Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Зустрічаємось черговий раз на недільній Службі Божій, яка з цього собору передається до наших домів за посередництвом телебачення. Тепер, коли бачимо як збільшується число людей, які хворіють, ще більше відчуваємо, що можливість такої зустрічі, головно для людей старших і хворих, є дуже важливою. Дає це нам відчуття, що всі ми, зібрані в часі пандемії КОВІД-19 на молитві тут, у Вроцлавському соборі, а також присутні перед телевізорами у своїх хатах, творимо одну велику родину Божих дітей, яких є Матірною Свята Греко-Католицька Церква. Ця наша віртуальна родина має цю важливу прикмету, що виходить поза межі однієї парафії, однієї єпархії, а, навіть, однієї держави. Ми отримуємо вістки, що спільно з нами моляться наші вірні не лише у Польщі, але й ті, яким прийшлось жити в різних країнах світу. З нами також єднаються у молитві римо-католики та православні. Всіх Вас, також наших отців, сестер і вірних, присутніх у Вроцлавському соборі, сердечно вітаю і хочу висловити свою радість і щиру подяку за Вашу, спільну з нами, реальну та віртуальну молитву.
Почувши перед хвилиною читання з 17-го розділу Євангелія св. Матея, дехто з вас може почувся збентеженим. Причиною цього могли бути гострі Христові слова, спрямовані до апостолів. Відчуваємо, ніби в цей момент промовляли через Христа сильні емоції. Коли до Нього приступив один чоловік і, припавши йому до ніг, почав зі слізьми просити, щоб змилувався над його недужим сином і оздоровив його, звільнивши від злого духа, бо не змогли зробити цього апостоли, Спаситель, піднесеним голосом заявив: Роде невірний та розбещений, доки мені з вами бути? Доки я вас терпітиму? (Мт. 17, 17). Зразу, однак, Христос повертається до своєї лагідності і каже зболілому батькові привести до нього сина. Христос увільняє дитину від злого духа та пізніше, вже на самоті, пояснює збентеженим апостолам причину їхньої невдачі.
Щоб зрозуміти Христові емоції, потрібно звернутися до десятого розділу Євангелія св. Матея. В ньому читаємо: Покликавши своїх дванадцятьох учнів, Ісус дав їм владу над нечистими духами, щоб їх виганяли і лікували всяку хворобу і всяку неміч (Мт. 10, 1). Кілька рядків далі, подавши імена дванадцятьох апостолів, Євангелист Матей наводить наступні слова Спасителя: Ідіть, проповідуйте, кажучи, що Царство Небесне – близько. Оздоровляйте недужих, воскрешайте мертвих, очищайте прокажених, бісів виганяйте. Даром прийняли, даром давайте. Не беріть ні золота, ні дрібних грошей у череси ваші. Ні торби на дорогу, ні одежин двох, ні взуття, ні палиці, – бо робітник вартий утримання свого (Мт. 10, 7-10). У дальшій частині цього розділу Христос, однак, попереджає апостолів, що з причини цієї місії, яку Він їм доручив, прийдеться страждати, зазнавати переслідування та поставати перед судами. Однак, у всіх цих терпіннях будуть вони підтримувані Духом Святим, який підказуватиме їм, як захищатись та що говорити.
Знаючи не лише текст сьогоднішнього недільного Євангелія, але також те, що діялось раніше, можемо зрозуміти, чому Христос так різко зареагував, довідавшись, що апостоли не змогли вигнати злого духа. Вони отримали від Христа всяку владу, яка повинна вистачити, щоб оздоровити цього хлопця. Вони мали владу над нечистими духами, щоб виганяти їх з кожної людини, могли також лікувати всяку хворобу і всяку неміч. Мало цього, вони могли навіть воскрешати мертвих і очищати прокажених. Збентеження апостолів свідчить, що вони вже не раз користали з отриманої влади і, мабуть, ніколи не досвідчили поразки. Вона прийшла несподівано і принесла їм болючий удар. Апостоли довго не могли зрозуміти, що сталось, чому раптово стали безсильними? Без сумніву, було їм також встидно, як перед батьком дитини, так і перед Христом. Тому, ввечері, на самоті, коли вже всі розійшлись, вони звернулись до Христа з запитанням, яке не давало їм внутрішнього спокою: Чому ми не могли його вигнати? (Мт. 17, 19). Отримали відповідь, яка, мабуть, їх ще більше збентежила. Почули, що для цього потрібно віри, бодай трошки, бодай такої, як маленьке гірчичне зерно. Якщо вони мали б принаймні стільки, чи аж стільки віри, то, за Христовими словами, могли б переносити гори. Мабуть заболіли їх також слова про молитву і піст, без яких, як говорив Христос, неможливо було вигнати цього роду біса. Більше вже не питали. Слова, які почули, змусили їх глибоко застановитись над цією ситуацією та над своїм духовним станом.
Хто читав чи слухав тексти чотирьох Євангелій, написані Євангелистами: Матеєм, Марком, Лукою та Іваном знає, що апостоли поволі, але поступово зростали у вірі. Це був повільний і довгий духовний процес, який, однак, остаточно довів їх до глибокого внутрішнього переконання, що їхній Вчитель, – це справді очікуваний Ізраїлем Месія, що це Син Божий. Як, можливо, пам’ятаємо, тиждень тому ми читали, що, коли Христос, ідучи по морю, вступив у човен разом з Петром, якого врятував від утоплення, присутні апостоли впали Йому до ніг та заявили: Ти істинно – Син Божий! (Мт. 14, 33). Тому, мабуть, не варто дорікати апостолам, що вони не мали віри. Напевно, хоча не були такими ревними людьми молитви як Христос, але молились і постили, як пристало на членів Народу Вибраного. В чому, отже, може бути причина всього цього занепокоєння?
Думаю, що варто звернути увагу на один дрібний факт. Даючи апостолам владу творити чуда, Христос найперше говорить до них: У дорогу до поган не пускайтесь і в самарійські міста не заходьте. А ідіть радше до загиблих овець дому Ізраїля. Ідіть, проповідуйте, кажучи, що Царство Небесне – близько (Мт. 10, 6-7). Головним завданням, яке доручив апостолам Христос, не було здійснення чудес, лише голошення Доброї Новини про наближення Царства Небесного. Чудеса, які з Христової волі вони могли творити, мали бути лише підтвердження цього, що Царство Небесне справді близько. В такому контексті мали сенс чуда оздоровлення хворих, виганяння злих духів та, навіть, і привертання до життя померлих. Щоб їх творити, апостоли самі повинні були бути переконані в тому, що Царство Небесне справді близько, а їхній Вчитель, – це справді Син Божий та очікуваний Ізраїлем Месія. Самі чуда, без голошення, з переконанням, Доброї Новини про наближення Царства Небесного, не мали змісту. Мабуть, апостолам в певному часі (в якусь хвилину)забракло віри. Вони були захоплені тим, що можуть творити чудеса, але забули, що першим їхнім завданням є сповіщати наближення Царства Небесного. Злий дух, який заволодів хлопцем, використав це (цю хвилинну слабкість апостолів) і не дозволив себе прогнати.
Яким мало бути це Боже Царство? За словами сьогоднішніх богословів, Царство Боже – це світ, який відновлений приходом у нього Месії. Ця віднова світу досягається не силою, але духово. Це світ, в якому повинна панувати любов Бога і ближнього. Царство Боже здійснюється у Христі та продовжується у Церкві. Через смерть Христа на хресті і Його Воскресіння людина є звільненою з-під панування злого духа. Царство Боже не є чимось стабільним і закінченим. Воно постійно зростає. Воно, дане Христом, як гірчичне зерно, яке постійно розростається, стаючи деревом. Воно постійно перебуває у процесі творення. Ми теж покликані і повинні його будувати. Царство Боже є наче дорогоцінна перлина, скарб, який варто придбати, позбуваючись навіть всього свого маєтку. Апостоли власне покликані цю Добру Новину голосити народові, а чуда повинні лише допомагати повірити в їхні слова. Коли б апостоли повністю усвідомили собі доручену їм місію, то не було б в їхньому житті проблем з молитвою чи постом. А вони, мабуть, були переконані, що можуть творити чудеса для самого творення чудес.
Христова місія, доручена колись апостолам, звіщати прихід Божого Царства, залишається актуальною до сьогоднішнього дня. Сьогодні це найперше завдання єпископів, священників, монашества, катехитів, але також і мирян: батьків, дідусів і бабусь, кожного охрещеного. Ми всі, кожен, хто охрещений, згідно зі своїм місцем у Церкві, зобов’язані ширити Добру Новину про прихід на світ Спасителя та про наближення Божого Царства. Це випливає з прийнятого нами Таїнства Святого Хрещення. Через святе Хрещення всі ми, особи духовні та миряни, повинні брати участь священичій, просвітницькій (пророчій) і царській місії Христа. На всіх нас лежить обов’язок нести співвідповідальність за Церкву та за Божий народ.
Якщо б ми усвідомили цей наш обов’язок, то не сумнівалися б в тому, іти, чи ні, в неділю до церкви на Службу Божу. Ми не мали б сумніву, сповідатись, чи ні. Ми також не застановлялися б, чи потрібно молитись спільно зі своєю родиною, зі своїми дітьми, і чи посилати їх на катехизу до своєї Церкви у новому шкільному році. Ми також розуміли б, чим повинна бути щоденна молитва у нашому житті, а також не давали б собі диспензи від посту у посні дні.
Якщо б ми, священники, зі зрозумінням слухали Христових слів, то пам’ятали б, що Тайну Священства ми отримали не з огляду на наші здібності і мудрість, а для духовної опіки Божим народом, до якого ми послані. Всі ми також дивилися б на Церкву не лише, як на культурну інституцію, яка підтримує нашу мову, патріотично виховує і допомагає зберегти свою ідентичність на чужині. Ми, радше, розуміли б, що Церква – це Містичне Христове Тіло, головним завданням якої є вести кожного до спасіння.
Після невдалої спроби здійснити чудо, апостоли мали дуже багато справ до роздумів. Мусіли переосмислити та встановити у своїй душі порядок вартостей. Скористаймо також і ми з цієї нагоди, і духовно з’єднаймося з апостолами та зробімо у своїй душі іспит совісті: чи пробую слухати зі зрозумінням Христових слів, які Він говорить до мене; чим є для мене Церква; чи маю свій вклад у будування Божого Царства; чи, і на скільки почуваюсь відповідальним за цю частку священичої, пророчої і царської Христової місії, яка мені призначена?
Слава Ісусу Христу!
