Утверджування братів, обґрунтування християнської надії, нагадування про Бога. Ось три найбільші пріоритети понтифікату Венедикта XVI — згідно з його власними словами.
Італійський ватиканіст Сандро Маджістер виклав у своєму блозі дві цитати з Венедикта XVI, які, за його оцінкою, найкраще підсумовують понтифікат папи Ратцінґера. Перша — це уривок із листа до єпископів від 2009 року, в якому Святіший Отець назвав свої пріоритети. Друга — фрагмент енцикліки «Spe salvi», в якій папа роздумував над найсуттєвішими елементами християнської надії.
«Вважаю, я ясно виклав пріоритети мого понтифікату в промові, яку виголосив на початку. Все, що я тоді сказав, незмінно залишається моїм планом дій. Найважливіший пріоритет Наступника св. Петра — це завдання, яке дав Господь у Горниці якнайчіткішими словами: „Ти… утверджуй своїх братів“ (Лк. 22, 32). Сам Петро наново сформулював цей пріоритет у Першому посланні: „… завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію“ (1 Пт. 3, 15).
У наші часи, коли у багатьох місцях земної кулі вірі загрожує вимирання, немов пломеню, що не має палива, абсолютний пріоритет — це нагадувати про Бога в цьому світі й показувати чоловікам та жінкам шлях до Бога. Не до абиякого бога, але до Бога, який промовив на Синаї; до того Бога, чиє обличчя ми розпізнаємо в любові «до кінця» (пор. Йн. 13, 1), — в Ісусі Христі, розіп’ятому і воскреслому. Справжньою проблемою цього моменту нашої історії є те, що Бог зникає з людського горизонту, а разом зі згасанням світла, яке походить від Бога, людство втрачає азимут, нищівні наслідки чого ми помічаємо щораз сильніше».
(З листа до єпископів Вселенської Церкви, 10 березня 2009 року)
«Істинною, великою надією людини, що витримає всі невдачі, може бути тільки Бог — Бог, який нас полюбив і надалі нас любить „аж до кінця“, до остаточного „сповнилося!“ (пор. Йн. 13, 1; 19, 30). Кого торкається любов, той починає інтуїтивно розуміти, чим, власне кажучи, є „життя“. Він починає відчувати, що означає слово надії, яке ми зустрічаємо в обряді Хрещення: від віри очікує „життя вічного“ — істинного життя, яке уповні й без загроз, в усій повноті, просто є життям. Ісус, який сказав про себе, що прийшов у світ, щоб ми мали життя, і мали „подостатком“ (по. Йн. 10, 10), також пояснив нам, що означає „життя“: „А вічне життя у тому, щоб вони спізнали Тебе, єдиного, істинного Бога, і Тобою посланого — Ісуса Христа“ (Йн. 17, 3). Життя у точному розумінні ми не маємо для себе ані виключно з самих себе: воно є відносинами. Життя у своїй повноті є стосунками з Тим, Хто є джерелом життя. Якщо ми залишаємося у стосунках із Тим, Хто не вмирає, який сам є Життя і Любов, — тоді маємо життя. Тоді ми „живі“.
Однак зроджується запитання: чи ми таким чином не впадаємо знову в індивідуалістичне спасіння? Чи не є це надія тільки для мене, яка, власне кажучи, не є справжньою надією, бо забуває та оминає інших? Ні. У зв’язок із Богом входять через спільність з Ісусом — ми самі й тільки своїми можливостями цього не осягнемо. Стосунки з Христом, однак, є зв’язком із Тим, Хто самого себе віддав на відкуплення за нас усіх (пор. 1 Тим. 2, 6). Перебування в єдності з Христом включає нас у Його «буття для всіх», яке відтоді стає нашим способом буття. Він зобов’язує нас щодо інших, але тільки в єдності з Ним є можливим наше буття насправді для інших, для загалу.
Ця сама залежність поміж любов’ю до Бога та відповідальністю за людей зворушливо проявилася в житті св. Августина. Після навернення на християнську віру він та його друзі зі схожими ідеями прагнули провадити життя, цілковито віддане Божому слову та справам вічним. Він хотів сповнити, згідно з християнськими цінностями, ідеал споглядального життя, уміщений у великій грецькій філософії, вибираючи так «найліпшу частку» (пор. Лк. 10, 42). Але все поточилось інакше. Коли Августин брав участь у недільній Святій Месі в портовому місті Гіппоні, єпископ покликав його із натовпу і примусив прийняти священничі свячення та служити в цьому місті. Згадуючи цю подію, він написав у «Сповіді»: «Вражений моїми гріхами та тягарем своєї біди, я боровся з думками та навіть намірявся втекти в пустелю. Але Ти заборонив мені це і зміцнив мене словами: „А Він умер за всіх, щоб ті, що живуть, жили вже не для самих себе, а для Того, Хто за них умер і воскрес“» (2 Кор. 5, 15). Христос помер за всіх. Жити для Нього — це значить дозволити включити себе у Його „буття для“.
Для Августина це означало повністю нове життя. Якось він отак описав свою буденність: «Картати недисциплінованих, утішати малодушних, підтримувати слабких, відбивати аргументи противників, остерігатися злостивих, повчати невмілих, заохочувати лінивих, вгамовувати войовничих, стримувати амбітних, надихати знеохочених, примирювати посварених, допомагати потребуючим, звільняти пригнічених, виражати похвалу добрим, зносити злих і (на жаль!) любити всіх». «Євангеліє мене жахає — саме цей здоровий страх не дозволяє нам жити заради себе самих і штовхає нас ділитися нашою спільною надією. Саме це було наміром Августина: у тяжкій ситуації Римської імперії, яка становила загрозу також і для римської Африки, а під кінець життя Августина довела до її знищення, [він міг] ділитися надією — надією, що зроджувалася в ньому з віри і, хоча він був інтроверт, зробила його здатним до рішучої та жертовної участі в будуванні земного ладу. В тому самому розділі „Сповіді“, в якому ми щойно виділили вирішальний мотив його залученості „для всіх“, він каже: Христос „заступається за нас. Інакше — залишився би мені тільки розпач. Бо ж чисельні й тяжкі мої хвороби. Різні й тяжкі. Однак над ними мають перевагу Твої ліки. Ми б могли гадати, що Слово Твоє далеке від спільності з людьми, могли би засумніватися у своєму спасінні, — якби Слово Твоє не стало тілом і не оселилося між нами“. З міццю своєї надії Августин присвятив життя людям простим і своєму місту: відмовився від духовної шляхетності, а проповідував і діяв просто, для люду простого».
(З енцикліки «Spe salvi» (Спасенні надією), 30 листопада 2007 року)
https://synod.ugcc.ua/data/naybilshi-priorytety-pontyfikatu-papy-venedykta-xvi-11012/
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
о. Петро Фостик
