Про пристосування УГКЦ до умов пандемії, про потребу екологічного навернення, а також про місію церкви в час війни Тижню розповів єпископ Іриней Білик, канонік Папської базиліки Санта Марія Маджоре в Римі.
У 2020 році Синод єпископів УГКЦ уперше в історії відбувся онлайн. Як ваша церква пристосувалася до того, що зветься «новою нормальністю»?
— Богослужіння в нас зараз відбуваються, але кількість присутніх, звісно, менша, ніж до карантину, разів у п’ять. Усі в масках і дотримуються дистанції. Хто не потрапив на службу, може долучитися за допомогою засобів зв’язку. Багато наших заробітчан у цей час пандемії втратили роботу й звертаються по допомогу до Папського роздавача милостині, кардинала Конрада Краєвського. На площі святого Петра у Ватикані Папа Франциск відкрив медичний пункт, де безпритульні й бідні можуть пройти медогляд та навіть отримати щеплення проти коронавірусної хвороби. Також там є душові кабіни для бездомних.
Чого, на вашу думку, навчає нас цей непростий період?
— Ця пандемія показала, що біда стискає людей. Потрібна мобілізація сил, внутрішніх і зовнішніх. Потрібно починати з себе, власної поведінки, дбати про гігієну тіла, думок і душі. Робити правильний вибір, замислюючись про те, до чого він приведе. Це перше, чого навчає нас цей непростий період, а друге — того, що ні гроші, ні статус, ні особисті досягнення не здатні убезпечити нас від наслідків бездумного споживацтва й хижацького ставлення до природи. Папа Франциск наголошує, що Бог прощає нам завжди, людина — інколи, а природа не прощає ніколи.
Днями якраз відзначали День землі. Понтифік опублікував енцикліку «Laudato si» («Славен будь»), яка проголошує нову парадигму справедливості — цілісну екологію. У ній ідеться про те, що екологічна криза — це криза передовсім духовна. Як спільнота священників і вірян дає раду в питаннях просвітництва щодо свідомішого стилю життя?
— Ще в Книзі Буття Бог казав, щоб ми наповнювали й перетворювали світ. Ідеться про те, щоб удосконалювати його, а не знищувати, залишаючи купи непотребу. Наша церква в Україні й у діаспорі прямує в гармонії з цим ученням. Мій колишній учень доктор Володимир Шеремета керує Екологічним бюро УГКЦ. Зокрема, бюро підготувало підручники для екологічної освіти дітей і дорослих. Перебуваючи в експедиції на Кавказі я спостерігав, як група німецьких туристів усе своє сміття запакувала в мішки й забрала з собою. Після них залишилося чисте місце. Треба прагнути такої чистоти й думати про те, що ми залишаємо після себе. Але в народі, на жаль, побутує ще й таке прислів’я: після нас хоч потоп.
На превеликий жаль, про реальність останнього вчені говорять уже кілька десятиліть поспіль. Чому Папа Франциск закликає дбати про довкілля ревніше, ніж будь-хто з його попередників у Ватикані?
— Папа Франциск — послідовник Святого Франциска й узяв для згаданої вами енцикліки його слова про те, що земля — наш спільний дім, тому ми повинні відповідно поводитися й пам’ятати, що він дістанеться нашим нащадкам. Треба бути свідомими, присутнім тут і зараз, як той водій: він має знати, де він є, на якій дорозі й куди прямує, він має зважати на всі поточні обставини. Так само й ми, бо ми теж рухаємося.
Куди?
— Напрям, який пропонує Ватикан, — до розвитку справедливих і прозорих процесів ухвалення рішень владою, щоб суспільство могло зрозуміти, які політичні заходи й бізнес-ініціативи сприятимуть тому, про що ви щойно згадували, й призведуть до гармонійного, сталого розвитку, а не погіршать сучасний сумний стан. Ідеться про екологічне навернення. Бо руйнувати цілісність землі, плюндрувати її гріховно — це злочин проти природи, проти нас самих і злочин проти Бога.
Ви за освітою фізик і спілкуєтеся з багатьма вченими. Як ви бачите поточний діалог релігії та науки в цьому контексті?
— Усе, що людина досліджує й відкриває, можна використати в багатьох випадках для полегшення життя, і це має позитивний характер і оцінюється як морально здорове. Але ті самі напрацювання можна використати задля того, щоб життя занапастити, посіяти розбрат і страх, який паралізує. Атомна енергія мала сприяти комфорту людства, але людство створило також зброю масового ураження, яка тепер слугує інтересам політиків, позбавлених благородства. Не слід протиставляти науку й релігію. Вони обидві потрібні для того, щоб пізнати гармонію Всесвіту і служити вищій меті — побудові кращого суспільства. У Ватикані вже кілька століть працює так звана ватиканська обсерваторія, де монахи спостерігають за небесними світилами. Мій приятель професор і астроном Іван Климишин написав книжку «Вчені знаходять Бога». Вона є спробою віднайти відповіді на складні запитання про вічність і нескінченність та слугує нагадуванням, що людина — лише маленька часточка у Всесвіті. Християнство вчить, що велич людини — у простоті й служінні. Без служіння немає родини, немає міцного суспільства, немає сильної держави.
Цього року православні й греко-католики та римо-католики святкують Великдень із досить великим відривом — майже місяць. Знову лунають висловлювання про роз’єднаність християн. В Україні сьогодні зіткнулися два великі центри східного християнства: Москва й Константинополь. Наскільки воно є вирішальним?
— Воно мало й має політичний характер. Ми бачимо, як розривають Тіло Христове. Ідеться не лише про протистояння двох релігійних центрів, а й про усвідомлення через поточний діалог, чим є церква сьогодні. І тут не про те, коли відзначати свята, а про зіткнення різних світоглядів, різних систем цінностей. Бачимо, що досі в церквах Московського патріархату, скажімо Києво-Печерській Лаврі можна побачити написи, що до сповіді й прохання на молитву не приймають вірян інших віросповідань, католиків чи греко-католиків. Інший приклад — сумний випадок, що стався кілька років тому, коли священники УПЦ Московського патріархату відмовилися відспівати дитину, бо ту хрестили в церкві Київського патріархату. Це дуже прикрі факти, які говорять самі за себе.
Якою ви бачите роль церкви й християнства в боротьбі за мир, протистоянні агресії та збереження української ідентичності?
— Як каже Папа Франциск, церква в Україні стала своєрідним польовим шпиталем, бо задає суспільству моральні та духовні орієнтири, сприяє виявленню солідарності, що важливо задля зцілення ран, яких нашій країні наразі завдає війна. Я щодня маю дуже багато дзвінків, зокрема з України, і це все сприяє мобілізації духовних і фізичних сил. Наші вірні в місцях їхньої теперішньої праці постійно збирають кошти на допомогу воїнам, хворим, нужденним в Україні. Тобто церква нині є не тільки духовною інстанцією, вона також сприяє пробудженню активної громадянської позиції. Бо як навчав Христос, що по ділах спізнають вас, а апостол Яків повчав, що віра без добрих вчинків мертва. Отже, не тільки молитви й духовні практики, а й практичні речі, які спонукають іти назустріч викликам, простягаючи руку допомоги тим, хто опинився в скруті. Не забуваймо слова Івана Павла ІІ: «Свобода вимагає сильного, відповідального й зрілого сумління. Життя при свободі вимогливе, і вимагає більших зусиль, ніж життя в неволі». Папа Франциск навчає, що мир — це не лише відсутність війни, а й справжній витвір людських рук, до якого долучені всі. Мир і примирення мають бути проактивними.
Остання енцикліка Папи Франциска присвячена темам братерства й суспільної приязні як шляху побудови кращого світу спільними зусиллями. У цьому дусі — на знак близькості та любові — Папа Франциск подарував Україні два апарати штучної вентиляції легень. Для італійського суспільства й Ватикану важливі близькість та любов, це суспільство, гуманність якого не винищували комуністичною ідеологією. Україна ж була понівечена радянським минулим і тоталітаризмом. Ці рани кровоточать ще з часів Другої світової й сьогодні лише поглибилися через агресію з боку сусіда. Папа Франциск закликає до прощення. Але простити не означає забути чи відмовлятися від власних прав та гідності, яка є Божим даром.
Наостанок хочу запитати, як ви зберігаєте спокій, спостерігаючи за бентежними новинами?
— Пам’ятаймо про подолання ненависті, зокрема до ворога. Українці — вільні люди. Але коли я почну ненавидіти того, хто мене атакує, я буду ним поневолений. Ненависть — це кайдани на моїх руках.
————————————————
Іриней Ігор Білик народився 1950 року в селі Княжпіль Старосамбірського району Львівської області. Вивчав фізику в університетах Львова, Ужгорода та Києва; двічі був відрахований з політичних і релігійних мотивів. Проходив філософсько-богословський вишкіл за часів войовничого атеїзму в підпільних умовах і 1989 року прийняв архієрейське свячення. У 1990—1994 роках був ректором Івано-Франківського теологічно-катехитичного інституту. У 1994—1996 роках поглиблював богословські студії в Римі, де захистив кандидатську дисертацію з теології. У 2000 році введений на престол єпарха Бучацької єпархії. У 2007-му призначений каноніком Папської базиліки Санта Марія Маджоре.
https://tyzhden.ua/Culture/251896
єпископ Іриней Білик ЧСВВ, канонік Папської базиліки Санта Марія Маджоре в Римі
о. Петро Фостик
