У неділю, 12 листопада, у базиліці Святого Петра у Ватикані відбудеться урочиста Божественна Літургія з нагоди 400-річчя мученицької смерті святого Йосафата Кунцевича. «Його смерть та свідчення відваги віри стає причиною того, що багато з тих, хто за його життя були його ворогами, навертаються і стають його братами у його ж вірі», – зазначає отець Роберт Лисейко, Протоархимандрит Василіянського Чину святого Йосафата в інтерв’ю, яке ми записали з нагоди цієї події.
12 листопада 1623 року святий Йосафат Кунцевич прийняв мученицьку смерть. 1877 року його було канонізовано як першого представника Східної Церкви, що відновила сопричастя з Римом. Його мощі спочивають під вівтарем святого Василія Великого в базиліці Святого Петра у Ватикані, де в неділю, 12 листопада 2023 р., відбудеться урочиста Божественна Літургія з нагоди 400-ї річниці його мученицької смерті. Літургію очолить Глава Української Греко-Католицької Церкви Святослав Шевчук у співслужінні з Вільнюським Митрополитом архиєпископом Ґінтарасом Ґрушасом, Президентом Ради Єпископських Конференцій Європи.
Отець Роберт Лисейко, ЧСВВ, Протоархимандрит Василіянського Чину святого Йосафата, ділиться в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News своїми думками про те, як вчення святого Йосафата може допомогти вірним в Україні відповідати на виклики, пов’язані з війною, якими є пріоритети його протоархимадричого служіння в тому, щоб втілювати спадщину святого Йосафата в цей важкий період, та про важливість толерантності між представниками різних конфесій та релігій.
О. Роберт Лисейко, ЧСВВ, про св. Йосафата: святий, що вів до єдності з Христом – https://www.youtube.com/watch?v=YFBKVpmfUPw
Цього року виповнюється 400 років від дня мученицької смерті святого Йосафата. Україна зараз переживає один із найскладніших періодів у своїй історії. Чого святий Йосафат, його життя та мученицька смерть, його вчення можуть навчити нас у цей період для того, щоб з людською гідністю, з християнським духом пережити це все?
Перше, що спадає на думку, це відвага святого Йосафата, відвага, яка черпає свою силу в його вірі. Він вірить в проповідь Ісуса Христа, він як монах, посвятив своє життя для Нього. Він перебуває на постійній молитві, веде життя відречення, глибоке аскетичне життя. Він не має страху підійти до своїх братів, які віддалені від Бога через гріх, проповідувати їм істину і закликати їх до навернення. Саме через це святий Йосафат стає мучеником, бо багато з тих, до яких він проповідував, чуючи голос правди Христового Євангелія, були сповнені ненависті і злості. Тому що, на жаль, так буває: інколи людині дуже важко прийняти те, що вимагає певної переміни, інколи важко позбутися внутрішнього зла і гріха, який несе ненависть супроти ближнього. І тому, у випадку святого Йосафата, така ненависть виливається в те, що ті, які його оточують, його вбивають, він стає мучеником.
Я думаю, ми переживаємо зараз дуже аналогічний період, період, в який ми не можемо не говорити про прощення. Але про це нам також інколи важко чути, бо не завжди ми розуміємо правильно, чим є справжнє християнське прощення. Справжнє християнське прощення не полягає в тому, що ми закриваємо очі і вдаємо, що неначе немає зла і гріха довкола нас чи в нас самих. Справжнє християнське прощення полягає в тому, що я відважно називаю гріх гріхом і зло злом. Я прощаю свого брата, свого ворога, я прощаю того, хто також приходить, щоб можливо, вбивати мій народ, але те прощення приходить тоді, коли я дбаю про спасіння також того, хто мене сьогодні ненавидить. Я дбаю про його навернення. Бо ворог, який навернувся, перестає бути моїм ворогом, він перестає мені чинити зло. І це було велике діло святого Йосафата, який закликав до покаяння і навернення тих, які, чи під впливом інших, чи з власного переконання, палали ненавистю до інших своїх братів. Ми бачимо плоди праці, цього заклику до навернення і покаяння з боку святого Йосафата, зокрема, після його смерті. Це його смерть та свідчення відваги віри стає причиною того, що багато з тих, хто за його життя йому опонували і були його ворогами, навертаються і стають його братами у його ж вірі. Але це стається після його смерті.
Я думаю, що в контексті сучасної війни ми також повинні над цим роздумувати. Не тільки, що відбувається зараз, але, можливо, перед тим ми недостатньо зробили для того, щоби російський народ, який сьогодні вбиває наш український народ, справді став по-справжньому християнським. А з іншого боку, ми повинні думати, що ми повинні зробити вже після війни для цього, щоби тим людям, які сьогодні, декларуючи себе християнами без будь якої християнської моралі, приходять і жорстоко вбивають інший народ, який є християнським, що зробити для того, щоб їм допомогти справді стати християнами, пізнати Христову правду. Бо коли так станеться, вони перестануть бути для нас загрозою.
Слухаючи Вашу розповідь про святого Йосафата, здається, що він просто не звертав увагу на тих, хто вважав його ворогом. Тобто він продовжував свій шлях, який вибрав, той, який вважав правильним. І, можливо, в цьому контексті можна говорити про прощення не як про якесь почуття приязні до тих, які нам зробили зло, а насамперед, як про віру і довіру у те, що ми, незважаючи ні на що, повинні продовжувати свій християнський шлях.
У мене складається таке враження, що ми живемо в такий час, коли ми, можливо, декларуємо нашу віру в воскресіння і життя вічне, але насправді не завжди глибоко віримо у воскресіння і життя вічне. І думаю, що саме святий Йосафат глибоко вірив у те, що земне життя має свій кінець, але після цього ми сподіваємося успадкувати життя вічне, яке приготував для нас Господь. Саме тому він не боявся віддати своє життя за свою віру і за своїх братів, бо він знав, що це не кінець. І також, коли ми віримо справді у життя вічне і воскресіння, ми маємо відвагу прощати ворогам, за них молитися, в цьому значенні, що ми бажаємо їхнього навернення, щоб вони також могли спастися. Ми тоді маємо відвагу іти й проповідувати Христове Євангеліє до тих, які не чули або, можливо, ще не зрозуміли проповідь Ісуса Христа. Коли ми по-справжньому віримо, що наше земне життя тут не завершується, тоді ми також не палаємо ненавистю, але шукаємо добра нашого ворога, щоб він навернувся, покаявся і став інакшим і також брав участь у житті вічному, яке приготував нам Господь.
Мені здається, ця війна, яка є дуже болючою і драматичною, дає нам також добрі приклади справжнього християнського життя. Український воїн, який захищає свій народ, який ранить свого ворога, а нерідко і вбиває для того, щоб захистити тих слабших, які стоять за його плечима, отже, коли він ранить свого ворога, бере його в полон, то починає лікувати його рани, тієї людини, яка ще буквально мить перед тим бажала його вбити. І це є вияв християнської любові до свого ворога. Там немає сентиментів, якоїсь симпатії до того, хто тільки що бажав мене вбити, але там є дбання про його життя для того, щоб, можливо, відчувши на собі цю опіку від цього лікування ран, те дбання про його життя, він міг навернутися і зрозуміти, що ось так діє справжній християнин. Тому що саме так виглядає християнська любов: допомогти навіть тому, хто мене ненавидить в той момент, коли він перебуває у великій нужді.
Отче, ви стали Протоархимандритом вашого Чину порівняно недавно. Якими є Ваші пріоритети як протиархимандрита у тому, щоб втілювати спадщину святого Йосафата зокрема тепер, в цей важкий період, і в цілому в сучасній Україні?
Я думаю, що основним пріоритетом є справді плекати духовне життя за прикладом святого Йосафата, де кожен чернець буде шукати особисту єдність з Богом і єдність одні з одним у братній спільноті. Бо особливість монашого покликання полягає в тому, щоб бути свідками автентичного християнського життя для інших людей, щоб інші люди знали також, що справді, попри різні виклики, попри різні наші людські бажання, ми можемо творити спільноту любові, в якій ми розділяємо все один з одними і один одного підтримуємо. Думаю, що це дуже актуально в нашому часі, тому що війна, страх перед ворогом, дуже часто буде зроджувати в людях відчуття страху один перед одним, дехто буде схильний добачати ворогів довкола себе і в кожній людині. Але коли ми навчимося любити по-християнському, вміти один одного підтримати, ми створимо таке здорове середовище в якому кожен буде почуватися безпечним не тому, що він має багато, а тому, що він знає, що коли йому буде бракувати необхідного, то поруч буде брат, сестра, які поділяться тим, що мають.
Святий Йосафат був вбитий розлюченим натовпом через те, що його ідея єдності була відкинена. Яким має бути критерій відстоювання своєї ідентичності? Ми говоримо зараз про релігійну ідентичність. І як ми можемо уникнути того, щоб не перейти межу несправедливості у відстоюванні своєї ідентичності?
Я думаю, що українське суспільство, в принципі, впродовж своєї історії має дуже позитивний досвід толерантного співжиття не тільки різних конфесій, але також різних релігій. Це маємо на прикладі не тільки заходу України, де часто саме Львів наводиться прикладом такого міста, де співжили різні конфесії, різні релігії. Ми маємо приклад в Україні кримських татар, які є мусульмани, але які цілком мирно співжили з християнським населенням, яке також заселяє Кримський півострів.
Думаю, що критерій толерантності, насамперед, полягає в тому, що зберігання моєї ідентичності не повинно зазіхати на чужу ідентичність. Ми можемо разом співжити і разом розвиватися в пошані один до одного. Для того, щоби я міг жити і себе зберегти, я не мушу знищувати того, хто відмінний від мене. Ми мусимо багато спілкуватися для того, щоб один одного почати розуміти і для того, щоб бачити, що є те, що нас об’єднує. Ми всі віримо, незалежно від нашої релігійної приналежності, що ми є Божі діти. Толерантність зникає там, де починають домінувати ідеології. Ми повинні уникати ідеологій.
А що таке ідеологія?
Ідеологія – це якісь певні надумані людські критерії створення власної ідентичності, які виключають будь кого, хто від мене є відмінним, бо це така “ексклюзивна любов”, мовляв “я люблю тільки українців, більше нікого”. Але справжня християнська любов не ідеологічна, вона інклюзивна, коли я люблю кожного, навіть свого ворога, і дбаю також про його добро тоді, коли в цьому є потреба. Я розумію, що я також можу в чомусь помилятися і не всі мої ідеї і бажання є правильними. Тому я шукаю того, що мене об’єднує з іншими людьми і допомагає нам зростати. Коли я кажу, що шукаю того, що мене об’єднує, це не означає, що я поступаюся якимись фундаментальними цінностями, але як християнин я шукаю Божої правди, а Господь завжди об’єднує довкола Себе своїх дітей, об’єднує довкола Себе грішників, бо Бог бажає, щоб усі люди спаслися. Тому, на мою думку, коли ми плекаємо цю інклюзивну любов, намагаємося одні одних підтримувати, ми готові до діалогу, до дискусій, в пошуку Божої правди, тоді ми створюємо справді толерантне суспільство. Коли я не намагаюся переконати всіх, що моя думка, моя ідея, а значить, ідеологія є єдино правильна. Коли я готовий дискутувати, прислухатися, керуватися своєю вірою, вірю в Ісуса Христа, який каже нікого не виключати із своєї любові, але всіх нею огортати.
Світлана Духович – Ватикан
о. Петро Фостик
