Вроцлав, дня 11 жовтня 2020 р.
Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Перед хвилиною ми почули розповідь записану на початку п’ятого розділу Євангелії від св. Луки. Думаю, що варто ще раз ближче приглянутись подіям з життя Ісуса Христа про які розповідає Євангелист.
Після цілонічного зусилля зв’язаного з безуспішним ловленням риби, Симон, переіменований пізніше Христом на Петра, та його товариші, чистили і укладали сіті, щоб наступної ночі можна було знова їх вживати. Їхні настрої були дуже погані. Працювали цілу ніч і нічого не зловили. Без сумніву був жаль, може була злість та було переживання за долю своїх родин, бо за останню ніч нічого не заробили та не могли нічого принести до хати, щоб виживити своїх близьких. А ловлення риби було джерелом утримання їхніх родин. Без заробітку біда та голод могли заглянути до їхніх домів. Після цілонічного труду вони безсумнівно були теж невиспані, змучені і голодні. Новий день не розпочинався для них добре.
В такому власне моменті підходить до них Вчитель, якого вони вже скоріше пізнали, заходить у човен та просить Симона відплисти дещо від берега. Євангелист Лука не говорить нічого про реакцію Симона на таке прохання. Можемо тільки додумуватись, що не цього очікував в цю мить Симон. Однак відпливає з Ісусом від берега. Святий Лука згадує опісля, що Христос з човна навчав народ. Вода в озері несла Христовий голос як сучасне наголоснення. Завдяки цьому Його слова могли дійти до всього народу, який зійшовся, щоб послухати навчань нового Вчителя. Не знаємо як довго Христос навчав. Мабуть не був це короткий час. Не знаємо також, чи Симон і його товариші слухали Христа, чи просто скористали з нагоди, щоб відпочити та подрімати після цілонічної важкої праці.
Коли Христос закінчив навчання, Симон сподівався, що вони врешті зможуть повернути до домів. Якже великим було його здивування, коли почув від Вчителя чергове прохання: «Відчали на глибінь та й закиньте ваші сіті на ловитву» (Лк. 5, 4). Цього Симонові було вже надто. Пробує пояснити цілу ситуацію в якій вони знаходяться та, як досвідчений рибак, старається переконати нового Вчителя, що протягом дня, при повному сонці, рибу не ловиться. Рибалки знали, що риба випливає наїстись в ночі. А у них вже почала доходити половина дня. Сином був переконаний, що закидати сіті тепер, в озеро, є безглуздям. Але швидко рефлектується і маючи велику пошану до Вчителя підпорядковується Його дорученню. Скоро теж переконується, сам, та його товариші, що остаточно, не вони, а Вчитель, мав рацію. Рибою, яку зловили та опісля витягнули на беріг, заповнили два човни. Євангелист Лука говорить, що після такої ловитви напав на них страх. Вони зрозуміли, що зловити стільки риби, в так невідповідній час, могли тільки завдяки Христовому чудові. Симон впав на коліна перед Христом і заявив: «– Іди від мене, Господи, бо я грішний чоловік. І дальше пояснює Євангелист Лука: Жах бо великий огорнув його й усіх, що були з ним, від ловитви риб, що їх піймали, як також і Якова та Івана, синів Заведея, які були спільниками Симона» (Лк. 5, 8-10). Виглядає, що остаточно вони залишили всю цю чудесно зловлену рибу іншим а самі пішли за Христом, щоб стати рибалками людей.
Євангельська подія, з якою сьогодні зустрічаємось, сталась, за святим Лукою, на початку прилюдної діяльності Ісуса Христа. Христос щойно недавно був хрещений Йоаном Хрестителем. Опісля пішов на пустиню, де постив сорок днів. Пізніше почав навчати в Назареті, але там, свої, не прийняли Його. Хотіли скинути Його зі скелі. Тому подався в Капернаум, де успішно навчав в синагозі та де вигнав злого духа з біснуватого чоловіка. Тут теж оздоровив Симонову тещу та дальше навчав людей і оздоровляв недужих. В цьому часі Христос не мав ще своїх учнів. Однак слава про Нього почала розходитись по цілій країні. Тому теж Симон, який походив з Капернауму, знав вже нового Вчителя, слухав Його навчань та мав причину до особистої вдячносі, задля оздоровлення його тещі. Тому навіть не випадало заперечувати Христовому проханню, не зважаючи на своє змучення та на свій рибальський досвід.
Симон та його товариші не відмовили Христовму проханню, виправдовуючись змученням. Вони не висміяли Христовго прохання, хоча були переконані, що така поведінка не може принести успіху. З пошани до Вчителя послухали Його. Можна мовити, що в ситуації, яка по людському видавалась безнадійною, послухали та виконали те, що наказав їм Христос. Не переконували вперто, що це не може вдатись, що це безглуздя, що краще піти відпочити, замість розпочинати ще раз роботу, яку щойно закінчили. Попри свій досвід та своє професійне знання, дали Христові а також і собі, ще раз шанс. Послухали Христа і переконались, що завіривши Йому, можна робити речі, які по-людському є неможливими. Переконались особисто про це і впали на коліна перед Його Божою величністю.
З подібними ситуаціями зустрічаємось часто також і у нашому житті. Стаючи перед великими проблемами, деколи навіть не пробуємо протиставлятись противностям та воювати, мовляв, що і так це нічого не дасть. Буває, що піддаємось на самому початку. Маємо навіть на це оправдання: наш життєвий досвід, професійне знання, здоровий глузд, передчуття. З гори закладаємо, що жодні зусилля не принесуть успіху. Піддаємось на самому початку, навіть не попробувавши воювати.
Однак наш життєвий досвід показує також, що немає справ з-гори безнадійних. Навіть в ситуаціях, коли видається нам, що немає жодного виходу, що все програне, трапляються свого роду чуда, які міняють все. Але для цього потрібно дати собі, щастю та особливо – Богові, шанс. Потрібно виплисти на глибінь і навіть у середині дня закинути сіті. Папа Франциск говорить про це у своєрідний спосіб. Він каже, що потрібно піднестись з канапи. То значить потрібно почати діяти, відкинути пасивність. Без цього справді нічого не буде. Інший богослов говорить, що для цього, щоб ходити по воді, потрібно найперше вийти з човна.
Без сумніву, при цьому буде потрібно також змучитись. Петро та його товариші, які були з ним у човні, пробували самі витягнути сіті, але не змогли. Потрібно було просити про допомогу їхніх товаришів з другої лодки. Щойно тоді, спільними силами, якось вдалось витягнути велику кількість риби. Без послуху Христовому дорученню, без завірення Христові, попри свій досвід, без труду і зусилля, без заангажовання інших в цей проект, це все би не вдалось. А так їхній труд був винагороджений, забезпечені були їхні сім’ї, перестав грозити їм голод та економічне банкрутство.
Подібних ситуацій у нашому духовному, але і у щоденному житті, трапляється дуже багато. Прикладово Святе Таїнство Покаяння, тобто свята сповідь. Приступаємо до цього Таїнства принайменше раз в році, сповідаємось, обіцяємо поправу а наступним разом доходимо до висновку, що нічого в нашому житті не помінялось. Гріхи такі самі, ми такі самі, якщо не гірші і ми десь в нутрі свого серця вмовляємо собі, що інакше не дасться. Виправдовуємось, що людина не може помінятись, не може змінити своїх поганих звичок, не спосібна визволитись від гріхів, які стали наче часткою її єства. А це неправда. Розгрішає нас той самий Христос, який казав Симонові виплисти на глибінь і закинути сіті в озеро, в середині дня. Він до нас промовляє: Гріхи твої прощаються, іди і не гріши більше. Він для нас робить чудо увільнення від гріха, від якого, при Його допомозі, можемо увільнитись. Він також наказує нам більше не грішити. Наказує, бо це можливо виконати. Якщо не маємо успіху, може потрібна інша «техніка»? Може замість пробувати в одну мить поміняти все, потрібно забратись до усильної і систематичної праці над одною, найбільш болючою і прикрою для нас, та наших близьких, хибою? Пізніше прийде час на наступну. Потрібно однак розпочати цю боротьбу, піднестись з канапи а не говорити що не вдасться.
Протягом останніх тридцяти років в наших парафіях у Польщі було побудовано кількадесят нових церков. Деколи будували їх навіть невеликі спільноти. В багатьох випадках, заки прийнято остаточне рішення, що будуємо церкву, потрібно було сильно переконувати вірних, що варто будувати свою церкву. Потрібно було збивати аргументи що не вдасться, що не подолаємо фінансово, що не ма для кого будувати церкву, бо більшість молодих виїхала у великі міста. Однак, коли надійшов момент освячення нового храму, всі раділи, бо вдалось і тепер маємо свій храм.
Ще один приклад з нашого подвіря. Старші напевно пригадують як виглядав цей собор, коли у 1997 р. був він переказаний святим Папою Іваном Павлом ІІ моєму попередникові, владиці Теодорові Майковичеві, на потреби нашого єпархіального собору. Тоді також було чути голоси: а пощо нам такий великий храм, для кого він, таж він такий великий а ми становимо маленьку громаду, а хто і за що його відремонтує, хто буде його утримувати, а може краще віддати його, бо подарунок можна не прийняти. Справді, тоді Каплиця Гохберга лежала ще у післявоєнній руїні, так, як була зруйнована в часі обстрілу на Великодні Свята у 1945 р. Але про це все сьогодні ми вже не пам’ятаємо. Виявилось, що при Божій допомозі та при підтримці добрих людей і це можна було зробити.
Тепер міняємо вікна в нашому соборі. Про це пригадує вам майже кожної неділі о. парох Андрій, звертаючись з проханням підтримати фінансово цей проект. В цьому році будуть ремонтовані ще три вікна на самій горі. Більшість потрібних грошей вдалось розшукати. Дещо бракує – 28 тисяч – на завершення проекту, але віримо, що вдасться ще їх назбирати, подібно як й кошти на виконання вітражів у трьох вікнах за престолом та у вікні над вихідними дверима. Можна було нічого не робити, можна було говорити, що і так не вдасться та до сьогоднішнього дня сидіти на купі румовища а взимку втікати від протягів через потовчені вікна.
Якщо людина готова і хоче, то при Божій підтримці може багато осягнути. Лише коротко згадаю інші приклади. Вдалось нам, виселенцям акції Вісла, зберегти до сьогоднішнього дня, тобто протягом понад сімдесяти років, свою мову та свою церковну і національну ідентичність. А мало нас не бути вже після двадцяти років, тобто найпізніше до кінця сімдесятих років минулого століття. Мала проковтнути нас асиміляція. Наша Церква, якої структури нищено так в Україні, як і у Польщі, мала також зовсім вже перестити існувати. А вона існує. В Україні, у Києві, при новому Соборі Христовго Воскресіння, є осідок Глави і Батька нашої Церкви. У Польщі утворено окрему Митрополію та дві єпархії, чого попередньо в історії ніколи не було. Українська меншість у Польщі, яка мала вже давно засимілюватись, сьогодні є живою також завдяки підтримці новоприбулих братів і сестер з України. Одночасно виявилось, що цей наш вроцлавський собор, який видавався надто великим і непотрібним, став якраз відповідним на сьогоднішні часи. Також новоприбулі до Польщі громадяни України, в тому також більшість вас, тут присутніх, якщо захочете то зможете подолати проблеми зв’язані з укладенням наново життя поза Україною. Якщо захочете то зможете також, на чужині, зберегти свою мову та національну і церковну ідентичність. Потрібно тільки хотіти.
Можна було б вичисляти ще багато інших прикладів того, чого не повинно сьогодні бути, а все ж таки воно є. Ми не осягнули цього самі, тільки власними силами і грошем. Потрібно пам’ятати, що завжди був при нас той сам Вчитель, який сказав Петрові: відплинь на глибінь і закинь сіті! Тому не тратьмо надій а натрапляючи на труднощі, не попадаймо в розпуку. Не говорім, що щось є неможливим. Все є можливим. Гарантія успіху залежить від нас, чи захочемо піднестись з наших канап та чи здобудемось на те, щоб закинути сіті.
Всім бажаю сили та охоти до активності та до боротьби за неможливі, в людських очах, діла. Бажаю сили потрібної, щоб подолати коронавіруса, який забирає так багато жертв, також в Україні і у Польщі. Ми не самі, при нас той самий Вчитель, який був при Петрі. Він і нас заохочує та підтримує. Якщо закинемо на Його слово сіті, напевно не витягнемо їх порожніми.
Всім бажаю гарного дня та Божого благословення!
Слава Ісусу Христу!
