В суботу, 13 січня 2024 р., у Ватикані оприлюднено Послання Папи Франциска на ХХХІІ Всесвітній день хворого, який Церква відзначатиме 11 лютого. «“Не добре людині були самотньою” Піклуватися про хворого, піклуючись про стосунки», – також є його тема, натхнена словами з перших сторінок Біблії.
«Не добре людині бути самотньою» (Бут 2,18). Від початку Бог, Який є любов’ю, створив людську істоту для сопричастя, вписавши в її буття вимір стосунків. Таким чином, наше життя, сформоване на образ Пресвятої Тройці, покликане повністю реалізувати себе в динаміці стосунків, дружби і взаємної любові. Ми створені для того, щоб бути разом, а не на самоті. І саме тому, що цей задум сопричастя настільки глибоко вписаний у людське серце, досвід покинутості та самотності лякає нас, виявляється болючим і навіть нелюдяним. Він ще більше стає таким у періоди слабкості, непевності та незахищеності, часто спричинені початком якоїсь серйозної хвороби.
Наприклад, маю на увазі тих, хто був страшенно самотнім під час пандемії Covid-19: пацієнтів, які не могли приймати відвідувачів, а також медсестер, лікарів і допоміжний персонал, які були перевантажені роботою і замкнені в ізольованих відділеннях. І, звичайно, не забуваймо про тих, кому довелося зустріти годину смерті наодинці, під наглядом медичного персоналу, але далеко від своїх сімей.
Водночас я з болем поділяю долю і самотність тих, хто через війну та її трагічні наслідки опинився без підтримки і допомоги: війна – це найстрашніша з соціальних недуг, і її найвищу ціну платять найуразливіші люди.
Однак слід підкреслити, що навіть у країнах, які втішаються миром і більшими ресурсами, період старості та хвороби часто переживається в самотності, а іноді навіть у покинутості. Ця сумна дійсність є передусім наслідком культури індивідуалізму, яка вивищує результативність будь-якою ціною і культивує міф про ефективність, стаючи байдужою і навіть безжальною, коли люди більше вже більше не мають достатньо сил, щоби не відставати. Тоді вона стає культурою відкинення мов непотребу, в якій «люди більше не сприймаються як головна цінність, яку слід поважати і захищати, особливо якщо вони бідні або з інвалідністю, якщо вони „ще не потрібні”, як, наприклад, ненароджені, або „більше не потрібні”, як, наприклад, люди похилого віку» (Енцикліка Fratelli tutti, 18). На жаль, ця логіка також пронизує певні політичні рішення, які не здатні поставити гідність людської особи та її потреби в центр уваги і не завжди сприяють стратегіям і ресурсам, необхідним для того, щоб гарантувати кожній людині основоположне право на здоров’я і доступ до медичної допомоги. Водночас, відмові від немічних людей та їхній самотності сприяє зведення догляду лише до медичних послуг, які не супроводжуються мудрим «терапевтичним альянсом» між лікарем, пацієнтом та родичем.
Нам варто знову послухати це біблійне слово: «Не добре людині бути самотньою!». Бог промовляє його на самому початку створення світу і таким чином відкриває нам глибокий сенс свого задуму щодо людства, але водночас і смертельну рану гріха, яку ми завдаємо, породжуючи підозри, розколи, поділи, а отже, ізоляцію. Гріх зачіпає людину у всіх її стосунках: з Богом, із самою собою, з іншими, зі створінням. Така ізоляція призводить до втрати сенсу існування, позбавляє нас радості любові, спричиняється до того, що ми переживаємо гнітюче відчуття самотності на всіх вирішальних етапах життя.
Браття й сестри, першим піклуванням, якого ми потребуємо у хворобі, є близькість, сповнена співчуття і лагідності. Тому піклуватися про хвору людину – це передусім піклуватися про її стосунки, про всі її стосунки: з Богом, з іншими – родиною, друзями, медичним персоналом, зі створінням, із самою собою. Чи це можливо? Так, це можливо, і ми всі покликані докладати зусилля для того, щоб це здійснилося. Погляньмо на образ милосерднього самарянина (пор. Лк 10,25-37), на його здатність сповільнити свій крок і стати ближнім, на ніжність, з якою він гоїть рани стражденного брата.
Пам’ятаймо цю головну істину нашого життя: ми прийшли у світ, бо хтось нас прийняв, ми створені для любові, ми покликані до сопричастя і братерства. Цей вимір нашого буття особливо підтримує нас в періоди хвороби і немічності, і є першою терапією, яку ми всі разом повинні застосовувати для зцілення хвороб суспільства, в якому живемо.
Вам, що переживаєте хворобу, тимчасову чи хронічну, хочу сказати: не соромтеся свого прагнення близькості та ніжності! Не приховуйте його і ніколи не думайте, що ви є тягарем для інших. Стан хворого заохочує нас усіх сповільнити шалені ритми, в які ми занурені, і наново віднайти себе самих.
У цей час зміни епох, в якому живемо, ми, християни, особливо покликані перейняти милосердний погляд Ісуса Христа. Піклуймося про тих, хто страждає і є самотнім, можливо, маргіналізованим і відкинутим мов непотріб. Взаємною любов’ю, яку Христос Господь дарує нам у молитві, особливо в Пресвятій Євхаристії, лікуймо рани самотності та ізоляції. І таким чином співпрацюймо, щоб протидіяти культурі індивідуалізму, байдужості, відкидання і причинятися до зростання культури лагідності та співчуття.
Хворі, немічні, вбогі перебувають у серці Церкви і повинні також бути в центрі нашої людської уваги та душпастирської турботи. Не забуваймо про це! І довірмося Пресвятій Діві Марії, Здоров’ю недужих, щоб Вона заступалася за нас і допомагала нам бути ремісниками близькості та братерських стосунків.
Рим, латеранська базиліка Святого Івана, 10 січня 2024 року.
ФРАНЦИСК
Джерелo: – https://www.vaticannews.va/uk/pope/news/2024-01/poslannya-na-den-khvorych-2024.html
о. Петро Фостик
