СТРАСНИЙ ТИЖДЕНЬ.

Страсним тижнем називається останній тиждень перед Пасхою. Таку назву цей тиждень має тому, що він присвячений споминам про останні дні земного життя Спасителя: Його страждання, хресну смерть і погребіння. Всі дні Страсного тижня називаються „Великими” – Великий Понеділок, Великий Вівторок і т.д, також уживається епітет „Страсний”. Через особливе значення і велич духовних спогадів та богослужінь Страсний тиждень не включений у богослужбове коло Великого посту, а стоїть окремо, як перехід від Святої Чотиридесятниці до Світлого Христового Воскресіння. Страсний тиждень особливий тим, що є найсуворішим.  Християни розважають над страстями Ісуса Христа і готуються до зустрічі з Ним. У богослужіннях, які правляться у ці дні в церквах, акцент робиться на муках і терпінні Спасителя.

Щоб краще зрозуміти усю глибину Страсного тижня, розглянемо його по днях.

У Великий понеділок Церква згадує старозавітного патріарха Йосипа, якого заздрісні брати продали в Єгипет, сказавши батькові, що його розірвали звірі. Поміркований Йосип розглядається як прообраз зрадженого Христа. Також прообразне значення життя Йосифа можемо бачити в тому, що він був відданий братами на смерть, але Бог зробив так, що Йосиф в час голоду врятував свого батька і братів від смерті. Також і Господь Ісус Христос був відданий людьми на смерть, але завдяки Його воскресінню ми звільняємося від рабства гріха та смерті. Крім того, в цей день згадується безплідна смоківниця, якій Господь наказав засохнути. Безплідна смоківниця є символом лицемірних фарисеїв та всіх, в кому, незважаючи на зовнішню побожність, Господь не знаходить правдивих плодів віри й благочестя, а тільки лицемірну тінь закону. До безплідної, засохлої смоківниці буває подібна і всяка душа людська, якщо вона не приносить духовних плодів – істинного покаяння, віри, молитви й добрих діл.

У Великий вівторок згадується викриття Господом книжників і фарисеїв, Його розмови і притчі, сказані в цей день в Єрусалимському храмі: про податок кесарю, про воскресіння мертвих, про Страшний суд і кінець світу, притчі про десять дів і таланти. В притчах зображується неочікуване пришестя Господа (про десять дів) і праведність суду Божого (про таланти).

У Велику середу – день віддання Ісуса на страждання і смерть. У цей день згадується євангельська подія: коли рада первосвящеників і книжників вже вирішила взяти Христа і вбити Його, в селищі Витанія у домі Симона прокаженого, де зупинився в ніч на середу Ісус, одна „грішниця” вилила дорогоцінне миро на Його голову. Тут же в душі Юди народився намір видати беззаконній раді Вчителя. Тому в богослужіннях середи прославляється „грішниця” і засуджується зрада Юди. Особливості богослужіння перших трьох днів Страсного тижня такі: на утреній, після шестипсалмія та „Алилуя”, співається тропар: „Ось жених гряде опівночі…”, а після канону співається пісня: „Чертог Твій бачу, Спасе мій…”. Всі три дні служиться літургія Напередосвячених Дарів, з читанням Євангелія.

Особливо зворушливі споминами, молитвами і піснеспівами останні три дні Страсного тижня.
У Страсний четвер в богослужіннях згадуються чотири важливі події з життя Спасителя: Тайна вечеря, на якій Господь встановив новозавітнє Таїнство Святої Євхаристії – Причастя Його Тіла і Крові; вмивання ніг ученикам на знак глибокого смирення і любові до них, а також як повчання всім християнам не шукати влади один над одним, а слугувати один одному; молитва в саду Гетсиманському; зраду Христа Юдою. В цей день під час Літургії буває багато причасників, а також за традицією приготовляються Святі Дари для зберігання – на випадок потреби причастити хворих. На утрені після шестипсалмія та „Алилуя” співається тропар: „Коли славні ученики умиванням ніг на вечері просвіщалися…”. Ввечері Страсного четверга у храмах відбувається богослужіння, під час якого читаються 12 уривків з Євангелія про Страсті Христові. Страсний четвер також називають «Чистим», бо з цього дня починаються особливі приготування до святкування Пасхи – віруючі очищають житло від бруду, а також починають пекти паски та фарбувати великодні крашанки.

У Велику п’ятницю Церква згадує неправедне осудження Синедріоном і Пилатом Господа Ісуса Христа, Його страждання, розп’яття на хресті, смерть і погребення, зшестя в ад для сповіщення там перемоги над смертю і визволення душ, які з вірою чекали Його пришестя, а також введення розбійника в Рай. В цей день, який є особливо суворим постовим днем року, віруючі намагаються зовсім не споживати їжі. Літургія цього дня не звершується. Після полудня у храмах урочисто виносять для поклоніння Плащаницю. На утреній (яка служиться ввечері у Великий четвер) посеред храму читаються дванадцять Євангельських читань, вибраних з усіх чотирьох Євангелій, де розповідається про страждання Спасителя, починаючи з останньої бесіди Його з учениками на Тайній вечері і закінчуючи похованням Його у саду Йосифа Ариматейського і приставленням воїнської сторожі до Його гробу. Під час читання Євангелія віруючі стоять із запаленими свічками, показуючи цим, з одного боку, що слава і велич не покинули Господа і під час Його страждань, а з іншого боку – гарячу любов до свого Спасителя. У Велику п’ятницю літургії не буває, бо в цей день Сам Господь приніс Себе у жертву, а чиняться Царські часи. Вечірня відправляється на спомин про зняття з хреста тіла Христового і Його поховання. На вечірні, при співанні тропаря „Благообразний Йосиф, з древа знявши пречисте Тіло Твоє…”, священнослужителі піднімають Плащаницю з престолу, немов з Голгофи, і виносять її з вівтаря на середину храму. Плащаниця кладеться на особливо приготованому столі. Потім священнослужителі й усі віруючі поклоняються св. Плащаниці і цілують рани зображеного на ній Господа – Його пробиті ребра, руки і ноги.

Богослужіння Великої суботи присвячено спомину про перебування Ісуса Христа „у гробі тілом, у пеклі душею, як Бог, у раю ж з розбійником, і на Престолі був Ти, Христе, з Отцем і Духом, все наповняючи, Неописанний”, і, нарешті, про воскресіння Спасителя з гробу.

Задумаймось над значенням Страсного тижня, щоб гідно приготуватися до Христового Воскресіння!

 Самбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ – Джерелo: http://www.sde.org.ua/zmi/zlus/item/2042-strasnyj-tyjden%60.html

Квітна неділя показує нам нестійкість людської слави та мар­ність земного щастя. Радість і смуток на землі — це дві нерозлучні сестри. Тож, коли хочемо колись тріюмфувати з Христом у небі, мусимо спочатку тут, на землі, прожити з Ним страсний тиждень і Голготу. А щойно тоді зможемо, як Він, увійти туди, де вічний тріюмф, радість і воскресення.

СВЯТА ПЛАЩАНИЦЯ

„Благообразний Йосиф, з древа знявши пречистеє тіло Твоє, плащаницею чистою обвив і ароматами, в гробі новім, покривши, положив”

(Тропар Великої п’ятниці).

Богослуження Великої п’ятниці характеризуються гарними обрядами, зворушливими напівами і глибокими змістом гимнами та стихирами. Головна їхня тема — це муки і смерть Господа нашого Ісуса Христа.

„Днесь висить на дереві, — співаємо на 15 антифоні утрені Великої п’ятниці, — Той, що на водах землю повісив. Вінцем з терня вінчається — Цар ангелів. У ложну багряницю одягається Той, що небо одягає хмарами. Дістає поличник Той, що в Йордані висвободив Адама. Цвяхами пригвозджений — Жених церкви. Копієм проколений — Син Діви. Поклоняємось страстям Твоїм, Христе, поклоняємося страстям Твоїм, Христе, поклоняємося стра­стям Твоїм, Христе, покажи нам і славне Твоє воскресення”.

В осередку величних відправ і зворушливих обрядів Великої п’ятниці стоїть свята плащаниця. Ця свята ікона Христа в гробі стала складовою частиною обрядів вечірні Великої п’ятниці й утре­ні Великої суботи. Під час тих відправ ми особливо прилюдно вшановуємо святу плащаницю, бо на ній кривавими літерами випи­сана історія спасення людського роду. Свята плащаниця говорить нам і про строгу Божу справедливість і про безконечну Божу любов і безмежне милосердя до нас, грішних.

Тож з уваги на літургійне значення святої плащаниці годиться дещо більше сказати про її історію та обряд покладення.

ІСТОРІЯ СВЯТОЇ ПЛАЩАНИЦІ

Використання святої плащаниці в богослужбах Великої п’ят­ниці й суботи так як ми її тепер почитаємо, відносно недавнє, бо має за собою заледве кількасот літ, але своїм походженням вона сягає самої смерти Ісуса Христа. Плащаниця це ніщо инше, як те простирало чи саван, у якому було завинуто мертве Тіло Христа Господа, коли його покладено до гробу. Східна Церква у відправах Великої п’ятниці й суботи не знала плащаниці майже півтори тисячі літ!

Християни єрусалимської Церкви перших століть почитали у Велику п’ятницю хресне дерево, яке на початку IV віку віднайшла свята Єлена, мати цісаря Костянтина. Обряд того почитання запи­сала нам паломниця IV століття Сильвія Аквітанська. У її щоден­нику паломництва читаємо, що у Велику п’ятницю єпископ в ото­ченні дияконів сідав на престолі, поставленому на Голготі, де був розп’ятий Христос. Перед ним ставили застелений стіл, а на столі клали святе хресне дерево і напис, що був на хресті. Єпископ держав кінці святого дерева у своїх руках, а вірні один за одним підходили до столу, робили доземний поклін, торкалися хреста й напису своїми чолами й очима, а відтак цілували хрест і відходили.

Звичай почитати святий хрест у Велику п’ятницю перейшов пізніше до грецької Церкви. У Велику п’ятницю в часі утрені після 5 страсного Євангелія, коли співали стихиру „Днесь висить на дереві… „, священик або єпископ виносив зі святилища запрес­тольний хрест і ставив його на середині церкви. При співі слів стихири: „Поклоняємося страстям Твоїм, Христе”, — священик і всі вірні робили три доземні поклони і цілували святий хрест.

Під впливом Східної Церкви почитання святого хреста у Вели­ку п’ятницю в середині VII століття перейшло до Західної Церкви, де практикується і сьогодні.

Під час святої Літургії Східна Церква накриває на проскомидії Чесні Дари великим прямокутним покровом. Цей покров, який називають також воздухом, єрусалимська Церква почала вживати в Літургії за святого Сави Освященого († 532), творця єрусалим­ського богослужбового уставу. Святий Герман, царгородський пат­ріярх (713-730) учить, що воздух є символом того каменя, яким Йосиф з Ариматеї прикрив Господній гріб. А за Симеоном Солунсь­ким († 1429), воздух — це символ нагого й мертвого Ісуса, якого несуть до гробу. Тому, каже він, на воздусі деколи зображено покладення Христа до гробу. На Великому Вході диякон несе цей воздух перед Чесними Дарами. А потім священик накриває ним чашу і хліб на престолі і при цьому тихо відмовляє тропар „Благо-образний Йосиф… „.

Цей грецький звичай зображати на воздусі ікону Христа в гробі прийшов до нас у XIV віці разом з єрусалимським уставом. І це він дає початок нашій плащаниці.

За приписами єрусалимського уставу тропар „Благообразний Йосиф” співається також на вечірні Великої п’ятниці й на утрені Великої суботи. Виглядає, що наші побожні предки, співаючи цю похоронну пісню на честь Спасителя, хотіли не тільки переживати її духом, але й очима бачити його ікону зложення до гробу. Тому за тим тропарем спочатку на утреню Великої суботи, а відтак і на вечірню Великої п’ятниці приходить також через своє символічне значення і воздух, наша перша плащаниця.

У XVI ст. з’являється звичай нести воздух-плащаницю з іконою мертвого Ісуса в час входу з Євангелієм на великому славослов’ї утрені Великої суботи. Вхід закінчувався співом „Благообразний Йосиф… „, поклонами і цілуванням воздуха-плащаниці. Після утрені його знову ставили разом з Євангелієм на престол. У цьому столітті воздух з іконою Христа у гробі у нас називається плащаницею.

Обряд почитання святої плащаниці перенесено згодом з утрені Великої суботи на вечірню Великої п’ятниці. Це сталося, мабуть, тому, що тропар „Благообразний Йосиф” у відправах страсного тижня співається перший раз на вечірні Великої п’ятниці.

Тепер на нашій плащаниці, крім ікони Христа в гробі, зобра­жають ще Богородицю, Йосифа з Ариматеї й побожних жінок, що брали участь у похороні Ісуса Христа. А довкола плащаниці видні­ються слова тропаря Великої п’ятниці: „Благообразний Йосиф… „.

ОБРЯД ПОКЛАДЕННЯ ПЛАЩАНИЦІ

У наших рукописних уставах до XVI віку нічого не сказано про обряд покладення святої плащаниці, бо вона щойно починала входити у практику. Оскільки свята плащаниця ввійшла до відправ вечірні Великої п’ятниці й утрені Великої суботи не окремим при-

писом, а звичаєм Церкви, то до сьогодні нема одного обряду покла­дення плащаниці, бо різні Церкви витворили свої звичаї. Почитання святої плащаниці в XVII-XVIII ст. стає загальною практикою і звичаєм усієї Східної Церкви.

Обряд виносу й покладення плащаниці, за Типиком о. Доль­ницького, відбувався у катедральних церквах Галичини так: на вечірні Великої п’ятниці, під час співу стихири на стиховні „Тебе одіющагося світом яко ризою… „, був обхід довкола церкви з пла­щаницею, яку несли за чотири кінці священики або старші парафія­ни. Після обходу плащаницю клали на окремий до того пригото­ваний стіл посередині церкви. При кінці вечірні в часі трикратного співу „Благообразний Йосиф… ” усі на колінах приступали до святої плащаниці й побожно її цілували. Божий гріб був прикрашений квітами й лампадами, а за ним стояв хрест без Розп’яття з обрусом на його перехресті.

Отець Дольницький згадує також, що в нас, у Галичині, був звичай при обході з плащаницею нести і Святі Тайни, що їх відтак ставили для почитання або на Божому гробі, або на престолі. Він завважує, що цей звичай узято від латинської Церкви. Звичай виставляти Святі Тайни при плащаниці є цілком несумісний ні з духом Великої п’ятниці, ні з духом Східної Церкви. Свята плаща­ниця є якраз символом Ісуса Христа в гробі, тому тут немає місця на прилюдне почитання Святих Тайн. Західна Церква у Велику п’ятницю подекуди усуває Святі Тайни з кивота та лишає його відчиненим на знак, що там нема Христа, бо Він у гробі.

Типик А. Микити каже, що на Закарпатті при обході з плаща­ницею сам священик несе її на своїх плечах і тримає її двома руками на голові, а другий її кінець піддержує двоє людей. Обхід буває тільки один раз.

На Східній Україні й у Росії у Велику п’ятницю на вечірні при співі „Благообразний Йосиф” тільки виносять святу плащаницю на середину церкви, а сам обхід з плащаницею відбувається при ве­ликому славослов’ї на утрені Великої суботи. Під час обходу свя­щеник несе святу плащаницю на своїй голові і під нею ще тримає Євангеліє, яке відтак кладуть на плащаницю при Божому гробі.

Святу плащаницю, буває, виставляють для почитання аж до воскресної утрені. Перед утренею, після відправи надгробного, плащаницю заносять до святилища і кладуть на престол. Нема окремого припису, де треба ставити святу плащаницю у воскрес­ному часі. Одні церкви тримають її на престолі до Томиної неділі, а відтак поміщають за престолом на стіні над горним сідалищем. В инших церквах плащаниця стоїть на престолі до неділі Миро­носиць. У наших церквах плащаниця лежить на престолі аж до віддання празника Пасхи, тобто 40 днів, на знак Христового 40-денного перебування на землі після свого воскресення.

У нашому народі свята плащаниця користується справді вели­ким почитанням і любов’ю. Загал наших вірних дотримується у

Велику п’ятницю повного посту і приступає натще до святої плаща­ниці, наче до святого причастя. До неї приходять не инакше, як на колінах і то часто аж від вхідних дверей церкви. Коло Божого гробу, зазвичай, стоїть почесна сторожа наших молодіжних і стар­ших організацій, подекуди навіть цілу ніч з Великої п’ятниці на суботу. Поклоніння святій плащаниці і її цілування для наших вірних це справді глибоке духовне переживання і нагода відновити свою віру в Христа й любов до Господа, що з любови до нас умер на хресті.

НАДГРОБНА СТИХИРА ПРИ ПОКЛАДАННІ ПЛАЩАНИЦІ

„Тебе, що світлом, немов ризою, зодягаєшся, зняв Йосиф з Никодимом, бачивши мертвого, нагого, непохованого, ревним пла­чем заплакали і, ридаючи, промовили: „Ох горе, наш найсолодший Ісусе! Побачивши Тебе на хресті повислого, сонце негайно мороком покрилося і земля зо страху задрижала й церковна заслона роздер­лася. А тепер бачу Тебе, що задля мене сам пішов на смерть. Як же ж поховаю Тебе, мій Боже? Або якою плащаницею обгорну? Якими руками діткнуся Твого нетлінного Тіла? Або яку пісню заспіваю при Твоїй смерти, Щедрий? Величаю Твої страсті, піснями славлю Твоє погребення з воскресенням, і кличу: „Господи, слава Тобі”.

ПАСХАЛЬНА СПОВІДЬ І СВЯТЕ ПРИЧАСТЯ

„Вечері Твоєї тайної днесь, Сину Божий, мене при­часника прийми”

(Молитва перед святим причастям на Літургії).

До світлого празника Христового Воскресення ми приготов­ляємося святим Великим постом, а своє духовне приготування за­вершуємо пасхальною сповіддю і святим причастям. Сповідь і святе причастя — це надзвичайно важливі святі таїнства в житті Церкви і її вірних, бо вони є живчиком їхнього духовного життя і святости. У цьому питанні як Східна, так і Західна Церкви мають свої закони і звичаї. Практика цих двох святих таїнств у різні часи Церкви була різна. Згадаймо коротку історію практики християн перших віків та нашої Церкви від княжих часів аж до сьогодні.

ПРАКТИКА ПЕРШИХ ВІКІВ

Християни перших століть плекали глибоке духовне життя. Воно виявлялося передусім у великому цінуванні святої Літургії та частому або і щоденному святому причастю. Для них бути на святій Літургії означало те саме, що кожний раз лучитися з Євха­ристійним Христом у святому причастю. Тож на кожній Літургії всі вірні причащалися. Святий Василій Великий († 379) у листі до Кесарія Патрикія пише: „Щоденно причащатися і приймати святе Тіло і Кров Христа є добрим і дуже корисним ділом… Ми в Кесарії причащаємося чотири рази тижнево: в неділю, середу, п’ятницю і суботу, а в инші дні, коли випаде пам’ять якогось святого. А в Олек­сандрії і в Єгипті кожний християнин із народу звичайно зберігає Святі Дари в своїм домі й, коли хоче, причащається” (Лист 93).

Не тільки дорослі на кожній Літургії причащалися, причастя давали також малим дітям від дня їхнього хрещення. Ту практику зберегли до сьогодні майже всі Східні Церкви, а Західна Церква відмінила її в XIII віці. В Українській Католицькій Церкві ця прак­тика була ще до часу Замойського Синоду (1720), який постановив, щоб малих дітей причащати, коли ті „почнуть уживати розум”.

Практика щоденного й частого святого причастя тривала в Церкві до V століття. Пізніше цей гарний звичай починає поволі занепадати. Під впливом навчання святих Отців Церкви вірні почи­нають щораз краще розуміти й шанувати Пресвяту Євхаристію. А це знову зродило в них почуття страху і своєї негідности. Тому під впливом відчуття негідности деякі люди причащаються тільки перед Великоднем або кілька разів у році.

Святий Йоан Золотоустий († 407) докоряє тим, які, будучи на святій Літургії, не причащаються: „Надармо приноситься повсе­денна Жертва, — каже він, — надармо стоїмо при престолі, а ніхто не приступає до святого причастя… Як можна бути на Літургії і не приймати святих Тайн?” (Гомілія 3, на послання до ефесян). А до тих, хто прикривається своєю негідністю, він не без іронії каже, якщо вони негідні, то й раз на рік не повинні причащатися.

Спочатку було так, що той, хто не бажав причащатися, не приходив на святу Літургію. Та різні синоди на Сході й на Заході починають накладати церковні кари на тих, хто кілька тижнів у неділі не був на Ній. Так постає новий звичай: можна бути на Літургії і не причащатися. Церква намагається унормувати прича­щання вірних. У 9 Апостольському правилі сказано: „Усіх тих вірних, які приходять до церкви і слухають Святого Письма, але не залишаються до кінця на молитві і не причащаються, треба

відлучити як таких, що творять заколот у церкві”. Те саме повто­рює помісний Антіохійський Собор (341) і додає, що „такі особи так довго мають бути відлучені від Церкви, доки не відбудуть сповіді, дадуть овочі покути й проситимуть пробачення, і щойно тоді зможуть дістати прощення” (Правило 2).

Помісний синод в Аіде (506), Франція, вирішив, що ті, які б не причастилися на Христове Різдво, Великдень й Зелені свята, пере­стають бути членами Церкви. Остаточний закон у справі сповіді і святого причастя для Західної Церкви дав Латеранський Собор (1215), який зобов’язав усіх вірних у совісті, щоб принаймні один раз у році сповідалися і причащалися.

Після зникнення практики частого причащання, Великий піст стає для всіх вірних не тільки часом приготування до празника Пасхи, але й до річної пасхальної сповіді і причастя, яке здійс­нювали у Великий четвер, — день встановлення Євхаристії — або на сам празник Пасхи.

З тих часів, коли вже не всі вірні, а тільки деякі або й ніхто не причащався на Літургії, Східна Церква завела звичай, щоб тим, які не причащалися, при кінці Літургії давати антидор. Грецьке слово „антидорон” означає „замість дару”, себто замість святих Дарів. Це були рештки просфори, з якої на проскомидії вийнятий Агнець.

ПЕРШІ СТОРІЧЧЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

Наші предки, приймаючи святу віру з Візантії, перейняли також і приписи грецької Церкви того часу щодо сповіді і причастя. Ті приписи подає нам київський митрополит Георгій (1072) у сво­єму Уставі. „Хто гідний, — каже він у 9 правилі, — хай прича­щається Пречистих Тайн у всі неділі Великого посту, Великий четвер, Велику суботу, на Пасху, Вознесення Господнє, Зіслання Святого Духа, у Петрівку, на святого Петра, в день святих муче­ників Бориса і Гліба, на Преображення Господнє, Успення Пре­святої Богородиці, святого Миколая, Христове Різдво, Господнє Хрещення і Стрітення” (Голубинский Е., Исторія Русской Церкви, Т. І, пер. І, 2-а пол., с. 534).

Отже, ще майже 150 років до того часу, заки Латеранський Собор приписав Західній Церкві хоч раз у році під страхом тяжкого

гріха приймати святе причастя, у нас були приписи приймати його дуже часто, понад 20 разів у рік.

ПРАКТИКА ПІЗНІШИХ І НОВІШИХ ВІКІВ

Щодо сповіді і причастя, на особливу увагу заслуговують при­писи київського митрополита Петра Могили († 1647). У „Треб­нику”, виданому в 1646 р., він наказує всім парохам, щоб уже в сиропусний і перший тиждень посту пригадували своїм парафіянам, що в часі Великого посту мають відбути дві сповіді: одну на почат­ку, а другу при кінці Великого посту та причаститися. Під час трьох инших постів він наказує по разу сповідатися і причащатися. Він учить, що Церква встановила чотири пости в році, під час яких кожний християнин повинен посповідатися і причаститися.

Якщо б хтось був таким недбалим, що навіть раз у році в час Великого посту не відбув би сповіді і не причастився, то митро­полит Петро Могила наказує парохам таку людину публично три рази напімнути, а саме у Квітну неділю, Великий четвер і Велику суботу. І коли б вірний таки не виконав свого християнського обов’язку, то у Світлий вівторок треба його прилюдно відлучити від Церкви, доки не покається. А якщо б він помер у нерозкаянні, то не можна здійснювати церковного похорону. Тим, хто рідко сповідається і знову грішить, він радить сповідатися і причащатися кожного місяця і в деякі великі празники.

Східна Церква перед кожною сповіддю приписує т. зв. говіння, тобто особливе приготування, що триває сім днів, а в потребі три дні або принаймні один день. У часі говіння вірні за можливістю мають щодня бути в церкві на богослуженнях, зберігати строгий піст, більше молитися вдома, творити діла милосердя, роздумувати над своїми гріхами та в тому часі з усіма примиритися.

Замойський Синод (1720) наказує священикам нагадувати вір­ним, щоб принаймні три рази на рік сповідалися і причащалися: на Великдень, — цього дня під карою виключення, — на Успення Пресвятої Богородиці і Христове Різдво. А щоб говіння нікого не стримувало від сповіді, то Собор завважує, що, хоча піст є похваль­ним, але він не належить до цілості сповіді.

Львівський Синод (1891) також говорить про часту сповідь, причастя та наш традиційний звичай сповідатися і причащатися принаймні три рази в році. Недбалих у тій справі Собор наказує надоумити та пригадати кару відлучення від Церкви.

До щоденного й частого причастя Церква не вимагає спові­датися кожний раз. Можна й більше разів причащатися без сповіді, якщо хтось довго не допускається тяжкого гріха. Малі гріхи не є перешкодою до святого причастя. У практиці можна щодня прича­щатися, а сповідатися — раз у місяць.

Пресвята Євхаристія — це найсвятіше таїнство з усіх таїнств, бо в ньому під виглядом хліба й вина перебуває правдивий і живий Ісус Христос, наш Спаситель, Бог і Господь. Другий Ватиканський Собор каже, що „в Літургії, зокрема в Євхаристії, немов із джерела, спливають на нас ласки та з найбільшою успішністю осягається освячення людей у Христі, і Боже прославлення, до якого, немов до мети, зміряють усі инші діла Церкви” (Конституція про Святу Літургію, § 10). Тому Собор радить, щоб ми нашу участь у святій Літургії лучили зі святим причастям: „Дуже поручається оцю дос­коналішу участь у Службі Божій, коли то, після причастя свяще­ника, вірні приймають Тіло Господнє з того самого Жертвопри­ношення” (§ 55).

Тож хай і для нас ці два великі і святі таїнства будуть постій­ним джерелом любови до Бога і ближнього, нашої віри, нашої святости та запорукою нашого вічного щастя за словами самого Христа Господа, Який каже: „Хто їсть моє Тіло і п’є мою Кров, той має життя вічне, і я воскрешу його останнього дня” (Йо. 6, 54).

o. Катрій Юліян ЧСВВ, Пізнай свій обряд – Джерелo: https://www.truechristianity.info/ua/books/know_your_devotion.php

Фото і відео – Джерелo: https://www.facebook.com/olga.fostyk/posts/pfbid0dCteQSvv9enM3L3NBuNEDHA1hnja43CVfrK9ZFt1Waw8wNHVHWzJaTD3KtjS3hdbl

о. Петро Фостик