Церква Святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицькoї ікони Пресвятої Богородиці в Римі і «Патріарший двір» на площі Мадонна дей Монті, 3 є найстаршою власністю України за кордоном. У 1638 року папа Урбан VIII (1623 – 1644) передав цей будинок як паломницький дім і як осідок прокуратора-апокризіарія Київської митрополії в Римі.
Коли прибув патріарх Йосиф до Рима, то всі приміщення були ще у власності Латиноамериканської колегії (Pio Latino Americano). Однак їм ті будівлі не дуже підходили, тому вони продали ту споруду звичайній бізнесовій фірмі, яка не усвідомлювала сакральності цього комплексу і планувала перетворити церкву на нічний клуб.
Відкуповуючи храм із прилеглим будинком, Блаженніший Йосиф заплатив колосальну на той час суму: 335.648.000,00 італійських лір (на той час – 541 тисячу американських доларів).
Отець Іван Дацько застав той момент, коли храм тільки-но перейшов до української громади і був, фактично, руїною після «господарювання» там представників бізнесу. Тоді сестри катехитки cвятої Анни власноруч мили підлогу в храмі та гостинниці, все впорядковували. За словами отця Івана, та жертовна робота не мала ціни. Про історію унікального українського храму в Римі, його порятунок патріархом Йосифом Сліпим і його парафіян отець доктор Іван Дацько повідав у інтерв’ю.
– Коли ви прибули до Рима і якою вперше побачили церкву Святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці?
– Я прибув до Рима на одинадцятому році свого життя, у вересні 1957 року. Насамперед приїхав до Кастель-Гандольфо, де була українська Папська мала семінарія. Власне, вона тоді ще не називалася семінарією, тоді ця навчальна установа іменувалася офіційно «Український інститут святого Івана Боско» (Istitituto ucraino di San Giovanni Bosco). Цю семінарію відновив покійний апостольський візитатор архиєпископ Іван Бучко. Пригадую, ми тоді пішли колядувати. Тоді весь Рим святкував за «новим календарем». На Різдво, 25 грудня 1957 року, були рукоположені на священників десятеро василіан на п’яцца Мадонна дей Монті (там тоді була василіанська генеральна курія). І між тими десятьма священниками-василіанами, яких тоді висвячували, був, між іншим, майбутній єпископ Софрон Мудрий. Коли ми колядували там, то нас дуже гарно прийняли. Нам, молодим, дуже заімпонував тоді багатоярусний іконостас, який був намальований не у візантійському стилі, а в неокласичному. Мені тоді здалося, що ця церква Святих мучеників Сергія і Вакха велика, але вона великою не є. Після коляди нас обдарували цукерками, горішками. Опісля я був на Мадонні* раз, максимум два.
Нам завжди звертали увагу на цю ікону, копію чудотворної Жировицької ікони Божої Матері, до якої мали велике почитання римляни, що проживали в тій околиці.
Блаженніший Йосиф нам говорив, що згідно з домовленістю продажу з боку отців василіан храму Святих мучеників Сергія і Вакха Латиноамериканській колегії було погоджено, що чудотворну ікону, надгробні плити єпископів, похованих у крипті церкви і іконостас генеральна курія Василіанського чину може забрати за необхідності. І коли Латиноамериканська колегія продавала церкву, то отці василіани хотіли вирізати ікону Богородиці з муру у святилищі та перенести до свого монастиря на Авентинському пагорбі, проте місцеві жителі району Монті, які мали велику набожність до Богородиці, прославленої в цій іконі, коли дізналися про це, то запротестували і не дозволили цього зробити. Таким чином чудотворна Жировицька ікона не покинула цього храму.
– Як так сталося, що храм був проданий (та десакралізований), і що планували зробити в церкві нові власники?
– Я ще був тоді замалий, щоб мати розуміння тих процесів. Це сталося у 1960-х роках. Я був ще у малій семінарії, бо матуру здав у 1963 році. А пізніше я довідався, що у період продажу храму Святих мучеників Сергія і Вакха протоархимандритом отців василіан був отець Павло Миськів. Тож василіани продали приміщення на площі Мадонна дей Монті і переїхали на Авентинський пагорб на Віа сан Джозафат (Via San Giosafat, 8 (Aventino)). Повторюю, що придбала будівлю Латиноамериканська колегія. Пізніше, коли почалися атаки на василіан у зв’язку з цією ситуацією, то вони казали, що продали будинок, чужим, перед тим запропонуваши його українському єпископату, який зібрався до Рима у жовтні 1959 року на освячення приміщень малої семінарії. Це були наші владики з діаспори, їх було тоді приблизно 10. Єпископи тоді на те питання нічого не відповіли, бо їм було не до того. А Блаженнішому Йосифові було прикро через це, що так мало розуміння вони виявили у цій справі. Бо храм святих мучеників Сергія і Вакха, а також приміщення на Мадонні, є найдавнішою пам’яткою Київської Церкви за кордоном, поза межами України. Це є надзвичайно важливе! Повертаючись до витоків історії, скажу, що 1638 року Папа Урбан VIII за посередництвом свого брата, кардинала Антоніо Барберіні, передав цей будинок як паломничий дім і як осідок прокуратора-апокризіарія Київської Митрополії у Римі. Це важливий аргумент, коли ми говоримо про Патріархат, наші права та помісність, бо тільки Патріархати мали апокризіарію (своє представництво у Римі). Отже, нашу Церкву, хоч вона і була Митрополією, трактували як структуру із Патріаршими правами. Прокуратор не мусив бути єпископом, він міг бути дияконом, наприклад, але не мирянином. А пізніше найчастіше то були єпископи. Отож, перш за все Патріарх Йосиф шкодував після 18 років заслання і терпіння за свою Церкву за тим, що було продано найстарішу пам’ятку Київської Церкви поза кордонами України. Після продажу приміщень там упродовж двох років перебувала Латиноамериканська колегія. Однак їм ті будівлі не дуже підходили за своїм розміром і призначенням. Згідно із книгою владики Івана Хоми, вони продали ту споруду звичайній бізнесовій фірмі, яка не мала усвідомлення сакральності цього комплексу. І ці підприємці вирішили створити у стінах церкви нічний клуб.
– Патріарх Йосиф вже був у Римі на момент зруйнування (латиноамериканською колегією) іконостасу та подальшого продажу цією колегією церкви? Чи ніхто не сказав йому про це?
– Латиноамериканська колегія мала розуміння сакрального. Навіть коли вони прагнули усунути іконостас, то все ж просили василіан, щоб ті його забрали. Але через те, що він був, фактично, вмурований, василіанам вдалося забрати лише його частину (царські та дияконські ковані металеві двері і медальйони із зображеннями чотирьох старозавтіних пророків, які були поміщені на останньому ряді іконостаса під самою стелею храму). Блаженніший Йосиф шукав той іконостас по всіх усюдах, дуже хотів відновити. Але, напевно, його частково знищили. Блаженніший купив той будинок за 335.648.000,00 італійських лір (тоді – 541.000,00 американських доларів). Витрати на реставрацію становили: 50.000.000,00 італійських лір (тоді – 80.645,00 американських доларів), але цього не вистачало. Це були величезні суми. Мені говорили, що Блаженніший прийшов із валізкою з майже пів мільярдом лір до тих підприємців. Це було ефектно. Адже тоді навіть 10 тисяч виглядали як пів газети. Знову опинившись у руках Української Греко-Католицької Церкви, той будинок був у жалюгідному стані. Блаженніший Йосиф під час своєї першої подорожі до Бразилії у 1968 році запізнався зі сестрами катехитками святої Анни і на його запрошення вони приїхали до Рима у 1971 році. Це був рік моїх свячень. Ті сестри були на моїх свяченнях 11 квітня. Це був дуже тяжкий рік, коли святий папа Павло VI 7 липня написав листа, що не може визнати український Патріархат. І коли сестри приїхали на початку 1971 року, то цей будинок на Мадонні дей Монті – то була руїна. Пригадую, як сестри шурували ті підлоги, все чистили. Та робота не мала ціни.
– Також процес створення персональної парафії був непростим, про що свідчать численні листи між патріархом Йосифом і папою Павлом VI та вікарієм Рима, кардиналом Анджело Дель’Аква. Чи пригадуєте історію створення першої персональної парафії для українців-католиків в Римській єпархії?
– Патріарх Йосиф мав приязні стосунки з кардиналом Анжело Дель’Аква. Пригадую, коли померла мама кардинала, то ми, всі хористи Колегії святого Йосафата, співали панахиду над її гробом. Кардинал Дель’Аква став кардиналом разом з патріархом Йосифом в лютому 1965 і кілька тижнів після того папа іменував його вікарієм міста Рима. Тому їхні відносини були не просто формальні, а дружні. Кардинал постарався про реєстрацію релігійного товариства «Свята Софія». На той момент Блаженніший Йосиф ще був радянським громадянином. Тому цей дім на Мадонні був записаний на це релігійне товариство, і тоді він створив парафію. Кардинал згодився на створення персональної парафії для українців в Римі. Відмінність між персональною і територіальною парафією полягає в тому, що парафіянами територіальної парафії є віряни, які проживають на чітко окресленій території визначеної парафії, а до персональної парафії належать люди, які, хоч і не мешкають близько біля парафіяльного храму, розпорошені по всьому місту, але належать до цієї парафії через свою етнічну та обрядову особливість. У цьому випадку парафіянами персональної парафії Святих Сергія і Вакха в Римі є всі українці- католики візантійського обряду, які проживають на території міста Рима та Остії. Тоді було максимум 500 українців в Італії. І з них приблизно 300 мешкали у Римі – священники, семінаристи, монахи і монахині. Також у Римі була дружина Євгена Коновальця, пані Оля Коновалець. Я був на її похороні. Вона померла 6 червня 1979 року, мала ще сина Юрка, якого дуже любила. На жаль, її син дістав рак щоки і помер 19 грудня 1958 року, і пані Оля дуже страждала, що втратила сина і чоловіка. Але їй допоміг італійський священник Джованні Россі з Ассізі, він опікувався нею, тому вона повернулася до віри, сповідалася, причащалася. Пані Оля Коновалець працювала у бібліотеці УКУ разом з іншими панями – майбутньою сестрою Дарією (Дубляницею), Маркіяною-Надією з Торонто (пізніше Гузар у заміжжі), Ярославою Кривяк. На загал у Римі не було дуже багато вірян-українців, але все ж кардинал згодився на створення персональної парафії.
Після освячення храму Святих мучеників Сергія і Вакха Блаженніший Йосиф дуже старався, щоб приїхав отець Степан Гарванко з Саскатуну (Канада). Також до Рима на три роки приїхав отець Любомир Гузар як священник Стемфордської єпархії, щоб зробити докторат. Мешкав там і служив у храмі. Зрештою, офіційно парохом храму Святих мучеників Сергія і Вакха став отець Іван Музичка 25 лютого 1976 року. Але він приїхав у 1975 році. Я його вітав на порозі Святої Софії. Він тоді чомусь сказав: «Ну а звідси мені нікуди йти?».
– Чи знаєте ви щось про мощі святих мучеників Сергія і Вакха, як вони опинилися у храмі?
– Мощі святих мучеників Сергія і Вакха Блаженніший Йосиф отримав від кардинала Дель’Аква. Патріарх також довго шукав мощі митрополита Київського Рафаїла Корсака (1637-1640) у підземеллях храму, але не вдалося їх знайти. Водночас дістали у підземеллях храму чимало кісток, які не були ідентифіковані, і їх усі склали в окрему труну, яка зараз перебуває у крипті. Але під час тих розкопок знайшли також різні давньоримські малі фігурки.
– 18 лютого 1971 року професор Уґо Маццей повідомив Блаженнішого Йосифа, що у співпраці з митцем Святославом Гординським вивчає іконостас для каплиці у «Студіоні», а також працює над зображенням іконостаса для храму Святих Сергія і Вакха з рельєфу історичної фотографії. А 23 квітня цього ж року Уґо Маццей надсилає їм креслення та висловлює намір прибути до Рима через один тиждень, щоб принести Патріархові Йосифу завершений проєкт іконостаса церкви Святих Сергія і Вакха. Самого проєкту не вдалося відшукати в історичному архіві УГКЦ при соборі святої Софії. Яка доля цього проєкту?
Уґо Маццей був доброю людиною. Він не був одружений і мав три сестри, які також не були заміжні. Іконостас у соборі Святої Софії, крім ікон, робив Уґо Маццей. І він імпонував церковним людям, бо виконував роботу якісно і так, як цього бажали замовники. Він прикрасив усю каплицю в семінарії, а також і катедри у Стемфорді (США), коли владикою був єпископ, пізніше митрополит, Йосиф Шмондюк. Він любив блискуче золото, робив також мозаїки. Маццей був майстром з мармурів та мозаїк. Він брав Гординського за консультанта. Говорячи про проєкт іконостаса до церкви Святих мучеників Сергія і Вакха, Гординський сказав: «Тут мої ікони не будуть підходити». І так відкладалося малювання намісних ікон. Необхідно встановити у храмі Святих Сергія та Вакха кращі ікони. І це, на мою думку, завдання теперішнього пароха та екзарха, владики Діонісія.
– Повернемося до початку 70-х років. Чим став відкуплений і відновлений осідок на п’яцца Мадонна дей Монті? Якою була його роль у житті нашої Церкви? Які визначні події відбулися в цьому храмі на початку 70-х років – Синоди, хіротонії та інші заходи?
– Синод у 1971 році і Постійний Синод (перша сесія) відбулися на Мадонні. Також проводилися Синоди на Мадонні й за часів патріаршества Мирослава Івана Любачівського. Блаженніший Йосиф часто казав: «Софію збудував я, але Мадонну подарував папа Київській митрополії». Він на тому постійно акцентував. А ми називали комплекс тих будівель «Патріарший двір». Останній Синод нашого єпископату був на Мадонні у 1996 році.
Пригадую також, у липні 1975 року з нагоди Святого року в нашій Церкві було організовано українську загальну прощу з усіх країн у вільному світі до Жировицької чудотворної ікони Богородиці й рівночасно Українські дні в Римі. Все відбувалося за погодженням римського Секретаріату прощ, а відповідальним за організацію загальної української католицької прощі до Рима з нагоди Святого ювілейного 1975 року був я.
Тоді на цю прощу до Рима прибуло від трьох до п’яти тисяч українців.
Ще однією важливою подією було святкування Тисячоліття хрещення Русі-України у 1988 році. Тоді в тій залі Павла VI у Ватикані нас зібралося було на аудієнцію та концерт зі святим папою Іваном Павлом ІІ понад п’ять тисяч осіб.
– Хто опікувався церквою: прибирав, дбав про богослужбове життя, богослужбовий посуд, купував чи жертвував його?
– Прибирали, опікувалися церквою сестри катехитки святої Анни. Священики Гарванко, Музичка мешкали на території «Патріаршого двору». Пізніше і я там мешкав на четвертому поверсі до березня 1991 року. Бо я був секретарем та канцлером патріарха Мирослава Івана від 1984 року до 2000 року. Там була ціла Патріарша канцелярія. За Любачівського це був, фактично, тимчасовий осідок Глави Церкви. Той період був цікавий. Любачівський нас приємно зачарував. Спочатку була недовіра, потім він зробив Гузара генеральним вікарієм, мене – канцлером, отця Хому – постулятором. Там відбувалися дуже серйозні події, бували кардинали, архиєпископи, посли. Коли я питав людей, куди б вони хотіли прийти – у Святу Софію чи на Мадонну, то вони казали – на Мадонну, бо то було в центрі міста Рима. Тобто туди можна за 30-40 хвилин зайти пішки з Ватикану. Отже, парафія Святих Сергія і Вакха – то був, фактичний, осідок Глави Церкви.
– Які наріжні та ключові події, на ваш погляд, відбувалися тут на п’яцца Мадонна дей Монті упродовж 1990-2000-х років?
– Як я вже сказав, там відбувалися Синоди: засідання Постійного Синоду та секретаріату Глави УГКЦ і кільканадцять сесій між’єпархіальної Літургійної комісії.
Не можу сказати, що це головна подія в житті цієї парафії, але мені приємно є згадати, що у 1996 році, 21 квітня, у неділю Мироносиць, я молився в цьому історичному храмі Божественну Літургію з нагоди свого ювілею – 25-ліття з дня священничого рукоположення.
– Отче, що б ви хотіли побажати сьогодні парафіянам української парафії в Римі?
– Храм Святих мучеників Сергія і Вакха та Жировицької ікони Пресвятої Богородиці і прилеглий будинок є насамперед посілістю Київської митрополії. Це осідок прокуратора-апокризіарія, це матірня парафія всіх парафій в Італії. Це є найстарший наш пам’ятник поза межами України […] Тому закликайте вірних далі молитися і приходити до цієї святині.
* – З огляду на розташування храму Святих мучеників Сергія і Вакха на площі Мадонна дей Монті, у розмовній мові серед українців часто вживається вислів «на Мадонні» для означення саме цієї церкви, парафії чи цілого комплексу «Патріаршого двору» в історичному центрі Рима.
Джерело: Парафія Святих Сергія і Вакха у Римі
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1441349086310283
о. Петро Фостик
