В інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News член-кореспондент Папської академії «За життя» розповів про пленарне засідання цієї інституції та про підтримку України, яку при різних нагодах він чув від учасників цього заходу.
Тридцята Пленарна Асамблея Папської академії «За життя», що проходила в Римі від 3 до 5 березня 2025 року, мала тему «Кінець світу? Криза, відповідальність і надії». Це питання, насправді, не зовсім позбавлене сенсу, зважаючи на серйозні міжнародні, політичні та соціальні кризи, що стрясають планету. Своїми роздумами над цим питанням під час пленарних сесій ділилися численні вчені та експерти, серед яких були лауреати Нобелівської премії, планетологи, фізики, біологи, палеоантропологи, богослови та історики. У цьому заході взяв участь також Ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа отець Ігор Бойко, який є членом-кореспондентом цієї Папської академії. В інтерв’ю для нашої редакції він розповів про обговорення цьогорічної теми, про підтримку України з боку учасників заходу та про важливість волонтерського руху.
Отче, ми раді Вас вітати в українській редакції Радіо Ватикану. Дякую, що Ви знову до нас завітали. Ви брали участь у пленарних засіданнях Папської Академії “За життя”. Розкажіть, будь ласка, про тему цьогорічної Пленарної Асамблеї, яка була досить цікавою.
Цього разу тема, обрана для пленарного засідання нашої Папської академії “Pro Vita”, була “Кінець світу? Кризи, відповідальність і надії”. Ми мали нагоду впродовж двох з половиною днів слухати провідних науковців, лауреатів Нобелівської премії в ділянці науки, фінансів і політики, які говорили про те, в якому напрямку прямує сучасний світ. Говорилося про науковий прогрес, який відбувся за останні сто років, про певні небезпеки, до яких може привести нас науковий прогрес, якщо людина не буде ставитися до нього з належною відповідальністю. Йшлося про певні загрози, які можуть виникнути і які вже сьогодні ми спостерігаємо, як наприклад криза глобального потепління і багато інших негативних наслідків, які спричиняє саме цей науковий прогрес. Мені було приємно чути, що в багатьох доповідях різних доповідачів з різних країн світу неодноразово згадувалося про Україну. Вони говорили про те, що вони вже сьогодні намагаються робити для України: чи це якісь лекції, чи це курси, чи певні проекти, які вони вже сьогодні втілюють для того, щоби допомагати українському народові в часі цієї війни. Також на початку засідання було дуже приємно почути, коли наш канцлер о. Ренцо Пеґораро під час відкриття цієї Пленарної Асамблеї, вітаючи всіх учасників, в особливий спосіб привітав саме представників з України. І це було дуже приємно, що про Україну не забувають, про Україну згадують. Це те, що дає нам сили далі рухатися вперед. Було також приємно, що разом з усіма членами Папської академії “Pro Vita” ми мали можливість в цей ювілейний рік перейти через Святі Двері базиліки Святого Петра, взяти участь разом у Святій Месі. І також в цей момент дуже багато людей підходило з різних країн світу і казали: “Ми пам’ятаємо про вас, ми молимося за вас. Ми молимося вдома, приватно, але також в інших обставинах пам’ятаємо про вас”. Для мене, і я думаю, для сестри Юстини, це було знаком солідарності, єдності, який не обмежується лише і тільки науковою конференцією, що є важливою, але є також і людська солідарність, яка є вражаючою.
Тут, за кордоном, Ви мали можливість чути ці слова підтримки людей з різних країн світу? А наскільки для людей в Україні важливо відчувати цю підтримку не лише від своїх співвітчизників, але й від іноземців?
Знаєте, я також мав нагоду і маю нагоду деколи бути на сході України завдяки італійцям, які дуже часто приїжджають в Україну. І під час кожного нашого візиту на схід, або на південь – чи це Одеса, чи Херсон, Запоріжжя, або Харків – люди, яких ми зустрічаємо, вони дуже вдячні за присутність тих, хто приїжджає з Заходу. Особливо, якщо ми говоримо про італійців, які долають чималу віддаль, їдуть туди, слухають історії тих людей, їхні свідчення, записують всі ті свідчення, привозять їм гуманітарну допомогу. Вони запитують людей, які потреби вони мають, чим вони ще можуть допомогти. Ці терени дуже сильно уражені війною, і люди переживають ці жорстокі наслідки війни: знищені міста, села, розбиті будинки, люди втрачають своїх рідних і близьких. Але коли ми до них приїжджаємо, то люди відчуваються, що про них пам’ятають. Наприклад, останнім часом ми були в містечку Оріхів, Запорізької області. До війни в тому містечку проживало п’ятдесят тисяч мешканців, а тепер, коли ми були там, то, мабуть, залишилося тисячу людей. Все знищено, дуже часто є небезпека, бо і дрони літають, і тому ми, коли приїхали, то швидко роздавали гуманітарну допомогу. Але коли ти роздаєш ту допомогу, ти розумієш, що це, мабуть, остання надія для тих людей, бо вони не можуть собі нічого купити, вони не мають де купити: немає жодного магазину, немає нічого. Але тих кілька людей, що там є, все ж таки очікують на те, що хтось приїде з волонтерів і їм щось привезе. І це залишається в пам’яті тих людей і також італійців, які повертаються.
Повертаючись до Пленарної Асамблеї Папської академії “За життя”. Чи були якісь теми, під час обговорення яких Bи могли провести для себе якісь паралелі з теперішньою ситуацією в Україні?
Слухаючи наших доповідачів, особливо певних видатних політиків, таких як, наприклад, Джуліано Амато, і багатьох інших, мене вразили певні цифри, які говорили про те, що в Італії станом на сьогодні є приблизно чотири мільйони італійців, задіяних у волонтерство. З них приблизно один мільйон отримує за це певну фінансову винагороду. В Україні цей феномен почав розвиватися не так давно: можливо, після Революції Гідності, ми дедалі більше почали займатися волонтерством. Я думаю, що сьогодні в Україні, напевно, немає такої людини, яка би не була в той чи інший спосіб задіяна у волонтаріаті. Я тепер маю нагоду викладати також в Українському Католицькому Університеті, і коли на початку курсу знайомлюся зі студентами, то дуже часто запитую: “Що доброго ви робите в житті?”. І майже кожен студент, кожна студентка відповідає, що вони задіяні у якісь вид волонтерської діяльності. І в мене складається враження, що справді цей новий феномен, який в нас лише розвивається, стає міцнішим, і це дає нам сили триматися разом, триматися сильно. Отже, для мене було відкриттям, що в Італії так багато людей задіяні у волонтерство, хоча і в Україні воно також вже розвивається.
Це дає також зрозуміти, що важливими чинниками розвитку західноєвропейських країн є не лише державні інституції, але й громадські організації та окремі люди, а зокрема волонтери.
Так, абсолютно. В цьому контексті хочу розповісти про ще один випадок: нещодавно я був у Сполучених Штатах, де відвідував наші парафії, спілкувався з випускниками нашої семінарії, які сьогодні служать в різних містах: і в Чикаго, в Сіетлі, у Філадельфії, Вашингтоні. В Чикаґо я був в одному італійському ресторані, який називається Piccolo sogno, що італійською означає “Маленька мрія”. Коли ми зайшли в ресторан, власник цього ресторану, італієць, запитав звідки ми, і сказав, що з України. І він розповів мені, що на початку повномасштабної війни шеф-кухар його ресторану, американець, залишив свою справу на кухні, і на три тижні поїхав до Польщі на кордон з Україною. Протягом трьох тижнів він готував їсти для біженців, які перетинали кордон, просто щоб їх підтримати. І опісля повернувся. Я запитав, чи можна поговорити з ним. І під час вечері до нас підійшов кремезний чоловік. Це був шеф-повар. Я кажу йому: “Знаєте, ми з України. Я Вам хочу подякувати за те, що Ви зробили”. І він сказав слова, які я не забуду: “Так, я американець, і я не маю нічого спільного ані з Польщею, ані з Україною. Але я в своєму серці відчув, що в цей час я маю бути на кордоні і в цей час я маю допомагати українцям, які перебувають в біді. І тому я поїхав туди. Три тижні я готував їсти для них. Я повернувся. Але я не вважаю, що зробив щось надзвичайне. Це був поклик мого серця”. Він просто додав: “Вибачайте, я мушу йти”. І він пішов. Для мене цей приклад є гідний подиву, що багато людей залишає своє зручне і добре життя, щоб бути разом з нами і до сьогодні є разом з нами.
Отче, дякую Вам, що розповіли про цей цікавий досвід. Чи Ви би хотіли щось додати?
Я також хочу подякувати всім радіослухачам Ватиканського Радіо і прошу вас також з надією рухатися вперед. При нагоді прошу вас також згадати в молитві одного великого приятеля України, який називається Андреа Пелозі. Це лікар з італійського міста Парма. Він організував дуже багато гуманітарної допомоги для України і дуже часто приїжджав в Україну. Понад чотирнадцять разів організовував гуманітарні місії. Але тепер він має проблеми зі здоров’ям: він мав інсульт, і зараз перебуває в лікарні. Частина його тіла паралізована, але він бореться і хоче жити, і хоче покращити свій стан здоров’я. І тому ми в наших молитвах просимо праведного митрополита Андрея Шептицького, щоби справді відбулося чудесне оздоровлення його і щоб він міг повернутися до життя і далі робити багато добрих справ, подібно до праведного митрополита Андрея.
Світлана Духович – Ватикан
Отець Ігор Бойко: слова на підтримку України на зустрічі Папської Академії „За життя” – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2025-03/o-ihor-bojko-pidtrymka-ukrayiny-na-asambleyi-pa-za-zhyttija.html
Українська передача 11.03.2025. – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/ukrainian-podcast-list/2025/03/ukrainian-programme-11-03-2025.html
ОТЕЦЬ ІГОР БОЙКО – ПРО ТРИДЦЯТУ ПЛЕНАРНУ АСАМБЛЕЮ ПАПСЬКОЇ АКАДЕМІЇ – «КІНЕЦЬ СВІТУ? КРИЗА, ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ І НАДІЇ» – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=84VcZxwmUik
Інформаційний випуск Радіо Ватикану 11.03.2025. – Джерелo: https://www.vaticannews.va/uk/podcast/informatsiynyy-vypusk-radio-vatykanu/2025/03/ukrainian-news-11-03-2025.html
о. Петро Фостик
