ЖИТТЯ Й СМЕРТЬ ПРАВЕДНОЇ ЛЮДИНИ
Церква свята відзначує сьогодні врочисте свято Усікновення чесної голови св. Івана Хрестителя, предтечі Христа Спасителя. Ставляючи перед наші очі найбільшого святця Старого Заповіту, вона хоче, щоб послужив нам прикладом богобоязливого життя. Так бо славить його перед своїми слухачами Ісус Христос:
„Направду кажу вам, що між народженими від жінок не будо більшого від Йоана Хрестителя” (Мт 11,11)
Тому-то ми повинні не лише Його хвалити, але також наслідувати в нашому житті. Як знаємо, завдання св. Йоана Хрестителя було приготовити ізраїльський народ на прихід Месії — Христа, тобто звістити йому недалеке вже спасіння Й настроїти їхні серця на Його прийняття. А тому, що найбільшою перешкодою на прийняття Спасителя й слідуванням за Ним є гріх, тож обов’язком св. Йоана Хрестителя було приготовити серця свого народу до каяття; бо їхнє спасіння, тобто Царство Небесне, вже до них наблизилось. Очевидно, він сам будучи лише сотворінням, не мав змоги прощати гріхи людські, тому робив те, що було в його спромозі, а саме спонукував людей до пізнання їхньої гріховності й до того, що за тим пізнанням слідувало — до каяття:
„Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне” (Мт 3,2).
За допомогою його каяття вони мали „приготовляти дорогу Господеві й вирівнювати його стежини” (Мт 3,3).
Цими словами навчав Йоан Хреститель людей, щоб вони усували з дороги Месії всякі перепони, які це дозволяли йому об’явити те спасіння, що приніс їм від свого небесного Отця й прийняти його Божу науку. Все таки народ, а передусім його провідники, тобто старшина народу, фарисеї, книжники й садукеї, не хотіли слухати науки Хрестителя й виходити Месії назустріч дорогою каяття. Вони, повіривши своїм учителям книжникам і фарисеям, уважали, що їм не треба такого каяття. Уповаючи на свого патріарха Авраама, з яким Господь Бог установив союз, вони думали, що на підставі тієї угоди Їм вистачить виконувати лише зовнішні приписи закону, а Господь Бог буде змушений прийняти їх до Царства Небесного, без огляду на те, в якому стані були їхні серця. Святий Йоан Хреститель, бачивши їхню впертість і закаменілість, ганив їх строгими словами, кажучи:
„Кодло гадюче! Хто вас навчив утікати від наступаючого гніву? Тож принесіть плід гідний каяття й не гадайте, що можете собі сказати: Маємо за батька Авраама. Кажу бо вам, що Бог із цього каміння може розбудити до життя дітей Авраама” (Мт 3,7сс).
Це означає, що без зміни їхнього грішного серця, вони ніколи не зможуть осягнути спасіння й ніяк не втечуть від Божого гніву, який досягне всіх грішників, без огляду на їхнє походження.
Перед Богом походження чи стан людини не має жодного значення. Перед Ним кожна людина це тільки Його сотворіння, тому про її вартість говорить тільки її власна, особиста праця над освяченням душі. Кожна людина мусить пізнати свою гріховність і каятись, чи як це називає св. Хреститель „приносити овочі каяття”. Бо тільки „серцем скрушеним і покірним Господь не нехтує” (Пс 50,19), як про те говорить псалмопівець Давид у своєму покаянному псалмі. Для них не розумним є надіятися на своє походження від Авраама, який угодив Господеві, тому що всемогутній Господь Творець будь-коли може сотворити собі нових поклонників; навіть з того палестинського пустинного каміння, Він може вивести собі вибраний народ. В своїй ревності привести народ до щирого каяття, до залишення грішного життя, що було предметом його палких проповідей: „Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!” (Мт 3,6), він не звертав уваги на жодні перешкоди, ні погрози могутніх цього світу. Знаючи, яким згіршенням для простого народу був цар Ірод, що жив на віру з жінкою свого пів брата Филипа, сина Ірода Великого від другої жінки, св. Йоан прийшов до нього й без страху та й без обинятків говорив йому в вічі: „Не личить тобі мати жінку твого брата!” (Мр 6,18). Божий закон був йому багато вартніший від Його власного життя, тож не вагався він наразитись на втрату власного життя, ніж дозволити цареві публічно грішити проти Божої заповіді „Не чужолож!”. Вій уже тоді діяв згідно з майбутніми словами Христа Господа, який навчав:
„Не бійтесь тих, що вбивають тіло душі ж не можуть убити; а бійтесь радше того, хто може погубити душу й тіло в пеклі” (Мт 10,28).
А тепер призадумаймось над нашим власним життям і зробімо певні висновки. Зі сказаного ми пізнали, що завданням нашого туземного життя є вирівнювати стежки до нашого серця на прихід Христа-Спасителя. Як у часах св. Йоана Хрестителя, так і в наших часах світ потопає в гріхах. І ми самі, живучи серед того грішного світу, підпадаємо під його вплив. Тому нема чого дивуватись, коли зауважимо в нашому житті багато гріхів, якщо ще не смертельних, то принаймні повсякденних, до яких призвичаївшись, ми незабаром будемо переступати заповіді Божі й у важливих справах. Або інакшим словами, будемо допускатись і важких смертельних гріхів. Коли чинимо легкі, повсякденні гріхи, наша воля слабшає, наше сумління вже не реагує на них так сильно й ми привикаємо до них чимраз то більше і таким способом чинимо навіть важкі проступки. Тому слухаймо напоумлення Христового Предтечі: „Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!” (Мт. 3,3).Ісус Христос уже близько; Він жде при кожній душі й стукає своєю ласкою об її двері й жде на запросини, щоб увійшов до неї, зробити її своєю домівкою й замешкати в ній. Та щоб ми могли прийняти його до нашої душі, мусимо приготовити її на Його прихід, тобто очистити її від гріхів важких, а також обмити від гріхів повсякденних, щоб вона стала гідною домівкою такого великого Гостя. Наше каяття мусить виявитися у цілковитім відверненні від гріхів, щоб підкоритися Божим заповідям. Вони одинокі є спроможні відчинити нам двері Царства Небесного, так бо запевняє нас Воплочене Слово Боже:
„Якщо хочеш увійти в життя, додержуй заповідей”(Мт 19,17).
Тому, що виконуючи їх, ми не лише відвертаємось від дороги гріха, але також виявляємо нашу любов і нашу вдячність нашому Божому Спасителеві. „Той у кого мої заповіді”, каже Він, „й хто їх заховує той мене любить” (Йо 14,21). Така то любов Христа на ділі відчиняє двері до нашої душі й Він увіходить до неї, вчиняючи її своєю домівкою, як це сам заповідає:
„Коли хтось мене любить, той слово моє берегтиме Й полюбить його мій Отець і ми до нього прийдемо й у ньому закладемо житло” (Йо 14,23).
Запитаймо тепер себе: Що ми робимо, знаючи про велику вагу каяття? Очевидно, що ми розуміємо значення гостини самого Бога в нашій душі, проте ми не робимо нічого, чого від нас вимагає Господь. Гріхи так дуже подобаються нашій первородним гріхом звихненій природі, що ми відкладаємо каяття з дня на день, на пізніше. Як довго ми молоді, нам здається, що ми повинні вживати світу, тобто грішити, щоб могти натішитися розкошами, які світ і розгульне життя з собою приносять. Нам здається, що Божі заповіді, це наслідок перестарілого духа, тому не можуть зобов’язувати молодих людей. Згідно з переконанням деяких людей, молодь має втішатися туземним життям, не маючи жодного обов’язку почитати Бога, підкорятися вимогам релігії чи Церкви і, врешті-решт не маючи жодного зобов’язання супроти держави в якій живуть. Їм здається, що до них належать усі привілеї, а не обов’язують жодні засади, які відповідають привілеям. Однак щодо того, вони дуже помиляються, бо між привілеями й обов’язками існує взаємна залежність. Тому той, хто має більше привілеїв, мусить брати на себе також більше обов’язків, бо вони так зі собою тісно влучені, що їх від себе відділити не можна.
Та не лише молодь не хоче ступати дорогою спасіння; старші люди також не бажають іти тією дорогою. Вони так дуже зайняті своїми фінансовими справами, завданням побільшувати своє майно, та справами родинними, що їм не вистачає часу на справи Божі, тобто на справи спасіння їхніх безсмертних душ і душ членів їхньої родини. Вони тільки накопичують маєтки з думкою, що в них знайдуть захорону перед противностями життя. Забувають цілком про те, що земне життя є дуже коротке Й треба буде його покинути. Забувають, що їхнє майбутнє життя не залежить від кількості майна, що його вони на землі нагромадили, але від добрих діл, що Їх вони зобов’язані були виконати. Бо від тих діл милосердя супроти тіла й душі ближнього, які вони виконають, залежатиме їхнє вічне щастя або вічна погибель. Ісус Христос, змальовуючи страшний суд і Себе найвищого Суддю, виразно вказує, що буде критерієм осягнення небесного життя.
„Тоді скаже тим, що праворуч нього: Прийдіть благословенні мого Отця, візьміть у спадщину Царство приготоване вам від сотворення світу. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви напоїли мене; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене, у тюрмі був, і ви прийшли до мене” (Мт 25, 34сс).
А це все виконує кожний з нас, коли віддає ті послуги своїм ближнім, бо Христос ототожнює себе з нашими ближніми, як це виразно виходить з Його слів:
„Направду кажу вам: усе, що ви зробили одному з братів моїх найменших, це ви мені зробили” (Мт 25,40).
З того порівняння і притчі виразно бачимо, що не накопичення майна, але правильне його уживання для добра ближніх, зможе нам допомогти в осягненні вічного щастя в небі, у злуці з Богом — Творцем.
о. д-р М.І. Любачівський
Сьогодні згадуємо смерть славного пророка Івана Хрестителя через усікновення його голови за наказом тодішнього царя Ірода. Перед нами постає велична постать Предтечі, людини великого духа і відваги, мужнього свідка віри і жертовної любові до Бога. Від часу його смерті минуло вже дві тисячі років, але приклад його життя для християн завжди залишається живим і повчальним.
Історія людства знає багато воєн, конфліктів, боротьби різних народів за життя, незалежність, свої права і правду. Безліч людей різних часів і поколінь віддали своє життя за ці цінності. Боротьба завжди потребує жертви здоров’я і навіть життя.
Героїчний приклад Івана Хрестителя нагадує нам, що духовне життя, дорога до Бога потребує певної жертви від нас. Ісус Христос поставив перед своїми учнями досить тверду вимогу:
„Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною” (Мр. 8, 34). Христос вимагає жертви власної волі, земної вигоди від тих, хто хоче отримати щастя з Богом.
Напевно немає людини, котра не хотіла б бути щасливою і жити вічно. Боже щастя для людини потребує чистої і жертовної любові. Правдива любов зажди є жертовна. Щоб вчинити нас щасливими, Христос з любові пожертвував за нас своє життя, аби очистити нам дорогу до Бога від гріхів. Сьогодні Іван Хреститель запитує нас: що я готовий пожертвувати Богові, щоб Він вчинив мене щасливим. Якщо я люблю Христа, чи готовий я з любові до Нього пожертвувати навіть найдорожчі речі, щоб Його благословення перебувало зі мною.
Найперше, чого хоче від нас Христос, це пожертвувати Йому власну волю, щоб могти вповні довіритися його любові. Щоб це довір’я Христові зродилося в мені, що я готовий пожертвувати Йому: відмовитися від пустих телепередач і фільмів і пожертвувати цей час на молитву; відмовитися від пустих розваг, щоб зайнятися ділами милосердя, чи читанням Святого Письма; відмовитися від улюблених речей, шкідливих звичок і пожертвувати кошти на лікування хворих; відмовитися від вишуканих страв, зайвих тілесних прикрас, щоб більше уваги і часу присвятити добру власної душі. Запитаймо себе: скільки часу і коштів я витрачаю для власного тіла, на пусті речі, а скільки для добра душі, на діла милосердя. Бо саме діла любові і милосердя приносять нам Боже благословення і спасіння. Цінність кожної такої жертви Христос потверджує словами:
„І кожний, хто задля імени мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину” (Мт. 19, 29).
У часах переслідування християнської віри в Китаї до в’язниці було вкинуто вісімнадцятирічного юнака. Суддя виявляв немовби щире бажання визволити його. Він промовив до нього: „Якщо покинеш християнську віру, подарую тобі багато срібла”. На це юнак відповів: „Не вартує”. „То у такому випадку дам тоді багато золота”, – сказав суддя. „І цього замало”, – відповів юнак. Тоді здивовано запитав суддя: „Скільки ти насправді хочеш?” Хлопець спокійно промовив: „Якщо бажаєш, щоб я зрікся віри в Бога, то мусиш мені дати стільки, щоб я зміг собі купити іншу душу”. Ця несподівана відповідь зробила на суддю дуже велике враження, однак через декілька днів цьому християнському герою відрубали кати голову. Цей молодий геройський визнавець присоромлює тих сьогоднішніх християн, які задля якоїсь тимчасової користі зрікаються своєї християнської віри.
Тому, святкуючи сьогодні пам’ять мученицької смерті – Усікновення голови святого пророка Івана Хрестителя, піднесімо з вірою свої очі і серця до нього, благаючи:
„Святий великий Предтече Господній! Ми визнаємо, що ти великий праведник перед Богом і благаємо тебе, щоб Дух Божий керував завжди нами і нашими думками, щоб наше життя і наші вчинки були милими і приємними Господу Богу!” Амінь.
о. Михайло Чижович, редемпторист
ДІЯННЯ АПОСТОЛІВ 13, 25-33.
В тих днях, сповнивши свій шлях, Іван мовив: «Я не той, за кого ви мене вважаєте; он іде за мною той, якому я не гідний взуття розв’язати».
Мужі брати, сини роду Авраама, і ті між вами, що бояться Бога! Вам послане слово цього спасіння. Та мешканці Єрусалиму і князі їхні не визнали його і, засудивши його, сповнили слова пророків, які читаються щосуботи. І не найшовши в ньому ніякої вини смерти, вимагали у Пилата вбити його. А коли виконали все, що було написано про нього, зняли його з хреста й поклали до гробу. Та Бог воскресив його з мертвих, і він багато днів являвся тим, що прийшли з ним з Галилеї в Єрусалим, які й тепер свідками його перед народом. І ми звіщаємо вам ту обітницю, що була дана батькам нашим. Бог її здійснив нам, їхнім дітям, воскресивши Ісуса, як написано у другому псалмі: Ти – мій син; я породив тебе сьогодні.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАРКА 6, 14-30.
В той час почув цар Ірод про Ісуса, бо ім’я його стало явним, – і казав, що Іван Христитель воскрес із мертвих, і тому чудодійні сили діють у ньому. Інші ж твердили: то – Ілля, а ще інші: то пророк – один із пророків.
Дочувши про те, Ірод мовив: – То Іван, якому я відтяв голову; він устав із мертвих.
Бо то був той Ірод, що послав був схопити Івана і зв’язав його в темниці задля Іродіяди, жінки Филипа, свого брата, бо оженився був з нею. Іван казав Іродові: – Не личить тобі мати жінку брата твого.
Іродіяда ж лютилась на нього й бажала убити його, та не могла, бо Ірод боявся Івана, знаючи, що він був чоловік справедливий і святий, і беріг його. Слухаючи його, він дуже непокоївся, однак слухав його охоче.
Як же настав сприятливий час, коли Ірод у день свого народження справляв бенкет для своїх вельмож, тисячників та знатних галилейських, увійшла дочка тієї Іродіяди, танцювала і догодила Іродові та гостям. Цар сказав дівчині: – Проси в мене, чого бажаєш, я дам тобі, хоч би й половину мого царства.
Вийшла вона й каже матері:– Чого маю просити?
Вона ж відповіла: – Голову Івана Христителя!
І зараз же, увійшовши хутенько до царя, дівчина попросила: – Хочу, щоб ти дав мені негайно на полумиску голову Івана Христителя.
Цар вельми засмутився, та задля присяги й гостей не хотів їй відмовити. І послав цар відразу свого прибічника, наказавши йому принести голову Івана. Пішов той, відтяв йому голову у в’язниці, приніс її на полумиску й подав дівчині, а дівчина дала її матері. Учні його довідавшись про те, прийшли й узяли його тіло та поклали його до гробу.
Апостоли вернулися до Ісуса й розповіли йому про все, що робили й чого навчали.
Після хрещення Ісуса Христа святий Йоан продовжував навчати, зворушував серця до покути, грозив гнівом Бога живого. І чутка про нього ширилась по всій юдейській землі, а багато вірили, що він Месія, інші говорили, що він Ілля, котрий повернувся на землю.
Було це після сорокаденного посту Ісуса в пустелі. Йоан не припиняв проповідувати, свідчити, що Спаситель уже прийшов до свого народу. Почувши про це, єрусалимські юдеї послали до нього довідатися, хто він такий. “А він зізнався, не заперечив; зізнався: «Я – не Христос». То вони спитали його: «Що ж – Ілля ти?» – «Ні», мовив він. «Пророк ти?» – «Ні», відказав він. Тоді вони йому: «То хто ж ти такий – щоб відповісти тим, які нас вислали, що сам про себе кажеш?» Промовив: «Я – голос вопіющого в пустині: Вирівняйте путь Господню, – як ото пророк Ісая сказав». Були ж посланці з фарисеїв. Отож спитали його, мовивши до нього: «Чого ж бо хрестиш, коли ти ні Христос, ані Ілля, ані пророк?» Йоан же їм у відповідь: «Водою я хрещу. Той же стоїть серед вас, якого ви не знаєте; Він наступить після мене, а я Йому не гідний розв’язати й ремінця сандалі». Сталося те у Витанії, по той бік Йордану, де Йоан хрестив. Тож наступного дня бачить він Ісуса, що йде до Нього, та й каже: «Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає. Це той, що про Нього повідав я: За мною наступить муж, сущий передо мною, був бо раніш за мене. І не знав я Його. Та я на те прийшов, водою хрестивши, щоб Ізраїлеві об’явлений був Він».
Тож Йоан свідчив, промовляючи: «Бачив я Духа, що, мов той голуб, з неба сходив і перебував над Ним. І не знав я Його, але той, хто послав мене водою хрестити, сказав був мені: Над ким побачиш Духа, який сходить і над Ним перебуває, – той і хрестить Святим Духом. І я бачив і засвідчив: Він – Син Божий».
Другого дня знову стояв Йоан там, ще й двоє з його учнів. Угледівши ж Ісуса, який надходив, – мовив: «Ось Агнець Божий». Почули двоє учнів, як він оте сказав, та й пішли за Ісусом” (Йо. 1, 20-37).
Так розповідає нам святе Євангеліє про свідчення, яке Йоан дав про Ісуса вже після його Його хрещення. І навчав він аж до тої хвилини, коли людська злоба кинула його до в’язниці. Ось як до того дійшло. Загинув безчесною смертю Ірод Великий, той самий, що велів повбивати немовлят у Вифлеємі та у всій околиці, той самий, що не пошкодував власного сина Аристовула, убивши його мечем. Після смерти Ірода Великого правління царством перейшло до трьох його синів, з яких Іроду Антипі дісталася Галилея і Перея. Їх називали царями, та насправді вони були васалами Риму. Ірод Антипа мав брата (від його батька, але від іншої матері), що називався Филип. Филип мав за жінку Іродіяду, що була йому, як і Іродові Антипі, племінницею (дочкою їхнього брата Аристовула, якого вбив батько). Ірод Антипа одружився з дочкою аравійського царя Арети. Однак невдовзі він прогнав її і жив на віру з Іродіядою, жінкою свого брата Филипа. Жиди нарікали на нього за це, але ніхто не смів виступити публічно, бо боявся гніву Ірода. Та не злякався його святий Йоан Предтеча, він став перед Іродом і голосно сказав: “Не личить тобі мати жінку брата твого” (Мр. 6, 18). Закипіла спрагою помсти Іродіяда і стала підмовляти Ірода, щоб убив святого Йоана. Але Ірод боявся народу, бо той однодушно називав Предтечу пророком. Та за підмовою Іродіяди велів ув’язнити святого Йоана і тримав його у своєму замку Махерунті, в Переї. Ірод дуже шанував святого Йоана і боявся його. Святе Письмо каже так: “Ірод боявся Йоана, знаючи, що чоловік він був справедливий і святий, тож і беріг його. Слухаючи його, непокоївся він дуже, однак слухав його охоче” (Мр. 6, 20).
Та навіть у в’язниці не замовкав святий Йоан, він навчав усіх, хто мав доступ до нього, а особливо своїх учнів. І ось почала приходити до нього вістка за вісткою, що Ісус навчає народ, оздоровляє хворих, очищає прокажених, що чудами прокладає свою дорогу. Учні Йоана, які вважали свого учителя Месією, не могли погодитися з думкою, що він лише Предтеча Спасителя. Тож святий Йоан, щоб їх переконати, послав двох з них до Ісуса. Ось як описує це святе Євангеліє: “Почувши у в’язниці про діла Христові, Йоан послав його спитати через своїх учнів: «Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати?» У відповідь на це Ісус сказав їм: «Ідіть і сповістіть Йоана про те, що чуєте й бачите: Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина. Щасливий, хто через мене не спотикнеться». Тоді, як ті відходили, Ісус почав говорити людям про Йоана: «На що ви вийшли подивитися в пустиню? На тростину, що її колише вітер? На що ж вийшли подивитись? На чоловіка, одягненого в одежу м’яку? Таж ті, що носять м’яку одежу, сидять у царських палацах. Чого ж тоді вийшли? Побачити пророка? Так, кажу вам, і більше, як пророка. Це той, що про нього написано: Ось я посилаю мого посланця перед тобою, що приготує тобі дорогу перед тобою. Істинно кажу вам, що між народженими від жінок не було більшого від Йоана Хрестителя; однак найменший у Небеснім Царстві більший від нього” (Мт. 11, 2-11).
Тимчасом Іродіяда лиш вичікувала нагоди, щоб помститися святому Йоанові. І нагода така трапилася. У день своїх уродин Ірод справляв бенкет для придворних.
Вино лилося ріками, грала гучно музика, лунав спів невільників. Під час цього бенкету прийшла розкішно вдягнена дочка Іродіяди і Филипа, на ім’я Саломея, дівчина надзвичайної вроди, і стала перед Іродом так гарно танцювати, що п’яний цар голосно пообіцяв, що виконає за це будь-яке її бажання, хоч би то була й половина його царства. Зла дочка спитала поради злої мами, й Іродіяда зрозуміла, що прийшла її хвилина, вона сказала дочці, щоб зажадала принести їй на блюді голову святого Йоана Хрестителя. Ірод, дарма, що п’яний, весь зблід, коли почув таке жорстоке прохання. Він пожалкував про свою обіцянку, бо любив Йоана і вірив, що Хреститель є пророком. Але йому було соромно прилюдно зламати своє слово, і цей сором привів його до найбільшого злочину. Він дав наказ, а за хвилю на золотому блюді принесли голову святого Йоана і передали дочці Іродіяди.
Іродіяда ликувала, вона дочекалася жаданої помсти, а кров святого впала на її голову. “До якого злочину приводить грішна пристрасть, – говорить святий Амвросій, – а зокрема пристрасть грішної любови! Голова найбільшого з народжених невістами стає платою безсоромної танцівниці і забавкою плюгавої негідниці, а святий Йоан стає через свою мученицьку смерть жертвою, принесеною за правду і чистоту. Горе тим, котрі піддалися цій скверній пристрасті! Бо вона зведе їх до того, що вони не лишень світло віри втратять, але й розум, і чекає їх вічна погибель, якої не уникли Ірод, і негідниця Іродіяда, і її пропаща дочка!”
А кара Божа не забарилася. Невдовзі батько його законної жінки Арета пішов на Ірода війною за те, що він прогнав його дочку, і розбив Ірода вщент. Римляни скинули Ірода з престолу і відправили у вигнання до Лугдуна, в Галлії (сьогодні Франція). Тут у неволі і в убогості він загинув, а після нього й Іродіяда та її дочка.
Я. Луцик, “ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
Стихири на „Господи, взиваю я”
Коли був день народження безсоромного Ірода * тоді він виконав клятву, яку дав нікчемній танечниці * і відтяв Предтечі голову * Принесли її, ніби їжу, на полумиску для бенкетуючих * О, мерзенний бенкете, повний гидкого злочину та вбивства! * А ми, шануючи Христителя, як найбільшого з народжених від жінок, * достойно його прославляємо.
Не личило тобі, Іроде, задля диявольської розкоші * і розпусного шалу приректи на смерть того * хто твій перелюб осудив. * Не годилося тобі облудно віддати його всечесну голову * заради клятви під час танцю пребеззаконній жінці. * Як же то ти відважився вчинити таке убивство? * І чому не попеклася мерзенна танечниця * коли на полумиску обносила її посеред пирування? * А ми, шануючи Христителя, як найбільшого з народжених від жінок * достойно його прославляємо.
Знову шаліє Іродіяда, знову метушиться! * Який же ж це облудний танок і підступний бенкет! * Ірод лютує і вбиває Христителя. * За молитвами, Господи, твого Предтечі * подай мир душам нашим.
Як нам назвати тебе, Пророче * Чи ангелом, чи апостолом, чи мучеником * Ангелом, бо як безтілесний жив ти; * апостолом, бо навчав ти народи; * мучеником, бо тобі голову відсікли за Христа?. * Моли ж його, щоб спасенні були душі наші.
Прийдіть, вірні, похвалім пророка, мученика і христителя Спасового * бо він був ангел у тілі та докоряв Іродові * засудивши його перелюбні вчинки * За мерзенний танок дівчини йому відрубали достойну голову * Тим, що були в аді, він благовістив воскресіння з мертвих * і ревно молиться до Господа, * щоб були спасенні душі наші.
Прийдіть, вірні, похвалім пророка * мученика і христителя Спасового * бо він пішов і поселився в пустині * живившись диким медом і сараною * Він суворо засуджував беззаконного царя * нашу ж малодушність підтримував, кажучи. * Покайтеся, бо наблизилося царство небесне.
Щоб не слухати докорів твоїх за беззаконне життя * Ірод злостиво передав твою, Предтече, голову нечестивій жінці; * давши її обносити на полумиску * не думав, окаянний * що сам себе цим засуджує * Тому , христителю Христовий, ревний учителю чистоти * і проповіднику спасенного покаяння, * молися, щоб вибавити нас від нечестивих пристрастей.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар, глас 2:
Пам’ять праведного з похвалами,* і Тобі вистачає свідчення Господнє, предтече,* бо Ти показався воістину і від пророків чесніший,* бо у струях сподобився хрестити Проповіданого.* Тому за істину пострадав Ти, радуючися,* благовістив Ти і тим, що в аді, Бога, явленого в тілі,* що взяв гріх світу і подає нам велику милість.
Слава: Кондак, глас 5:
Предтечі славне усікновення було якось божественним задумом,* щоб і тим, що в аді, проповів Спасове пришестя.* Нехай, отже, ридає Іродіяда, що випросила беззаконне вбивство,* бо возлюбила не закон божий, ні живий вік,* але – лукавий і дочасний.
I нині: Богородичний, глас 5:
Радуйся, двері Господні непроходимі,* радуйся, стіно і покрове тих, що прибігають до Тебе,* радуйся, пристане, бурями не навіщувана* і подружжям незаймана, що родила плоттю Творця Твого і Бога.* Молитись не переставай за тих, що оспівують* і поклоняються різдву Твоєму.
Священик: Христос, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, чесного і славного пророка, предтечі і христителя Йоана якого усікновення чесної глави пам’ять звершуємо, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого якого є храм і святого якого є день, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1261309727647554
о. Петро Фостик
