Воскресіння мертвих душ
„Юначе, кажу тобі, встань!” (Лк. 7,14)
Імовірно Ісус Христос воскресив багато померлих, однак Євангелія згадує лише про три випадки, а саме про воскресіння доньки Яіра, яка щойно віддала духа, – про молодця в Наїм, якого вже несли на погребання, – та про одного чоловіка на ім’я Лазар, який вже чотири дні лежав у гробі. – сьогоднішня Євангелія розповідає нам про воскресіння сина вбогої вдовиці в містечка Наїм. – Одного разу Ісус, в оточенні своїх Апостолів входив у браму цього містечка, аж тут побачив похоронний похід. На марах, ва тодішнім звичаєм, несуть померлого хлопця, за ним, ридаючи, ступав печальна мати, вдовиця і багато народу, який зійшовся, щоб співчувати та співболіти в безталанною матір’ю. Вона вже й так прибита горем свого повдовіння, тепер же передчасно тратить одиноку потіху і поміч у своєму житті, втрачає надію на підмогу в будучності. Коли Ісус побачив цю ридаючу матір, не міг не прийти її з поміччю, та й не вчинити чуда. Того часу ніхто не просив Ісуса про допомогу; він сам, зворушений болем безталанної матері, наближається до неї і каже: „ Не плач!” Потім спиняє тих, що несли померлого юнака, доторкається до мар, і рішучим та певним голосом приказує, як Творець і Бог всього сотвореного: є Юначе, тобі кажу, встань!” І мертвий підводиться та починає говорити. Тоді Ісус віддає його матері. Тут Христос наглядно показав, що він є дателем життя і паном всього створеного світу, тож навіть померлому наново може дати життя.
Дорогі брати і сестри, в тому померлому хлопцеві можемо добачити все людство, а поміж ним і нас самих. Христос уже раз стрінув кожного з нас, а саме тоді коли ми були охоплені провиною первородного гріха, як сини смерти. Тоді Він промовив до нас: є Юначе, тобі кажу, встань”, – бо оплакувала нас наша мати – Церква свята. Ісус, – в особі свого священика – спонуканий милосердям, приступив до нас і доторкнувся до нас життєдайною водою св. хрещення, обдарував життям і віддав нас утішеній матері-Церкві.
Той померлий юнак, у духовному значенні, це один з багатьох духово померлих, – поган, відступників, неприятелів Божих, а то й тих, які, хоч і християни, в невірні своєму покликанню, прямують дорогою безвірства і гріха. За їх похоронними марами йде зболіла, страждальна мати – Церква, яка у різних закутинах світу простягає свої руки до Господа, благаючи про ласку милосердя для духово померлих своїх дітей. Що сталося б з духово померлими людьми, якщо б мати-”Церква не молилася постійно біля їхніх мар? Там, де в печальна мати, їй назустріч відразу виходить Христос, коли грабарі несуть померлу дитину. Він бачить страждальну матір-Церкву по цілому світі, особливо ж на наших рідних Землях. Він, зворушений милосердям, кличе до неї: „Не плачі” Той же Христос приступає до грішника, безвірка чи безбожника, і дотикається до його душевної труни, приказуючи: „ Тобі кажу, встань! „ Встань в твоїх лихих схильностей! Встань з твоїх провин! Встань до нового життя в Бозі! І так, як померлий молодець встав і почав говорити, так і навернений починає висловлювати каяття та прославляти Бога. Ї його Ісус віддає матері-Церкві. Печальна мати своїм плачем і молитвою привернула померлому синові життя. Ось образ того, що сьогодні, і щодня, діється підчас Безкровної Жертви, коли то Церква свята благає Того, що єдиний може привернути життя, щоб Він прийшов та через святі Тайни Покаяння і Євхаристію розбудив душевних мерців до життя. Ця ж мати-Церква підносить угору Кров Христову і благає милосердя й отримує від Бога ласку, щоб грішник пізнав свій стан, свою ваду, щоб зірвав з гріхом і навернувся, – воскрес до нового життя в Бозі.
„Юначе, тобі кажу, встань! „ – І ми може вже встали, вже воскресли до нового життя ласки і в живими учасниками Безкровної Жертви Христової, довершуючи її своїми щоденними терпіннями. Але й на нас мусить Господь показати свою силу, як давець життя. Бо і в нас ще так багато того всього, що стримує і перешкоджає повноту Божого життя у наших душах. Ми такі швидкі побиватися за пусту славу, такі зависні одні одним, не бажаємо нести взаємного тягаря життя і тим не виконуємо закону Христового. Дозволяємо вести себе облудним пожадливостям, не слухаючи осторог власного сумління та голосу Божого. Який же то міцний подих смерти і розклад у нас, християн; і як же то мало миру, спокою, любови, палкої ревності і Божого життя! І горе нам, коли б мати-Церква не молилася, не ридала, не підносила своїх благальних рук до Господа, щоб нас воскресити до нового, повного ревности і запалу, християнського життя! І вона робить це на всякий лад: Чи то постійними моліннями і жертвою Богові посвячених осіб, чи то передусім через Безкровну Жертву, в якій Христос разом з Церквою виєднує в Отця Небесного силу й ласку, щоб палали ми святою любов’ю і щораз мужніше й повніше жили духом посвяти для того, що є Боже. Ісус у святому Причасті приходить до наших душ і дає нам своє власне життя. Силою цієї поживи ми йдемо, як колись пророк Ілля на гору Хорив (1 Цар. 19,8), на гору небесного житла. Господь є повновладним паном життя і смерти. Він у святому Хрещенні, як і у святій Тайні Сповіді, визволив нас багато разів в кайданів смерти, і привернув життя. Він, схилився над нами немічними і, на просьбу матері-Церкви, вдихнув у нас нове життя. Що більше, Він живить нас постійно своїм Пресвятим Тілом і Кров’ю, сповняє нас своєю снагою і жаром любови. Доторкнувшись до нас, Він усуває всяку слабість і духовну оспалість так, що живемо життям воскреслого, який вже не вмирає. Тоді ми все можемо в тому, хто нас укріпляє (Фил. 4,13). „Я живу, і ви будете жити”, – каже Христос – бо „я є воскресіння і життя”. А Ісус „має – згідно з владою, що її дав йому Отець над усяким тілом, – дарувати життя вічне… „. „Життя ж вічне в тому, щоб пізнати тебе, Єдиного, істинного Бога, і тобою посланого Ісуса Христа (Ів. 17,3). Бог в особі Христа Ісуса явився на землі, щоб усім людям дати життя вічне, тобто життя ласки і вічної прослави. А воно існує у пізнанні і підчиненні тому, кого він послав – Ісусові Христові. Хто ж відкидає Христа і не хоче признати його Божого походження і посланництва, заперечує самого Бога, який послав його. Визнати ж Божу природу Христа і його спасительну місію, значить: прийняти Його Божі слова, підчинитись йому і зберігати Божі заповіді; найважливіша ж між ними – „щоб ви любили один одного, як я вас полюбив”. Спізнати Христа, значить: полюбити Його, бути з’єднаним в Ним, як галузка в виноградиною. Бо хто є поза Христом-Богом, той знаходиться у смертному стані. Тому то Христос міг сказати: „ Я в путь, істина і життя „. Без путі годі йти, без правди й істини не можна мати пізнання, без джерела життя немає і життя. Тож Ісус попереджає нас: Я є дорога, якою ти маєш іти, я є правда, якій ти маєш вірити, я є життя, якого ти маєш бажати і надіятись. Я дорога певна, правда непомильна, життя нескінчене. Я дорога проста, правда найвища, життя правдиве, життя щасливе, життя несотворене. Якщо держатиметеся мові путі-дороги, пізнаєте правду і ця правда визволить вас, з нею осягнете життя вічне. А якщо бажаємо ввійти в життя, зберігаймо заповіді, і житимемо повіки! Амінь!
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Христос – Цар подолав смерть.
Святий Євангелист Лука розповідає нам у сьогоднішньому тексті про те, як Ісус Христос привернув життя юнака з Наїну, якого визволив із смертельних обіймів тим простим велінням:
„Юначе, тобі кажу встань! „ (Лк 7,15).
Ця подія підкреслює правду, що її оспівує гімн Воскресіння, а саме:
„Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах життя дарував”.
Своїм славним воскресінням Христос Спаситель доказує, що єдино Він є паном життя й смерти, всього що живе й існує. Бо ніхто інший, як тільки Бог, який є джерелом і причиною всякого життя може віддати Своє життя й пізніше Своєю власною силою його назад привернути. Це вже сповіщає Христос, словами:
„За те Отець мій любить мене, бо я кладу життя своє, щоб знову його взяти. Ніхто його в мене не забирає, бо я сам від себе кладу його. Владу бо маю його покласти й владу маю назад його забрати „ (Йо 10,17с).
З цих повновладних слів ясно виходить, що Ісус є джерелом життя, самим життям, як це Він підтверджує при іншій нагоді, кажучи: „Я є дорога, правда й життя „ (Йо 14,6), або як про це той сам євангелист говорить у пролозі до своєї Євангелії:
„В Ньому було життя й життя було світлом для людей „ (Йо 1,4).
Тому й не диво, що смерть не могла противитися велінню свого Бога й уступає залишаючи померлого молодця, який повертає назад до життя. Так що ніщо не може противитися велінню Божого Сина, навіть така здавалося б всесильна смерть, мусить підкоритися Владиці вселенної. Та Христос панує не лише над смертю тіла, Він є тим самим паном відносно смерти нашої душі. Пригадуємо собі ту подію з паралітиком, якого Він також оздоровив. Перед словами оздоровлення Спаситель звертаюсь до паралітика словами:
„Бадьорися сину, прощаються тобі твої гріхи „ (Мт 9,3).
Та щоб доказати фарисеям, які Його слова уважали богохульством, тому що лише Бог може відпускати гріхи, на доказ, що Він є правдивим Богом і тому має право прощати гріхи, Христос оздоровляє паралізованого: „Та щоб ви знали, що Син Чоловічий має на землі владу прощати гріхи „ – звертаючись до паралітика, сказав –
„Устань, візьми своє ліжко й іди до твого дому. А той устав і пішов до свого дому” (Мт 9,бс).
Тому, що Христос, крім смерти тілесної, подолав рівночасно й смерть духову, наших душ, тобто гріх, Він став царем вселенної. Так бо про Нього говориться в листі до Євреїв:
„А що діти були учасниками тіла й крови то й він подібно брав участь у тому, щоб смертю знищити того, хто мав владу смерти, тобто диявола, й визволити тих, що їх страх смерти все життя тримав у рабстві” (Євр 2 14с).
Як знаємо зі св. Письма, диявол заволодів душами людськими задля первородного гріха й держав їх у тій неволі аж до приходу Христа, бо ніхто з людей не міг надолужити ображеному Творцеві за первородний гріх і за всі інші гріхи. Тільки Христос Спаситель, правдивий Бог, маючи маєстат рівний маєстатові ображеного Бог-Отця, міг надолужити повністю розгніваному й ображеному нашими гріхами Творцеві. Жертвуючи Себе Самого на хресті, Своєю кривавою жертвою Він понад міру надолужив Своєму Отцеві, відчинивши отак усім нам двері до Царства Небесного. Це правда, Він ще не поставив нас у небі. Своїм ділом спасіння Він лише дав нам можливість небо осягнути, якщо будемо виконувати Божі заповіді й уживати засобів спасіння, що їх залишив нам тут на землі – тобто Своїх Святих Тайн. Подібно як у випадку паралітика, так само й тепер за посередництвом Свого знаряддя – священика, Христос Спаситель прощає гріхи кожному каянникові й, привертаючи в його душу ласку освячуючу, робить його дитиною Божою й спадкоємцем неба. Без огляду на те, скільки гріхів він зробив, та й не знать якими вони були, Христос Своєю Божою силою робить із грішника, з Божого ворога – дитину Божу. Маємо про це запевнення самого Бога, який словами пророка Ісаї запевнює нас:
„Коли б ваші гріхи були як багряниця, вони стануть білими як сніг; коли б мов кармазин були червоні, стануть як вовна„ (Іс 1,18).
А щоб цілковито знищити гріх з усіма його наслідками, Христос не тільки привертає наші душі до життя ласки Божої, але також привертає наші тіла до життя, хоч і не зразу, але аж у час страшного суду й Свого другого приходу на цей світ. Ту правду каже гімн воскреслий словами: „Ї тим що в гробах, життя дарував!” Тому що душі людські ніколи не йдуть до гробу, бо вони як духові істоти не підпадають фізичному винищенню, ті слова гимну мусять відноситися до людських тіл, які постигла кара за переступлення Божої заповіді вже в раї:
„За те, що ти послухав голос твоєї жінки і їв з дерева, З якого я наказав тобі не істи, проклята земля через тебе… В поті твого лиця їстимеш твій хліб, доки не повернешся в землю, що З неї тебе взято; бо порохом ти є і в порох повернешся „ (Бут 3,17.19).
Тим справедливим засудом Божим людина підпала під владу смерти. Найперше найшла на неї смерть душі, тобто втрата ласки синівства Божого, а в слід за цим і смерть її тіла. Про цю правду навчає нас також св. апостол Павло, кажучи:
„Тим – то як через одного чоловіка гріх увійшов у освіт, а з гріхом смерть, і таким чином смерть перейшла на всіх людей, бо всі згрішили „ (Рим 5,12).
Задля гріхів смерть мала володіти над людськими душами й тілами повік. Це правда, що душа людська є безсмертна й не підпадає фізичній смерті, але тому що вона задля смертельного гріха, оглядання; вона воліла б радше повернутися в ніщо, подібно як і її тіло після розлуки з нею. Немає сумніву, вона ніяк не хотіла б повертатись до воскреслого тіла, якщо б у висліді того мала йти разом із тілом на вічну пекельну муку. Але Христос, умираючи на хресті, дав нашій душі змогу звільнитися від гріхів, стати знову улюбленою дитиною Божою, тож і не диво, що вона з нетерпеливістю очікує воскресення свого тіла, щоб знову з ним злучитися й стати повною людською істотою. Ось як пояснює св. апостол Павло цю містерію відкуплення:
„Знаємо, що старий наш чоловік став розп’ятий із ним (Христом), щоб знищилось оце гріховне тіло, щоб нам гріхові більш не служити; бо хто вмер, той від гріха звільнився. Коли ж ми вмерли з Христом, то віруємо, що й житимемо з ним, знаючи, що Христос, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає: смерть над ним уже більше не панує. Вмираючи бо, він умер для гріха назавжди, а живучи, живе для Бога. Так само й ви вважайте себе за мертвих для гріха, а за живих для Бога, в Христі Ісусі” (Рим 6,6-11).
З цього виходить, що за допомогою св. Тайни Хрещення, яка є першим овочем спасенної смерти Христа, одержуємо знову життя нашого тіла й нашої душі. Так бо говорить св. Павло:
„Ми поховані з ним через хрещення на смерть, щоб як Христос воскрес із мертвих славою Отця, і ми теж жили новим життям. Бо якщо ми з’єднані 3 ним подобою смерти, то будемо й подобою воскресіння „ (Рм 6,4с).
Св. Тайна Хрещення звільнює нас від гріха первородного, а якщо хрещеник є особою дорослою, то й від його особистих гріхів. Св. Тайна Покаяння також звільняє нас від усіх гріхів, сподіяних після Тайни Хрещення, так що після добре прийнятої Тайни Хрещення чи Тайни Покаяння в людини вже немає гріха, вона вже поєдналася з Бог-Отцем, стала Його улюбленою дитиною. З цього виходить, що таку людину вже нема за що й карати, тому що в неї на душі вже нема гріха. Карою за гріх була смерть, тобто розлука душі з тілом, а також і вічна кара пекла. Тому Ісус Христос, Який є причиною знищення гріха, причини нашої смерти, є також і причиною нашого тілесного життя, бо під кінець світу Він злучить нашу душу з воскреслим тілом і ми станемо в славі дітей Божих. Тому постановою нашою повинно бути – уникати за всяку ціну кожного, а передусім важкого гріха. Він бо є спричинником смерти нашої душі, а також і нашого тіла. Коли ж однак ми мали нещастя зневажити Бога, і то ще до того важким гріхом, ми повинні за всяку ціну позбутись його за допомогою засобів спасіння – Святих Тайн. Вони – царський дар нашого Христа-Царя, Який за посередництвом двох Тайн тобто Хрещення й Покаяння, привертає нам життя ласки. А в Пресв. Тайні Євхаристії живить нас Своїм власним Тілом і напуває Своєю пресвятою Кров’ю, щоб ми завдяки тій небесній поживі, стали безсмертними. Він бо сам сказав:
„Я – хліб життя… Хто їстиме цей хліб житиме повіки „ (Йо 6,35.59).
о. д-р М.І. Любачівський
XX НЕДІЛЯ ПО ЗІСЛАННІ СВЯТОГО ДУХА, – НЕДІЛЬНА ПРОПОВІДЬ 10 ЛИСТОПАДА 2024 РОКУ, З КАПЛИЦІ БЛАГОВІЩЕННЯ У ВАТИКАНІ ВИГОЛОСИВ О. ФРАНЦИСК ГУРНЯК, ЧСВВ. – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=4h6o1vvpCBc
ДО ГАЛАТІВ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Гал. 200 зач.; 1, 11-19.
Браття, сповіщаю вас, що Євангеліє, яке я вам проповідував, не від людей; бож я його не прийняв, ні навчився від людини, а через об’явлення Ісуса Христа.
Ви чули про мою поведінку колись у юдействі, про те, як я жорстоко гонив Божу Церкву та руйнував її. Я визначався серед багатьох ровесників з мого роду, бувши запеклим прихильником передань моїх предків. Та коли той, хто вибрав мене вже від утроби матері моєї і покликав своєю благодаттю, зволив об’явити в мені Сина свого, щоб я проповідував його між поганами, я негайно, ні з ким не радившись, не пішов у Єрусалим до тих, що були апостолами передо мною, але пішов в Арабію і потім знову вернувся в Дамаск.
Три роки після того пішов я у Єрусалим відвідати Кифу і пробув у нього п’ятнадцять день. Іншого ж з апостолів я не бачив, крім Якова, брата Господнього.
ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Лк. 30 зач. 7, 11-16.
В той час пішов Ісус у місто, що зветься Наїн, і з ним ішли його учні й сила народу. Коли вони наблизились до міської брами, аж ось виносили мертвого сина, єдиного в матері своєї, що була вдовою. І було з нею чимало людей з міста. Побачивши її, Господь зглянувся над нею і сказав до неї: – Не плач.
І, приступивши, доторкнувсь до мар, і ті, що несли, зупинились. Тоді Ісус сказав: – Юначе, кажу тобі, встань!
І мертвий підвівся, і почав говорити. Він віддав його матері. Страх огорнув усіх, і вони прославляли Бога й говорили: – Великий пророк устав між нами. Бог навідався до народу свого.
Гл. 1, 11-19. «Євангеліє, яке я вам проповідував, не є за людською мірою»
Що таке Євангеліє? Це та Добра новина, яку пізнали свого часу апостоли, коли перебували з Ісусом Христом, котрий і приніс цю Новину. А саме, що зло і гріх не може вже панувати над людиною, бо в Ісусі Христі людина покликана до життя вічного, до Царства Небесного.
Євангеліє, яку ми проповідуємо, це не лише те, що ми прочитали про Ісуса Христа, почули, чи нам хтось переповів. Остаточна суть Євангелія – це те, що ми особисто зустрілись з Ісусом Христом. Який жив історично і воскрес, однак який є Богом і з яким ми можемо пережити цю зустріч кожної миті нашого життя.
Євангеліє ми не сприймаємо лише з людського досвіду, лише від людей, ніби хтось нас цьому навчив. Бо навіть коли хтось нам вказав шлях до Бога, допоміг, то зустріч із Богом, досвідчення Господа має бути в кожного з нас особисте, і тоді лиш ми стаємо правдивими носіями Євангелія.
Наше свідчення про Бога, наше проповідування про Нього живе настільки, наскільки ми самі живемо Богом!
Лк. 7, 11-16. «Юначе, кажу тобі, встань!»
Можемо лише собі уявити, яке горе було в цієї жінки! Вона була вдовою, значить, уже не мала чоловіка, а тепер втрачає і єдиного сина. Людина в такому стані не бачить сенсу життя, перед нею все чорніє. Саме в цей людський розпач, у смуток і безнадію входить Господь і повертає життя синові цієї жінки. Подібне може ставатись і в нашому житті, бо кожен не раз переживає важкі моменти. Саме тоді Господь може прийти до кожного з нас – через нашу довіру до Нього.
Якщо ми довіряємо Богові, якщо віримо, що Він може діяти всюди й повсякчас, то маємо пам’ятати, що Господь може принести в будь-яку хвилю розпачу своє світло. Отож важливо в будь-яких ситуаціях, навіть найскладніших, здавалося б, безвихідних, усвідомлювати, що Бог через нашу довіру до Нього може нас і все навколо нас змінити.
Тож віруймо в Бога повсякчас – і Він матиме змогу діяти в нашому житті!
Вл. Венедикт Алексійчук
Коментар Євангелія на Неділю 20-ту після Зіслання Святого Духа (Лк 7, 11-17) – https://osbm.lutsk.ua/news/ugcc/komentar-evangeliya-na-nedilyu-20-tu-pislya-zislannya-svyatogo-dukha-lk-7-11-17/
Тропар, глас 3:
Нехай веселяться небесні, нехай радуються земнії,* бо сотворив владу рукою своєю Господь,* подолав смертю смерть, первенцем мертвих став,* з безодні аду ізбавив нас і подав світові велику милість.
Слава: Кондак, глас 3:
Воскрес Ти днесь із гробу, Щедрий,* і нас возвів Ти із врат смертних,* днесь Адам ликує і радується Єва,* а разом пророки з патріархами неперестанно оспівують* божественну могутність влади Твоєї.
І нині: Богородичний, глас 3:
Діва днесь предстоїть у церкві* із ликами святих невидимо за нас молиться Богу.* Ангели з архиєреями поклоняються,* апостоли з пророками ликують,* бо ради нас молить Богородиця предвічного Бога.
Прокімен (г. 3): Співайте Богові нашому, співайте; співайте цареві нашому, співайте (Пс. 46,7).
Стих: Всі народи, заплещіте руками, воскликніть Богові голосом радости (Пс. 46,2)
Алилуя (г. 3): На Тебе, Господи, я уповав, щоб не посоромився навіки (Пс. 30,2).
Стих: Будь мені Богом захисником і домом прибіжища, щоб спасти мене (Пс. 30,3).
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.
Священник: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш – молитвами пречистої Своєї Матері, святих славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Івана Золотоустого, архиєпископа Константинополя, і святого, якого є храм, і святих апостолів Ераста, Олімпа, Родіона і тих, що з ними, і всіх святих – помилує і спасе нас як благий і людинолюбний.
о. Петро Фостик
