16 березня 1916 року владика Сотер Ортинський ЧСВВ Апостольський Візитатор і Екзарх у Філадельфії захворів на пневмонію та через вісім днів, 24 березня, помер.
Похоронні богослужіння 30 березня 1916 року очолював владика Никита Будка з Канади. Поховали владику Сотера в катедрі у Філадельфії.
Народився 29 січня 1866 року в селі Ортиничі (сьогодні — Дрогобицький район, Львівська область).
Священничі свячення 18 липня 1891 року з рук преосвященного владики Сильвестра Сембратовича, тодішнього титулярного єпископа Юліополісу.
Єпископська хіротонія 12 травня 1907 року в катедральному соборі Святого Юра у м. Львові.
Дитинство і родинаСтефан Ортинський (світське ім’я Стефан Ортинський де Лабетц) народився 29 січня 1866 року в селі Ортиничі (сьогодні — Дрогобицький район, Львівська область). Стефан походив з родини нащадків боярського роду Лебедів (вони пізніше від назви с. Ортиничі присвоїли собі родове прізвище Ортинських). Батьки майбутнього єпископа були глибоко релігійними та свідомими щодо свого шляхетного походження. У такому дусі й виховували своїх п’ятьох дітей. Веселий, рухливий, дружній і здібний хлопець Стефан здобув прихильність не лише серед своїх товаришів, але й звернув на себе увагу вчителів старанністю в навчанні. Все це пророкувало талановитому школяреві велике майбутнє.
Освіта
Закінчивши школу, Стефан Ортинський перейшов до гімназії в Дрогобичі, що була на той час відомою суто польським національним вихованням. Професори, переважно поляки, часто твердили українським дітям (особливо сільського походження), що вони «живуть на польській землі, їдять польський хліб, п’ють польську воду, дихають польським повітрям, а попри це, не знають добре польської мови». Проте, як читаємо у спогадах тодішнього учня гімназії о. Олекси Пристая, дух серед української гімназійної молоді в Дрогобичі був «твердо-руський», однак не московський чи москвофільський. «Його (цей дух) будили в нас самі сусіди-професори своїм шовінізмом, із яким не скривалися навіть у клясі під час викладів. Вони прищеплювали нам руський патріотизм… Ніхто з професорів не згадав нам ніколи ні одним словом про Русь, не говорячи вже про Україну… Отже, ми були тверді русини, й до цього прислужилися наші професори». Ці «тверді Русини» трималися разом, згуртувалися в співацький гурток (до нього належав і Стефан Ортинський) і вечорами співали українські пісні, а в час Різдвяних свят ходили з колядою навмисне до місцевих поляків.
Така поведінка, звичайно, була не до вподоби керівництву гімназії. Тому учнів Олександра Колессу, Олексу Пристая та Стефана Ортинського у 1883 році було відраховано з гімназії. Усі вони перейшли до гімназії в Стрию. Однак переслідування у дрогобицькій гімназії розбудило в тодішньому юнакові Стефанові Ортинському палку любов до свого народу. Недовго був Стефан учнем і в стрийській гімназії…
Вступ до Василіянського чину й філософсько-богословські студії
Велику реформу чину отців-василіян було розпочато за ініціативою архимандрита і ректора о. д-ра Климента Сарницького та згідно з волею Папи Римського Лева XIII у 1882 році. Вона викликала величезну бурю невдоволення і протесту тодішньої української галицької інтелігенції та, частково, чернецтва. Втім, все таки, привернула увагу 16-літнього юнака Стефана Ортинського й вказала йому життєвий шлях. Стати місіонером-василіянином стало метою життя молодого Ортинського. До чину василіян він вступив 3 лютого 1884 року, прийнявши чернече ім’я Сотер, новіціят відбував у Добромилі, філософію й богослов’я вивчав у Кракові (закінчив навчання з відзнакою і здобув ступінь доктора філософії і теології).
Священниче служіння
Священиком став 18 липня 1891 року з рук преосвященного владики Сильвестра Сембратовича, тодішнього титулярного єпископа Юліополісу. У 1894–1907 роках місіонерська діяльність ієромонаха Сотера охопила всю галицьку землю. Наділений від Бога глибокою вірою, надзвичайним проповідницьким талантом, широкими богословськими знаннями, доброзичливий і лагідний, рішучій, якщо йшлося про справедливість і правду, щирий патріот — ось яким він був. Слава про молодого проповідника-місіонера швидко розповсюдилась в цілій Галичині. Після першого монашого собору відновленого Чину василіян у 1906 році Сотера Ортинського призначено головним проповідником усіх василіянських місій. «Він був одним із кращих проповідників, якого коли-небудь дав Чин святого Василія Великого. Дуже емоційний проповідник. Одного разу проти нього в Самборі навіть почали судову справу (тривала впродовж 1897–1898 років), бо висловлювався проти цісаря Йосифа ІІ. Шептицький писав, що василіяни мусили призначити брата, щоби він смикав Ортинського за ризи, коли той надто емоційно починає говорити з амвона. Я думаю, він був чутливою людиною, делікатною і багато переживав, оскільки був єдиним східним католицьким єпископом в усій Америці, а це, погодьтеся, немала річ. Отець Гриньох розповідав мені, коли я ще був малим, що Ортинський дуже любив дітей. Владика Сотер був також добрим організатором», — зазначив про проповідницький талант владики Сотера Ортинського історик, дослідник життя митрополита Андрея та владики Сотера Ортинського, колишній віце-ректор Малої семінарії у Стемфорді, багаторічний капелан резервістів Військово-повітряних сил США, очільник парафії святого Івана Хрестителя у Гантері (штат Нью-Йорк) о. Іван Кащак.
У 1895 році о. Сотер Ортинський був викладачем філософії і вікарієм монастиря, у 1896–1897 роках — еклезіярхом, проповідником і провідником «Апостольства молитви», у 1898–1901 роках — місіонером і економом монастиря в Михайлівцях, а з 1 листопада 1901 року — ігуменом монастиря, з 1905 року — місіонером у Дрогобичі, 1906–1907 роках — місіонером і реколектантом у Львівському монастирі св. Онуфрія та директором місій у провінції чину. Окрім всього, Сотер Ортинський доклав зусиль до протистояння москвофільству та до боротьби з трагічним для галицьких сіл пияцтвом.
Єпископська діяльність
Отець Сотер Ординський мріяв про місійну працю серед українців у Бразилії. Однак митрополит Андрей Шептицький бачив молодого священика майбутнім владикою для вірних в Америці. 28 лютого 1907 року Папа Римський Пій X номінував ієромонаха Сотера єпископом для вірних русинського (греко-католицького) обряду в США, де ситуація на національно-релігійному тлі серед русинів з Австро-Угорщини була непроста, здебільшого серед галичан і закарпатців. 12 травня 1907 року в катедральному соборі Святого Юра у Львові митрополит Андрей Шептицький, єпископи Костянтин Чехович, єпископ Перемиський, Самбірський та Сяноцький, та Григорій Хомишин, єпископ Станіславівський, уділили Сотеру Ортинському архиєрейські свячення. «… Був для мене братом, приятелем, товаришем від 30 літ, а для Церкви славою її і силою», — сказав про Сотера Ортинського, першого єпископа для українців греко-католиків у США, митрополит Андрей Шептицький.
Єпископський герб владики Сотера був дуже простий — з позаєпископських символів на ньому зображений лиш лебідь. Яке значення має цей птах? «Ортинський був графом, його сім’я виводила своє коріння зі шляхетського роду Лебедів, які згодом стали Ортинськими — від назви села Ортиничі (Дрогобицький район), де вони мали маєтності. Владика створив свій герб на основі родового герба, додавши тільки символи єпископського служіння та літери „С, О, Е, А“, що означають „Сотер Ортинський Єпископ Америки“. А взагалі лебідь — це символ поетичності та гармонії. І мабуть, ця поетичність, вміння володіти словом була тою Божою печаттю, великою харизмою Сотера Ортинського — священника, місіонера, першого єпископа УГКЦ в Америці», — пояснює отець Іван Кащак.
27 серпня 1907 року нововисвячений єпископ Сотер прибув до США, де його зустріли священники та вірні. Владика відслужив Молебень у храмі Святого Юра в Нью-Йорку. Отець Іван Кащак, дослідник життя і діяльності єпископа Сотера Ортинського, так розповідає про цей початковий період: «Коли Ортинський приїхав до Америки, то мусив замешкати в готелі, бо священики не дуже бажали брати владику до свого дому — боялися, що він залишиться у їхній парафії.
Але без єпископа нема Церкви, мусить бути впорядкованість. Люди, які це розуміли, дуже раділи з його приїзду. На проповіді у Нью-Йорку він казав: «Я на своєму одязі привіз до вас порох з рідної землі і з тою землею приніс теплий привіт від ваших улюблених, які про вас не забули, які про вас дбають». Він хотів одразу взяти громадянство, бо не приїхав відвідати вірних, а приїхав, щоб з ними жити (отримав громадянство США 3 січня 1913 року). Владика навіть ходив до синагог у Філадельфії, щоби могти спілкуватися з євреями, вихідцями з Галичини. Вони товаришували.
Ортинський купив у протестантів храм під нашу катедру, заснував маленьку неофіційну семінарію, сиротинці. Своєю діяльністю творив обличчя нашої Церкви. Люди розуміли, що єпископ їх представляє перед іншими як спільноту, в цьому його символічна сила. До приїзду Ортинського всі храми в Америці належали церковним комітетам, а по його приїзді треба було переписати все майно на владику. Справа була така, що якщо більшість членів комітету вирішили, що ми стаємо незалежними або православними, або баптистами, то храм, який постав на пожертви тисячі людей, переходив у власність частини громади, а інша частина просто втрачала ті кошти і мусила будувати собі інший храм. Ніхто не хоче добровільно віддавати владу…».
17–18 жовтня 1907 року єпископ скликав першу конференцію духовенства у Нью-Йорку, під час якої запропонував широкий план для організації Церкви в Америці. Відразу після конференції преосвященний кир Сотер почав об’їзд усіх згромаджень, даючи реколекції та закликаючи до згоди й витривалості у вірі. Вірні почали прихильно ставитись до владики, котрий своїм «золотим» словом і лагідною поведінкою викликав любов та пошану. Коли було організовано товариство «Просвіта», то головою обрано єпископа Сотера Ортинського.
«Перш за все він приїхав до Америки з Європи, з монархії до демократії. На мою думку, йому було нелегко перелаштуватися в плані політичного устрою. До того ж, він спершу не знав аж так добре англійської.
Іншою великою трудністю були стосунки з латинським єпископатом, який у тогочасній Америці був на майже дев’яносто п’ять відсотків з Ірландії. Вони не могли собі уявити, що їхня Католицька Церква у США може виглядати по-іншому, ніж у Ірландії. У них були конфлікти з єпископами німецькими, французькими. До того ж ірландці були досить запеклими «католиками», оскільки здавна ворогували із протестантами, які в Америці становили більшість. Тому ставилися до нас дуже неприхильно: «Чому ви хочете творити у США ще одну Католицьку Церкву, якщо одна вже тут є?». Вони не бачили у різноманітності чару й краси, а тільки напад на своє уявлення про єдність Католицької Церкви. В той час, коли ірландські владики хотіли всіх американізувати, раптом приходять люди, які називають себе греко-католиками, але грецькою не говорять, на католиків не виглядають, Святе Причастя дають під двома видами, і що найгірше — їхні священики одружені! Ця ворожість до українських греко-католиків була пов’язана з ворожістю до протестантів, оскільки їхні пресвітери теж були одружені.
У 1888 році протестанти навіть згадували в одній зі своїх книжок про нашого священика, отця Волянського, що він єдиний в усій Америці одружений католицький священик. Уявіть собі, протестанти знали про цей факт і писали про це так: «Ті папісти так ненавидять Христову Євангелію, що вони воліли б, щоб Євангелія взагалі не була проповідувана, ніж проповідувана устами жонатого священика».
В очах римо-католиків ми виглядали диваками. Вони не могли зрозуміти різниці між обрядом і національністю. А ще у той час поляки теж хотіли свого єпископа, навіть створили у Скрентоні (Пенсильванія) в 1897 році свою Польську Національну Католицьку Церкву — The Polish National Catholic Church (PNCC)). Німці хотіли свого, французи свого. І от подивіться, «греки», бо так нас називали і так про нас писали в газетах, теж хочуть свого єпископа! Чому, навіщо?!
Римо-католики в протоколах своїх архиєпископських синодів (1893 рік) так і писали: «Ми б хотіли, щоб ці люди лишили віру, аби лиш не створювати такого замішання в Церкві, як вони створюють». Уявіть собі, єпископи воліли уникнути проблем, мати спокій ціною того, що люди відійдуть від віри взагалі… Вони вважали, що для Церкви «легше» мати неодружених душпастирів. Але Церкві, а властиво єпископам, вибирати «легше» не означає вибирати те, що добре для всіх.
Інші труднощі: православні йому закидали, що він хоче латинізувати українців, «продати» їх. Чимало наших священиків не хотіли свого єпископа в Америці, бо єпископ для них — це «кріпацтво». Без єпископа вони самі між собою домовлялися про те, хто на якій парафії і хто що робить чи не робить узагалі. А єпископ — це контроль. Частина священиків приїхали на американський континент, бо тікали від проблем у Галичині чи Закарпатті, й ті негаразди приносили зі собою до США.
Закарпатські священики зі США, які хотіли позбутися Ортинського, спеціально поїхали до Дрогобича, щоби отримати тексти судової справи проти тоді ще отця Ортинського за його висловлювання проти цісаря, переклали їх англійською і представили всім американським єпископам з наміром, що ті допоможуть його вигнати.
Владика Сотер був готовий покинути Америку через таке несприйняття, але митрополит Шептицький йому на це писав так: «Якщо ти поїдеш, наша Церква у США пропаде. Іншого єпископа вони вже не дозволять туди призначити». Українців латинізували б…
Я дивуюся з того, як владика Сотер, єдиний на всій півкулі східний католицький єпископ, долав ці труднощі. Йому було важко, він часто звертався до владик в Україні: «Помагайте мені, бо я не даю ради!», — згадує про перші роки служіння єпископа Сотера Ортинського отець-доктор Іван Кащак.
Окрім того, дослідник згадує реакцію владики Сотера на буллу папи Пія Х, що забороняла йому запрошувати на служіння одружених священників: «Владику Ортинського вразила булла „Ea Semper“, видана 14 червня 1907 року Папою Пієм Х. Цей документ не дозволяв нашому єпископові мати в США одружених священиків і обмежував його права як ординарія. Наступного року після виходу цього документа владика Сотер написав відкритого листа (11 січня 1908 року) на 29 сторінок у відповідь на „Ea Semper“. Він був проти таких обмежень і висловлювався про це дуже чітко й відкрито. Владика писав: „Я не слухав і не слухаю цієї булли, бо вона є проти гідності нашої Церкви“. Він був собою та боронив гідність своєї Церкви: „Я є такий, звикайте до мене“».
В жовтні 1910 року владика Сотер, користуючись присутністю митрополита Андрея Шептицького, запланував урочисте посвячення катедрального храму Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Філадельфії. На цю визначну подію прибули папський легат кардинал Серафіно Ванутеллі й апостольський делегат у Вашингтоні архиєпископ Діомед Фальконіо. Після візиту до апостольського делегата у Вашингтоні Сотер Ординський оселився у Філадельфії. До заслуг єпископа Сотера належать: запрошення до США сестер-василіянок, відкриття сиротинця для дітей-сиріт, організація скаутського товариства, налагодження діяльности вечірніх шкіл, затвердження й видання Букваря і підручників, Біблії й катехизму. А ще він дбав про вишкіл священників для майбутньої семінарії, заснував Союз українців Америки «Провидіння», завданням якого стала фінансова допомога пародіям, а також релігійні товариства «Відродження» і «Апостольство молитви», започаткував видання часописів «Душпастир», «Америка», «Місіонер», «Єпархіальний вісник».
Апостольська Столиця, бачачи ревну працю єпископа Сотера Ортинського, рішенням від 27 травня 1913 року наділила його повною юрисдикцією в США, і це робило його незалежним від римо-католицької єрархії. Конгрегація поширення віри для справ східних обрядів видала «Декрет про духовну управу Греко-Руської Церкви в З’єднаних Державах Америки». Цей декрет був здобутком великого історичного значення і наслідком праці і терпінь владики Сотера. Майже за дев’ять років він заснував 63 нові парафії, а для ефективнішої праці поділив усі парафії на деканати.
Після початку Першої світової війни, коли російські війська зайняли Галичину та заходилися нищити Українську Греко-Католицьку Церкву й національні здобутки народу, преосвященний кир Сотер розвинув широку акцію збірки коштів на допомогу потерпілій Батьківщині. Двічі писав владика до московського царя Миколи ІІ з вимогою припинити переслідування в Галичині і звільнити митрополита Андрея Шептицького з ув’язнення. Звертався він і до уряду США з проханням протекції у справі звільнення митрополита Андрея.
«А ще він у 1915 році заснував „Руський банк“. Будь-який банк працює на довірі. Люди давали свої гроші цьому банкові, мали за це відсотки, отож, за ці гроші владика й засновував сиротинці, будував, купував землі, купив катедру. На жаль, із банком сталася проблема: Ортинський надто швидко помер, і людям було складно повернути вкладене, бо, згідно з його заповітом, продавати землі з власності єпархії міг тільки наступний єпископ, а його призначення затягнулося аж на вісім років. Ситуацію врятував рідний брат владики Йосиф, який віддавав ці депозити з власних коштів.
Треба сказати, що Ортинському помагали й вірні, яких тоді було багато — півмільйона. Він був добрим економістом і добрим організатором (перейняв це від австрійців, під владою яких тоді була Галичина)», — пригадує отець Іван Кащак.
16 березня 1916 року Сотер Ортинський захворів пневмонією та через вісім днів, 24 березня, помер. Заупокійні богослужіння 30 березня 1916 року очолював український греко-католицький єпископ з Канади Никита Будка. Поховано владику Сотера в крипті катедрального собору Непорочного Зачаття у Філадельфії під престолом священномученика Йосафата, якого він ревно наслідував протягом свого життя. Похорон цього видатного і жертовного архиєрея був велелюдним, всі плакали, як діти. Американська преса під великими заголовками подавала звістку про смерть першого єпископа для українців в США, ось слова з однієї публікації: «Поважний душпастир і визначний політик та дипломат осиротив більше, як мільйон вірних… Покійний був першим руським єпископом в Америці й поклав великі заслуги для своїх земляків не лише на церковно-релігійному, але й на національному полі».
Єпископ Сотер Ортинський є однією з найвизначніших постатей не лише історії українців у США, але й загалом Української Церкви і держави. Знову ж таки, вже згаданий дослідник його спадщини отець Іван Кащак стверджує: «Ортинському не вдалося відкрити свою семінарію в Америці, але йому вдалося поставити нашу Церкву як Церкву sui iuris, і наша єпархія в 1915–1916 роках у переліку всіх єпархій Америки була сьомою за чисельністю вірних (півмільйона осіб). Йому вдалося зберегти цих людей і збудувати підвалини, на яких ми нині стоїмо. Маємо у США чотири єпархії УГКЦ і чотири єпархії закарпатського походження. Є тут і мельхіти, і мароніти, і інші східні католики, які теж можуть великою мірою завдячувати Ортинському своє існування. Католицька Церква тепер вже розуміє, що інші обряди рівнозначні латинському. Через війни та економічні кризи сирійці емігрують до Англії, Німеччини, і церковні структури творитимуться там вже на базі адекватного сприйняття Східних Церков. Заклик Христа „проповідувати всім народам“ був спрямований не лише до католиків латинського обряду, а до цілої Церкви. Українська Церква не є Церквою національною, вона має право проповідувати по всьому світу. Владиці Ортинському вдалося змінити еклезіологію своєю стійкістю та вірністю. Боже Провидіння „посіяло“ нас тут, у Америці, і ми маємо тут проповідувати Євангелію, дбати про своє і про своїх. Ми вже не діаспора в США, бо четверте-п’яте покоління — це вже місцеве населення».
Лист митроплита Андрея Шептицького з приводу смерті єпископа Сотера Ортинського, який був надрукований в газеті «America» 14 серпня 1916 року
П. Йосиф Ортинський, брат Пок. Кир Сотера, одержав сими днями лист від Митрополита Графа Андрія Шептицького, котрий — як звісно, дальше ще пробуває в московській неволі в Курску.
Лист звучить: Курск, 4. мая, 1916.
Дорогий Йосифе!
Вістка про смерть Преосьв. Сотера тяжким болем-смутком для мене; для всіх нас. Прийміть вирази співчутя для цілої родини, які з серця переповненого горем складаю. Покійний був для мене братом, приятелем, товаришем від ЗО літ, а для церкви славою її і силою. Пише мені о. Петрівський, що хочете якісь папери приватні лишити мені на памятку.
Сердечно дякую. В музею мусимо мати і портрет, який я хотів вже у Львові замовляти маляреви. Не стало часу! Прошу о добру фотографію, посланя, о приватні листи, а буде у нас заховане як дорогоцінні реліквії (так як і його листи до мене). Сестрі родині скажіть, що буду чути ся щасливим, єсли родина в імя нашої приязни Епископа і мене, буде до мене все удавати ся як до свого і заховає мені приязнь. Пишу на картці бо скорше і безпечніше доходять.
Андрей.
America — Monday,
August 14, 1916 — p. 2
(За матеріалами В. Богенчука, «Єпископ Сотер Ортинський» // Слово № 3–4 (37) (2008–2009) с. 27–28 та інтерв’ю із отцем Іваном Кащаком для часопису «Патріархат»)
https://synod.ugcc.ua/data/vladyka-soter-ortynskyy-3397/
фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1146988555746339
о. Петро Фостик
