ВАРШАВА, НЕДІЛЯ 16 СІЧНЯ 2022 Р.
Христос Раждається!
Високопреподобний Отче Протоігумене,
Високопреподобні Отці, Преподобні Брати
Преподобні Сестри, дорогі у Христі Сестри і Брати
Майже два місяці тому, в днях 26-27 листопада минулого року, проходили тут, у василіянській, святоуспенській церкві, торжественні відзначення Ювілею 300-ліття присутності монахів Василіянського Чину у Варшаві. Від о. Протоігумена я отримав запрошення на ці торжества. Нажаль, з причини моїх інших душпастирських зобов’язань, я не зміг взяти участі у святкуваннях. Дякую о. Протоігуменові Миколаєві за поновне запрошення на сьогоднішній день. Це дає мені, але думаю також всім вам, можливість продовжити листопадові ювілейні святкування та одночасно віддати честь св. Василієві Великому, духовному Отцю Василіянського Чину, якого пам’ять літургійно ми відзначали передвчора.
Зачну своє слово від нав’язання до постаті св. Василія Великого. Пізніше хочу поділитись думками відносно василіянської присутності у Варшаві. Думаю, що ви, як місцеві парафіяни напевно маєте бодай загальне знання про св. Василія Великого, одного з трьох Кападокійських Отців Церкви. Святий Василій це постать з давніх часів, з початків християнства. Жив у четвертому столітті, в роках 329 – 379. Помер 1 січня 379 р., проживши всього 50 років. Старші варшавські парафіяни напевно пам’ятають 1 січня 1979 р., коли ми в цьому храмі відзначали роковини 1600 років від дня смерті св. Василія Великого. Святкування проходили тоді в реаліях «зими століття», яка прийшла несподівано, в ночі з 31 грудня на 1 січня 1976 р., паралізуючи життя у Варшаві та в цілій країні.
Коли глянемо в будь-яку біографію св. Василія Великого, побачимо, що всюди звертається увагу на декілька основних прикмет його життя і діяльності. Передовсім св. Василій був людиною з високою, як на тодішні часи, освітою. Був це також ерудит, мистець слова. Походив з родини, яка була багатою та одночасно дуже побожною і святою, що не завжи іде з собою в одній парі. Крім нього, до слави святих були офіційно винесені Церквою: його бабця Макрина Старша, його батьки Василій та Емелія, два його рідні брати, Григорій Нісійський і Петро з Себасти та його рідна сестра Макрина Молодша. Коли говориться про св. Василія Великого то часто теж вказується на нього, як на єпископа, який не тільки мудро і второпно управляв дорученою йому єпархією в Кесарії Кападокійській, але також захищав її перед єрессю аріанізму. Навчав та дбав про чистоту християнського вчення.
Але найчастіше пов’язується постать св. Василія з монашеством. Він, найперше, в товаристві свого друга, пізнішого святого єпископа Григорія з Назіянзу, на відлюдді, розпочинає практикувати монаше життя. Його уважається прекурсором нової форми монашого подвигу, у відрізненні до цьогочасних форм, тобто, або самітнього монашого життя на пустині, або життя у величезних, на взір військових, монаших спільнотах. Святий Василій уважав, що монаші спільноти повинні бути невеликими, відкритими на місцеву Церкву на її душпастирські і духовні виклики а також на життєві потреби поодиноких людей, головно бідних та з маргінесу тодішнього суспільства. Для цих спільнот він списав Довші та Коротші Правила, тобто духовні і практичні вказівки за якими повинні жити монахи.
У духовному житті особливу увагу св. Василій звертає на служіння ближньому. За його вченням, людина, яка живе у віддаленні від інших, в тому також монахи-пустинники, не має нагоди творити добро ішим, яке є конечною умовиною, щоб осягнути спасіння. Вони не мають нагоди, щоб голодного накормити, спрагненого напоїти, нагого зодягнути, хворому послужити, ув’язненного навідати, прощати провини другим людям. Святий Василій пробує служити потребуючими, призначуючи для цього свій родинний маєток. Всі його біографи зауважують, що на передмістях своєї єпископської столиці він побудував окреме місто для потребуючих, яке названо Василіядою. Тут підтримку могли отримати всі: хворі, старці, сироти, особи призабуті своїми близькими. Святий Василій Великий уважав та навчав, що бути правдивим, тобто досконалим, християнином, означає не тільки повірити у Христа Спасителя, але потрібно також нести допомогу тим, які її потребують.
Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Повертаємо до історії варшавського монастиря та до присутності у Варшаві монахів Василіянського Чину. Від прибуття до Варшави, з монастиря в Супрасьлі, перших василіян, пройшло вже три століття. Перші три монахи появились тут у 1721 р. Завданням перших василіянських монахів у Варшаві було передовсім організувати тут душпастирство для місцевих греко-католиків, тодішніх уніятів, які проживали у Столиці Речипосполитої. В більшості були це наємні робітники, головно зі східних регіонів країни, які у Варшаві шукали для себе праці. Одним словом тодішня ситуація була дуже подібною до сьогоднішньої. Василіяни прибули до Варшави, щоб надати душпастирську опіку прибулим туди, з різних усюдів, заробітчанам, східним католикам. Пригадкою про це їхнє служіння є, в якійсь мірі, образ св. Онуфрія, який бачимо по моєму правому боці. При каплиці в митрополичій палаті утворено Братство св. Онуфрія, яке гуртувало тідішніх парафіян. Коли у 1784 р. закінчено будову цього храму та монастиря, над бічним престолом приміщено намальований визначним тодішнім художником Франциском Смуґлевичем, образ св. Онуфрія, який допомагав продовжувати діяльність братства в новому храмі.
Новий василіянський церковно-монастирський комплекс, побудо-вано протягом чотирьох років. Пам’яткою, яка пригадує про посвячення угольного каменя цього храму і монастиря, є копія пропам’ятної дошки, яку можна бачити у притворі. На початку дев’яностих років минулого століття, коли ми вели ремонт церков-ного підвалу, віднайдено оригінал угольного каменя, посвяченого і вмурованого у 1781 р., в присутності польського короля Станіслава Августа Понятовського. Камінь знов помандрував у стіну храму а виконана тоді копія дошки була вмурована у притворі. Власний монастир та власна церква дали василіянам можливіть ширше розгорнути душпастирську діяльність. Джерела додають, що на початку ХІХ ст., отже приблизно двісті років тому, варшавська парафія нараховувала понад сімсот вірних. Катехизму навчалось тоді тут понад тридцятеро дітей.
Коли в другій половині ХІХ ст. Греко-католицька Церква в тодішній Холмській єпархії була ліквідована російською царською владою, варшавський монастир розподілив долю своєї Церкви. Найперше тут приміщено василіянських монахів з інших ліквідованих царською владою монастирів: в Люблині, Холмі, Замості та Білій Підляській. Пізніше зліквідовано і цей монастир, розігнавши монахів. У 1875 р. ліквідовано також варшавську греко-католицьку парафію, заступаючи її російською православною спільнотою. Протягом наступних сорока років василіяни не мали доступу, ані до свого монастиря, ані до свого храму. Помінялось це у 1915 р., коли церкву повернено василіянам. Обняв її о. Гавриїл Фурман ЧСВВ, останній з живих ще тоді василіян, які були звідси прогнані сорок років скоріше. Отець Гавриїл очолив подячну Божественну Літургію, в часі якої співав Хор Варшавської Опери. Нажаль о. Фурман помер три роки пізніше і церква знова залишилась без господаря та власника. Тоді теж був розібраний, побудований в половині ХІХ ст., іконостас. Тодішня державна влада була противна, щоб по василіянах з Холмської єпархії обитель перебрали василіяни з Галичини, які були українського спрямовання. Старання за монастир і храм тягнулись довгими роками. Галицьким василіянам вдалось привернути власність храму щойно у 1929 р. Старання за монастир тягнулись практично ще до початку ІІ світової війни. Успішно завершив їх о. ігумен Павло Пушкарський, який помер в цьому монастирі у 1977 р., на руках о. Теодозія Янківа та моїх.
Від початку присутність василіян у Варшаві в’залась з душпастир-ським служінням, та зі служінням всім потребуючим. До монастир-ської фірти завжди приходили потребуючі. В міжвоєнному періоді, головно від 1929 р., тобто від повернення василіян до Варшави, вони служили давнім місцевим греко-католикам а також тим, головно з вищою освітою, які в пошуках праці були примушені виїздити з Галичини. Шукаючи місця для себе, частина з них вибирала Варшаву.
Після закінчення ІІ світової війни, наша Церква у Польщі була заборонена тодішньою комуністичною владою. До 1957 р. повністю було заборонено служити в греко-католицькому обряді. Все ж таки наші вірні збирались на таємні відправи в одній з монастирських кімнат на ІІ поверсі монастиря. Коли врешті дозволено відкрито служити в греко-католицькому обряді, місцева василіянська спільнота знов обняла своєю послугою місцевих греко-католиків, поміж якими, у великій мірі, були тепер виселенці акії Вісла з-перед 75 років, а пізніше їхні діти та онуки. Цей період напевно пам’ятають наші старші варшавські парафіяни. Напевно пам’ятають вони також тодішніх душпастирів, серед яких потрібно згадати передовсім покійного о. Йосафата Романика.
Після 1989 р., тобто від упадку комуни та з хвилиною юридичного визання Греко-католицької Церкви у Польщі, при василіянському монастирі, крім душпастирського, розвинулось нове служіння, якому початок дав тодішній протоігумен а сьогодні владика, Василій Медвіт. Протягом кільканадцяти років, варшавський монастир став центром священничого вишколу василіянських семінаристів з України, Румунії, Словаччини та Польщі. Тут також діяв новіціят для василіянських кандидатів з країн Східної Європи. Наш монастир справді кипів тоді життям. Монаша спільнота нарохувувала навіть понад п’ятьдесять осіб.
На початку цього століття перед монашою варшавською спільнотою щораз більше почала виростати нова площина праці та послуги. Щораз більше та щораз частіше до Варшави почали прибувати греко-католики і православні, громадяни України. Особливо еміграційна хвиля наросла після Революції Гідності з 2013 р. та з початком війни на Сході України. Варшава тепер це мабуть найбільший український осередок у Польщі. За словами митрополита Євгена, варшавська парафія при вул. Мйодовій, це теж і мабуть найбільша наша парафія у Польщі. Кожний хто тут приходить отримує духовну опіку, доступ до Святих Таїнств, головно до святої сповіді. У справді скрутній ситуації потребуючі не відходять звідси також і без матеріальної підтримки. Монастир і храм при вул. Мйодовій у Варшаві це мабуть перше місце до якого трапляють новоприбулі до Варшави українці.
Потрібно часової перспективи, щоб можна було побачити далекосяж-ний сенс деяких рішень з минулого та головно Божий задум. Триста років це добра перспектива. Сьогодні видно, що спровадження до Варшави у 1721 р. василіян з Супрасьля, мало сенс і значіння не тільки для тодішніх греко-католиків, але наслідки тодішнього рішення теж формують сьогоднішню греко-католицьку та українську дійсність у Варшаві. Бачимо також, як глибокий сенс мало рішення з початку вісімнадцятого століття про будову власного монастиря і церкви у Варшаві. Це дозволило василіянам вести протягом трьох століть служіння потребуючим, згідно з людською вражливістю та духовним навчанням притаманним св. Василієві Великому, про що я говорив на початку своєї проповіді. Сьогодні, 300 років від початку василіянської присутності у Варшаві, випадає і потрібно найперше скласти щиру подяку Богові за Його задум щодо василіянської присутності у столиці Польщі. Були щоправда навіть довші хвилини, в часі цієї історії, коли видавалось, що все пропало, що василіянська історія у Варшаві закінчилась. Однак Бог приводив все до ладу та дозволяв наново розквітнути монашому життю, душпастирському і людському служінню при цій обителі. На сьогоднішній день не знаємо що ще Бог задумує для цієї спільноти в майбутньому.
Завершуючи це моє, дещо придовгасте, слово, потрібно було б скласти Василіянам привітання та висловити признання за три століття присутності у центрі Варшави. Це гарний Ювілей який виповнює віддане душпастирське служіння та молитва, яка увесь час несеться з цього місця, наче пахучий кададильний дим, до Бога. Триста років це багато. Перед нами, в кінці квітня, 75-ті роковини акції Вісла. Видається, що 75 років це дуже багато. А триста років це чотири рази по 75.
Сьогоднішнім Отцям василіянам, як наступникам всіх їхніх попередників, належиться щира подяка за їхню активну і творчу присутність на цьому святому місці. Нехай вона триває ще наступні століття.
Щоб однак так могло статись потрібно вам, парафіянанм, підтриму-вати отців і братів у їхньому служінні та у їхній відповідальності за це святе місце. Мабуть одною з найбільших проблем нашої Церкви у Польщі є сьогодні брак нових покликань до монашого, так чолові-чого, як і жіночого, життя, та до священничого стану. Потрібно, щоб численна парафіяльна спільнота, яка згуртована при цьому храмі і при цій обителі, почала також приносити духовні плоди у виді нових монаших і священничих покликань. Бог напевно дає покликання не одній молодій людині, також і з присутніх в цьому храмі. Не будьте ані глухі, ані байдужі, на цей поклик і запрошення. Бог безсумнівно має супроти вас свої плани та задуми у майбутності. Самі мури не вистарчать, щоб їх здійснити.
На руки Отця протоігумена Миколая складаю щиру подяку за запрошення очолити сьогоднішні святкування. Отцю Петрові, парохові, та всім членам василіянської монашої спільноті, виявляю щиру вдячність за ваше вірне служіння та за вашу витривалу молитву. Нехай Господь щедро благословить передовсім духовними дарами а при нагоді здоров’ям, внутрішнім спокоєм та всім тим, що до життя конечне.
Також вам, місцевим парафіянам, чи як говорите – прихожанам, нехай Господь щедро благословить. У своїх молитвах не забувайте про членів цієї монашої спільноти, які вам служать та про всіх, які тут служили і молились протягом трьох століть. Пам’ятайте також про себе взаємно та про Україну, щоб повернув там мир, щоб закінчилась стара війна та щоб не було жодної нової загрози. Пам’ятайте і про наш народ розсіяний по всьому світі, в цьому також у Варшаві та Вроцлаві, щоб він не пропадав на чужині, не забував рідної мови, своєї Церкви, свого коріння, тільки щоб знаходив добрих духовних провідників, які будуть вести його до спасіння. У цьому всьому нехай всіх вас щедро благословить Господь!
Христос Раждається!
