Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Сердечно дякую Отцю Пароху Мирославові за запрошення очолити цьогорічний Храмовий Празник Успення Пресвятої Богородиці в лігницькій парафії та за слова привітання. Дякую також за привітання і добре слово від наших лігницьких парафіян.
З огляду на світове загроження пандемією цьогорічний лігницький кермеш проходить дещо відмінно, ніж минулими роками. Він обмежений, передовсім, до парафіяльної спільноти та не буде, як кожного року, спільної зустрічі на прицерковній площі після Божестенної Літургії. Можемо мати вражіння, що цьогорічні святкування не тільки у Лігниці, але у більшості наших парафій, проходять в атмосфері більш стонованій, в атмосфері глибшої душевної призадуми. Ми привикли, що кожен парафіяльний відпуст є важливою подією для парафіяльної спільноти та радісним її святкуванням. В такому дусі ми досі старались переживати в кожній парафії її храмове свято.
Майже від початку цього року все складається для нас, однак, по-інакшому. Ми мали вже майже повністю зачинені церкви, що було, мабуть, найбільш болючим в часі цьогорічних Великодніх Свят. В цьому році ми не могли нормально приступати до Святої Сповіді та до Пресвятої Євхаристії. Спостерігаємо, що до сьогоднішнього дня, почавши від березня, частина наших вірних, головно старших осіб, але не тільки, з огляду на страх перед зараженням, залишається у неділі в хатах. Дехто боїться зараження, декому діти і онуки не дозволяють виходити з дому, в тому числі також до церкви. Важко також повернути до Святої Сповіді та до Святого Причастя. Дехто з наших вірних навіть у цьогорічному Великодньому часі не користав зі Святої Сповіді. Повідомлення про щоденне поступове зростання кількості заражених не налаштовують оптимістично і ми просто турбуємось про своє здоров’я, про здоров’я рідних, головно осіб, які належать до групи ризику. Нещодавно я розмовляв з нашими сестрами-монахинями в Парижі, де, ще до сьогоднішнього дня існують більш строгі, ніж у Польщі, державні обмеження щодо кількості можливих учасників богослужінь. Ми не знаємо, що нас ще чекає з приводу коронавіруса, тим більше, що з непокоєм спостерігаємо кожного дня велику кількість заражених людей.
В центрі сьогоднішнього святочного дня стоїть постать Пресвятої Богородиці. Як я вже попередньо згадав, сьогоднішнє свято ми пов’язуємо з радісними святкуваннями. Успення Пресвятої Богородиці – це один з гарніших та радісніших днів у нашому церковному календарі. Але насправді це день смерті Пресвятої Богородиці. А смерть радше нікому не асоціюється з радісною подією. Це подія, в якій головний акцент поставлений на сльози і внутрішнє переживання душевного болю.
Очевидно, ми свідомі, що у випадку Пресвятої Богородиці, цю дійсність, зв’язану з Її смертю, яку евфемістично називаємо успення, ми повинні сприймати по-інакшому. Пресвята Богородиця вже перед віками була вибрана Богом як та, яка мала стати Матір’ю Божого Сина. Вона, від хвилини свого зачаття, була захоронена від первородного гріха, тобто нічого не стояло на перешкоді, щоб Вона, відразу після своєї дочасної смерті, перейшла до оглядання Бога віч-на-віч. Тому розуміємо, що для Неї дочасна смерть була продовженням життя у вічності, у повній злуці зі своїм Сином. Однак апостоли і ціле середовище людей, які знали Пресвяту Богородицю, Її Успення сприймали просто як смерть. Для них відхід Пресвятої Богородиці був справжньою земською розлукою з Нею. Вони вірили, що побачать Її після своєї смерті біля Її Сина, але на даний час їхні земні дороги розійшлись.
Церква зауважує та проповідує, що хоча Марії припала честь бути Матір’ю Божого Сина, Богородицею – Теотокос, Її життя та прийнята Нею місія, були переповнені смутком і болем. Вибрання на Пресвяту Богородицю зовсім не звільняло Її від болю та людського терпіння. Мало цього, терпіння і страждання, також душевні, були часткою місії спасіння людини, яка здійснювалась через прихід на світ, у людському тілі, самого Бога та опісля через Його хресну смерть і воскресіння. Варто бодай згадати про події, які наче меч, болісно торкалися серця Пресвятої Богородиці.
Вичислювання цього роду подій потрібно розпочати від Стрітення, тобто від зустрічі Пресвятої Родини зі святим Симеоном в Єрусалимській Святині. Тоді, розпізнавши в малій дитині обіцяного Богом Месію, св. Симеон просто заявив Пресвятій Богородиці: “Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; він буде знаком протиріччя, та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець” (Лк. 2, 34). Наступна подія, яка болісно зранила серце Пресвятої Богородиці, – це конечність наглої втечі до Єгипту перед гнівом шаленого Ірода, який задумав вбити Новонароджене Дитя. Що означає раптово залишати свій край, своїх близьких та вдаватись у незнану чужину, знають найстарші поміж нами, які ще дотепер добре пам’ятають виселення в часі акції Вісла. Знають це також сьогоднішні емігранти, в тому числі мільйони наших заробкових емігрантів з України, яким, в пошуках кращого і спокійнішого життя, приходиться залишати всіх і все та тинятись по світі, надіючись, що знайдуть добре нове місце для себе та одночасно повністю не затратять того, що досі було миле і дороге їхньому серцю.
Черговий момент, коли біль сильно торкнувся серця Пресвятої Богородиці, мав місце тоді, коли вони обоє зі св. Йосифом, повертаючи з Празника Пасхи у Єрусалимі, спостерегли, що загубили свою Дитину. Після трьох днів нервових розшуків, переповнених справжнім болем і переляком, знайшли вкінці Його в Єрусалимській Святині, як розмовляв з вченими у Письмі. Коли, врешті, підійшли до Нього зболілі, але й втішені, почули незрозумілі і, без сумніву, болючі для себе слова: “Чого ж ви мене шукали? Хіба не знали, що я маю бути при справах Отця мого?” (Лк. 2, 49).
Наступні події, які були найбільш болючими для Пресвятої Богородиці, пов’язані з хресною дорогою Її Сина, з Його розп’яттям на хресті, зняттям з хреста по смерті і зложенням мертвого тіла Сина, найперше на колінах Матері, а опісля, покладенням цього ж тіла до гробу. Мабуть, не може бути більшого болю, як біль матері, яка справляє похорон своїй дитині. І це пережила Пресвята Богородиця. Ми переживаємо Велику П’ятницю в аспекті нашої віри, знаючи, що Христос приймає добровільно хресну смерть, щоб нас увільнити від неволі гріха і смерті. Знаємо також, що третього дня Він воскресне. Пресвята Богородиця найперше стояла при хресті, на якому, розп’ятий як розбійник, у страшних стражданнях, вмирав Її Син. Пізніше прийняла Вона на коліна мертве тіло свого Сина, як зболіла мати, якій замордували безвинну дитину. Не дарма так часто в релігійному мистецтві появляється мотив П’єти, тобто статуї плачучої Богородиці, яка тримає на своїх колінах закривавлене та безвладне мертве тіло свого Сина і нашого Спасителя.
Вибрання Марії на Матір Божого Сина не означало, що буде вона мати заґварантований спокій, життєвий достаток і вигоду, а також брак турбот, чи терпінь. Навпаки, те, що на Ній спочило милосердне око нашого Сотворителя стало для Неї причиною особистого терпіння, внутрішього змагання, непевності та постійної глибокої застанови над сенсом того, чого прийшлось Їй досвідчати у житті. Без сумніву, Вона очікувала на зустріч у вічній славі зі своїм Сином, але, напевно, також чекала на момент остаточного прощання з цим світом, з апостолами та з людьми, які були з Нею в останніх роках Її земного життя. Це все викликало у Неї велике хвилювання і внутрішні переживання. Остаточно, як дізнаємось з давніх християнських передань, Пресвята Богородиця, як вибрана Богом перед віками та обдарована даром свободи від перевородного гріха, перейшла до вічності з душею і тілом, наче крізь сон.
Переживаючи важкий цьогорічний час, приходить бажання запитати про сенс цього, що відбувається: до чого потрібний людству досвід змагання з коронавірусом, які наслідки він залишить в наших родинах, в нашому суспільстві, в нашій Церкві та в нас самих? Годі відповісти на всі ці запитання, бо навіть не знаємо, коли закінчиться ця наша боротьба з КОВІД-19. Оптимісти говорять, що може подолаємо його до кінця наступного року. Може … . Варто зробити рефлексію над актуальним станом нашого церковного життя в контексті коронавіруса.
Останніх пів року було для нас особливим досвідом, як може виглядати життя без доступу до Церкви та Святих Таїнств. Віруючій людині, християнинові, раптово чогось забракло. У духовному вимірі життя в часі коронавіруса було болючим досвідом. Літургія в телебаченні всього не заступить. Без сумніву, трапляються і серед наших вірних особи, яким така ситуація відповідає: не було обов’язку ходити до церкви, сповідатись, причащатись і то без гріха. Думаю, що всі ми повинні використати час світової пандемії як період своєрідних духовних реколекцій. Питання просте: чи бракувало мені Церкви, церковної молитви, доступу до Святих Таїнств, щонедільної участі у Службі Божій, чи ні? Чи, після відкликання обмежень, я повернув до нормальної духовної практики, чи дальше перебуваю у духовному підпіллі?
Час корнавіруса каже нам також запитати про наше ставлення до інших, головно потребуючих людей. Чи не забув про старших і хворих, які неспроможні самі про себе подбати, чи не забував про тих, які примушені були проходити карантин? Ми, священники, також повинні поставити собі запитання, чи в цих важких часах не забули про наших вірних, до яких ми послані? Бо час пандемії це не тільки час, в якому ми повинні поводитися так, щоб самому не заразитись. Час зарази – це час, коли ми повинні в особливий спосіб пам’ятати про інших, які є ще більш безсилими та потребуючими від нас.
Можна також запитати себе про це, як ставлюсь до епідемічних обмежень, які проголошують державні установи. Тут не ідеться про це, щоб перехитрити когось, щоб вдалось не стосуватися до наказів та обмежень, але передовсім, щоб охоронити себе та не бути причиною зараження для інших, головно осіб з тзв. групи ризику. А тут доторкаємо вже п’ятої Божої Заповіді: Не вбивай. Бог не буде творити щоразу для нас чуда, якщо ми самі маємо можливість і спроможні себе захистити.
Коронавірус – це не видумка. В нашій Церкві з причини КОВІД-19 упокоївся один владика. Біля десятьох єпископів перехворіло на коронавірус. Померло значне число священників. Також на сьогоднішній день не знаємо, скільки наших вірних в Україні, у Польщі померло з причини зараження КОВІД-19. На такі статистики прийде ще час. Але в нашій Церкві не обійшлось без персональний втрат.
Чи є якісь позитиви з нашого досвіду зустрічі з коронавірусом? Без сумніву, так. Ми вчимось, як бути спільнотою в часах пандемії. Вчимось відповідальності за інших. Переконуємось, що те, що маємо, можемо в кожен момент раптово втратити. Це також стосується духовного аспекту життя. Це цінна наука.
Можна мовити, що «завдяки пандемії» ми отримали можливість прямої трансляції щонедільної Служби Божої у прямому ефірі. Цього досі ніколи ми не мали і мабуть ніде у світі, крім України, немає щонедільної Божественної Літургії у телебаченні. Не говорю тут про Літургію в інтернеті, але на телевізійному каналі. Маємо також надію, що ці трансляції залишаться на постійно в рамовій програмі Польського Телебачення. Очевидно, потрібно пам’ятати, що телевізійна трансляція не є альтернативою для цього, чи піти в неділю до церкви, чи оглядати Службу Божу в телебаченні. Молода, здорова людина має обов’язок, під гріхом, бути на недільній Службі Божій. Але для людей старших, хворих можливість молитись за посередництвом телебачення є спасенною розв’язкою.
Чого ми навчились за час пандемії? Відповіді напевно були б різні. Я можу сказати про себе, що навчився писати свої недільні проповіді. Це вимагає часу, труду, глибшої підготовки. Може воно залишиться мені, як овоч часу світової пандемії.
Пресвята Богородиця, як я попередньо згадав, переживала різні досвіди, яких не розуміла. Але, як говорить Євангелист Лука: Марія ж пильно зберігала все це, роздумуючи в своїм серці (Лк. 2, 19). Пробувала відчитати глибший сенс своїх досвідів та зрозуміти, що Бог хоче Їй через це переказати. Не бунтувалась проти Бога, не закидала, що Їй все належиться, що Вона повинна отримувати все перед іншими, бо ж Вона на це вибрана. Її прикметою була глибока покора перед Богом та перед іншими людьми. В такий спосіб Пресвята Богородиця повністю виповнила поставлену перед Нею Богом місію – бути Матір’ю Божого Сина – Теотокос.
Бажаю всім вчитись від Пресвятої Богородиці переживати в такому власне дусі і цей, цьогорічний, трудний час. Обмежений лігницький відпуст також не буде нормою на майбутнє, тільки особливим досвідом, який повинен нас внутрішньо збагатити. Стараймось завірити Божій Мудрості, яка навіть і з найбільшого лиха спроможна випровадити добро. Цьогорічний досвід може також бути для нас нагодою, щоб передумати своє життя і, можливо, переставити у ньому ієрахію вартостей. Можливо для цього потрібно було аж світової пандемії? Бажаю всім прийняти з покорою це загроження, але, передовсім, бажаю, щоб вміло використати його для нашого добра. Наш Спаситель і Пресвята Богородиця, напевно, в цьому нам допоможуть.
Слава Ісусу Христу!
