Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Після короткого літнього відпочинку поновно дуже сердечно вітаю всіх присутніх у нашому Вроцлавському соборі, а також тих, які єднаються з нами через телевізійний канал TVP Historia. У Вроцлавському соборі будемо ще зустрічатись до кінця серпня, а пізніше, сподіваємось, що телебачення загостить у Перемиському соборі. Прошу поширити повідомлення про те, що трансляція нашої недільної Служби Божої відбувається тепер щонеділі, о год. 8.00, на каналі TVP Historia.
Липень є місяцем, в якому маємо кілька літургійних споминів наших святих, головно тих, які жили в перших століттях християнської історії Руси-України. Пригадаю лише, що 23 липня ми святкували спомин преподобного отця Антонія Печерського, Київського. Наступного дня, 24 липня, ми згадували переставлення (день смерті) блаженної Ольги, княгині Київської, при хрещенні названої Оленою. У вівторок, 28 липня, будемо згадувати святого рівноапостольного Великого Князя Київського Володимира, при хрещенні названого Василієм. Опісля, 6 серпня, а за старим стилем це 24 липня, будемо згадувати святих мучеників Бориса і Гліба, у хрещенні Романа і Давида. Можна було б до цього грона святих додати ще преподобну мати Макрину, сестру св. Василія Великого, яку згадуємо 1 серпня, тобто 19 липня за старим стилем. Вона, щоправда була грекинею, яка жила у ІУ ст., але є покровителькою Чину Сестер Василіянок, який є монашою спільнотою нашої Церкви.
Не маємо стільки часу, щоб про всіх згаданих святих розповідати в подробицях. Немає навіть такої потреби. Необхідно, однак, знати в загальному, ким вони були, як дійшли до святості та, головно, чого ми сьогодні повинні від них вчитись.
Святий Князь Володимир Великий – це той, який, найперше, сам прийняв християнство, а опісля, у 988 р., ввів християнство як офіційну релігію, у всій Київській Русі. Одночасно, після прийняття хрещення, він радикально поміняв своє життя, перемінившись з поганського, у правдивого християнського володаря та, з поганина у християнина, який дуже серйозно трактує свою віру.
Княгиня Ольга – це бабуня князя Володимира. Вона сама, ще раніше, бо у 957 р., прийняла християнство, але не ввела його у Київській Русі як офіційну релігію. Однак, в особистому житті, жила Євангелієм та старалась християнську віру і мораль защепити своїм онукам, головно Володимирові, який опісля став Хрестителем свого народу. Свята Ольга прийняла Хрещення у Соборі св. Софії в Константинополі, який минулої п’ятниці зново перемінено на мечет.
В цій групі святих нашого народу належить коротко згадати ще про двох святих страстотерпців Бориса і Гліба. Це сини князя Володимира Великого та правнуки княгині Ольги. Після смерті свого батька обидва брати були замордовані вбивцями, насланими на них їхнім братом Святополком, названим опісля Окаянним. Після смерті князя Володимира поміж його синами розпочалась боротьба за спадщину. Борис і Гліб мали право та можливість воювати за своє життя та за батьківську спадщину. Однак, як передає літописець, брати воліють радше згинути, ніж підняти руку на свого брата. Бо в їхньому переконані, як справжніх молодих християн, не годиться Христовому учневі виступати проти свого брата. Обидва воліють віддати своє життя, щоб не порушити закону любові ближнього.
Преподобний Антоній Печерський приніс з Греції над Дніпро ідею монашого життя. Найперше монашим життям жив сам, а опісля приєднались до нього його наслідники, молоді мужчини, разом з Теодоcієм Печерським та іншими братами, про яких розповідає Печерський Патерик. Ідея монашого життя з-над Дніпра розійшлась опісля по всій Україні та є живою по сьогоднішній день.
До жінок-подвижниць на шляху монашого життя належить також преподобна Макрина, яка в далекій Кападокії, теперішня Туреччина, вирішила покинути вигідний родинний дім та розпочати монаше життя у спільноті інших жінок, товаришок та служниць, до яких приєдналась і її мати. Свята Макрина мала великий вплив на своїх братів, між ними на св. Василія Великого, який рівно ж покинув вигідне світське життя та вступив на шлях монашого подвигу. Завдяки прикладові Макрини, більша частина членів її родини жила так, що опісля Церква офіційно проголосила їх святими.
Наведені вище приклади життя святих від початків християнської Русі – України, вказують нам на кілька, дуже важливих і актуальних, також і сьогодні, аспектів християнського життя. Серед них є: серйозне трактування християнства, яке випливає з прийнятого Таїнства Хрещення, відповідальність за виховання молодого покоління та значення монашества і священства у житті Церкви та народу.
У світі, в якому живемо, немає, ще в такому вимірі, як за часів св. Володимира, проблеми з прийняттям Таїнства Хрещення. Нашою проблемою є радше те, що Христове навчання, прийняті нами Святі Таїнства та життєва практика, суперечать між собою. Ми є християнами, але часто живемо так, як би ними не були. Христове вчення допасовуємо до нашого життя, а не навпаки – наше життя до Євангелія. Бракує нам такої християнської рішучості, яка була прикметою св. Володимира, його бабуні – княгині Ольги та святих страстотерпців Бориса і Гліба. Буває, що часами наше християнство трактуємо навіть магічно: ідемо до церкви, коли щось посвячують, бо воно може пригодитись в часі небезпеки. Керуємось також традицією і звичаями, бо так робили наші попередники. Важко нам уявити собі, щоб ми засіли до пасхального сніданку без свяченого, одночасно менше значіння має для нас участь у Пасхальній Літургії. Така традиція, часами, зовсім позбавлена віри та Христа. Мабуть, відсутність в нас християнського радикалізму, є також однією з кількох причин того, що наші церкви не заповнюються вірними після усунення епідемічних обмежень, хоча, в цьому самому часі, комерційні центри та великі магазини заповнені, спраглими закупів, людьми.
Дуже актуальною залишається справа християнського виховання молодого покоління. Хоча від часів св. княгині Ольги віддаляє нас понад тисяча років, інституцією, яку майже неможливо заступити, залишається надалі інституція бабці, як виховательки і першої вчительки віри. При нагоді дуже сердечно поздоровляю всі наші бабуні. Не можемо дозволити собі, щоб втратити цю «бабціну інституцію» в наших родинах. Вона є, як ніколи, сьогодні нам потрібною, бо в наших часах батьки, з огляду на різні обов’язки, мають для своїх дітей щораз менше часу. Однак, батьки не можуть почуватись зовсім звільненими від ролі християнських вчителів для своїх дітей. Вони мають обов’язок вчити своїх дітей молитви, катехизму та повинні бути для них живим прикладом правдивого християнського життя. Нічого не допоможе лише розповідь про Христа, Євангеліє та Церкву, якщо самі батьки не будуть на щодень жити цими вартостями. Найбільше повчальним є живий приклад. Батьки, також і новоприбулі до Польщі з України, зобов’язані подбати для своїх дітей про навчання катехизму в рідній Церкві. Це не заохота, це пригадка про обов’язок. Якщо цього не зрозуміємо і не впровадимо у життя, то дуже швидко загрожує нашому народові повторне опоганення.
Ще одна наука, яка випливає із згадки про «липневих святих» нашого народу. Це значення монашого і священичого життя. Монашество, яке дуже швидко поширилось по цілій Україні від святих Печерських отців, мало свій величезний вклад у розвиток культури в нашому народі. Однак, передовсім воно скріпляло людські душі та вказувало дорогу до спасіння. Жіночі монаші спільноти в особливий спосіб підтримували, і надалі підтримують, всіх нас та наші потреби своєю невтомною молитвою. Поширення християнства важко було б собі уявити без послуги єпархіального духовенства, яке завжди ішло до вірного народу і несло йому Добру Новину про спасіння, освячувало через молитву і Святі Таїнства та вказувало путь до спасіння. Ми досвідчили цього в Україні, за часів підпілля, та у Польщі, від виселення в часі «акції Вісла» до сьогоднішнього дня. Ми перетривали, не асимілювались, бо завжди мали біля себе наших відданих священників.
Сьогодні, щораз більше, бракує нам монаших і священичих покликань. Особливо відчувають брак покликань до монашого життя чоловічі і жіночі спільноти нашої Церкви. Одночасно, разом з ними, духовно біднішими стаємо також і ми, як Церква і народ. Нові монаші покликання це наше бути, або не бути, у майбутньому. Порожні монастирі – це також духовне зубожіння всіх нас, які залишимось без молитовного скріплення з боку монашества. Відсутність нових монаших і священичих покликань не залежить лише від Бога, а також від нас самих. Бог не перестав нас кликати. То ми перестаємо відповідати на його покликання. Напевно недостатньо у нас цього християнського радикалізму, який мали колись преподобні Антоній, Теодозій та інші подвижники печерські. Бракує нам рішучості і ревності преподобної Макрини, її брата Василія та тисяч інших монахів і монахинь. Церква не зможе нормально функціонувати без монашого життя та без єпархіального духовенства. Молімо Бога про покликання до монашества і священства і, якщо ми стоїмо на порозі вибору дороги свого життя, то застановімося перед Богом, чи часом Він і нас не кличе на шлях монашого або священичого служіння.
Від згаданих сьогодні святих, віддаляє нас великий простір історії. Всі вони жили у зовсім інших часах та обставинах. В наших часах не зможемо дослівно наслідувати їхнього життя. Але можемо від них вчитись ставлення та підходу до християнського життя. Це серйозне трактування християнства, яке випливає з прийнятого Таїнства Хрещення, це відповідальність за виховання молодого покоління, це також велике значення і пошана до монашества і священства у житті Церкви та народу. Ці виклики залишаються повністю актуальними також в наш час. Маємо нагоду перейняти від наших святих їхню рішучість та відповідальність. В цей літній час користаймо з можливості, щоб не був він лише часом відпочинку та вакаційної розваги, але щоб в цьому часі ми давали своєю поставою живе свідоцтво християнської вірності та ревності, як робили це наші липневі святі.
