«Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією думкою твоєю; це найбільша і найперша заповідь». (Мт. 22,37-38)
Дорогі брати і сестри! Було це в Італії у містечку Верона. На залізничному двірці вібралась громада людей, яка прощала молодих місіонерів, що від’їжджали на місію до Африки. Надзвичайна радість пробивалася з обличчя одного молодого місіонера, Даниїла Комбоні.
Радів бо він з того, що нарешті прийшла довго ожидана ним хвилина і він зможе нести світло Христової Євангелії поміж поганські народи Африки. Прощаючись з родиною, Даниїл підійшов до свого старенького сивоволосого батька, якого дуже любив. « Тату, сказав він тихцем, ти знаєш, як дуже я тебе люблю. Якщо я тебе тепер лишаю, то роблю лише в любови до Бога, який кличе мене на місію». Стримуючи сльози, старенький батько сказав до сина: « | я, дорогий сину, лише з любови до Бога віддаю тебе на місію!»
Ось син, в любови до Бога, ідучи на місію, кидає все: батьківщину, найближчих рідних, старенького батька, матір, яких, може, вже більше й не побачить. З цієї ж самої любови до Бога й батько жертвує сина, хоч знає, що в далекому, чужому краю чекає його тяжка, мозольна праця, небезпеки, недуги, а може й мученицька смерть.
Любов Бога – яка ж це могутня сила! Яка ж це важлива і велика справа, для якої незчисленні полки людей на протязі віків не жалували своїх сил, змагань, посвяти, здоров’я, а навіть життя, що його по-геройськи віддавали серед страшних мук.
В сьогоднішній Євангелії ми чули, як-то на запитання юдейського законовчителя: « Котра найбільша заповідь в законі?» Ісус відповів: « Люби Господа Бога твого ». Чому ж це найбільша і найперша заповідь? Бо все, що нам Господь наказує, основується виключно на любові. Як усі розгалуження в дереві походять таки з кореня, так і всі чесноти – це тільки розгалуження любови. Як розгалуження не видають ані цвіту, ані не родять овочів, якщо вони не сполучені в пнем, що їх живить. Подібно, всі Божі заповіді у своїй різноманітності, можна звести до одного, тобто до любови. Тому першою великою, проголошеною в Божому законі заповіддю є: любити Бога над усе! Тож навчає св. Василій, що любов Бога не потребує вчителя, бо без нічийого навчання радіємо світлом, бажаємо добра. Бо вже сама природа вчить нас любити батьків і тих, що нас виховали і викормили. Так само з уродження є в нас наче зерно, якась духова снага, схильність, хист любити нашого Творця і Бога.
Чому ж маємо любити Бога всім нашим серцем, душею, думкою? Щоб відповісти на це питання, треба пригадати собі дві головні засади, а саме, що любов полягає радше в ділах, як у словах, та що любов проявляється взаємним уділюванням дарів. Всі знаємо, що з природи люди бажають речей добрих і гарних. Ї нема кращої, милішої речі над добро. А Бог є самим добром! Бог – безконечне добро, уділив своїм створінням щось зі свого безконечного добра. Все, що лиш доброго у них є та всі їх дари походять від Бога, так, як проміння від сонця, струмки від джерела. Бог уділяє себе нам через створіння та через них ми повинні знову піднятися до Бога так, як через промінь доходимо до сонця, а потічком – до джерела. Бо «невидиме його, після створіння світу, роздумуванням над творами, стає видиме: його вічна сила і божество» (Рим. 1,20).
Усе, що лиш є гарного і величного в природі, у все світі, в умах, у душах людей, у надприродному світі, усе, що любимо, подивляємо, все це є гідне любови та подиву тільки тому, що воно є даром Божим та відбитком Божою. Як дуже любимо красу природи, а одначе, вона тільки слабеньким відблиском, далеким миготінням, лиш тінню краси Божої. Любім, отже, цю повноту краси, любім нашого Творця і Бога.
Можемо зібрати разом найбільш талановитих мистців, найкращих геніїв, а вони лише отих кілька краплин, що випливають з джерела Божого. Любім, отже, Бога, джерело всього добра, знання й краси.
Можемо ще зібрати разом всю любов, посвяту матерів, всенародних героїв, Святих, а все це буде тільки слабеньким промінчиком ясності Бога, тінню любови Божої. Любім, отже Бога, задля його безконечно досконалої любови.
Піднесімся ще вище: розважмо світ небесних духів, Пречисту Діву Марію, що перевищає все в природному й надприродному порядку. Погляньмо ще вище й розважмо людську природу Христа-Спасителя. Чи ми, в кінці, дійшли до Бога? – Ні! Все це Бог створив, а він сам є безконечно більшим. Отже тримаймося його, любім його не тільки задля вдячності та власної користі, а задля нього самого, бо він – найвище добро і любов.
Нескінчена Божа любов до людей, спонукала Бога прийняти людське тіло, терпіти і бути розіп’ятим для нашого спасіння. Бо Христос-Спаситель дав себе як викуп за всіх (Тим. 2,5-б). « Знайте, що не тлінним золотом чи сріблом ви були вибавленні від вашого життя суєтного, яке ви прийняли від батьків ваших, а дорогоцінною кров’ю Христа» (1 Петр. 1,18-19), навчає Петро-апостол. Тому Спаситель попереджав постійно: « Будеш любити Господа, Бога твого, всім серцем твоїм» (Мр. 12,30). А святий Павло, розважаючи велич і незліченність Божих дарів для людини, які в свою чергу зобов’язують людину до любови Бога над усе, кликав: є Як хтось не любить Господа, анатема на нього!» – тобто нехай буде проклятий (1 Кор. 16,22). Той самий Апостол, знаючи добре, що єдина велич і вартість людини основується на любові до Бога, навчає: « Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любови, я був би – ніщо. Ї якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жодної користі » (1 Кор. 13,2-3).
Отже, любити Бога – це перший і основний обов’язок кожної людини. Вона становить основу нашої віри, наших чеснот і всякої моральної завершеності. Через неї ми пізнаємо самого Бога, бо «кожен хто любить, народився від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не пізнав Бога, бо Бог – любов» (1 Ів. 4,7-8), каже апостол Іван. Любов до Бога, це необхідна передумова вічного спасіння і блаженства віруючих, бо «те чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, хто любить його » – навчає апостол Павло.
Як же ж маємо любити Бога? – Бога маємо любити понад усе, тобто понад батька, матір, братів, сестер, рідню, вітчизну; понад вигоду й достаток, користі особисті чи суспільні, а то й понад власне життя. Він кличе до нас: « Дай мені, сину, твоє серце!» (Припов. 23,26).
Коли ж ми віддамо Богові наше серце, а з ним і нашу любов, тоді ніяке створіння, ніяка спокуса і примана світу не призведе нас до гріха, ніщо нас не зрушить з основи чеснот. Коли всеціло віддамо Богові наше серце і любов, тоді матимемо переможну зброю і панцир, бо така любов є довготерпелива, лагідна, не заздрить, не чваниться, не надимається, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла. Хто має любов не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. А наді все така любов ніколи не переминає (1 Кор. 13,4-8).
Бог домагається любови від людей не тому, що він відчуває потребу цієї любови, бож він Всемогутній Творець і податель всіх благ; до його щастя не бракує йому ані нас, ані нашої любови. Бог хоче лише через нашу любов до нього подати нам свої дочасні й вічні добра.
Тому Господь домагається від людей чистої, реальної, практичної любови, а не пустих фраз і зітхань. « Це бо любов до Бога: берегти його заповіді. А заповіді його не тяжкі» (Ів. 5,3), каже Іван-апостол. А Христос запевняв: « Коли хтось мене любить, то й слово моє берегтиме і влюбить його мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло. А хто мене не любить, той і слова мої не береже » (Ів. 14,23-24).
Дорогі брати і сестри, застановімся добре над тим, наскільки ми любимо Бога практичним зберіганням його заповідей у нашому щоденному житті. Хочемо бути кріпкими в життєвому бою? – так тоді треба любити! Тільки той бореться завзято, по-геройськи, за вітчизну, за батьківську землю, хто її правдиво любить. Також тільки той буде завзято боротися за чесноту, добро і мир, хто правдиво любить Бога, джерело краси, добра і миру.
Любов до Бога, це та підойма, магніт, який лучить нас в Богом і тулить до його Божого серця. Намагаймось, отже, надати всім нашим ділам, молитвам, терпінням, актам чеснот цей аромат Божої любови, яка є насінням і коренем, який має виростити велике дерево нашої святості і вічного життя. Тоді кликатимемо з апостолом Павлом: «Хто нас відлучить від Христової любови?
Горе, чи утиск, чи переслідування чи голод, Чи нагота, чи небезпека, чи меч? – в усьому цьому ми маємо певну перемогу завдяки тому, хто полюбив нас » (Рим. 8,36-37).
«Бо я певний – каже Апостол – що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любови» (Рим. 8, 38-39). Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Промовляючи до випускників коледжу, один професор сказав знаменні слова: „Пані і панове! Не кожному дано мати великий розум, але кожна людина може мати велике серце”. Не кожна людина може бути генієм науки, але кожна людина може бути генієм любові. Для священика мабуть немає легшої теми проповіді, як „Любов”, але дуже час- то немає чогось труднішого, як практикувати любов до ближнього в щоденному житті.
Святе Письмо багато разів пригадує нам і підкреслює необхідність любові до ближнього. Як ми запитаємо пересічного християнина:
Чи ви любите Бога?
Очевидно, що так, — з певністю одержимо відповідь. І можна сказати, що християни стараються кожен своїм способом любити Господа Бога. Зовсім інакше виглядає проблема, коли йдеться про любов до ближнього. У най- ідеальнішому подружжі бувають не раз труднощі. У най кращій родині бувають непорозуміння між батьками і дітьми, між братами і сестрами. Часто панує ненависть між сусідами, між членами організацій, між парафіянами і так далі. Ми заявляємо, що любимо Бога, але нам тяжко люби ти свого ближнього.
Святе Письмо пригадує нам, що любов до Бога і любов до ближнього це одна і та сама любов. Святе Письмо виразно підкреслює, що хто справді любить Бога, той му сить любити ближнього. Великий апостол Христовий, святий Іван ось що пише про любов ближнього: „Коли хтось каже: „Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить” (1 Ів. 4, 20).
На питання законовчителя, котра заповідь у законі є найбільша, Божественний наш Спаситель відповів слова- ми книги Второзаконня: „Любитимеш Господа, Бога тво- го, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю” (Втр. 6, 5) і словами з книги Левітів: „Любитимеш ближнього твого, як самого себе” (Лв. 19, 18). „На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються” (Мт. 22, 40). Що це значить любити ближнього, як самого себе? Ми любимо себе хоч маємо різні немочі, недосконалості і провини. Ми любимо себе, хоч ми не святі. Ми всі – перед Богом. Святий Іван пише в першому посланні: „Коли грішні ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає” (1 Ів. 1, 8). Хоч ми грішні перед Богом, все ж таки ми себе любимо. Закон Божий наказує нам люби ти ближнього подібно, як ми любимо себе, тобто незважаючи на його немочі, на його провини, хоч він не є досконалим, а, може, навіть прикрим до співжиття. Кожна людина сотворена на образ Божий (Бт. 1, 27) і кожна людина є дитиною Бога Отця. За кожну людину Христос вмирав на хресті, для кожної людини є призначене місце в небі, бо Господь Бог хоче, „щоб усі люди спаслися”, – каже апостол Павло (1 Т.м. 2, 4).
В Євангелії від святого Івана Ісус Христос закликає: „Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив” (16. 15,12). Ісус Христос нас любить, хоч ми недосконалі і часто провиняємося. Тож і ми маємо любити ближніх так, як Ісус Христос полюбив нас. Каже святий Іван: „Коли ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває” (1 16. 4, 12). Звернімо увагу на ці слова! Коли ми любимо один одного, отже, як ми любимо ближнього, то Бог у нас перебуває. З цього слідує, що коли ми не любимо один одного, тоді Бог в нас не перебуває.
Дехто може сказати: „Як то? Чи я маю любими кож- ну людину? Любити ворога, злочинця, любити тих, що пере- слідують нас, тих, що руйнують Христову Церкву?” Так! Господь наказує нам любити всіх. Це не значить, що ми маємо приятелювати і брататися з ворогами! Господь бажає лиш, щоб ми в серці не мали ненависті, щоб ми в серці прощали нашим ближнім і навіть, бажали їм добра та й молили ся за їхнє навернення. „Любіть ворогів ваших… Бо коли ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода?” каже Ісус Христос (Мт. 5, 44, 46). Часом нам хочеться закликати: „Як я можу любити його (її), коли він (вона) неможливі?” Ми всі неможливі перед Богом, а все ж таки Господь нас любить безконечною і вічною любов’ю.
Ісус Христос своїм прикладом повчає нас любити всіх людей. Він завжди проповідував любов, прощення і милосердя, Він всім творив добро. Невдячні люди його, невинного, пресвятого ув’язнили, бичували, терням вінчали, плювали йому в лице, насміхалися з нього, прибили його до хреста, а він молився за своїх ворогів: „Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять” (Лк. 23, 34). Він простив розбійникові на хресті, кажучи: „Сьогодні будеш зі мною в раю” (Лк. 23, 43). На світі багато ненависті, Христос приніс на землю вогонь любові і він бажає, щоб той вогонь горів у серцях всіх людей.
Під час Другої світової війни в малому італійському місті Барґа жила праведна жінка. Коли німці зайняли ту частину Італії, вона потайки допомагала англійським воякам, скривала їх перед німцями в своїй хаті, перев’язувала їм рани і подавала їм поживу. Німецькі вояки згодом схопили її, вкинули до в’язниці і мали розстріляти. У призначений час німці, навівши на неї револьвери з гнівом закричали: Чи це правда, що ти скривала в своїй хаті багато осіб? – Так, це правда, – без найменшого страху відповіла жінка.
– Чи були це англійці? – знову спитали ворожі вояки.
Це були мої брати, відповіла жінка.
О. це були твої брати. А в яких уніформах були ці
Твої брати?
– Вони не мали уніформ, вони ходили в обдертому одязі. Скажи правду! Чи були це партизани? – з нетерпеливістю знову скричали розлючені вояки.
Віруюча героїня дала чудову відповідь: Так, це були партизани! Але як ви хочете карати смертю того, хто відповідальний за це, що я допомагала голодним, раненим і вмираючим, то ви не вбивайте мене! Я тут не провинилася! Я виконувала волю того, хто доручив мені це робити.
– Добре! Скажи нам, хто поручив тобі це робити? Настала коротенька тиша. Жінка вийняла з кишені невеликий хрест розп’яття Христове. Вона підняла його вгору перед вояками з револьверами і сказала:
Ось він! Він наказав мені любити всіх! Вбийте його! На вид такого геройства і сильної віри очі розлючених німців злагідніли, вони сховали револьвери і відіслали жінку додому.
Ось вам геройська любов і безстрашна віра. Ісус Христос навчав нас любові. Він – Проповідник, Учитель і Цар любові. Пам’ятаймо слова Святого Письма: „Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому” (1 Ів. 4, 16). Амінь.
Вл. Інокентій Лотоцький, ЧСВВ
Найперша й найважливіша заповідь у законі
Свята Євангелія представляє нам Христа Спасителя, як Він відповідає на запит одного з фарисеїв –
„Учителю, котра найбільша заповідь у законі?” (Мт 22,36) – повчаючи їх, і нас також, яка є найперша й найважливіша заповідь. Так бо говорить: „Люби Господа Бога твого всім твоїм серцем, усією душею й всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга, подібна до неї: Люби ближнього свого, як себе самого. На ті дві заповіді ввесь закон і пророки спираються” (Мт. 22,37-40).
Так ото ті дві заповіді любови Бога й ближнього вміщають у собі ввесь закон, тобто всі заповіді Божі; тому що перша заповідь любови Бога охоплює перші три заповіді, а друга заповідь — любови ближнього сім дальших заповідей Божих. Тому-то й каже Ісус Христос, що ці дві заповіді є найважливіші, бо вони нормують відносини людей до Бога-Творця, а тоді й взаємовідносини людей між собою. І коли людина виконає докладно тільки те, що ці дві заповіді приказують, вона тим самим сповнила вже ввесь закон. Якже то дві заповіді такі важливі й коли вони вистачають нам до осягнення нашої статочної мети, розважмо їхній зміст.
Господь Бог, як безмежно мудра Істота, створюючи нас, призначив нас, як усі інші сотворіння, до найвищої мети, тобто до Себе Самого, тому що поза Богом немає нікого вищого. Ми, сотворені Ним, залежимо від Бога цілковито й то не лише в нашому приході на цей світ а й у нашому існуванні, бо Бог мусить нас постійно, кожної миті втримувати при житті і то в кожному об’яві нашого життя. Це значить, Господь Бог мусить співдіяти з кожним нашим рухом, словом, думкою й бажанням, і без Нього ми не могли б нічого зробити. Про цю правду принаймні відносно нашого надприродного життя, повчає нас Ісус Христос такими словами:
„Я виноградина, ви гілки. Хто перебуває в мені, а я в ньому, — той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете” (Йо 15,5).
Так то ми існуємо, повністю залежні від нашого Творця, неначе дитя в лоні матері, повністю залежне від неї. Так що, якби Господь Бог лиш на одну мить не дав Своєї підтримки ми повернулись би в ніщо, з якого Бог своєю життєдайною силою неначе кинув у реальний світ. З тієї цілковитої залежності людини від Бога, як у тілесному так і в духовому житті, випливають її обов’язки супроти Бога. й ті обов’язки сотворіння супроти Творця описує перша заповідь любови Бога. Виконування тих обов’язків, або інакшими словами, служба Богові має на меті крім того й наше власне щастя, бо тією службою, ми заслуговуємо собі в Бога щастя вічне. Розважаючи Божий закон чи Божі заповіді, людина звичайно розуміє їх як обмеження Ї хоче необмеженої свободи в діянні, слові, гадках і бажаннях. Такими бо є людські закони, які з необхідності обмежують свободу діяння людини, інакше за велика свобода одної людини перешкоджала б і стісняла б свободу інших людей. Заповідь Божа є інакша: вона не придавлює волі людини, не обмежує її в жоден спосіб, але радше спрямовує до її мети, до досконалості. Людина вже від свого зачаття є спрямована до Бога, до своєї остаточної мети, що є воднораз і її безмежним щастям. Як кожне сотворіння, наприклад рослини в особливий спосіб є спрямовані до сонця, бо при його допомозі вони — зела й дерева виробляють поживу. Подібно й людина, що повністю залежить від Бога Творця, звернена до Нього, тому що від Нього вона приймає все, чого їй до туземного й потойбічного життя потрібно. В Ньому і лише в Ньому зможемо знайти цілковите задоволення всіх наших бажань і мрій, того безмежного щастя, що за ним ціле життя шукає наше ненаситне серце. Тому нам треба глядіти на цю заповідь Бога й на її потрійне розгалуження в Заповідях Божих як на могутнє стремління нашої душі до її мети й до повного задоволення. Тому, що лише в Бозі й у Ньому єдиному вона зможе спочити й знайти повне задоволення всіх її снаг. Про цю правду влучно повчає нас св. Августин, словами:
„Сотворив Ти мене для Себе й неспокійне моє серце, аж доки не спочине в Тобі о Боже!”
Та як же людина може висловити свою любов до Бога, коли вона його не бачить і ніколи, як довго живе, побачити не зможе? Господь Бог, бажаючи нам допомогти в тому огляді, тобто, щоб ми могли виявити Йому і Його Синові нашу вдячність і нашу любов, каже нам таке:
„Якщо ви любите мене, то мої заповіді берегтимете” (Йо 14,15). Або при іншій нагоді: „Той хто має мої заповіді і хто їх береже, той мене любить” (Йо 14,21). Але дехто може закинути нам таке: „Та як мені любити Христа, як мені можна виявити Йому мою вдячність і любов за те все, що Він учинив для мене, коли Його вже нема тут між нами, коли ми Його ані побачити, ані почути не можемо, бо Вій уже вознісся на небо й сидить праворуч Бога-Отця?”
Ісус Христос подбав і про те, вказуючи, щоб ми люблячи нашого ближнього й віддаючи йому наші услуги, тобто виконуючи діла милосердя щодо тіла й щодо душі ближнього, робимо це для Нього самого. Наш Спаситель ототожнює себе з нашим ближнім і запевняє нас, що будь-що доброго ми зробимо для нашого ближнього, Він це винагородить, неначебто ми це Йому самому зробили. Але з другого боку, Він також остерігає нас, кажучи, що будь-що ми відмовимо нашому ближньому, Він прийме це начебто ми Йому самому відмовили. Ось послухайте, що Він скаже нам як грізний Суддя на страшному суді. До добрих Він вернеться ласкавими словами:
„Прийдіть благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від сотворення світу. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви напоїли мене; чужинцем був, і ви прийняли мене; нагий, і ви одягли мене; хворий і ви навідались до мене, в тюрмі був і ви прийшли до мене” (Мт 25,34сс).
До цього пояснення Спаситель додає: „Направду кажу вам: Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені це зробили” (Мт 25,40). Подібно як Суддя відповість і тим, що не виконували тих діл милосердя своїм ближнім такими словами:
„Направду кажу вам, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших — мені також ви того не зробили” (Мт 25,45).
Тому й не диво, чому Христос кладе цю заповідь зразу після найпершої й найбільшої заповіді Любови Бога, бо ці дві заповіді споріднені між собою. Ця друга заповідь любови ближнього є неначе продовженням першої, тобто любови Бога. Нам, смисловим людям, важко любити Бога, якого не бачимо й якого ніколи не побачимо, як довго житимемо тут на землі, так бо сказав Ягвег Мойсеєві, який хотів Його побачити:
„Лиця ж мого не можна тобі бачити, бо людина не може бачити мене й жити” (Вих 33,20).
Тому Господь Бог допомагає нам у тому напрямі, дає нам змогу бачити Його найперше в Його Єдинородному Сині, який, прийнявши на себе людське тіло, стався видимим людям. А Він сам після свого вознесіння на небо залишив нам наших ближніх і казав нам почитати Його через них, тобто, люблячи їх і помагаючи їм, ми неначе любимо й помагаємо самому Христові. Так бо каже Спаситель:
„Направду кажу вам: усе що ви зробили одному з моїх братів найменших мені зробили” (Мт 25,40).
Чому так? Бо воно виходить з того заложення, що Господь Бог, створюючи першого чоловіка, сказав:
„Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу… І сотворив Бог людину на свій образ; на образ Божий сотворив її…” (Бут 1,26с).
Отже самі бачимо, яким ласкавим є Господь, як на всі лади старається помагати нам виконувати цю найпершу й найважнішу заповідь любови Бога, щоби в той спосіб, люблячи Його тут на землі, ми могли осягнути Його після смерти в небі. Він зв’язує її з другою заповіддю любови ближнього, даючи нам у видимий та смисловий спосіб Його пізнавати. Дає нам свій образ і подобу в нашому ближньому та й крім того, запевняє нас, що будь-що доброго ми зробимо для нашого ближнього, то це ми начебто Йому самому зробили. Але й з другого боку остерігав нас, щоб ми не кривдили й не знущались з наших ближніх, бо роблячи те, ми неначе кривдимо Його самого. Відповідаючи грішникам, що по Його лівому боці, Христос — Страшний Суддя скаже їм таке:
„Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й його слугам… „ (Мт 25,41-43).
Тож пам’ятаймо на цю другу заповідь любови — ближнього і намагаймось вводити її в життя скільки лише можемо. Не виключаймо від тієї любови ближнього нікого, навіть наших найбільше запеклих ворогів, бо цього домагається від нас Син Божий такими словами:
„А я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що переслідують вас; таким чином станете Синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих, і посилає дощ на праведних і неправедних… То будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт 5,44с.48).
В тій любові до наших ближніх, навіть до наших ворогів нам треба наслідувати нашого небесного Отця, який дбає однаково про всіх, і не робить між ними жодної різниці. Ми повинні також наслідувати Божого Сина Ісуса Христа, який прийшов на цей світ задля нас, прийнявся терпінь і ганебної хресної смерти задля нас. І то не задля нас своїх приятелів, але ворогів, бо ми нашими гріхами ображували Його і Його небесного Отця.
Тож не диво, чому св. апостол Йоан заявляє, що не може любити Бога той, хто ненавидить свого брата — ближнього: „Коли хтось каже:
„Я люблю Бога”, а ненавидить свого брата, той брехун. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить” (1 Йо 4,20).
Отже любімо наших ближніх, навіть наших ворогів, щоб ми могли уподібнитись до нашого Бога-Батька й до Його єдинородного Сина – Ісуса Христа.
„Таку бо заповідь ми одержали від Нього: Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого” (1 Йо 4,21).
о. д-р М.І. Любачівський
НЕДІЛЬНА ПРОПОВІДЬ 11 ЛЮТОГО 2024, З КАПЛИЦІ БЛАГОВІЩЕННЯ У ВАТИКАНІ О. ТАДЕЙ ХЕРОВИЧ, ЧСВВ: – https://www.youtube.com/watch?v=mamOCX6h9Xg
ДО КОРІНТЯН ДРУГОГО ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. 2 Кор. 176 зач.; 4, 6-15.
Браття, Бог, який сказав: нехай із темряви світло засяє, освітлив серця наші, щоб у них сяяло знання Божої слави, що на лиці Ісуса Христа.
Ми маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас. Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; нас гонять, та ми не покинуті; ми повалені, та не погублені. Увесь час носимо в тілі смерть Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним. Нас бо ввесь час живими віддають на смерть задля Ісуса, щоб і життя Ісуса було явним у нашім смертнім тілі. І так смерть діє в нас, а життя у вас. А вірував, тому й говорив, і ми віруємо, тому й говоримо; бо знаємо, що той, хто воскресив Господа Ісуса, воскресить і нас з Ісусом і поставить з вами побіч себе. Бо все це ради вас, щоб благодать, множачись через багатьох збагатила дяку на славу Божу.
ВІД МАТЕЯ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Мт. 92 зач. 22, 35-46.
В тому часі один законовчитель приступив до Ісуса і спитав його, спокушаючи: – Учителю, котра найбільша заповідь у законі?
Він сказав до нього: – Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: люби ближнього твого, як себе самого. На цих двох заповідях стоять ввесь закон і пророки.
Коли фарисеї були вкупі, Ісус спитав їх: – Що ви думаєте про Христа? Чий він син?
Кажуть йому: – Давидів.
Він до них мовить: – Як же Давид у надхненні називає його Господом, кажучи:
Господь промовив владиці моєму: сідай праворуч мене, доки не покладу твоїх ворогів тобі під ноги.
Коли, отже, Давид його називає Господом, як він може бути його сином?
Ніхто не міг йому відповісти й слова, і від того дня ніхто не важився більше його питати.
2 Кор. 4, 6–15. «А маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас»
Коли подивитися на апостолів, вони не були дуже вченими чи освіченими серед тогочасних людей. Якщо ж подивимось на весь Божий люд в історії Церкви, то хоч і багато святих були вченими й освіченими, але часто люди у світі були більш освічені. Поряд з цим можемо зауважити, що святі мали більший вплив на суспільство і людей, політику світу, аніж ці більш освічені чи впливові люди. Чому? Тому що сам Господь діяв через них.
З цього погляду і ми маємо дивитись на свої слабкості та немочі й розуміти, що хоча своєю силою і потугою ми не можемо змінити щось навколо себе, в Церкві, суспільстві, державі, однак якщо дозволимо Богові діяти через себе, Він змінюватиме нас і все навколо нас.
Святі не були іншими, ніж ми. Вони були такими ж немічними та слабкими, як кожен із нас, але щораз більше у своїх немічних глиняних посудинах дозволяли діяти великому Богові.
Мт. 22, 35–46. «Люби ближнього твого, як себе самого»
Дуже часто, коли говоримо про ці Христові слова, то звертаємо увагу лише на першу частину – про любов до ближнього. Однак Господь вказує нам, що критерієм любови до ближнього має бути любов до себе самого. Ближнього можемо любити лише тоді, якщо любимо себе самого.
Що значить любити самого себе? Це не нарцисизм чи якась самозакоханість. Це вміти приймати самого себе як того, кого сотворив Господь. Адже всі таланти, які я маю, усі мої позитивні риси не є випадковими. Так само щодо моїх слабкостей чи недоліків – за тим також стоїть Бог. Потрібно вчитися прийняти себе самого як Божий дар, з вдячністю, що Господь призначив мені народитися саме в цю епоху, серед цього народу, саме в цих батьків.
Звичайно, приймати себе тепер з усіма недоліками – не значить погоджуватися бути таким завжди. Я бажаю змінитися, стати іншим, ліпшим. Але приймаю те, що є зараз, бо такий я є реально, в той же час потрібно також пізнавати себе і вдосконалюватися.
Якщо навчуся приймати й любити себе таким, яким я є в цю конкретну хвилю свого життя, то лише тоді зможу прийняти й любити інших.
Вл. Венедикт Алексійчук
Тропар (г. 3):
Нехай веселяться небесні, нехай радуються земнії,* бо сотворив владу рукою своєю Господь,* подолав смертю смерть, первенцем мертвих став,* з безодні аду ізбавив нас і подав світові велику милість.
Слава: Кондак (г. 3):
Воскрес Ти днесь із гробу, Щедрий,* і нас возвів Ти із врат смертних,* днесь Адам ликує і радується Єва,* а разом пророки з патріархами неперестанно оспівують* божественну могутність влади Твоєї.
І нині: Богородичний (г. 3):
Діва днесь предстоїть у церкві* із ликами святих невидимо за нас молиться Богу.* Ангели з архиєреями поклоняються,* апостоли з пророками ликують,* бо ради нас молить Богородиця превічного Бога.
Прокімен (г. 3): Співайте Богові нашому, співайте; співайте цареві нашому, співайте (Пс. 46,7).
Стих: Всі народи, заплещіте руками, воскликніть Богові голосом радости (Пс. 46,2)
Алилуя (г. 3): На Тебе, Господи, я уповав, щоб не посоромився навіки (Пс. 30,2).
Стих: Будь мені Богом захисником і домом прибіжища, щоб спасти мене (Пс. 30,3).
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого, якого є храм, святого священномученика Власія, єпископа Севастійського, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Рядове читання 15-ї неділі, яке опустили у Неділю по Воздвиженні.
о. Петро Фостик
