Але в критичний момент є молодь, яка віддає найкраще, що в них є, – своє життя. Тож, ми старалися донести нідерландським бізнесменам, що вони покликані до того, щоб змінювати світ. Вони ще мають шанс зробити це, тому що наша молодь, яка вже загинула, на жаль його більше не має. І це було щось неймовірно велике для мене. Це стало свідченням того, що незалежно від професії, віку, досвіду за плечима, походження, те, шо є глибоким і несе цінність життя, може достукатися до кожного.
На жаль, повномасштабна війна триває вже чотири роки. Як Ви самі, як молода людина, переживаєте цей страшний період в історії України?
Я думаю, що сьогодні Україна проходить час метаної, глибокої переміни. І вона складна і болюча. Ми боремося за те, щоб вижити. Але як у християнстві, ми вже не можемо повернутися до того, що було, але мусимо йти далі і наново воскреснути. У всьому тому, що відбувається сьогодні в Україні – обстріли, смерті, боротьба кожного дня, щоб вставати, холод та відсутність електрики і опалення – для України зараз є викликом віднаходити сенс у тому, щоб жити як держава, щоб благословляти цей день, щоб радіти з нього, щоб благословляти людей, які живуть і які загинули. Я вірю, що сьогодні Україна несе великий дар для цілого світу: якщо ви готові віддати все своє життя за найвищі цінності, то вам все вдасться, навіть якщо це виглядає неможливо. Про це свідчить навіть наша історія з виставкою. Ми не могли уявити, що через молодих студентів, які ще самі «не стали на ноги» й не мають корисних контактів, можна показувати виставки там, де зазвичай немає нашого голосу. Що ми зможемо говорити про смерть, кажучи слова надії і любові. Це власне і є свідчення України. Ми не тільки ті, хто просить, але й ті хто дає. Якщо сьогодні світ готовий прийняти наш дар життя, радості, відваги, боротьби за правду, то ми ним поділимося.
Юліє, чи не важко Вам знову і знову поринати в історії молодих людей, які загинули? Наскільки віра допомагає Вам справлятися з цими емоціями і почуттями, які, безумовно, виникають?
Ми часто говоримо про те, що ті історії, які ми розповідаємо, – це ніби перебування на похоронах знову і знову. Для мене віра є колосально важливою. Тому що все, що я роблю, я роблю в ім’я Ісуса Христа. Я благословляю кожну історію, якою ділюся, та молюся за кожну людину, і прошу, щоб Бог говорив через мене. Щиро кажучи, ніхто не готував мене творити, організовувати, представляти. Я часто молюся: «Боже, веди мене туди, де Ти хочеш, до тих, до кого Ти хочеш. Я не маю готових рішень, мене ніхто цього не вчив. Але якщо Ти вкажеш мені шлях, я буду діяти». Думаю, що кожен християнин має покликання говорити про Ісуса Христа і свідчити своїм життям, що Бог – живий. Як українка, я свідчу, що Бог існує і Він живий. І завдяки живому Богові, ми як Україна ще живі.
Те, що відбувається сьогодні, складно витлумачити. Складно пояснити, чому ми говоримо про любов. Це переміна від Бога, Який любить і прощає тих, хто Його вбиває. Не йдеться про те, що це зло не матиме наслідків. За все потрібно буде взяти відповідальність. Тож це не применшує зла, яке Росія чинить сьогодні, вони повинні будуть взяти відповідальність. Але наша справа – продовжувати дякувати, любити, прощати. Ми покликані до того, щоб будувати і свідчити. І я надіюся, що люди, які знають Ісуса Христа, або ті, які шукають Його, через ці історії зможуть побачити, що Він – живий. Навіть у тих моментах, де немає надії, де ми бачимо смерть молодих людей, Він показує, що є життя далі. Що є життя в новій реальності і ці смерті мають сенс, тому що завдяки їхній жертві я сьогодні можу з вами розмовляти. Тому що вони себе посвятили. Це християнський підхід: інші віддають свої життя за моє життя. Сьогодні це означає бути українцями.
Що би Ви хотіли сказати своїм ровесникам – молодим людям в різних країнах світу?
Я би хотіла повторити слова Ісуса Христа, які зустрічаються нам багато разів: «Не бійтеся». Не бійтеся йти за Богом і робити неможливі речі. Не бійтеся покликання, яке Господь вам дає. Навіть якщо це означає жити в державі, де йде війна, і бачити смерть близьких вам людей. Не соромтеся Бога, Який є повною надією, радістю і миром. Не соромтеся Його в місцях, де ви вчитеся, де працюєте, з людьми, з якими ви знайомитеся, з якими живете. Не соромтеся Його – правдивого, реального, Який в один момент може вас втішити Своєю присутністю і надихає бути лідером. Як українська молодь, ми помічаємо, що не завжди маємо ідеальний вік чи кваліфікації, але якщо Бог нас кличе, ми слідуємо за Його покликом.
Світлана Духович – Ватикан
Невидані дипломи: молодь України зберігає пам’ять про загиблих студентів – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/world/news/2026-02/nevydani-dyplomy-vystavka-pro-zagyblykh-studentiv.html
Українська передача 23.02.2026 – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2026/02/ukrainian-programme-23-02-2026.html
МОЛОДЬ УКРАЇНИ ЗБЕРІГАЄ ПАМ’ЯТЬ ПРО ЗАГИБЛИХ СТУДЕНТІВ – СПІВОРГАНІЗАТОРКА МІЖНАРОДНОЇ ВИСТАВКИ «НЕВИДАНІ ДИПЛОМИ» – ЮЛІЯ КОЗАНКЕВИЧ – (I). – Джерелo: – https://www.youtube.com/watch?v=_KPVWuKfTHw
о. Петро Фостик
