Святий Августин – світило Христової Церкви, якого Сьомий Вселенський собор назвав “великим учителем і плодовитим письменником святої Церкви”, – народився 13 листопада 354 р. в місті Тагасті, в африканській провінції Нумидії. Батьки його походили з доброго і шанованого роду, хоч і не були дуже багаті. Батько називався Патрицій, а мати Моніка. З материним молоком Августин увібрав дух любови до Спасителя, а Ім’я Ісус було вже з дитячих літ закарбоване в його серці. Ось що він про себе пише: “З молоком матері моє серце увібрало в себе Ім’я Ісуса і глибоко заховало його, і найкраща річ, найбільш мудра й учена, не притягувала мене до себе, якщо не була поєднана з цим Іменем”.
У молодому віці він дуже тяжко занедужав, і сам просив про хрещення, однак коли йому стало легше, то це таїнство відклали, бо боялися, щоб після хрещення він не впав у тяжкий гріх, який має ще більші наслідки для того, хто вже прийняв благодать хрещення. Батьки бачили, що Августин має великий талант до наук, тому віддали його до школи в Тагасті, а потім послали до сусіднього міста Мадаври, де він вивчав риторику і філософію. Потім батько послав його до найвищої школи в Картагені і надіявся, що Августин, обдарований незвичайним талантом красномовности, здобуде собі славу і високі почесті. А тим часом мати день і ніч молилася до Бога, аби син прийшов до пізнання, що всі науки світу є нічим перед лицем єдиної мудрости, яку дарує життя, посвячене Ісусу Христу. Ще до від’їзду до Картагени Августин упав у тяжкий гріх нечистоти; він не зважав на пересторогу своєї матері і в Картагені, яка була осередком наук та розпусти, ступив на найгіршу дорогу життя, нечистого і розпусного.
Водночас із цим він почав страждати у своїй душі, сором перед собою і страх кари не давали йому спокою. Сам він згодом писав, що “від остаточного занурення в море гріха мене ніщо так не утримувало, як страх перед смертю і перед Твоїм, о Боже, судом, і страх той ніколи не полишав мого серця”. У найкращих хвалених поганських книжках він не міг він знайти миру і не раз брав у руки Святе Письмо. “Однак я не був готовий пойняти ті глибокі тайни, які для гордих є непойнятні, а впокорити себе тоді я не вмів”. Святе Письмо видалося йому звичайною книжкою, і він не читав його, навіть гірше, впав у блуд маніхейства – найсквернішу єресь, що дозволяла всякі непристойності і безчестя, через це навіть погани її зненавиділи.
Закінчивши науку, він сам став навчати інших красномовности, спочатку в Тагасті, потім у Картагені і Римі, і врешті-решт в Медіолані, куди послав його римський намісник Симмах, якого медіоланці просили про мудрого учителя красномовности. А молодий ще літами Августин горів тоді спрагою слави, та при цьому не полишав злого та грішного життя, сам наклав на себе кайдани гріха і все більше й більше пригнітав свою душу.
А там, у рідній домівці, його свята мати днями й ночами плакала перед Розіп’ятим, біль краяв її серце і вона приносила його в жертву Богу, благаючи ласки для сина, якого хотіла бачити святим, однак який гинув у нечистотах гріха. “Моя мати, – пише святий Августин, – днями і ночами жертвувала за мене своє серце і гарячі сльози”. Вона просила про молитви єпископа Тагасти, а той сказав святій вдові (батько Августина тоді вже був помер) такі слова: “Уповай на Бога, не може бути, щоб загинула дитина, за якою пролито стільки сліз”. І слова його сповнилися.
У Медіолані єпископом тоді був святий Амвросій (його пам’ять вшановуємо 7 грудня), муж, проповіді якого творили чуда і вражали найтвердіші серця. Августин цікавий був послухати його проповіді, однак не йшлося йому про те, що говорить святий учитель, а те, як говорить. Однак, пише згодом сам Августин, “разом з красномовними словами у серце моє входили і речі, на які раніше не звертав уваги; я не міг розділити красномовного способу проповіді від того, про що говориться, і поволі пізнавав, що проповідник говорить не лишень красно, але й справедливо”. Наслідком цього стало цілковитий розрив із єрессю, однак до виправлення було ще дуже далеко; спрага слави, багатства і тілесних розкошів неначе гадюка вп’ялася в його серце, а совість мучила і не давала спокою. Він часто жалівся своїм найщирішим приятелям, Аліпію і Небридію, що немовби стоїть на роздоріжжі, не знаючи, що робити і куди іти. “Я волік за собою свій тяжкий ланцюг і не раз думав, що загину під ним. Мене дратували похвали, які я чув про святу чистоту, мало того, я відштовхував від себе руку, що хотіла мені допомогти”.
Саме тоді приїхала до нього мати, свята Моніка; вона радила йому одружитися, однак він і цього не зробив. Августин, хоч у його серці кипіла страшна боротьба, яка завдавала йому страшних мук, не залишав грішного життя. Й в усьому тому якась невидима сила спонукала його шукати правди. Він спрагло читав книги найбільших філософів, але те читання не заспокоїло його, він знову взяв у руки Святе Письмо і став читати послання святого Павла – поволі в його душі стало розвиднятися. Божа благодать була вже поблизу; слізні молитви матері пробилися крізь хмари і сягли небес. Августин почав пізнавати, яка велика сила чесноти, він зрозумів, що йому треба очистити серце від усього, що грішне і земне. Тоді в Медіолані був священик, повний Божого Духа, на ім’я Симплиціян. Августин звернувся до нього і, як то кажуть, вилив перед ним усе своє серце. Симплиціян порадив йому стати правдивим християнином і навів йому приклад славного бесідника і учителя Вікторина, який у часи своєї найбільшої слави покинув дорогу, що вела його до земних дібр, і, прийнявши Христову віру, став смиренним її слугою. Коли Августин почув про це, його серце аж запалало спрагою наслідувати такий приклад. “Я рвався душею, – пише він, – до того, щоб ні про що не думати, лиш про Тебе, Господи! Але відчував себе ще скованим, і то не чужим ланцюгом, але власною волею, яка стала міцніша від залізних оков. Бо зі злої волі походить пристрасть, а якщо їй підлягаємо, то вона переходить у схильність, а якщо тій схильності піддатися, то вона стає необхідністю, яку ми добровільно на себе накладаємо. Оце кільця того ланцюга, в якому диявол тримав мене наче невільника. Я мав волю, о Боже, лиш Тобі служити, але сильніша за цю була воля, яка через тривалу схильність до злого перемагали в мені всі добрі змагання. Так мав я дві волі, стару і нову; земну, грішну, і другу, духовну, й вони поборювали одна одну й моє серце роздирали на шматки. І так на собі я досвідчив те, що вичитав у посланнях святого Павла, що пориви духа повстають супроти тіла, а пориви тіла – супроти духа”.
“Зі мною було те саме, що з чоловіком, який і хотів би встати, та, знеможений сном, далі засипає, і хоч знає, що час прокидатися, однак далі піддається снові. Я не мав уже навіть найменшого сумніву, що стократ ліпше для мене кинутися в обійми Твоєї любови, мій Боже, ніж підлягати своїм пристрастям, – я це знав, однак не міг ще зірвати зв’язок з гріхом. Я говорив собі, як той, що не досипає: «Ще трішки, ще хвилинку!» – і та хвилина тягнулася довше і довше. Дарма, що мав у душі бажання йти за Твоїм голосом; схильність до злого міцно в’язала мене. О, я нещасний! І що мені допоможе вирватися з кайданів власного тіла, як не Твоя благодать, Спасителю мій?”
Й уповання на ту ласку не підвело. Одного разу Августина відвідав дворянин з царського оточення на ім’я Понтиціян. Серед іншого, став він розповідати про незвичайні подвиги преподобного Антонія та інших пустельників; розказав і про те, як два рицарі з царського двору випадково прочитали житіє святого Антонія і так перейнялися ним, що покинули двір, покинули своїх наречених, дівиць з відомих родів, і пішли в пустелю спасатися.
“А коли я про те почув, – пише святий Августин, – тоді в моєму серці народилася нова мука і сором. Понтиціян пішов, і я сказав до свого приятеля Аліпія: «І що ми робимо? Невігласи приходять і завойовують для себе царство небесне, а ми, з нашою мудрістю, такі нерозсудливі. Дивись, як ми борсаємося в плоті і в крові. Чи тому, що вони випередили нас на дорозі до доброго, ми маємо соромитися іти з ними?» І знову в його душі почалася боротьба доброї постанови з грішними нахилами. Перемагала спрага цілковито віддатися Богу. «Тепер, у цій хвилі, нехай це станеться!» Однак і пристрасті не мовчали: «Ти хочеш нас покинути? Що, відтепер тобі не вільно буде робити цього і цього?» Ах, які страшні речі стояли перед моїми очима. Мої нахили немовби питали мене: «І ти думаєш, що без зла і гріха витримаєш?» Однак їх голос уже був слабший. Бо з іншого боку свята невинність показалася мені в усьому блиску своєї величі, я бачив при ній численні ряди юнаків і дівиць, чоловіків і жінок, і мені здалось, що чую голос: «І ти не зможеш зробити те, що вони змогли? Та й і не самі вони це зробили, а лиш тоді, коли були скріплені Божою благодаттю. Кинься в обійми Розіп’ятого і не бійся нічого. Він напевно не відкине тебе, якщо прийдеш до Нього, Він тебе зцілить і спасе»”.
І від тої боротьби потоки сліз потекли з його очей. Він пішов у сад, ліг під фіговим деревом, а сльози текли і текли, і Бог прийняв їх як щиру жертву. А він молився: “Як довго, ох, як довго будеш Господи гніватися на мене? Я прошу Тебе, забудь всі мої дотеперішні гріхи, тягар яких я тепер так відчуваю. І як довго я маю собі казати: «Завтра, завтра!». Чому – не нині? Чому не в цій хвилі має стати кінець моїм гріхам?” І нараз він почув дитячий голос, що, приспівуючи, повторював: “Візьми і читай!” Йому здалося, що в тому голосі він чує Божий наказ, і пішов у будинок, узяв Святе Письмо, зокрема послання святого Павла, і, відкривши книгу, натрапив на таке місце: “Тим більше, що ви знаєте час, що вже пора вам прокинутись із сну: тепер бо ближче нас спасіння, ніж тоді, як ми увірували. Ніч проминула, день наблизився. Відкиньмо, отже, вчинки темряви й одягнімось у зброю світла. Як день, – поводьмося чесно: не в ненажерстві та пияцтві, не в перелюбі та розпусті, не у сварні та заздрощах; але вдягніться у Господа Ісуса Христа і не дбайте про тіло задля похотей” (Рим. 13, 11-14). І в ту хвилю Августин вирішив цілковито присвятити себе Богові. Він розповів усе, що з ним сталося, Аліпієві і дав знати про це своїй матері. Це чудесне навернення святого Августина сталося в серпні або вересні 386 р.
Стан своєї душі після навернення він описує так: “Ти, о Господи, витягнув мене з глибокої прірви зіпсуття, Ти цілковито перемінив моє серце, і я вже не бажав нічого з того, чого бажав раніше, я хотів лишень того, що згідне з Твоєю волею. Як легко далося мені зректися всіх розкошів (а спочатку я боявся їх втратити), бо Ти – моя єдина розкіш, Ти, мій Боже, прогнав їх з мого серця, бо Ти сам вступив до душі моєї. Я відчув себе вже вільним від спраги слави, маєтків і тілесних розкошів!”
Він вирішив покинути працю вчителя і зі своєю матір’ю та кількома близькими друзями поїхав до Касіціякума, де на фільварку свого приятеля Верекунда хотів приготуватися до прийняття тайни хрещення. Звідси повідомив він про все святого Амвросія і тут, серед сільської тиші, пробув аж до перших днів Великого посту. У Велику суботу, 24 квітня 387 р., Августин і його приятель Аліпій прийняли хрещення в Медіолані, а уділив його святий Амвросій. “Коли ми очистилися в купелі хрещення, – пише святий Августин, – нараз відійшов той неспокій, що тривожив нас упродовж усього нашого грішного життя. Я плакав від зворушення, слухаючи милі звуки псалмів, що їх співали в церкві, бо разом з тими звуками в моє серце вливалася Твоя, о Господи, правда; це вона схилила мене до ще більшого благочестя”.
Після хрещення він поїхав до Остії, бо померла його мати, свята Моніка. Вона дожила до того, чого бажала; син її навернувся до Господа, а більшого щастя свята невіста тут, на землі, не бажала. З Остії Августин подався до Африки й оселився у своєму домі, поблизу міста Тагасти. Тут, разом з кількома приятелями, він прожив три роки, цілковито віддавшись служінню Богові, постам, молитві, добрим ділам і читанню Святого Письма, над яким сидів день і ніч. Він продав своє майно, а виручені гроші роздав убогим – зі світом його вже ніщо не пов’язувало. Він і не думав про те, щоб покинути тихе, приховане від стороннього ока життя, та інша була Божа воля. Недалеко від його оселі було розташоване місто Іппон. Там жив один чоловік, що хотів посвятити себе монашому життю, та спочатку бажав порадитися зі святим Августином і попросив його прибути з тією метою до Іппону. Так і сталося. В Іппоні Августин зайшов до церкви, саме під час проповіді, в якій єпископ Валерій говорив, що конче потребує благочестивого священика для своєї церкви. Народ, побачивши Августина, про чесноти якого всі знали, сприйняв його прихід за видимий Божий знак; святого силою затримали в храмі, а єпископ Валерій об’явив, що така воля небес, і Августин змушений був прийняти священичі свячення.
А цього, властиво, він боявся найбільше, бо знав, який то важкий обов’язок: “Нема нічого приємнішого, – пише він, – як гідність єпископа, священика або диякона, і нема нічого легшого, як той уряд, якщо його виконувати поверхово, ще й потураючи людським блудам, та водночас нема нічого страшнішого і обридливішого перед Богом, як таке чинити. Та, знову ж, нема нічого піднесенішого і святішого перед Богом, як влада єпископа, священика або диякона, якщо вони свій уряд сповняють згідно з наукою Ісуса Христа; та, з другого боку, нема нічого тяжчого, труднішого і небезпечнішого”. Та годі було противитися волі Бога. В африканських церквах тоді був звичай, що лишень єпископи проповідували в церкві, але єпископ Валеріян відступив від звичаю і довірив уряд проповідника святому Августинові. А коли могутнє слово нового проповідника залунало в церкві, то воно до глибини серця зворушило всіх. Недарма Августин був колись славним учителем красномовности. Лиш тоді він шукав власної слави, а тепер говорив задля слави Божої і задля спасіння довірених йому душ.
Життя поза церквою він провадив монаше, тихе і посвячене молитві. У саду, який йому відступив єпископ, Августин побудував монастир, в якому разом з ним жило ще кілька Божих слуг. Також він заклав і жіночий монастир, ігуменею якого стала його сестра. Для інокинь він писав глибокі науки, та сам ніколи не заходив до їхнього монастиря. Єпископ Валерій постарався про те, що ще за його життя Августина було призначено його наступником і висвячено на єпископа. Сталося це 395 р. Як він розумів обов’язок єпископа, можна дізнатися з його власних слів: “Єпископ має неспокійних присмиряти словом, засмучених і малодушних утішати, хворим допомагати, противників правди переконати, невігласів навчити, лінивиx заохочувати і підбадьорювати, гордих упокорити, сварливих розсудити, вдовам, сиротам й убогим надати допомогу, скривджених боронити, добрих охоронити, злих терпеливо зносити – а всіх любити. Душпастир не має боятися смерти, якщо йдеться про добро його стада, бо дбання про стадо – це обов’язок священика”.
Уже єпископом він проповідував кожного дня, а часом і два рази на день. Його проповіді та благочестиве життя притягали до нього народ з усіх околиць. Від інших він нічим не відрізнявся, хіба що був найбіднішим. “Прошу вас, – говорив він, – не давайте мені такої одежі, яка не могла б послужити і для іншого. Дорога одежа, може, годиться єпископові, але не годиться мені, Августинові, бо я сам бідний і бідні були мої родичі. Чи хочете, аби сказали, що я завдяки церкві назбирав гроші на одежу, ліпшу від тої, яку носив удома? Це був би великий сором для мене. Моя одежа має бути така, щоб я міг її віддати першому-ліпшому священикові або дияконові, який її потребує. А якщо дасте мені дорогу одежу, то я продам її, а гроші роздам убогим”. Так само його стравою були овочі і ярина, але для гостей і хворих часами подавали м’ясо. Та найприкрішим його обов’язком було управляти церковним маєтком. Тоді люди дуже часто записували на церкви частину майна. Святий Августин ніколи не приймав такої пожертви, якщо боявся, що це може призвести до сварки між родичами доброчинця. А коли йому було треба грошей на викуп невільників, він велів перетопити золотий церковний посуд на золото і продати.
А найбільше він прагнув привести своє стадо до неба. “Чого я хочу, – каже він в одній із бесід, – чого бажаю, що є предметом моїх бажань? Навіщо мені дано це нужденне життя як не на те, щоб старатися, аби всі ми тішилися тим правдивим життям, яке є в Ісусі Христі? Це моє найгарячіше бажання, моя єдина слава, яку я шукаю, моя радість і найбільший скарб, якого бажаю. Це правда, що якщо я вас навчатиму так, як велить мені мій обов’язок, то спасу свою душу, але без вас я не хочу бути спасенний”.
Чутка про його чесноти поширилася дуже далеко, ген аж за Африку, вона обійшла всю Церкву. Він безстрашно захищав свою Церкву, поганам свідчив, що Бог є один, жидам доводив, що Христос – Месія, якого вони очікували, а єретикам відкривав їх блуди і картав через закаменілість їхніх сердець. Та найбільше він доклався до захисту Христової віри перед єрессю Пелагія, який відкидав потребу Божої благодаті. Святий Августин написав з цього приводу окрему книгу “Про благодать Божу”; він ущент розбив хибне навчання Пелагія, а науку про Божу благодать пояснив так зрозуміло, що його послання і сьогодні мають неоціненну вартість, і сьогодні святого Августина називають “апостолом благодаті”. Також слід згадати про його іншу книгу, що називається “Сповідь”, де святий Августин з великим смиренням описав усе своє юнацьке життя і спосіб, в який ласка Божа навернула його. Тисячі осіб, читаючи цю сповідь його життя, навернулося до правди. Та найбільшим ділом його рук була книга “Про град Божий”. І нема речі, що стосувалася б Христової віри, про яку він би не написав; його твори – глибока скарбниця науки, з якої Церква буде користати до кінця віків.
Його любов до Бога зростала з кожною хвилиною. “Люблю Тебе, мій Господи, і не сумніваюся в тому, що люблю Тебе! Ти один, Господи, є нашим правдивим щастям, – пише святий. – Ти сотворив нас для себе, і неспокійне є серце наше, доки не упокоїться в Тобі!” Так само було велике його смирення і всі інші чесноти, якими він сяяв на славу Христової Церкви. А коли йому було вже сімдесят два роки, то, за його волею, народ вибрав на священика Іраклія, який після смерти святого Августина мав стати єпископом Іппону. У 430 р., коли вандали захопили Африку і руйнували церкви, монастирі, вбивали вірних, і хотіли всюди запровадити аріянську єресь, а місто Іппон потрапило в тривалу облогу, святий Августин тяжко захворів. Він радісно чекав смерти і говорив: “Господь наш є Богом милосердя. Яка ж тоді наша любов до Ісуса, якщо ми боїмося поспішати до Того, кого любимо? Ми побачимо там Бога лице в лице, ми будемо Його бачити і любити, ми будемо Його любити і славити. Я не припинятиму плакати, доки Він не призове мене, доки я не стану перед Ним”. Під час тої хвороби прийшов до святого Августина один недужий чоловік і попросив, щоб святий поклав на нього свої руки, – і він одужає.
“Брате мій, – сказав святий, – бачиш, що і я лежу хворий, а якщо б я мав силу лікувати хвороби, то почав би від себе!” Але хворий не припиняв просити, кажучи, що мав об’явлення вночі, що уздоровити його може святий Августин. А коли святий, задовольняючи його прохання, поклав на нього руки, то Бог чудом утвердив віру прохача – він пішов додому здоровий. Святий Августин знав, що година його смерти вже близько. Він велів прибити на стіні, коло свого ліжка, сім покаянних псалмів і відмовляв їх з великим жалем, “бо християнин, – казав він, – хоч би жив якнайпобожніше, не повинен умирати без покути”. І з молитвами на вустах та науками, якими прощався зі своїми вірними і спонукав до доброго життя, св. Августин помер 28 серпня 430 р., на сімдесят шостому році життя. Він залишив після себе понад тисячу проповідей, як зазначає його учень Посідій, який і описав житіє святого Августина. Заслуги цього великого учителя вселенної є неоціненні, а пам’ять його в Церкві Христовій – вічна.
І. Я. Луцик, „Житія святих, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
о. Петро Фостик
