Святий мученик Платон був від країни Галатійської із міста Анкирського, брат святого мученика Антіоха, народжений од християнських батьків і вихований у благочесті. Не дійшовши ще зрілого віку, вже виявився зрілим у чеснотах, мужем був у юначому віці, хоча й молодий літами, а розумом старий. Дерзновенно проповідував Христа, предвічного Бога, посеред безбожних ідолопоклонників і навчав зваблених людей, щоби пізнали істину і від зваби бісівської навернулися до Бога, через що схоплений був од невірних і до ігемона Агрипина на суд приведений.
Був же тоді Агрипин у Дієвому храмі, і там сів судити ісповідника Христового. Зиркнувши на нього, рече: “Цілий світ веселиться з богами своїми, ти ж пощо облудно відвертаєшся від них?” Відповів святий: “Це ви в облуді, покинувши Бога, що створив небо й землю і всі прикраси їхні, а поклоняєтеся каменю й дереву, яке гниє, — ділові рук людських”. Агрипин же рече: “Це твоя юність чинить з тебе дерзновенного й безчинного, скажи-но мені ім’я своє, як звешся і з якого ти міста?” Святий же відповів: “Християнин я”. Ігемон же мовить: “Ім’я своє скажи, від батьків дане тобі, бо я сам знаю, що християнин ти. Цар же заповів, щоб ніхто не смів називатися з-поміж людей християнином”. Святий же каже: “Батьки Платоном мене назвали, а є я рабом Христовим від черева матері своєї і громадянин цього міста. Тепер же заради благочестя стою на неправедному твоєму суді, чекаючи неповинної смерті, її ж я щиро за Господа мого бажаю: чини ж бо, що маєш чинити”. Ігемон рече: “Не належить тобі, Платоне, про Розіп’ятого навчати і ім’я Його в умі своєму мати, бо царська держава повеліває тих, що ісповідують Його, віддавати смерті, а хто відкидається, — великими пошановувати дарами. Через це раджу тобі, щоб повинувався закону царському, і дістанеш собі користь ту, що позбудешся смертної пагуби”. Відповів святий Платон: “Я повинуюся моєму Цареві, за Нього й воїнствую, смерть же дочасну люб’язно вибираю, щоб бути наслідником вічного Царства”. Каже ігемон: “Розміркуй, Платоне, що тобі корисніше: чи живому бути, чи гірко померти?” Відповів Платон: “Промислить Господь за корисне мені”. Каже ігемон: “Чи ж не знаєш царських неодмінних уставів, що повелівають християнам, щоб або жертви богам приносили, або щоб погублені були?” Відповів святий: “Знаю устави Бога мого й чиню, що повелівають святі Його й животворні заповіді, а повелівають, що належить бісівські жертви відкинути, а єдиному істинному служити Богові; служу, відтак, Йому єдиному, ваших богів зневаживши, ти ж, за повелінням царським муч мене, як хочеш, бо це не нове для вас — християн мучити, а християнам — заради Христа страждати”.
Ігемон же Агрипин, наповнений бувши звіриним норовом, почувши святого, що не покоряється безбожній їхній волі і говорить насупроти, роз’ятрився на нього без міри і повелів відтак голого на землі його розтягти і приставив дванадцятеро воїнів, щоб, переміняючись, били святого. І битий був по всьому тілові без милосердя проздовж довгого часу, аж утрудилися воїни вельми; добрий же страждалець не утрудився, терплячи й ісповідуючи ім’я Господа свого Ісуса Христа. Коли ж перестали воїни бити, ігемон, ніби милосердствуючи над ним, почав лагідно до нього говорити: “Я тобі, Платоне, по-дружньому раджу, щоб відхилився від смерті до життя”. Відповів мученик: “Добре мені наказуєш, Агрипине, щоб ухилився від смерті до життя: тікаю ж бо від смерті вічної і шукаю життя безсмертного”. Агрипин же говорить із гнівом до святого: “Скажи мені, окаянниче, скільки є смертей?” Відповів святий: “Дві є смерті: одна дочасна, а друга вічна, також і життя є два: одне короткочасне, а друге безконечне . Агрипин-ігемон каже: “Покинь байки свої і поклонися богам, щоб від лютого збавився мучення”. Відповів святий: “Ані вогонь, ані рани, ані ярість звірів, ані вуд відняття не відлучать мене від живого Бога; не теперішній вік я возлюбив, але Христа мого, Який за мене помер та воскрес”. Тоді повелів ігемон святого Платона відвести в темницю. Коли ж його вели, ішов услід за ним люд, дивлячись на страждання його, як на якесь видовище. Було-бо між людей багато християн. Міцний же і великодушний Христовий мученик Платон наблизився до темниці, звернувся до людей і повелів, щоб замовкли, та й почав говорити велеголосно: “Мужі, що любите істину, знайте, що не з іншої причини пішов я на подвига цього страждання, але заради Бога того, що створив небо, й землю, і все, що в ній є. Вас же, коли є ви Христові, молю, щоб не нітились од того, що сталося. “Багато скорбот у праведних, але їх визволяє Господь із них усіх”. Прийдіте всі інші, і прийдемо разом до пристанища спокійного і до каменя, про якого великий апостол говорить: “Той камінь — був Христос”. Не знемагаймо в бідах, що їх приймаємо за благочестя, знаючи, що недостойні Страсті теперішнього часу “слави, що має з’явитися в нас”. Це сказавши, мученик увійшов до темниці і, схиливши до землі коліна, молився Богові, кажучи: “Господи Ісусе Христе, Творче і Промисленнику за всіх, дай рабам Своїм терпіння та перемогу! Дай і мені, смиренному й негідному рабу Твоєму, до кінця добре перетерпіти за ім’я Твоє святе і пошли ангела Свого, котрий збавить мене від звабного і всезлобного змія Агрипина, аби пізнали всі, що не є то боги, яких робить рука людська, але Ти один є Бог, довготерпеливий, багатомилостивий іпрепрославлений навіки. Амінь”.
Минуло сім днів, сів мучитель знову на судищі у храмі Дієвому і повелів поставити перед собою мученика. І спершу всіляке мучениче знаряддя перед ним поклав: конови мідні, чоботи із цвяхами, ложа розпечені, рожна гострі, кігті залізні, колеса та інше численне, сподіваючись ними устрашити безбоязного воїна Христового, і таке почав до нього говорити: “Я, о улюблений Платоне, бачачи твою юність і доброродство батьків твоїх та й жаліючи красу твого тіла, раджу тобі, перш ніж почну тебе знову мучити, щоб покуштував од жертв богів наших і щоб був єдиний із нами, знаючи те добре, що ніхто із тих, котрі противилися мені, не залишився живий, так само й супротивне: ніхто з тих, котрі повинувалися мені, не позбавився від мене обіцяних честі й дарів. Я ж, о красний Платоне, коли захочеш послухати мене, як батька, що добре тобі радить, можу єдину дочку свого брата дати тобі за дружину із численним багатством і назву тебе собі сином”. Блаженний же Платон посміявся й рече: “Бідний людиноненависний сине дияволовий і слуго сатанинський, коли б забажав житейськими солодощами пов’язатися й пойняти собі жінку коли б захотів, то чи не взяв би ліпшої від дочки твого брата; воістину я рабинь мав би кращих, аніж вона; тож тепер чи схочу пойняти її, коли залишив світ, з’єднавшись із Христом?” Тоді мучитель наповнився ярості і повелів покласти святого голого на мідяному ложі, а під ложе багато вугілля підкласти й розпалити, поливаючи на вогонь олію, і віск, і смолу, — і так тіло мученикове опаляти, зверху ж бити тонкими палицями, щоб і від биття, і від огненного опалення лютіше йому множилася болість. Так його довго мучили, і сказав Агрипин: “Окаянний, помилуй надалі себе самого, а коли не хочеш богам поклонитися, то скажи тільки такі слова: “Великий є бог Аполлон!” — і тоді мучити тебе перестану й підеш із миром у дім свій”. Святий-бо відповів: “Не буде такого, щоб я помилував тіло своє, а приготував душі геєну вогненну”. Коли минуло три години в тій муці, знятий був із ложа святий Платон, і віднайшлося тіло його ціле, здорове й ані сліду ран чи опалення вогненного не мало — ніби вийшов він із лазні, ще й велика добропашність од тіла його виходила, що всі, котрі близько були, дивувалися й говорили: “Воістину великий Бог християнський!” Ігемон же каже до святого: “Коли не хочеш принести жертви богам нашим, то тільки Христа свого відкинься, — і відпущу тебе”. Святий же відповів: “О безумний та безбожний! Що це воно, коли кажеш, щоб Спасителя мого відрікся? Чи ж хочеш, щоб я був тобі подібний нечестиво, чи ж не досить тобі своєї пагуби, але до неї хочеш привабити інших, котрі до числа воїнів Христових причислені? Відступи від мене, чинителю беззаконня, адже вірю Богові моєму, що не покине мене і не дасть мені впасти у твою погибель”. Агрипин же звівся з престолу свого й сам кинувся мучити святого. Розпалив відтак круглі заліза, підклав під рамена його і ребра його опалював, тоді два заліза вельми розпечені поклав на сочки мученикові — і вийшов дим із ніздрів його, бо навіть до нутрощів його сила вогненна сягла: гадали багато хто, що вже помре. Він-бо невдовзі каже до мучителя: “Мале є мучительство твоє, о кровопийче й лютий псе!” Тоді звів очі горі й каже: “Підставив я плечі свої на рани, а щоки свої — на удари, обличчя свого не сховав від плювання”. Не залиши мене, Господи, бо скорбота близько, “нехай не кажуть погани: “Де їхній Бог?” Дай мені, Ісусе Христе, рабу своєму, щоб збувся цілком супротивного мучительства, із дерзновенням постану перед Страшним твоїм Судом, закінчивши цього чудовного подвига, Тобі ж бо на кожному місці владицтва Твого належить слава, честь і держава тепер, і завжди, і навіки віків!” Коли ж сказав він: “Амінь!” — струснувся храм, і всі злякалися, одначе жорсткошийні не бажали пізнати сили Божої. Тоді повелів мучитель розкроїти на ньому шкіру його на реміння і здерти її. Святий-бо відірвав одного ременя, що висів із плоті його, і жбурнув у лице Агрипину, кажучи: “Нелюде, і більше всіх звірів лютіший, не бажаєш пізнати Бога, що створив нас за образом своїм, не милуєш плоті такої ж, якою і ти є обкладений, і насолоджуєшся, дивлячись, як вуда мої дробляться! Одначе муч мене лютіше, щоб твоє нелюдство, а моє ж терпіння всім явлено було, я ж бо заради Христа мого все це солодко терплю, щоб благодать Його віднайти в майбутньому віці”. Агрипин же рече до нього: “Пощо, безумний бувши, сам свого тіла не помилуєш і не зважаєш, що нутрощі твої крізь ребра вилазять, але ще й не припиняєш богів ганьбити і мене на гнів підіймати?” По тому повелів святого підвісити на дереві й обідране тіло бити доти, доки решта плоті від кісток відпаде, а вся кров виллється, а святе лице його залізними кігтями так здерли, що ані сліду не залишилося образу людського, але самі тільки оголені кістки, одначе, вільного язика маючи, докоряв він мучителю за суворість і проклинав ідолів та ідолопоклонників. Рече ж мучитель: “О Платоне! Коли б ти не був такий жорстокий та непокірний, став би ти, як той премудрий Платон, князь філософів, що написав божественні догми”. Святий же відповів: “Хоча й одного є імені із Платоном, але не спільних звичаїв, ім’я ж не може з’єднати тих, кого розділяють звичаї, через це ні я Платону, ані Платон мені не є подібний, окрім самого імені; я ж бо навчаюся і вчу тієї філософії, яка є Христова; він-бо навчитель тієї філософії, котра є буйство у Бога. Писано відтак є: “Я погублю мудрість премудрих, а розум розумних відкину”. Написані ж од Платона догми, що їх звеш божественними, є неправдиві байки, які хитрістю слів розкладають розум незлобивих”. Коли перестав говорити Платон, замовк і Агрипин, не знаючи, що більше супроти нього сказати і що з ним чинити, і дивувався великому його терпінню та дерзновенним відповідям. Повелів же відвести його до темниці і не давати нікому від знайомих його приходити до нього, однак, аби не вмер, наказав на всяк день хліба й води йому давати: не знав-бо, окаянний, що “не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із вуст Божих”. Мученик же Христовий не приймав од рук нечестивих нічого, а пробув без їжі та пиття вісімнадцять днів, аби сповнилося щодо нього писання: “А праведний житиме вірою своєю”, — сподівався-бо на Того, Котрий зберіг Даниїла поміж левів у рові, вірив, що Той і його живитиме в темниці непогибною їжею. Сторожа ж, бачачи, що не приймає хліба ані води, каже йому: “їж, чоловіче, і пий, щоб не помер, бо будемо ми в біді через тебе . Блаженний же відповів: “Не думайте, братіє, що помру, не приймаючи вашої їжі; ви-бо харчуєтеся хлібом, а я живлюся словом Божим, що пробуває вовіки. Вас насичують м’яса, мене ж насичують святі молитви. Вас веселить вино, мене ж звеселяє Христос — лоза істинна”.
Після тих днів ігемон Агрипин, бачачи, що не може нічим Платона від Христа відвернути, засудив його на мечне усічення. І виведений був поза місто, випросив собі час на молитву, звів руки свої горі, кажучи: “Дякую Тобі, Господи Ісусе Христе, що святим Своїм іменем захистив Ти мене, раба Свого, од зваби ворожої і дав Ти мені благодать, щоб протяг піднятого заради Тебе подвига добре здійснив. І тепер молю тебе: прийми в мирі душу мою, бо благословенний Ти навіки. Амінь”. Тоді, схиливши святу свою голову, сказав до того, що мав усікати його, воїна: “Чини, друже, що тобі повелено!” І тоді усічений був. Так святий мученик Платон чинив подвига і помер за Христа, тож нехай живе й царює з Ним навіки.
У той самий день
Святий мученик Роман був із Палестини, диякон церкви Кесарійської, у час же гоніння нечестивих на християн пробував ув Антіохії, проповідуючи слово й утверджуючи вірних, щоб були непохитні в Христовому сповіданні. Коли ж нечестивий єпарх Асклипіяд хотів до основи зруйнувати християнську Церкву, підняв Роман вірних людей супротивитися єпархові і не дати йому руйнувати храма, кажучи до одновірців: “Бран тепер нам має бути за олтарі Божі. Асклипіяд-бо ворог є вітчизні, бажає Бога в нас відняти. Добре, отож, учинимо, коли, захищаючи олтарі Божі, впадемо побиті на порозі святого храму, бо хоча б на який бік не випала війна, ми, християни, переможцями явимося, коли не дамо розорити дому Божого, та у воюючій Церкві торжествувати будемо. Коли ж упадемо при своєму олтарі побиті, то в торжествуючій Церкві, котра є на небесах, переможну пісню заспіваємо”. Так кажучи, збудив усіх стати до крові при святому храмі і не попустив єпархові ввійти до храму й розорити його.
Трапився на той час якийсь ідольський празник, і зійшлося багато невірного люду в ідольське капище із жінками та дітьми. Святий-бо Роман, розпалившись божественною ревністю, замішався поміж той нечестивий люд і велеголосно почав викривати їхній блуд. А ще й самого Асклипіяда, єпарха, який заходив до ідольського храму, притримав, кажучи: “Звабився ти, єпарше, йдучи до ідолів, не є бо ідоли богами, але один є Бог істинний Ісус Христос”. І тоді повелів єпарх схопити його і вельми бити в уста. Відтак сів на судищі, дуже принуджуючи його відректися від Христа. Бачачи, що не покоряється тому злу, повелів мучити його: підвішений-бо був і всіляким знаряддям битий і кігтями залізними шарпаний. Він-бо, в тих муках висячи й доблесно терплячи, сповідував єдиного Бога, всіх Сотворителя, докоряючи єпархові за безум’я, бо не хоче пізнати істини. Так святий страждав і мужньо у муках віщав, а численний люд невірних та вірних там стояв, дивлячись на подвига Христового страждальця.
Стояло там неподалік одне християнське хлопча, на ймення Варул, на нього-бо зирнув мученик і сказав мучителю: “Це хлоп’я мале розумніше є за тебе, старого, хоча й малолітнє, одначе знає істинного Бога, ти ж бо, маючи повні літа, не пізнав його”. Єпарх же покликав до себе хлопчика і запитав його: “Якого Бога пошановуєш?” Хлопчик відповів: “Христа пошановую”. Знову запитав єпарх: “Що є ліпше: чи єдиного Бога пошановувати, чи багатьох?” Відповіло хлопча: “Ліпше пошановувати єдиного Бога Ісуса Христа”. Знову єпарх рече: “Чим ліпший є Ісус Христос над усіх богів?” Малий відповів: “Тим ліпший Христос, що істинним є Богом, і Він створив усіх нас, ваші ж боги біси є і не створили нічого”. І на інше численне той малий переконливо говорив, нібито був премудрим богословом, — Дух-бо Святий, у ньому діючи, чинив із вуст його хвалу, щоб був посоромлений нечестивий єпарх та всі ідолопоклонники. Здивувався мучитель і всі, що з ним були, розумному хлопцю та премудрим словам його і, наповнившись великого сорому, що не може його слів пересилити, повелів відтак того малого бити без милості різками. Били довго, і почав знемагати й пити попросив. Мати ж його, яка там стояла поміж людей і дивилася з радістю на страждання сина свого, бачачи його, що знемагає і пити просить, підняла голоса свого із гнівом, сварячись на нього й велячи, щоб терпів мужньо до кінця. Повелів відтак мучитель мечем посікти малого. Взяла його мати на руки свої і понесла на місце усічення, обіймаючи його й цілуючи, утішаючи його й укріплюючи, щоб не боявся, бачачи меча над головою своєю. Сказала: “Не бійся, солодке моє дитя, не страшись смерті, бо не вмреш, а живий будеш навіки. Не жахайся, квіте мій, бо по тому перенесений будеш у райські сади. Не бійся меча, бо, посічений бувши, підеш відтак до Христа і уздриш славу Його, Він-бо тебе прийме й обійме люб’язно, і житимеш із Ним у невимовній радості, співаючи із Його святими ангелами”. Так благочестива мати ота свою дитину втішала і донесла її на місце усічення, а коли усікли малого, зібрала мати кров його до чистої посудини і прийняла тіло його, омиваючи його радісними слізьми. І солодко цілувала, веселячись, що дитина її кров, од неї прийняту, за Христа пролила, і поховала чесно синове тіло.
Після усічення тієї дитини святий Роман був засуджений на спалення. Зв’язали його й довкола багатьма дровама обклали, і коли слуги не швидко підкладали вогонь і не підпалювали дров, чекаючи останнього від судді наказу, тоді святий ізсередини дров велеголосно заволав до тих, що мучили: “Де це вогонь? Пощо не запалюєте? Дайте мені вогню, полум’ям мене довкола обійміте!” Коли ж запалили вогонь і дрова вельми запалали звідусюди, раптово дощ великий пролився і вогонь загасив, а святий Роман залишився живий і нітрохи від вогню не був пошкоджений. По тому через дерзновенне його промовляння, бо глузував із нечестивих, і докоряв у безум’ї їхньому, і богів їхніх проклинав, а прославляв Христа, єдиного Бога, повелів мучитель відрізати йому язика. Він-бо сам послужливо слугам, котрі мучили його, язика свого із вуст висунув на відрізання. Коли ж відрізали богомовного язика, не замовк Христовий ісповідник, але понад єство і без язика говорив ясно, як і раніше, прославляючи єдиного Бога. Тоді в темницю вкинули його, і пробув у ній довгий час, маючи ноги в колоди забиті. Сповіщено про нього цареві Максиміяну, що після відрізання язика говорить добре. Цар же повелів задушити його, і зайшли воїни до темниці, наклали шнура на шию його і зачавили його. Так святий мученик Роман закінчив подвига страждання свого за Христа, в Його ж Царстві тепер прославляється, хвалячи Святу Тройцю навіки віків.
Дмитро Туптало, Житія Святих
о. Петро Фостик
