Отець Олександр Богомаз, греко-католицький священник, пережив російську окупацію в Мелітополі, допити, а потім видворення. «Ми не знали, коли прийдуть до нас, надягнуть мішок на голову і заберуть нас звідси», –ділиться він, додаючи також, що бути поруч з вірними, які там залишилися, було для нього честю.
«Католикам усього світу хочу сказати, що Бог є ближчим, ніж ми можемо собі уявити. І також прошу молитися за наш народ, щоб ми всі могли бути свідками не лише руїн: ми хочемо бути свідками того, як Бог відновляє», – це слова 34-річного греко-католицького священника о. Олександра Богомаза, який протягом дев’яти місяців від початку російського вторгнення і до свого видворення служив вірним у місті Мелітополі, окупованому від 26 лютого 2022 року. Про це він розповів в інтерв’ю для ватиканських медіа.
Греко-католицька парафія в Мелітополі була заснована у 2010 році священником словацького походження отцем Петром Креніцким. «Я був одним з перших парафіян, які там почали ходити до церкви, – ділиться отець Олександр, – і потім був першим семінаристом, який пішов з нашої парафії до Київської Трьохсвятительської семінарії УГКЦ. Потім до семінарії пішло ще четверо хлопців. В нас був жвавий розвиток: ми засновували нові громади в Мелітополі, по навколишніх селах. В Мелітополі, де все починалося з одного священника і трьох парафіян, вже на момент 23 лютого 2022 року було п’ять греко-католицьких священників і один римо-католицький».
Душпастирська діяльність, за словами священника, включала працю з дітьми та молоддю. Була Спільнота матерів в молитві і Лицарі Колумба, два Доми милосердя для літніх людей, які були одинокими чи мали інвалідність. Священики дбали також про бездомних. Одним з осередків служіння мелітопольських греко-католицьких священників була також парафія святого пророка Іллі в селі Снігурівка, де отець Креніцкий відбудував стару менонітську церкву, і куди щорічно організовували піші паломництва з Мелітополя. До Мелітополя також щороку приїжджали місіонери від “Школи Марії” (Асоціація шкіл життя), які допомагали священникам.
Вірні нових громад та їхня пам’ять про віру
Більшість членів новостворених греко-католицьких громад, як розповів наш співрозмовник, були колишніми політичними в’язнями із Західної України, депортованими радянською владою на примусові роботи до Сибіру. Після звільнення їм було заборонено повертатися у свої регіони, тому вони оселялися на півдні та сході України. Було також багато людей, які після війни приїхали із західних областей на заробітки. Було також багато людей, які раніше не мали жодного контакту з Церквою і не були охрещені. Загалом, як розповідає отець Богомаз, «це були не дуже великі громади, але згуртовані». «Звичайно, – підкреслює він, – було нелегко, треба було завжди докладати зусиль, але спогади прекрасні, бо я провів там перші сім років мого священничого служіння, і це стало для мене рідним домом. Я родом з Херсонщини, моє село досі в окупації, і Мелітополь став для мене другим рідним містом. Я хотів би туди повернутися, я мрію про це, молюся і вірю, що повернемося».
«Чому ми?»
Як і багато українців, і не тільки, перед російським вторгненням отець Олександр Богомаз не вірив, що буде війна. Але вона почалася. «На початках в мене роїлися питання: Чому? Що буде далі? Чи ми більш грішні за інших? Чому до нас прийшло це зло? І був розпач…», – ділиться він. Однак молодий священник не хотів довго залишатися в цих думках, і разом з іншими священниками парафії почав діяти, щоб відповісти на душпастирські та гуманітарні виклики. Вони продовжували працювати, хоча це був дуже тяжкий час. «Ми не знали, коли можуть прийти і одягнути нам мішок на голову, вивезти нас, не знати, куди, – зазначає він. – Знаємо, що бердянські отці вже більше року в полоні, і ми не знаємо до кінця, що з ними. Бердянськ від Мелітополя приблизно 120 кілометрів. Ми не знали, коли з нами це може статися: кожен день було відчуття тривоги. І ще я запам’ятав, що тяжко було якось відволіктися, щоб просто відпочити. Відпочинок був, можливо, більше в праці, в служінні. Одного ранку, мабуть це було протягом перших тижнів, в хвилині особистого розпачу, я запитував Бога: “Господи, хто я такий? Що я тут роблю?” І у своєму серці я отримав відповідь, що я – священник, і я маю священнодіяти, тобто уділяти таїнства. Тому ми не переставали служити, їздили по селах, відправляли богослужіння, сповідали. По селах ми провадили спільноти катехизації, тобто пасторальну працю ми вели може навіть на 110%. Ми більше працювали, тому що в цьому хоч якась розрада була, бо на загал атмосфера була дуже тяжка».
Молодий священнник ділиться, що десь влітку, коли вже почалися перші допити й обшуки, до нього прийшла думка, яка допомагала йому продовжувати його служіння: «Я усвідомив, що для мене це честь бути з цими людьми в цей час, бо люди були дуже спраглі Божого слова, спраглі таїнств. Багато людей виїхало, але в неділю на службі по кількості людей цього не було помітно, тому що приходили нові сім’ї. І це додавало розради. Хоча зашморг на шиї затягувався деталі більше».
Світлана Духович – Ватикан
Фото – Джерелo: https://dyvensvit.org/top/1037250/
Джерелo: Українська передача 27.02.2024. – https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2024/02/ukrainian-programme-27-02-2024.html
”БОГ Є БЛИЖЧИМ, НІЖ МИ МОЖЕМО СОБІ УЯВИТИ” – ОТЕЦЬ ОЛЕКСАНДР БОГОМАЗ, СВЯЩЕННИК УГКЦ – I – https://www.youtube.com/watch?v=mJoyHlQujCg
Джерелo: Інформаційний випуск Радіо Ватикану 27.02.2024. – https://www.vaticannews.va/uk/podcast/informatsiynyy-vypusk-radio-vatykanu/2024/02/ukrainian-news-27-02-2024.html
о. Петро Фостик
