Таланти дані людині Богом, щоб ними осягнула небо
В сьогоднішній притчі розповідає Христос Спаситель як то один багатий пан, від’їжджаючи в далекі сторони, розділив між своїх слуг – невільників таланти – великі суми грошей. Розділив їх нерівно, бо згідно з їхніми спромогами, щоб вони орудуючи тим майном побільшили добро їхнього пана, до чого вони були зобов’язані. Те побільшення панового майна не було добровільне, але було вимогою, тому що обов’язком невільника було пильно працювати для свого пана. На підставі того строгого обов’язку розуміємо, чому пан, повернувшись з подорожі, так строго покарав лінивого слугу – невільника, який не бажаючи працювати, закопав панів талант у землі, щоб йому віддати стільки, скільки одержав, без жодних відсотків.
Гадаю, що злишнім є пояснювати, що тим багатим паном є наш Бог – Творець, а невільниками, яким Він розділив таланти, є кожний з нас, його сотворіння. Створюючи нас і залишаючи на землі Йому служити, Господь розділив між нас прерізні таланти, щоб ми вживаючи їх і працюючи, заслуговували собі в Нього Царство Небесне. Декому з нас Від дав добра земні, маєтки, які нам треба побільшувати й уживати й під кінець нашої земної мандрівки здати рахунок з того, як ми їх уживали. Та деякі люди зле розуміють уживання того таланту, тобто земного майна. Вони гадають, ніби їхнім обов’язком є лише побільшувати майно, не вживаючи його відповідно до задумів Божих. Господь Бог, даючи нам ті добра, дав одночасно й правила, згідно з якими нам треба їх уживати, щоб заслужити собі в Нього небесну нагороду. Тими правилами є заповідь любови ближнього:
„Любитимеш ближнього свого, як себе самого” (Мт 12.13; Лк 19,18).
Від докладного виконання тієї заповіді залежатиме й небесна нагорода. Ісус вказує також і на нагороду, яку одержать ті всі, що ділились своїми земними добрами з ближніми в біді. Такий бо засуд видасть Суддя в день страшного суду:
„Прийдіть, благословенні мого Отця, візьміть у спадщину Царство, приготоване вам від сотворення світу. Бо я голодував, і ви дали мені їсти, мав спрагу, і ви напоїли мене, чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; в тюрмі був, і ви прийшли до мене” (Мт 25,34сс).
Колиж ті праведні спитають Його, коли вони це все добро зробили, Він у відповідь скаже:
„Направду кажу вам: усе що ви зробили одному з моїх братів найменших — це ви мені зробили„ (Мт. 25,40).
Якщо не виконати цих діл милосердя щодо тіла й душі ближнього, то воно потягне за собою страшну кару пекла. Так бо скаже Суддя до тих, що по Його лівій руці:
„Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й його ангелам. Бо я голодував, і ви не дали мені Їсти, спрагнений був, і ви мене не напоїли, чужинцям був, і ви мене не прийняли; нагим, і ви мене не одягнули, недужим і тюрмі, і ви не навідались до мене” (Мт 25,41 сс).
Іншим людям дав Господь талант стати батьками, тобто приводити дітей на цей світ, співдіючи з Його життєдайною силою, та щоб виховувати їх на добрих членів Церкви і майбутніх спадкоємців Царства Небесного. Тож щасливі ті батьки, які співпрацюють з Богом у тому напрямі й, привівши своїх дітей на світ, навчають їх любити їхнього Творця, чинити Його волю на землі й, таким чином прямувати до Нього їхньої остаточної мети. Призадумаймось тепер, як то батьки вживають того талану, що ним наділив їх Творець? Деякі, очевидно, співпрацюють з Ним, приводять на світ дітей і виховують їх на праведних богобоязливих людей. Вони одержать свою нагороду, у цьому запевнює св. апостол Павло, словами:
„Жінка… спасеться приводженням на світ дітей, якщо перебуватиме у вірі, любові та святості зі скромністю„ (1 Тим 2,15).
Але спитаймо, що станеться з батьками, які відмовляються співпрацювати з Божою життєдайною силою? Що скаже Божий Суддя на страшному суді тим, що стерилізувались, щоб не мати дітей? Що скаже тим жінкам, які брали пілюлі, або вживали інших штучних засобів, аби лиш перепинити зачаття, та щоб уживати статевих зносин без жодної відповідальності? А якими словами звернеться Він до тих, які вбивали своїх ще ненароджених дітей, позбавляли Їх того життя, що ним наділив їх, Він – Божий Творець? Яку відповідь дадуть ті батьки своєму Богові Творцеві, коли їм прийдеться здавати рахунок зі свого життя й усіх своїх діл, перед Ним, їхнім Суддєю? Не думаю, що їхня вигода, чи страх перед перенаселенням землі буде задовільним виправданням, та чи напевно заслужить їм вічну нагороду.
Далі є ще й інші люди, який Господь зосібна покликав, щоб ішли Його слідами. Він казав їм покинути все: їхні родини, майно, рідний край і цілковито посвятитися Його службі. Того бо Він вимагає від кожного, хто серйозно рішається віддатися Господеві на службу словами:
„Коли хтось приходить до мене Й не зненавидить свого батька й матір, жінку, дітей, братів, сестер, та ще й своє життя, той не може бути моїм учнем„ (Лк 14,26).
Ці слова звертає Христос до всіх мужчин і жінок, які в особливий спосіб пожертвували себе на службу Його Божій науці, щоб приготувати серця людей на Його прихід. Він вимагає від них усіх, яким дав цю особливу ласку, стати своїми учнями й апостолами, щоб ішли в світ, проповідували Його благовість і приготовляли членів Його святої Церкви; словами:
„Ідіть, отже, й навчайте всі народи: христячи їх у ім’я Отця й Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав” (Мт 28,19с).
Ті в особливий спосіб покликані особи, що служать Богові й людям як священики, монахи, сестри й монахині, одержать від Христа Господа особлившу нагороду за їхню вірну службу й за те, що задля Христа й людей зреклися земного щастя. Таке бо обіцяє Христос Спаситель своєму апостолові Петрові, коли той запитав Його:
„Ось ми покинули все й пішли за тобою, що будемо за те мати? Ісус відповів їм: „ Направду кажу вам: Ви, що пішли за мною: як новий світ настане, коли Син Чоловічий засяде на престолі своєї слави, сидітимете й ви на дванадцятьох престолах, щоб судити дванадцять поколінь Ізраїля. І кожний, хто задля імені мого покине дім, братів сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину „ (Мт 19,27сс).
Як бачимо, Спаситель є дуже щедрий супроти тих людей, що залишили все й посвятились всеціло Йому на службу й на службу Його стада, тобто Церкви святої. Безумовно, тільки в тому випадку, коли вони вірно виконують свою службу й стараються про славу Божу й про спасіння повіреного їм стада. Ті ж, однак, що віддалися Йому на службу, але її вірно не виконують, не тільки не дбають про спасіння душ людей, але навпаки, ще 6 для них згіршенням, Спаситель грозить страшними карами. Так бо Він говорить про непотрібних слуг:
„А хто згіршить одного з тих малих, що вірують у мене, тому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию й утоплено в глибині моря” (Мт 18, 6).
Це є нагорода за вірну службу Богові й Церкві, за уживання талантів, даних Богом для добра власної душі й для добра народу, якому вони служать. Обіцянки великої нагороди мають спонукати слуг Божих повністю віддатися тій службі. Лінивих і недобрих слуг Христос спонукує до щирої і повної, відданої служби на славу Богові й для добра вірних. Тому ми всі повинні пам’ятати, що як з одного боку, жде велика нагорода всіх тих, які вживають дані їм талани на славу Божу й для добра своєї душі, так з другого боку важка кара стріне всіх лінивих і недбалих слуг.
о. д-р М.І. Любачівський
Лукавий слуго і лінивий…(Мт 25,14-30)
Роздуми над притчею про таланти зроджують важливе життєве запитання – чи можна бути щасливим у цьому світі, де так часто панує неправда, несправедливість, самолюбство. Відповідь на це запитання дають слова самої притчі. Те, що господар кожному слузі дав таланти, відкриває нам правду про те, що Бог кожному з нас дав можливість стати щасливим. А вже від людини залежить, чи вона використає ці можливості стати щасливою.
І тут родиться інше запитання: як віднайти те щастя у світі? Щастя у людському розумінні має два основні прояви: добре здоров’я і матеріальний достаток. Брак здоров’я і достатку зроджує у деяких людей думки, запитання: для чого мені жити на цьому світі, кому я потрібен, де є сенс життя серед хвороб і бідності?
Коли говоримо про щастя, потрібно пам’ятати, що щастя людини, це не тільки здоров’я і достаток, воно не зводиться лише до матеріального виміру. Людина і її життя мають вартість самі у собі, як найбільший Божий дар, незалежно від її матеріального становища. Людина має вартість і гідність завдяки безсмертній душі, яка ніколи не вмирає, а живе вічно, а людське життя має вартість, коли ми пробуджуємося щодня до життя, коли можемо оглядати красу створеного світу, бачити живих людей, можемо почути або сказати комусь добре слово, виявити комусь любов і милосердя.
Прояви щастя, це прояви добра, тобто вміти радіти життям, кожним добром, яке зустрічаємо у ньому: радіти кожним днем, який Бог дарує нам, радіти щасливою дорогою, дрібним успіхом, вдалося знайти або купити потрібну річ, добрим словом, порадою ближньому.
Отже кожне таке добро, це знак того, що Бог є зі мною, що нагода до щастя є близько мене. Але найбільшим добром серед всього цього добра є Христос, як найбільше добро для людини, який сказав про себе: „Ось я з вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт. 28, 20). Пам’ять про те, що Бог є близько нас, що є Хтось, кому ми потрібні, хто зацікавлений нами, нас любить і розуміє, є найбільшою нагодою відчувати себе щасливим.
Таке бачення щастя можна виразити одним реченням, що „Ми сидимо на скарбі, або ходимо по перлах, і не знаємо про це”. Апостол Павло у своєму посланні цієї неділі потверджує цю думку, ділячись досвідом власного життя, що зажди був щасливий, у різних обставинах життя, бо у всьому бачив Бога.
У простій селянській хаті на смертній постелі лежала п’ятнадцятилітня дівчина. Її мама померла, коли ця дівчина мала лише дев’ять років. Крім неї, в цій сім’ї було ще четверо дітей. І ця дівчина від десяти років свого життя почала важко працювати, стала немовби матір’ю для своїх двох менших братчиків і двох сестричок. Вона поралась на кухні, прала білизну, порядкувала в хаті. І ця важка праця так підірвала її здоров’я, що вже на п’ятнадцятому році життя вона помирала. Коли священик приніс умираючій дівчині Євхаристійного Христа, вона з болем у серці промовила: „Отче, я не боюся смерті, але мені дуже сумно і соромно”. „А чому тобі дуже сумно і соромно?” – запитав її священик. „Від часу, коли моя мама померла, я так була зайнята щоденною працею, що навіть не мала часу для Бога… Не мала змоги відвідувати святу Церкву, мені здається, що за час свого короткого життя, я нічого не зробила доброго. Що я скажу Ісусові Христові, коли стану перед Ним на суді?” – промовила зажурена дівчина. Священик ніжно поклав свої руки на спрацьовані руки праведної дівчини і лагідно промовив: „Дитино, тобі не потрібно буде нічого говорити Ісусові Христові, ти лиш покажеш Йому свої спрацьовані руки, і я певен, що Він дасть тобі Небесну нагороду за твою посвяту меншим братам твоїм і сестрам”…
Це все сказане має особливе відношення до сьогоднішньої Євангельської притчі і з цього ми повинні взяти для себе урок на майбутнє, щоб від сьогодні кожний із нас набрався сили духа до належного виконання своїх обов’язків. Щоб хвиля зустрічі з Господом була радісною для нас і з уст Найвищого Судді ми змогли колись почути похвальні слова: „Гаразд, слуго добрий і вірний! Ти був вірний у малому, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого” (Мт. 25, 21).
о. Михайло Чижович, редемпторист
ДРУГЕ ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО КОРІНТЯН 6, 1-10.
Браття, як співробітники благаємо вас благодаті Божої не приймати марно. Бо каже: Сприятливого часу я вислухав тебе і в день спасіння я поміг тобі. Ось тепер – час сприятливий, ось тепер. – день спасіння. Не даємо нікому ніякої нагоди до спотикання, щоб не виставляти на глум наше служіння; але в усьому показуємо, що ми слуги Божі, у великій терпеливості, у скорботах, у бідах, у великій тісноті, під бичуванням, у темницях, у заколотах, у трудах, у недосипаннях, у постах, у чистоті, у знанні, у довготерпеливості, у лагідності, у Святому Дусі, у щирій любові, у слові правди, в силі Божій, у зброї справедливости в правиці й лівиці; у славі й безчесті; у наклепах і в добрій славі; як обманці, однак правдиві; як незнані, але добре знані; як ті, що вмирають, але все живі; як карані, та не убиті; як сумні, та завжди веселі; як бідні, але багатьох збагачують; як ті, що нічого не мають, але все посідають.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАТЕЯ 25, 14-30.
Сказав Господь притчу оцю: І царство небесне буде мов той чоловік, що, пускаючись у дорогу, прикликав своїх слуг і передав їм своє майно. Одному він дав п’ять талантів, другому – два, а третьому – один, кожному за його здібністю, і від’їхав.
Той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов ірудував ними, і придбав других п’ять талантів. Так само іто, що взяв два, також придбав два других. А той, що взяв один, пішов, викопав у землі яму я сховав гроші пана свого.
По довгім часі приходить пан слуг тих і зводить з ними рахунок. Приступив той, що узяв був п’ять талантів, і приніс других п’ять талантів: – Мій пане, каже, ти мені дав п’ять талантів, ось я придбав других п’ять талантів.
Сказав до нього його пан: – Гаразд, слуго добрий і вірний. Ти був вірний у малому, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого.
Приступив і той, що взяв був два таланти й каже: – Пане, два таланти дав ти мені. Ось других два придбав я.
Сказав до нього пан його: – Гаразд, слуго добрий і вірний! Ти був вірний у малому, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого.
Приступив і той, що взяв був один талант, і каже: – Пане, знав я тебе, що ти жорстокий чоловік: жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. Тому, зо страху я пішов і закопав талант твій у землю. Ось він – маєш твоє.
Озвався його пан і каже до нього: – Лукавий слуго й лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав. Тож треба було тобі дати мої гроші торгівцям, і я, вернувшись, взяв би своє з відсотками. Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має десять. Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, візьмуть і те, що має. А нікчемного слугу того викиньте в темряву кромішню. Там буде плач і скрегіт зубів.
2 Kr. 6,1-10. «Як ті, що нічого не мають, а все посідають»
Не осуджуючи когось, а навіть самих себе, погляньмо, яким є наше життя. Ми постійно чогось прагнемо, щось шукаємо, щось хочемо здобути. Здобуваємо одне, і це приносить нам втіху декілька годин, днів, тижнів чи місяців. І тоді здобуваємо наступні нескорені вершини. Здобуваємо їх і знову цим не задовольняємось. І так до безконечности можна здобувати, але не мати з того втіхи, якщо не зрозуміти, що найцінніше, що можемо мати у цьому житті, це Бога.
Ким були святі? Вони були і матеріально бідні, і багаті, але ні одне, ні друге ніколи не ставало їм на перешкоді. Вони розуміли, що ніщо земне не зможе задовольнити їх. Вони розуміли, будь-що, що вони мають, їх ніколи не збагатить, що тільки Бог їм дасть все потрібне для їхнього правдивого щастя. На прикладі мучеників бачимо, що в них відбирали майно, почесті, посади, навіть життя, а вони ніколи не мали страху, бо знали, що найцінніше – Бога – в них ніхто і ніщо не може забрати.
Пам’ятаймо, що посідаючи Бога, посідаємо все, бо лише Бог має в собі все.
Мт. 25, 14-30. «Прикликав своїх слуг і передав їм своє майно».
Господь, який творить людину, передає їй у часі цього творіння «своє майно» – свій образ. Євангеліє оповідає про таланти, які отримують люди. Один отримує п’ять талантів, другий – два таланти, третій – один.
Це символічні числа. Остаточно талант – це наш образ Божий, який ми отримали й носимо в собі. Кожен отримав від Бога в повноті цей талант, цей скарб, яким є наше життя. Бог дарував нам частину цього свого майна, цього буття, цього життя. Як це важливо – уміти оцінити, що ми отримали.
Ми часто маємо претензії, заздрість, що хтось інший щось має. І це стосується абсолютно кожного. Усі, буває, думаємо, що хтось має те, чого не маю я. Але ж Бог обдарував кожного тим, що йому було найбільше потрібно для його добра, Дод людині найбільший талант – Божий образ.
Погляньмо на наше життя, як на великий Божий талант, який ми отримали. Як на скарб, який Бог дав кожному з нас!
Владика Венедикт (Алексійчук)
Тропар, глас 7:
Розрушив Ти хрестом твоїм смерть,* створив Ти розбійникові рай,* мироносицям плач перемінив єси,* і апостолам проповідати повелів єси,* що воскрес Ти, Христе Боже,* даючи світові велику милість.
Слава: Кондак, глас 7:
Вже більше влада смертна не зможе людей держати,* Христос бо зійшов, сокрушаючи й розоряючи сили її.* Зв’язується ад,* пророки согласно радуються,* представ Спас, мовлячи тим, що в вірі:* Вийдіть, вірні, у воскресіння.
І нині: Богородичний, глас 7:
Як скарбниця нашого воскресіння,* тих, що на Тебе надіються, Всепіта,* виведи з рова і глибин прогрішень,* бо Ти спасла єси винних у грісі,* родивши спасення наше.* Ти перед Різдвом – Діва* і в Різдві – Діва,* і по Різдві дальше пробуваєш Діва.
о. Петро Фостик
