Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Черговий раз дуже сердечно вітаю всіх, які моляться з нами, тут, у нашому Вроцлавському соборі, а також у своїх хатах, за посередництвом телебачення. Без сумніву, така форма участі у спільній недільній молитві має особливе значення для людей старших та хворих, які не здатні прийти до храму. Тому в особливий спосіб дуже сердечно вітаю та поздоровляю осіб сташих і хворих, які моляться разом з нами. Всіх молодих людей у силі віку, здорових, тих, які почуваються на силах, запрошую приходити на недільну Службу Божу до своїх парафіяльних церков. Очевидно, будемо тішитись, якщо додатково, також рано, о год. 8.00, зустрінемось на цій Божественній Літургії, яку транслює TVP Historia.
Сьогодні хочу зосередити Вашу увагу на змісті читання з 14-го розділу Євангелія св. Матея, яке ми перед хвилиною чули. Євангелист Матей розповідає, що Христос, вечером, після довгого навчання, віддалився на самоту, щоб помолитись. Апостолам казав плисти на другий бік Генезаретського озера. Коли вони, змучені, з великим зусиллям плили по неспокійному озері, а була це четверта сторожа ночі, тобто поміж третьою, а шостою годиною ночі, побачили свого Вчителя, який ішов по морю. На початку, доки не переконались, що це справді Христос, були сильно збентежені і перелякані. Апостол Петро, набравши сміливості і відваги, спитав Христа, чи й він також міг би підійти до нього по воді. Христос дозволив і Петро вирушив по воді назустріч Христові. Перелякався, однак, коли в певному моменті побачив більшу хвилю. Втратив рівновагу і почав топитися. Коли б не допомога Христа, який подав йому руку і допоміг увійти в човен, не відомо, як би ця пригода закінчилась. Апостол Петро чує, при цій нагоді, від свого Вчителя терпкі слова: Маловіре, чого засумнівався? (Мт. 14, 31). Коли вже всі безпечно знайшлись у човні, каже Євангелист: вітер ущух (Мт. 14, 32). Цей досвід викликав в апостолів великі душевні переживання, бо, за словами Євангелиста: Тоді ті, що були в човні, вклонилися йому до ніг, кажучи: – Ти істинно – Син Божий! (Мт. 14, 33).
Подія, про яку розповідає сьогоднішнє Євангеліє, є відмінною від тих, про які переважно чуємо в часі недільної Служби Божої. Звичайно чуємо, що Христос навчав народ, що промовляв до нього у притчах, а також, що чинив чуда. Христові чуда переважно є відповіддю на недолю людини, яка терпить і страждає з причини каліцтва, важкої недуги, чи від злих духів, які нею заволоділи. Привертаючи людині здоров’я, Христос переважно відпускає їй також гріхи та наказує більше не грішити. Траплялось, що Христос привертав життя людям, які вже померли. Так було у випадку Лазаря, чи сина бідної вдови з Наїн. Чуда, тобто знаки, які перевищували природний порядок, Христос творив для людини, щоб звільнити її від терпіння, привернути здоров’я, увільнити від неволі злого духа. Одночасно, здійснені Христом чуда, мали також на меті показати себе народові, як Месію, посланого Богом. Мали підтвердити, що Він справді є тим, на котрого від віків чекає ізраїльський народ. На Ньому, через творення чудес, мало здійснитись пророцтво старозавітнього пророка Ісаї, який так говорив про месіянські часи: Тоді прозрять у сліпих очі, й у глухих вуха відтуляться. Тоді кульгавий, мов олень, підскочить; язик німого піснею озветься, бо в пустині ринуть води і в степу потоки (Іс. 34, 5-6).
Сьогоднішнє чудо, здійснене Христом, інше від всіх попередніх. На перший погляд могло б навіть видаватись, що Христос зробив його виключно для себе, задля своєї потреби. Всі човни, якими можна було б переплисти на другий бік озера, вже відплили. Апостоли були також вже далеко в дорозі. Посеред ночі Христос залишився сам по цьому боці води. Тому, по людському, можна було б пояснити, що для своєї вигоди Христос вирішив помандрувати за апостолами пішки, найкоротшим шляхом, тобто водою, використовуючи свою надприродну Божу силу. Коли, однак, глянемо на закінчення цієї події, то зрозуміємо, що це чудо було вчинене задля апостолів, щоб утвердити їх у переконанні, що їхній Вчитель – це справді Божий Син. Так і сталось. Як ми вже попередньо чули, апостоли впали перед Христом на коліна і заявили: – Ти істинно – Син Божий! (Мт. 14, 33).
Мабуть, користаючи з цього досвіду, апостоли навчились ще чогось. Перше, – це усвідомлення, що разом з Христом вони можуть усе, навіть ходити по воді. З іншого боку, вони також зрозуміли, що без Нього, важко їм що-небудь зробити. Навіть, вміючи плавати, можуть втопитись, хоча вода була для багатьох з них щоденним середовищем життя. Коли Він є з ними, то не страшні для них ані бурі, ані високі хвилі, які не дозволяли їм доплисти до протилежного берега Генезаретського озера. З Ним не страшні їм жодні сили природи. Євангелист Матей згадує: І як увійшли до човна, вітер ущух (Мт. 14, 32).
Сьогоднішню Євангельську розповідь можемо пояснювати також в ширшому контексті. Подія, пов’язана з ходінням Христа та апостола Петра по воді, повинна бути дуже повчальною не тільки для апостолів, але також для нас, які живемо дві тисячі років пізніше. Можна навіть заризикувати твердження, що для нас сьогодні це повчання повинно бути ще більш актуальним, ніж тоді для апостолів.
Сьогоднішня людина, мабуть, як ніколи досі, переконана, що все лежить у її руках, що все, тільки і виключно, залежить від неї. Людина ХХІ-го століття живе у переконанні, що, завдяки своїй мудрості, здобутим знанням і досвідові, завдяки технологічним здобуткам і перенесенням значної частини свого існування у цифрову дійсність, може усе. Вона опанувала не тільки мікросвіт, але також щораз далі заглиблюється у макросвіт. Створені собою космічні апарати людина випускає поза межі Сонячнї системи, а різного роду телескопами намагається заглянути до початків творення всесвіту. Їй видається, що тільки уява може обмежити її аспірації, бажання і плани. Сьогоднішню людину потрохи опановує спокуслива думка про сенс існування Бога, який перестає бути їй потрібний. Якщо я можу все, якщо все практично від мене залежить, то для чого мені Бог? Для чого людині Христові чуда, якщо вона сама може їх сьогодні творити, бо навчилася лікувати, донедавна ще невиліковні недуги, бо вирощує хліб, який повинен викормити всіх мешканців світу. Справді, людина дуже багато досягнула у своєму цивілізаційному та технологічному розвитку. Багатьом потребам, які за Христових часів вимагали чудесного діянна, можна сьогодні зарадити, використовуючи отримані знання та технологічні здобутки.
Однак, якщо уважніше приглянемось нашій дійсності, то виявиться, що також й сьогодні, в багатьох ділянках свого життя людина залишається безборонною. Надалі потопає вона у хвилях розбурханого моря та потребує простягнутої руки свого Спасителя. Яскравим прикладом цього є сьогоднішній рік, який, мабуть, колись назвуть першим роком світової пандемії КОВІД-19. З причини маленького коронавіруса, якого можемо побачити лише під мікроскопом, в одну мить цілий наш багатий, цивілізаційно та технічно розвинутий, світ, затримався і знерухомів. Попри всі дотеперішні медичні відкриття і досягнення людина неспроможна побороти цього віруса. Одиноке, що може вона сьогодні зробити, це зачинитись перед ним в хаті та чекати. Крім зовнішніх обставин, у ділянці боротьби з заразою, від століть нічого у світі не помінялось. Людина побачила свою неспроможність і безсилля, – як Петро на Генезаретському озері, коли, хоча вмів плавати, почав потопати. Подібно і тепер, як говорять вчені, навіть, якщо людина винайде щеплення чи відповідні ліки, цьогорічний вірус залишиться у нашому світі вже назавжди.
Людина не знайша досі також ліку на хворобу душі – на гріх. Щоправда, сьогодні діє дуже багато різних психологічних кабінетів-порадень, але Христового чуда відпущення гріхів, яким він ділиться зі священниками у сповідальниці, нічого досі не змогло заступити. І, мабуть, ніколи не заступить. Навіть з кабінету найкращого психолога людина ніколи не вийде з почуттям, що її гріх прощений. Це чудо, яке колись вчинив Христос, надалі потрібне сьогоднішній людині.
Видається, що сьогодні на світі є стільки хліба, що немає потреби, щоб Христос помножував його, як колись, і розділяв поміж тисячами голодних. Справді, сьогодні людина вирощує стільки хліба, що повинно його вистачити для всіх людей, які живуть на землі. Однак, люди далі голодують та вмирають з голоду, бо ще не навчилися ділитись хлібом з ближнім, одночасно викидаючи у смітник велику його частину. Потрібно й сьогодні вчитись від Христа чуда, яке полягає на розподіленні хліба поміж тими, які його потребують.
Коли Христос з врятованим Петром опинились у човні, вітер ущух, вода заспокоїлась і всі скоро доплили до берега. Попри те, що людина має сьогодні все, навіть більше, ніж потребує, дуже часто бракує їй душевного спокою. Цього спокою сучасний світ людині не дає, бо у ньому потрібно змагатись, часами також воювати, щоб здобути бодай частинку цього, що він пропонує і чим манить. А Христос, перед тим, як вирушив в дорогу після виснажливого дня, пішов на самоту, щоб помолитись.
Мабуть нікому з нас не прийдеться особисто творити чудес. Але можемо користати, бодай у духовному просторі, з тих, які колись творив Христос. Ми повинні вчитись повністю довіритись Богові у наших щоденних змаганнях, клопотах, викликах та потребах. Можемо перестати говорити, або, бодай обмежити, мову, що це я все зробив, що все від мене залежить, що, якби не я, то нічого б не було … . Бо, властиво, від нас нічого не залежить. Навчімся більше уповати на Бога, який готовий в кожній хвилині простягнути до нас свою руку. Може щойно тоді дещо поміняється довкола нас, у нашій родині, у наших відносинах з іншими людьми. Може щойно тоді вщухне довкола нас вітер пристрастей і неспокою, а ми будемо спроможні достерегти у Христі не лише героя з Євангельських розповідей, але справді Сина Божого.
Цього теж всім Вам зі щирого серця бажаю!
Слава Ісусу Христу!
