VІ НЕДІЛЯ ПІСЛЯ ЗІСЛАННЯ СВЯТОГО ДУХА. ОТЦІВ ШЕСТИ ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРІВ. ПРЕПОДОБНОЇ МАТЕРІ НАШОЇ МАКРИНИ, СЕСТРИ СВЯТОГО ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО.
СВЯТА ТАЙНА СПОВІДІ – ДАР БОЖОЇ ЛЮБОВИ Й БОЖОГО МИЛОСЕРДЯ (Шоста Неділя після Зіслання Святого Духа – Мт 9,1-8)
Проповідуючи одного разу в домі, оточений натовпом людей, так що нікому не можна було протиснутись до хати, Ісус побачив перед собою паралітика, якого друзі його опустили крізь розібрану стелю перед Спасителя. Вони побачивши, що їм буде неможливо дістатись до середини крізь двері, вилізли на крівлю дому, розібрали її й спустили недужого друга в тій надії, що Христос змилосердиться над ним i оздоровить його. Стан того паралітика символізує стан нашою душі в гріхом важким. Як нам відомо а навчання Церкви свято, наш Творець Господь Бог вже на початку сотворення світу мав на гадці ділитись а людьми своїм Божим життям, яким він сам живе, й безмежним щастям, що ним від віків втішається. Але те життя й щастя осягнемо лише за тією умовою, що повернемося до Нього такими, якими ми вiд Нього вийшли, тобто в станi ласки освячуючої, як діти Божі. Душа в стані ласки освячуючої може виконувати діла заслуговуючі на небо й, таким чином заслужити в Бога вічне щастя. Зате душа грішника, який вчи нив хоч би один важкий гріх, є вже мертва, непорушна, щось подібно як паралітик. Як він уже не може порушуватись, не може сам собі дати ради, так що його треба обертати, годувати, возити як немовля, так само й душа грішника сама собi нiяк ради не може дати. Вона віддана на ласку й неласку диявола, який використовує і стан тільки нате, щоб її чимраз то більше замотати в гріхи и урешті цілком певно погубити.
Душа грішника не тільки не може виконати діл заслуговуючих небо, але й узагалі ніяких надприродно добрих діл не може зробити. Чому, спитаєте? Бо вона перестала бути дитиною Божою й стала його ворогом, тому що стала по боці відвічного Божого ворога – диявола. Та й хоч би навiть вона в якийсь неможливий до подумання спосіб звершила геройське діло, то воно не мало б значення перед Богом, бо вона мертва в його очах, вона Йому немила. Стан душі в грiсi важкому – це неначе постiйна смерть, а й майбутнє перед нею, неначе страшний, кошмарний сон, бо тільки вічна пекельна кара стоть перед нею, від якої вона сама не може звільнитись. Ісус Христос так описує майбутнє душі з гріхом важким. Він, страшний Суддя, такими словами звернеться до всіх грішників у той грізний день страшного загального суду:
„Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й його ангелам! „ (Mт 25,41).
А описуючи страждання грішників, каже:
„I підуть вони на вічну кару…” (Мт 25,46) „А сини царства будуть вкинені геть у темряву кромішню, де буде плач і скрегiт зубів” (Mт 8,21; 13,42.50; 22,13; Лк 13,23).
Ось яке майбутнє жде кожного чоловіка, що вчинив хоч би один важкий гріх, якщо б Господь не був змилосердився й не послав свого єдинородного Сина, Спасителя світу. Він то своїми стражданнями й хресною смертю виєднав нам чудесні ліки, які оздоровлюють зранену гріхом душу, а то й повертають її до життя, коли грiх важкий позбавив й того життя ласки – синівства Божого. Ця ласка Христова обмиває душу від усяких гріхів, привертає їй синівство Боже й дає змогу далі заслуговувати собі в Бога вiчну нагороду в небі, виконуючи заслуговуючі на небесну нагороду діла. В сьогоднішній святій Євангелії показує нам Христос Спаситель, як легко Йому привернути душi до життя, подібно як привернути паралітикові змогу порушуватися. Та заки Христос привернув здоров’я безвладним членам тіла паралітика, Він каже до нього:
„Бодрись, сину, відпускаються тобi твоï гріхи” (Мт 9,2).
Цими словами Ісус привертав життя завмерлій душі паралітика, що його вiдняли в неї гріхи важкі. Ці слова Спасителя спричинили обурення серед фарисеїв, бо так вони думали в своїх серцях:
„Цей чоло вік богохулить! Хто ж бо може відпускати гріхи, крім одного Бога?” (Лк 5,21).
Так думаючи, вони дійсно мали рацію, лише вони дійшли до фальшивого висновку. Не хотіли бо далі слідкувати за доказами Христа, тобто, що Він сам є Богом і з тiєї причини має право й силу прощати гріхи людські. Тому в своїй доброті Ісус хоче спрямувати їх на добру дорогу, виявляючи їхнi гадки, яких також ніхто інший крiм Бога не міг знати, й допомагаючи своїми доводами для їхнього вірного висновку. Звертаючись до них, Він каже:
„Чого ви думаєте лукаве в ваших серцях? Що легше сказати: Відпускаються твої гріхи, – чи сказати: Встань і ходи!” (Мт 9,4c).
Кожний за нас знає, що обидві речі, тобто привернення здоров’я безвладним членам тіла й привернення над природного життя душі з гріхом важким, є однаково неможливим для звичайної людини. Але, в другого боку, той хто чудом в одну мить може привернути здоров’я тiлу чи володіння безвладними членами, той може так само одним словом звільнити душу від гріхів. Чому спитаєте? Бо обидві ці речі довершув одна й та сама всемогутня сила несотворено Істоти, тобто Господа Бога. А тому, що він сам є Бог, Ісус Христос, що звершує оздоровлення паралітика, вказує на те, що він с правди вий Бог, і тому мав право й владу відпускати гріхи. Тому й каже: «Та щоб ви знали, що Син Чоловічий мас владу на землi вiдпускати гріхи каже розслабленому:
„Встань візьми твою ноші й iди до свого дому. Той устав і пішов до свого дому” (Мт 9,6c).
Цим своїм чудом, яке є ділом Божим, тому що в поза, понад чи проти законів природи, вказує Христос, що Він – дійсно Бог живий, тобто творець природи, тим-то й не потребує в’язатися законами природи.
Коли ми так прислухуємось цій події, то подивляємо Спасителя радше задля його чудесного привернення здоров’я тілу розслабленого, ніж задля оживлення Його гріхом умертвленої душі. Хоч чудо воскресення душi є значно більше ніж чудо оздоровлення тіла. Це, здається, с також причиною того факту, що ми ще й досі не доцiнюємо чудес, що їх Христос робить у сповідальниці, коли за посередництвом своїх слуг священиків привертає здоров’я, а то й життя душам людським. Коли говорити з людьми, то вони дуже часто неґативно висловлюються про св. Тайну Сповіді, хоч вона с одним з найбільших дарів Господа Бога для людства. Деякі навіть духовні, тобто священики, вважають, що її треба скасувати, або заступити якоюсь загальною сповіддю, де люди самі перед Богом визнавали б гріхи та приймали б отак спільно розрішення від священика. Забувають вони, що Тайна Сповіді є неначе Божий суд над грішником, у якому той сам себе оскаржує перед Божим представником – священиком, упокорює себе перед Богом, і задля того впокорення, задля щирого жалю й бажання поправи одержує вiд самого Бога прощення своїх гріхів, подібно як той покірний митар у притчі
„Про Митаря и фарисея”. Деколи доводиться почути з уст людей такі нерозумні слова: „Великодні свята-це дуже гарні свята, але оця шептанина мене зi свiту гонить!”
Так виразилась одна жінка, говорячи про заповідь Церкви щодо обов’язку Великодної Сповіді. Нерозумна вона бо не знав, що без тiєї Святої Тайни, яку Ісус установив негайно після свого воскресіння словами
„Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте, задержаться” (Йо 20,22c),
людям було б майже неможливо доступити прощення гріхів, тим – то й осягнути вічне щастя в небі.
Ми ж однак розуміємо, яким великим добром є оця Тайна Христова, тому повинні її дуже високо цінити. А найкраще цінитимемо її, коли будемо приступати до неї й гiдно її принимати, знаючи, що вона є знаменитим засобом у боротьбі проти тiєї страшно зарази душі, проти гріха. А тому, що ми дуже схильні до гріхів, та й дуже часто ображуємо ними нашого Творця, а отже наражуємося на його гнів, ми так само часто повинні користати з тiєї Тайни примирення, перепрошення розгніваного Творця. Та й не лиш ми самі повинні в неї користати, але також повинні поучувати наших ближніх, яка вона цінна й якими успішними ліками є вона проти гріхів. Бо вона не тільки обмиває душу з усякого гріховного бруду, але також дає їй силу боротись успішно проти покус і стримуватися від дальших образ Господа Бога.
о. д-р М.І. Любачівський
Принесли до нього розслабленого, що лежав на ношах
Роздумуючи над оздоровленням Ісусом Христом розслабленого чоловіка, про яке розповідає Євангеліє цієї неділі, хочу поділитися з вами дорогі читачі кількома своїми думками.
Людей, яких оздоровив Ісус з різних недуг, можна поділити на дві групи: перша група, це ті особи, котрі самі зверталися до Ісуса про допомогу, як наприклад двоє сліпців; друга група обіймає хворих, за оздоровлення котрих просили Ісуса чи приводили до Нього батьки, товариші.
Розслабленого чоловіка, про котрого розповідає Євангеліє цієї неділі, принесли до Ісуса Христа четверо товаришів. Така поведінка товаришів має важливе духовне значення. Вона вказує на те, що Бог дає нам свою поміч не тільки безпосередньо, відповідаючи на нашу особисту молитву до Нього, а часто допомагає нам через людей, через різні обставини життя.
Прихід чоловіків з розслабленим другом до Ісуса був практичним виявом їхньої віри і надії на Бога. Так само наша надія на Бога виявляється не тільки в молитві до Бога про поміч, а потребує практичних кроків: прийняття ліків у недузі, звернення до лікаря на консультацію, пройти обстеження, при потребі скористатися порадою друзів, фахівців у вирішенні життєвих справ. Чому так важливий цей практичний прояв надії? Бо як навчає апостол Яків, що віра без діл мертва, подібно надія без діл є безплідна, не приносить нам бажаних плодів.
Говорячи про практичний прояв надії в нашому духовному житті, треба пам’ятати, що християнська віра і надія, це не якесь магічне дійство, де людина вважає, що достатньо висловити Богу свою потребу, і все решту вирішиться самостійно, без жодних наших старань. Віра і надія на Бога потребує також наших практичних дій, видимої, практичної співпраці з Богом. Цю думку потверджують відомі слова святого Августина, котрий сказав так:
„Бог створив нас без нашої участі, але без нас спасти нас не може”
Один молодий чоловік, який вирішив стати пустельником, одного разу прийшов до старого монаха і почав жалітися на спокуси. Монах потішив його і пообіцяв у своїх молитвах просити за нього Бога. Але через деякий час він знову прийшов і сказав, що диявол спокушає завжди його однаково. Монах і тепер відправив його з потіхою, а сам приклякнув і почав просити Бога, щоб виявив йому причину, для чого сатана такий впертий. На те Господь дав побачити святому монахові під час молитви печеру цього молодця — він спокійно лежав собі, зі зложеними на грудях руками. Тепер монах-старець зрозумів, у чому суть справи. Прикликав молодого пустельника до себе і сказав йому, що причиною його спокус є духовна байдужість. Якщо ти почнеш працювати над собою, чувати і молитися, спокуси відійдуть від тебе. Тоді пустельник почав вставати дуже рано, часто думати про свою душу і старанно виконувати духовні вправи, і диявол згодом відступив від нього.
Так, як наша любов до Господа Бога найкраще проявляється через добре ставлення до ближніх, так і надія на Бога проявляється у житті через діла, через звернення до людей про допомогу. Пояснити і потвердити це можна словами Христа з науки про страшний суд: „Усе що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили” (Мт. 25, 40). Застосовуючи ці слова до пояснення християнської надії, можемо сформулювати їх так: „Усе, з чим ви зверталися у дусі віри і надії до своїх ближніх, ви зверталися до мене”.
Стараймося, отже, постійно виявляти і зміцнювати нашу надію на Бога добрими ділами.
Коли наша надія на Бога, за прикладом товаришів розслабленого чоловіка, буде набувати щораз більше практичного виміру, вона допоможе нам краще відчувати її плоди, тобто Божу поміч і Божу присутність у нашому житті, буде щораз більше наповнювати душу миром і радістю, котрі будуть виразними знаками Божої допомоги нам.
о. Михайло Чижович, редемпторист –
Ряд.: Апостол: ДО РИМЛЯН ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ.
Браття, маємо, згідно з даною нам благодаттю, різні дари: коли дар пророцтва, виконуймо його мірою віри; хто має дар служіння, нехай служить; хто навчання, нехай навчає; хто напоумлення нехай напоумляє. Хто дає – у простоті; хто головує – дбайливо; хто милосердиться – з радістю.
Любов нехай буде нелицемірна; ненавидьте зло, приставайте до добра. Любіть один одного братньою любов’ю. Пошаною один одного випереджайте. В ревності не будьте ліниві, духом горіте, Господеві служіте; веселі в надії, в горі терпеливі, в молитві витривалі; святим у потребах помагайте і дбайте про гостинність.
Благословляйте тих, що вас ганять; благословляйте, не проклинайте.
Отців: Апостол: ДО ЄВРЕЇВ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ.
Браття, пам’ятайте про наставників ваших, які звіщали вам слово Боже, і, дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру. Ісус Христос учора й сьогодні – той самий навіки.
Не дайте себе звести різними та чужими науками; воно бо добре укріпити серце благодаттю, не стравами, які не принесли ніякої користи тим, що їх тримались. У нас є жертовник, з якого не мають права їсти ті, що при наметі служать. Бо м’ясо тих звірят, кров яких первосвященик вносив у святиню за гріхи, палиться за табором. Тому й Ісус, щоб освятити народ власною кров’ю, страждав поза містом. Вийдімо, отже, до нього поза табір, несучи наругу його, бо ми не маємо тут постійного міста, але майбутнього шукаємо. За його посередництвом приносімо завжди Богові жертву хвали, тобто плід уст, які визнають його ім’я. Добродійства та взаємної щедроти не забувайте: такі бо жертви Богові приємні.
Ряд.: Євангеліє: ВІД МАТЕЯ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.
В той час, як увійшов Ісус у човен, він переплив і прибув у своє місто. І от принесли до нього розслабленого, що лежав на ношах. Побачивши їхню віру, Ісус сказав розслабленому: – Бадьорися, сину, твої гріхи відпускаються.
Тут деякі з книжників заговорили між собою: – Він хулить.
Ісус, знаючи їхні думки, каже: – Чого лукаве думаєте в серцях ваших? Що легше сказати: твої гріхи відпущені – чи сказати: встань і ходи! Та щоб ви знали, що син чоловічий має владу на землі гріхи відпускати, – каже розслабленому, – встань, візьми твої ноші і йди до свого дому.
Встав той і пішов до свого дому. Народ же, бачивши це, налякався і славив Бога, що дав таку владу людям.
Отців: Євангеліє: ВІД ЙОАНА СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.
В той час Ісус, підвівши очі до неба, сказав: – Отче, прийшла година. Прослав свого Сина, щоб Син твій тебе прославив, згідно з владою, яку ти дав йому над усяким тілом: дати життя вічне тим, яких ти дав йому. Це – вічне життя, щоб пізнали тебе, єдиного істинного Бога, та Ісуса Христа, якого послав єси. Я прославив тебе на землі: виконав діло, яке ти дав мені виконати. Тепер, отже, прослав мене, Отче, у себе, тією славою, яку я мав у тебе, перш ніж постав світ.
Я об’явив твоє ім’я людям, яких ти дав мені зо світу. Вони були твої, і ти дав їх мені, і вони зберегли твоє слово. Тепер вони зрозуміли, що все, що ти дав мені, від тебе походить; слова бо, що ти дав мені, я дав їм, і вони прийняли й таки справді зрозуміли, що я від тебе вийшов, і увірували, що ти мене послав.
Я молюся за них, не за світ молюся, а за тих, яких ти дав мені, бо вони твої. І все моє – твоє, і твоє – моє, і я прославився в них. Я більше не у світі, але вони у світі, і я йду до тебе. Отче святий, ради імени твого бережи їх, тих, яких ти дав мені, щоб вони були одно, як і ми. Коли я був з ними у світі, я беріг їх у твоє ім’я; я стеріг тих, яких ти дав мені, і ніхто з них не пропав, крім сина погибелі, щоб збулося Писання. Тепер же йду до тебе й говорю це у світі, щоб вони мали у собі радість мою повну.
Рм. 12, 6-14. «Маючи ж, згідно з даною нам благодаттю, різні дари»
У нашій Вселенній живуть мільярди людей, але ніколи не знайдемо людей досконало подібних. Навіть дуже подібні близнята і то різняться характерами, вподобаннями, здібностями. Те, що ми різні, свідчить, що Бог кожного дуже цінує і любить, тому, творячи кожну особу, дає їй унікальний набір рис і дарів.
Ми, як правило, не зауважуємо усього цього в собі, а замість того, щоб знати свої таланти і ними служити ближнім, заздримо іншим або нарікаємо, що вони мають, а ми не того маємо.
Вміймо бути уважні, користуймося дарами, якими нагородив нас Господь, і не забуваймо Йому дякувати!
Мт. 9, 1-8. «Побачивши їхню віру, Ісус сказав розслабленому: “Бадьорися сину, твої гріхи відпускаються”».
Унікальний випадок, який ще раз показує важливість віри, подає нам Євангеліє. Бачимо, що не через віру людини, яка потребує зцілення, Бог дає їй оздоровлення, а через віру інших людей. Євангеліє навіть не вказує, ким був цей розслаблений, нічого не пояснює про його віру, але показує віру інших людей.
Саме відповідно до нашої віри, відповідно до того, наскільки настирливо й наполегливо ми взиваємо до Бога, за нашою молитвою Господь може творити багато різних чудес для інших людей.
Ніколи не зневірюймося, коли бачимо навколо щось таке, чого, здавалося б, не можемо змінити особисто, на що не можемо вплинути. Молімося, просімо Творця, взиваймо до Господа. І за нашою молитвою, за нашою вірою Він може це змінити.
Як за вірою інших Господь зцілив розслабленого, так і за нашою вірою Господь зможе дуже багато зробити в житті інших людей!
Йо. 17, 1-13. «Отче святий! Заради імени Твого бережи їх, тих, що їх Ти мені передав».
Хоча ми знаємо, що Христос об’явив правду про Бога – про Отця, Бог явив нам Сина, але й знаємо також, що людина завжди схильна дивитися на правду суб’єктивно, зі своєї «дзвіниці». І тому це об’явлення про Христа люди починали час від часу трактувати по-своєму, з’являлися єресі, що є і дотепер.
Отці Першого Вселенського собору, яким присвячена сьогоднішня неділя, проголосили певні догми – Символ віри, зокрема його першу частину, щоб окреслити нашу віру: що ми віримо в Бога, в Сина Божого Ісуса Христа, що маємо ту віру, яку Христос нам передав.
Стараймося цю нашу віру пізнавати, щоб могти передавати наступним поколінням Добру Новину, яку явив нам Христос, цю віру, яку досвідчили апостоли й передали іншим учням, а ті – іншим поколінням.
Маємо нашу віру знати, щоб її у чистоті передати іншим!
Владика Венедикт (Алексійчук)
СВЯТИХ ОТЦІВ ШЕСТИ ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРІВ
У тяжкі для Христової Церкви часи, зокрема, коли ширилися єресі, Церква скликала Вселенські Собори;патріярхи, митрополити, єпископи та інші уповноважені ними духовні особи з’їжджалися на наради, за прикладом святих апостолів, які скликали в Єрусалимі нараду, звану також Собором. Якщо такий Собор, скликаний Римським папою, під його або його представників проводом, вирішував щось у справах віри, тоді те рішення називалося догматом, тобто непомильною правдою, що зобов’язує всіх вірних під тяжким гріхом. Це означає, що кожен, хто такий догмат відкидає або піддає сумніву його правдивість, тяжко грішить;а якщо при цьому свою хибну думку проголошує публічно, то підпадає під церковну анатему. Собори, на яких вирішувалися найважливіші церковні справи, називаються “вселенські”, тобто всесвітні. Згідно з навчання Христової Церкви, в нарадах Вселенських Соборів співдіє Святий Дух, як був Він і з апостолами, що зібралися на своєму Соборі. Оголошуючи рішення свого Собору, вони сказали:“Подобалось бо Святому Духові й нам…” (Ді. 15, 28), тобто Святому Духові й апостолам сподобалося саме так, а не інакше вирішити. Рішення Собору завжди мали бути затверджені папою Римським.
Соборами називаємо також і менші зібрання єпископів якогось краю для вирішення питань помісної Церкви;ці собори не мають такої ваги, як Вселенський Собор, і їх рішення не можуть бути догматом. Вони називаються помісні, а їх рішення також мають бути затверджені Римським папою.
Свята Церква нині святкує пам’ять перших шести Вселенських Соборів.
Перший Собор був скликаний до Нікеї у 325 р. А оскільки Христова Церква почитає його пам’ять 28 травня окремою службою, то його перебіг ми описали у цей день. На ньому був прийнятий догмат, що Ісус Христос є істинним Богом, й усталено Символ віри аж до науки про походження Святого Духа.
Другий Собор був скликаний до Царгорода 381 р. проти єресі Македонія. Тут доповнено Символ віри. Докладний перебіг цього Собору ми подали 22 травня, бо Церква вшановує його окремою службою у цей день.
Третій Собор відбувся в Ефесі 431 р. проти єресі Несторія. Прийнято догмат про єдність двох природ в Христі – Божої і людської – та визнання Пресвятої Діви Богородицею.
Четвертий Собор (451 р.) в Халкедоні засудив Євтихія. Прийнято догмат, що Ісус Христос є істинний Бог та істинний чоловік;в Ісусі Христі треба визнавати дві природи, які співіснують “незмішано, нероздільно, невіддільно і незмінно”.
П’ятий Собор відбувся в Царгороді 553 р. Він затвердив рішення Халкедонського Собору і засудив монофізитів, прихильників єресі Євтихія, яких підтримували цісарі Зенон і Юстиніян, що хотіли погодити науку Христової Церкви з єретичними блудами і самі впали у великий блуд.
Шостий Вселенський Собор відбувся в Царгороді 680 р. проти єресі монотелитів, які навчали, що Ісус Христос мав лиш одну волю – Божественну – і одне ділання. На Соборі прийнято догмат, що “в Ісусі Христі були дві волі і дві дії (енергії) нероздільні і незмішані, так, що людська воля не противилася Божій волі, але завжди їй корилася”.
Пам’ять цих шести Вселенських Соборів Христова Церква вшановує сьогодні. У них брали участь великі святі і світила Церкви – люди, що багато терпіли за правду, нам і всім вікам на науку, що краще дати вирвати собі з грудей серце, але віру – ніколи.
Стихири на „Господи, взиваю я”
Велике чудо! Творець невидимого* постраждав видимо з-за свого чоловіколюбства,* і воскрес як безсмертний.* Тож прийдіть, племена народів, і поклоніться йому,* бо його милосердям ми визволились з омани* і навчились величати єдиного Бога в трьох особах.
Вечірній поклін приносимо тобі невечірньому світлу,* що на кінець віків, через тіло, немов у дзеркалі,* видимо засяяло світові й зійшло аж до аду;* там розвіяло застоялу темряву,* і сяйво воскресіння заблисло народам.* Світлодавче Господи, – слава тобі!
Із лона зродився Ти перед зірницею, від Отця без матері перед віками, хоч Арій і вважає Тебе творінням, а не Богом, дерзаючи причисляти Тебе, Творця, до творінь безумно, полум’я вогню вічного собі збираючи цим. Та Собор, що в Нікеї, Сином Божим Тебе проголосив, Господи, Отцю і Духові сопрестольним.
Із лона зродився Ти перед зірницею, від Отця без матері перед віками, хоч Арій і вважає Тебе творінням, а не Богом, дерзаючи причисляти Тебе, Творця, до творінь безумно, полум’я вогню вічного собі збираючи цим. Та Собор, що в Нікеї, Сином Божим Тебе проголосив, Господи, Отцю і Духові сопрестольним.
Христову ризу, роздерту і розтерзану псів щелепами, ви мудро зшили, всечесні отці, бачити наготу Його ніяк не зносячи, як Сим та Яфет – отцівську в древності; ви посоромили безтямного та його однодумців – Арія, люті однойменного.
Христову ризу, роздерту і розтерзану псів щелепами, ви мудро зшили, всечесні отці, бачити наготу Його ніяк не зносячи, як Сим та Яфет – отцівську в древності; ви посоромили безтямного та його однодумців – Арія, люті однойменного.
Македонян і несторіан, євтихіан і діоскорян, аполлінаріан, савелліан і севірян – вовків лютих, що прийшли в овечих шкурах, ви далеко від стада Спасового, як істинні пастирі, відігнали, нагими, без овечих шкур, тричі нещасних виставивши прекрасно. Тому вас ублажаємо.
Македонян і несторіан, євтихіан і діоскорян, аполлінаріан, савелліан і севірян – вовків лютих, що прийшли в овечих шкурах, ви далеко від стада Спасового, як істинні пастирі, відігнали, нагими, без овечих шкур, тричі нещасних виставивши прекрасно. Тому вас ублажаємо.
Люди Божі,* вірні слуги й служителі Господні,* мужі прагнень, вибрані посуди,* стовпи й підпори Церкви, спадкоємці Царства!* Не вмовкаючи, взивайте за нас до Господа.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
У той самий день
ПРЕПОДОБНОЇ МАТЕРІ НАШОЇ МАКРИНИ, СЕСТРИ СВЯТОГО ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО
Тропар (г. 2):
Жениха свого смерть побачивши, розважила те тлінне життя і марноту світу. Звідси й спонуку взяла ти і стала невістою нетлінного обручника, здобуваючи собі на його любов повздержністю і покорою. Тому й нині тішиться з ангелами, преподобна Макрино, дух твій.
Кондак (г. 4):
Бога благого усім серцем полюбила ти, преподобна Макрино, і його хрест святий на рам’я взяла та ревно пішла за ним. Тому й здобула ти прощення
У житії святого Василія Великого ми згадували, що майже вся його родина була свята. Нині споминаємо найстаршу сестру святого Василія – Макрину. Щасливі батьки, які самі стали святими і до святости привели своїх дітей. Батько святих Василія і Макрини, на ім’я Василій, був чоловіком великої вчености і ще більшого благочестя, він був першим учителем Василія, він послав його до школи, а помер тоді, коли Василій був в Атенах.
Кілька слів слід сказати про матір святих Василія і Макрини, святу Емілію. Дочка ісповідників за Христову віру залишилася круглою сиротою, до того ж без маєтку, який забрали мучителі її батьків. Прекрасна лицем, чиста душею і серцем, надзвичайно освічена і начитана (попри молодий вік) у Святому Письмі, Емілія вийшла заміж за молодого адвоката Василія. Під началом свекрухи, святої Макрини старшої, жінки надзвичайно розумної, душа Емілії стала на дорогу досконалости. Макрина старша взялася також за виховання її дітей, найстаршої Теклі (яку згодом назвуть Макриною, на честь її бабусі) і Василія. Святий Василій не раз визнавав, як він завдячує своїй бабусі і матері. В одному з його листів читаємо:“Те розуміння Бога, яке я набув в молодості від своєї блаженної матері і бабусі Макрини, залишилося в мені до нині”.
Бог поблагословив подружжя святого Василія (батька) і святої Емілії десятьма дітьми;найстаршою була Текля-Макрина, наймолодшим – Петро, який народився вже після смерти батька. Бог їх наділив також достатком, вони мали землі в Понті, в Кападокії і в Малій Вірменії.
Як свята Емілія виховала своїх дітей, про це свідчать слова Григорія Богослова:“Вона подарувала світові стільки і таких світильників, синів і дочок, живучих у подружжі і в дівицтві, вона щаслива і плодовита, як ніхто. Трьох славних священиків, одну учасницю в тайнах душпастирства і цілий лик небожителів. Подиву гідне, яка то багата родина Емілії. Благочестива кров Емілії – власність Христа. А нагорода її благочестя – слава її синів”.
Ось такою була матір Теклі, яку далі вже будемо називати Макриною. Бабуся і матір виховували її дуже старанно. Першою книжкою, з якої вона вчилася, був Псалтир. Піднесені псалми царя Давида були її першою молитвою. Мати вибирала з приповідок Соломона та з інших Богом натхнених книг певні місця і Макрина вчила їх напам’ять. Вона не читала пустих, світських, безвартісних книжок, хоч робила поступ у різних поважних науках. Попри науку, Макрина займалася і домашнім господарством. Хоч були вони люди заможні і мали доволі слуг, однак знали, що молитва без праці не є угодна Богу, тож діти найбагатших християнських родин працювали так само, як і слуги, яких вважали членами родин, і з якими єднала їх спільна молитва, спільна трапеза і спільна любов. Макрина була знаменита ткаля, її полотна і вишивки викликали загальний подив.
А що Бог дав їй незвичайну вроду, то вже тоді, коли їй виповнилося п’ятнадцять років, не бракувало чесних юнаків, які хотіли одружитися з нею. Вона вибрала одного і заручилася з ним. Та іншою була Божа воля:її суджений перед весіллям помер. Тоді Макрина вирішила не виходити заміж, а посвятити своє дівицтво Господу Богу. Тим, хто намовляв її одружитися з кимсь іншим, вона говорила так:“Наречений мій не помер, він живе з Богом, і я маю надію побачити його після воскресіння. Смерть – це лишень подорож у далекий край, і було б несправедливо не зберегти йому вірности”.
І так залишилася вона дівицею, цілковито посвятившись родині, бо невдовзі помер і батько. Вона допомагала матері у вихованні молодших дітей, особливо брата Петра, якого сама з часом підготувала до школи. Макрина відзначалася силою духа, у різних випробуваннях життя вона підтримувала всю родину, при цьому не припиняла трудитися – усі слуги не в змозі була зробити стільки, як вона одна. Макрина вміла цінувати час, значна частина якого, попри буденні заняття, відводилася на молитву і читання Святого Письма.
Люди тоді серед щоденних турбот не забували про Бога, вони знали, що не самим хлібом живе чоловік, що й душа потребує підкріплення. Вони щоденно ходили до церкви, читали святі книги і знаходили час на діла милосердя – якось так було, що їм усього вистачало, добре велося, ліпше, як нам нині, хоч і тоді тягарів не бракувало. Бог благословив їх – й у тому вся тайна. А коли сестри повиходили заміж, а брати вже не потребували материнської опіки, тоді Макрина вмовила матір зректися цього світу. Вони побудували невеличкий монастир у Понті, в мальовничій околиці, на берегу ріки Ірис, поблизу гори Івора, у підніжжі якої згодом оселився Василій Великий. Свою частку майна вони роздали вбогим;невільників відпустили на волю. Разом з ними в монастирі осіли кілька побожних жінок і кілька в минулому невільниць і служанок, які самі захотіли служити Господу.
Життя те описав Григорій Богослов у своїй бесіді на честь святої Емілії:“Не було в тому монастирі жодної різниці щодо страв і напоїв, всі мали однакові келії й однаково вбогу одежу. Нерівність роду, становища, маєтку тут не мало жодної ваги. Життя, яке вони провадили, було таке святе, чесноти такі високі, що не вмію того описати. Їхня докладність у денних і нічних богослуженнях цілковито відповідала ревності, якою вони горіли. Їх можна було порівняти з тими блаженними душами, що звільнилися з оков тіла і летять в небо. Серця їх так були очищені від усього земного, що вони, можна сказати, жили, як ангели. Не можна було у них розгледіти навіть ознак гніву, заздрости, підозріливости або ненависти. Вони відкинули від себе всю світську суєту:– спрагу почести, слави, блиску. Їхня насолода полягала в стриманості, слава – в невідомості, багатство – в бідноті, сила – в немочі;усе, що від світу, вони стріпували з себе, як порох. Вони цінували кожну хвилину. Заняттям їхнім була молитва і співання псалмів, що не припинялося ні вдень, ні вночі”.
У цьому преподобна Макрина осягнула найбільшої досконалости. Бог хотів досвідчити її хрестом терпіння, і ось брат Навкратій раптово загинув на ловах разом з одним слугою. Макрина зуміла весь свій природний, людський, однак святий, біль заховати у своєму серцю, щоб підтримати матір, для якої той удар був дуже тяжким. Як пише святий Григорій Богослов:“Не було ані плачу, ані стону, ані сліз, ані інших звичайних проявів глибокого горя матері і сестри;було лишень усе достойне жінок, що посвятилися Богу”.
Серед такого життя свята Емілія померла 8 травня 375 р. При її смерті були святий Петро, її син, і свята Макрина. Свята Емілія вмирала так, як жила, цілковито поклавшись на Божу волю. Вона благословила своїх дітей і молилася. Попросила лиш, щоб поховали її поруч з мощами її чоловіка, святого Василія. І так сталося. А через чотири роки помер Василій Великий, погас світоч Христової Церкви і слава людського роду. Минуло кілька місяців, як смертельна хвороба прикувала до ложа і преподобну Макрину. При її смерті був Григорій Ниський, її брат. Вісім років вони не бачилися, бо святий Григорій був відправлений у вигнання, де багато страждав від аріян і безбожного імператора Валента. Щойно відбувся помісний Собор в Антіохії, в якому він брав участь, і при тій нагоді вирішив відвідати свою сестру Макрину. Однак прийшов лиш для того, щоб замкнути їй очі. Її смерть він описав з таким почуттям смирення, любови і людського жалю, відданого Божій волі, що, читаючи той опис, на очі навертаються сльози. І ті сльози будуть найкращою жертвою, складеною в пам’ять преподобної Макрини.
“За день до приходу, – оповідає святий Григорій, – я мав видіння. Мені здавалося, що несу в руках мученицькі мощі і що вони випромінюють таке яскраве світло, що не сила дивитися на них. Мені тричі тої ночі повторювалося таке видіння. Я не міг зрозуміти, що воно означає, лиш відчував на серцю велику тугу. Наближаючись до монастиря, в якому моя сестра провадила ангельське життя, від одного перехожого я довідався, що вона хвора, і серце моє ще більше затужило. Я наддав ходи.
Прийшовши, я не застав сестри у монастирській церкві, тоді пішов до її келії. Вона лежала не на ліжку, а на землі, на дошці, вкритій мішковиною, замість подушки під головою була друга, скісно поставлена дошка. Сестра моя була дуже хвора, а коли побачила мене, то, не маючи вже сил встати, ледь підвелася на убогій своїй постелі, щоб прийняти мене (як єпископа) з почестю. Я підійшов до неї, заспокоїв, а вона тоді, піднісши свої руки до неба, сказала:«Дякую Тобі, Господи Боже мій! Ти сповнив моє бажання і дозволив братові відвідати рабу Твою».
Вона намагалася приховати перед нами тяжкість дихання, старалася усміхатися, щоб зменшити нашу журбу, і розмовляла з нами про речі, приємні для нас. Бесіда зайшла про святого Василія Великого. Я не міг опанувати себе, при згадці про святого брата на моєму лиці відбився смуток. Але вона, натхнена високими думками, говорила до нас із таким піднесенням про дивні діла Божі, що стосуються всіх сторін нашого життя, що душа моя, підкоривши всі природні почуття, підносилася до неба. Я не міг надивуватися, як вона, у гарячці, що позбавила її сил, могла зберегти цілковиту свободу думки – як Йов, що, вкритий ранами, думкою постійно підносився до неба. Вона глибоко, зріло говорила про наше життя, про мету, для якої народжуємося, про безсмертя, в яке колись зодягнеться наше тіло. Слова текли з її вуст, як вода з джерела.
Під кінець вона сказала мені:«Пора тобі, брате, відпочити після далекої і тяжкої дороги». Та який міг бути відпочинок після такої розмови? Однак я послухав і, пішовши у сад, сів у тіні дерев. Видіння моє про мощі прояснилося, я розповів про нього кільком особам, що були поруч. Потім знову пішов до неї. Не бажаючи марнувати на дрібниці цінні хвилини життя, вона стала розказувати про все, що пережила, – розповідала так, немовби читала з книги;перелічила всі добродійства, якими Господь наділив батька, матір й усю нашу родину, і подякувала Йому зі щирого серця за Його милість. Я почав розповідати їй, скільки мені довелося пережити у вигнанні, та про інші печальні турботи Христової Церкви. Вона сказала мені:
«Не нарікай, всі незгоди є ніщо порівняно з ласками і добродійствами, якими Бог наділив тебе, а наділив тебе більше, ніж твоїх батьків. Наш батько прославився серед своїх краян, але його ім’я не перейшло межі Понту. А твоє ім’я широко відоме, так, що церкви просять тебе, аби між ними заводив порядки. Пізнай з цього Божу любов і наслідок молитов наших батьків».
Я відправив всеночні молитви і трохи відпочив, як уже настав ранок;з вигляду сестри я зрозумів, що цей ранок для неї останній. Гарячка забирала в неї рештки сил. В душі моїй постало два почуття:жаль, бо ж умирала моя люба сестра, і подив від того, з яким невимовним спокоєм вона чекала свого кінця. Сонце вже хилилося до заходу. Вона перестала говорити з нами. Склавши руки і непорушно звернувши погляд вгору, вона розмовляла з Богом, солодко і тихо, я з трудом розбирав її слова:
«Господи, Господи, Ти віддалив від нас боязнь смерти, бо з кінця нашого дочасного життя робиш початок життя вічного! Ти сном смерти на якусь мить упокоюєш наші тіла і знову розбудиш їх трубою ангела. Як скарб, Ти доручаєш землі наші тіла і зажадаєш їх колись назад, тоді смертне і безобразне тіло заміниш у безсмертне і прекрасне. Ти викупив нас від гріха і загибелі. Ти сокрушив ворота аду, Ти поборов силу смерти і відкрив нам дорогу до воскресіння. Господи, Боже вічний, до Тебе я прив’язалася з дитинства, Тебе полюбила всіма силами душі, дай мені світлого ангела, щоб довів мене до місця спокою, до житла святих. Ти простив одного з розбійників, що висіли на хресті, щойно він звернувся до Тебе, пом’яни і мене в царстві Твоїм! Нехай вічний морок не віддалить мене від Твоїх вибраних, нехай щезнуть перед Тобою мої гріхи. Ти прощаєш смертних, прости гріхи, які я вчинила через слабкість природи словом, думкою, щоб, полишаючи це тіло, я звільнилася від усякої скверни, щоб Ти прийняв мою душу, як приємний запах перед Тобою».
Після молитви вона ознаменувала хрестом очі, вуста і своє серце. Коли стало смеркатися і внесли світло, вона відкрила очі і сказала, що хоче читати всеночну, але голос її уже змінився, однак вуста повторювали слова молитви. Скінчивши, вона намагалася піднести руку, щоб перехреститися, з грудей вирвався довгий і глибокий видих і життя її закінчилося разом з її молитвою.
Святий Григорій, сповнюючи волю покійної, закрив її очі, а монахині гірко заплакали:
“Погасло світло очей наших, віднятий світ, що ішов перед нами, упала підпора немічних, зникла охорона хворих”.
Святому Григорієві ледве вдалося заспокоїти їх біль, і тоді стали співати псалми. Тіла не було в що прибрати, бо покійна ніколи не мала зміни одягу, лиш те, що на ній:волосяниця, полатана ряса і мантія. Святий Григорій велів загорнути тіло покійної у свій плащ, а поверх накрити мантією їх покійної матері. Лице святої після смерти засяяло незвичайною красою.
Натовп народу постійно збільшувався, кожен хотів помолитися біля мощей святої. Прибув єпископ зі священиками, почалося богослужіння. Наступного дня святий Григорій, єпископ Араксій та інші священики взяли домовину на рамена, попереду йшло духовенство зі свічками. На похороні був такий здвиг народу, що трудно було пропхатися. До гробу батьків святої було далеченько, одна римська миля. Тіло поклали біля мощей святої Емілії. Після похорону святий Григорій припав до гробу, поцілував землю та зажурений і заплаканий, втішаючись лиш святим життям і святою смертю своєї покійної сестри, повернувся додому. Над гробом святої поклали напис, автором якого є Григорій Богослов. Його зміст такий:
“Ось пам’ятник знаменитої дівиці. Ти, що то будеш читати, мабуть, чув про Макрину, старшу дочку великої Емілії. Вона ховалася перед кожним чоловіком. Тепер усі її прославляють і слава її широко є відома”.
Ще за життя Бог наділив її ласкою творити чуда. Одну дівчину, що була сліпа на око, преподобна Макрина поцілувала і дівчина прозріла. Таких чуд було більше. Під час голоду вона помножила пшеницю, призначену для бідних, а своєю молитвою проганяла бісів. Сьогодні свята молиться за нас перед престолом Всевишнього.
Тропар воскресний, глас 5:
Собезначальне Слово Отцю і Духові,* від Діви роджене на спасення наше,* оспіваймо, вірні, і поклонімся,* бо благоволив плоттю зійти на хрест* і смерть перетерпіти, і воскресити умерлих* славним воскресінням Своїм.
I Отців, глас 8:
Препрославлений Ти, Христе Боже наш,* світила на землі – отців наших оснував Ти* і ними до істинної віри всіх нас направив Ти.* Багатомилосердний, слава Тобі.
Також кондак воскресний, Кондак, глас 5:
До аду, Спасе мій, зійшов Ти* і врата сокрушив Ти як всесильний,* умерлих як Творець воскресив з Собою* і смерти жало сокрушив Ти,* і Адам від клятви ізбавився, Чоловіколюбче.* Тому і всі зовемо: Спаси нас, Господи.
Слава: Кондак Отців, глас 6:
Ти – із Отця несказанно возсіявший Син* – з Жени родився подвійний єством.* Його видячи, не відрікаємося виду зображення,* але Його, благочесно написавши, вірно почитаємо.* I ради того Церква, держачи істинну віру,* цілує ікону вочоловічення Христового.
I нині: Богородичний, глас 6:
Заступнице християн непостидна,* молитвенице до Творця незамінна,* не погорди голосами молінь грішників,* але випереди як благая з поміччю нам, що вірно співаємо Тобі:* Поспішись на молитву і скоро прийди на моління,* заступаючи повсякчас, Богородице, тих, що почитають Тебе.
Прокімен, глас 5:
Ти, Господи, захорониш нас і збережеш нас від роду цього і повік (Пс. 11,8).
Стих:
Спаси мене. Господи, бо не стало праведного (Пс. 11,2).
I пісня Отців, глас 4:
Благословен єси, Господи, Боже отців наших, і хвальне, і прославлене ім’я Твоє на віки (Дан. 3,26).
Алилуя, глас 5.
Стих:
Милості Твої, Господи, повік оспівуватиму, сповіщу з роду в рід істину Твою устами моїми (Пс. 88,2).
Стих:
Бо сказав Ти: Повік милість збудується, на небесах приготовиться істина Твоя (Пс. 88,3).
I Отців, глас 1.
Стих:
Бог богів, Господь мовив, і призвав землю від сходу сонця до заходу (Пс. 49,1).
Причасний:
Хваліте Господа з небес, хваліте Його в вишніх (Пс.148,1).
Другий:
Радуйтеся, праведні, у Господі, правим належить похвала (Пс.32,1). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святих Отців шести Вселенських Соборів і святого якого є храм, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1232699707175223
о. Петро Фостик
