Багатства і скарби землі – обман для людини.
Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде? (Лк. 12,20)
Дорогі брати і сестри! Притча про нерозумного багача повчає, що надмір дочасних благ, журба і прив’язання до них бувають небезпечним обманом для людини. Обман дочасних благ є в тому, що вони видаються власністю людини, але насправді нею вони не є. Обман їх у тому, що вони видаються тривкими, а є переминаючі. Обман їх у тому, що іноді виглядають вони на дорогоцінні діаманти, а в дійсності це тільки краплини роси, що заблисли в проміннях досвітнього сонця. Сонце пригрів, і роса зникає. Бо чим є властиво ціле людське життя? „ Мрякою, – як каже Писання, – що на короткий тільки час в’являється, а потім безслідно щезав. Ваше багатство збутвіло і ваші одежі поїли молі. Ваше золото і срібло поржавіло і їх іржа буде вам ка свідоцтво, і з’їсть ваші тіла мов огонь”. Ось що каже Святий Дух про земні багатства та сповидні скарби. Багатство обіцяє щастя, а часто приносить нещастя. Обіцяє життя, а дав смерть. Обман багатства в тому, що воно видається добрим і невинним, а часто веде у гріх. Обман його в тому, що блага цього світу мають служити людині тільки як засіб до її праці, а вони стаються іноді метою її змагань. Обман його в тому, що воно представляє теперішнє життя людини, як властиве життя, хоч кожному ясно, що нагі ми на світ народилися і нічого не можемо взяти з собою у сиру землю. Обман багатства ще й у тому, що воно обіцяє людині поміч у її житті, а стається для неї звдебільша перешкодою. Бо чим іншим може бути людське і християнське життя, як не підготовою до вічності?
Ось ці вічні правди, що їх оспорювати ніхто не може, – чи це віруюча людина, а чи й не віруюча, – подав нам Христос так ясно і так доступно у своїй притчі про нерозумного багача, коли сказав: „ В одного багача земля вродила гарно. І почав він міркувати, кажучи сам до себе: Що мені робити? Не маю де звести врожай мій! і каже: Ось що я вроблю: розберу мої стодоли, більші побудую і вберу туди все збіжжя і ввесь мій достаток та й скажу душі своїй: Душе моя! Маєш добра багато в запасі на багато років! Спочивай собі, їж, пий і веселися! А Бог сказав до нього: Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде? Отак воно в тим, хто вбирає для себе, замість щоб багатіти в Бога”. Оце останнє речення і 6 означенням, чи як то кажемо дефініцією багатства, що її дав сам Христос: Не багатів в Бога той, хто собі збирає. А сам Бог називає його нерозумним, бо ж він дочасні добра ставляє на перше місце і на них звертав всю свою увагу.
Не диво тоді, що там, на горі блаженств, проголосив Ісус Христос, як перше і може найважніше своє блаженство – євангельське блаженство вбогості: „ Щасливі вбогі духом, бо таких є царство небесне „. А коли проголошував ці слова, то сам був найсвітлішим зразком тієї чесноти. Бо вже пророки Старого Завіту предбачували Месію вбогого і покірного. Вони, правда, говорили про нього, як про Спасителя і Царя, але виразно також підкреслювали його пониження і його страждання, і відкрито говорили про його покору та вбогість. „ Радуйся! – кликав пророк Захарія, – донько Сіона, ликуй, донько Єрусалимова, бо ось Цар твій гряде. Вік вбогий, що сидить на ослиці та ослятку „. „Нищ і убог єсм аз” – кликав в імені Месії цар Давид.
Цю прикмету Христа описано в Євангелії так виразно, що вже його народження ми інакше не уявляємо собі, як „у стайні убогій, в нищеті многій, в яслах, поміж бидляти „ – як це описує нам наша українська колядка. На цю пам’ятку ми раз у рік наші хати замінюємо на вбогі вертепи, коли, згідно зі старим звичаєм, вкриваємо Їх сіном і соломою, споживаємо пісні страви, приймаємо радо приходнів, вільні місця зоставляємо тим, що від нас відійшли, не з вабобонности, а в глибокій християнській гуманності ділимо поживу навіть між домашніх тварин, щоби підкреслити розуміння таїнства Христового Воплочення і Христового убозтва. Що Він, „багат сий”, тобто, будучи Творцем всесвіту, ради нас людей і ради нашого спасіння стався є нищим „ і вбогим. Адже ж євангелист виразно каже, що люди 8 його повчання дивувалися і питали: „Чи ж він не ремісник, син Йосифа?” Сам Христос говорив про себе: „Лиси мають кори і птиці небесні гнізда, а Син Чоловічий не має де голови приклонити!”
Не треба хіба згадувати про те, що вбогість Христа не була тільки зовнішнім браком багатства, але внутрішньою настановою душі. Тим то різниться вбогість духом від самого тільки недостатку. Можна бути захланним на добра цього світу навіть серед зовнішнього недостатку й біди. Натомість, скільки прикладів в історії та в щоденному житті великих людей: вони, хоч з уродження були багаті, то залишали все Христа ради, і ставали вбогими та слугами всіх. Хто з вас, любі браття, не має перед очима тої світлої постаті слуги Божого великого митрополита Андрея, якому Церква приготовляє туземну прославу, як блаженного і святого Божого вгодника? Чи міг хто більше ва нього виявити ту чесноту вбозства? Він бо жив скромно, а спомагав потребуючих, хворих, сиріт, вдів, науковців, студіюючу молодь. – Може не один з вас, що слухає цих слів, пригадує собі його постійну готовість допомагати нещасним, рятувати тих, що їх лише заради їхньої ряси засуджено на цілковите знищення. Вік був захисником прав людини у своєму відважному посланні, яке зачиналося словами: є Не убивай!” Чи ще якийсь нарід на світі міг би похвалитись таким мужем, що його Бог послав нам в часи горя і всенародної скорби? З печаттю його духа нині ми, хоч і серед тисячів перешкод, ідемо в дальшу мандрівку віків, до сонця волі й свободи.
Ми, задивлені у величну постать митрополита Андрея, не можемо нині не згадати імені того, хто кров’ю своєю позначив життя нашої Церкви, – святого Йосафата, архієпископа Полоцького, мученика за віру і за єдність християн. Він також походив з багатого роду і батько його намітив для нього звання купецьке, щоб він міг жити вигідно серед достатків і багатства. А св. Йосафат все покинув і став подібним до ангелів у монашому житті, і, „благочесно в святительстві поживши„ ясно проповідував Христову віру; кров’ю своєю погасив вогонь ненависти до діла З’єдинення. Тож нині він прославляється в осередку католицького світу, в храмі св. Петра у Римі. Вже сто років тому почала вшановувати його Вселенська Церква як святого.
Відомо також, браття, що перша громада християн, задивлена в чесноту вбозтва, організувала себе добровільно на засадах спільної власності. Всі, що увірували, кажуть Діянія – жили разом і мали все спільне. У многоти віруючих було одно серце і одна душа… І ніякого вбогого не було між ними, бо ті, що були власниками земель або домів, продавали і приносили ціну продацого до ніг Апостолів; і роздавано кожному, скільки кому було потрібно. Апостольське вчення було таке: „ Маючи поживу і чим одягнутися, тим будемо вдоволені „. А на іншому місці Апостол каже таке: Час короткий. Треба і тим, що мають жінок, жити так наче б їх не мали, а ті, що плачуть наче б не плакали, а котрі радуються наче б не радувалися, а котрі купують, наче б я дали.., бо проминає обрав цього світу. Для св. Петра люди захланні на багатство були просто дітьми прокляття. Вони йдуть слідами Валаама, того пророка, що полюбив заплату несправедливу й одержав гідну заплату за своє безумство.
Дорогі браття, упродовж історії Церкви не раз було таке, що доводилося втрачати не самі земські багатства, але навіть речі найконечніші для життя. Кожному відомо, що Церква протягом століть мала під своєю опікою школи, шпиталі, друкарні, видавництва, бібліотеки, музеї, верстати праці, монастирі, добродійні установи. А іноді створювалися такі умови життя, за яких усе доводилося втрачати. Але Церква тоді ставала ще багатшою. Уподібнена до Сина Божого, що не мав де голови приклонити, вона самим своїм зовнішнім виглядом голосила, сильніше від грому, благовість вбогим. Без палиці в руках, без міді при поясі, в одній одежині, часто голодні, спрагнені йдуть і нині католицькі священики по світі, до вбогих хат, до міст і сіл і, кажуть: „Мир цьому домові!” І якщо дім в достойний і приймає їх, і слухає слів їх, слів Христової Євангелії, то мир Божий сходить на нього. Церква, за словами й окресленнями Вселенського Собору, є Церквою вбогих, наче б хотіла в наших часах підкреслити слова апостола Якова, брата Господнього, що дає бідним перше місце в Церкві, і каже: Слухайте, мої любі, Бог вибрав вбогих у цілому світі на багатих у віру і спадкоємців Царства. – Оці слова відносяться й до нас, убогих, що вже двадцять років не маємо права вільно в наших храмах Богові молитися, тоді коли сини насилля над сумлінням нашим відзначили посвоєму день нашого пониження – „нищети „, нащого вбозтва і наших страждань. Та в тому вони самі себе обманюють. Нехай опам’ятанням для них стануть слова Євангелії: „Сказав Бог: цієї ночі відберу душу твою!” А серця нас усіх, що віримо Божому слову, і скарби наші на небі громадимо, нехай сповниться радістю і миром, що в Христі Ісусі, Господі нашім. Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Уникаймо зажерливості в нашому житті
Слухаючи нарікань одного чоловіка з товпи, який, приступивши до Ісуса жалувався, що його брат несправедливо поділив спадщину між ним і собою, Спаситель у відповідь вказує на марноту земних речей, такими словами:
„Глядіть і бережіться всякої зажерливості, бо не від надміру того, що хто має, залежить його життя „ (Лк 12,15).
Людина одержала від Бога Творця землю на власність, а з нею все те, що на ній існує, так бо сказав Бог:
„Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу й нехай вона панує над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над усіма дикими звірами й над усіма плазунами, що повзають по землі…”,
і знову:
„Ось я даю вам усяку траву, що розсіває насіння по всій землі й усяке дерево, що приносить плоди з насінням: вони будуть вам на поживу „ (Бут 1,26.29).
Людина ж намагалася користати з того дару Божого, та в бажанні оцих земних дібр пішла задалеко, бо зробила їх метою свого життя. Вона забула, що мета її існування є далеко вища й важливіша, а саме: Господь Бог і злука з Ним. Тому в своєму земному житті людина повинна не за дуже шукати за земними маєтками й земними благами, не повинна надмірно прив’язуватися до земних дібр, бо її прив’язання й любов повинні належати до єдиного й навищого добра, до безмежного добра, тобто до Бога. Даючи людям Свої доручення Господь дав Їм дві заповіді любови, а з них найпершу й найважливішу це любов Бога, до Нього самого:
„Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю „ (Втор 6,4с; Мт 22,37; Мр 12, 30; Лк 10,27).
Господь Бог повинен завжди бути нашою найпершою й найбільшою любов’ю. Він бо створив нас, тобто привів з не існування до життя; Він Своєю всемогутньою силою піддержує нас у цьому житті, співдіє з кожним нашим рухом, словом, гадкою й бажанням. Крім того від Нього маємо те все, що нам до земного життя потрібне, тобто місце мешкання – нашу землю, воду, повітря, харчі, одежу, пристановище й усе, що тільки нам потрібно. Врешті Господь дає нам не лише життя й усе, що з життям зв’язане; Він є нашою метою, до якої ми прямуємо й прямувати мусимо, якщо хочемо повнотою задоволити бажання безмежного щастя, що жевріє в нашому серці й не дає заспокоїтись цими земними добрами. Коли ж Господь Бог є тим усім для нас, то ми повинні прямувати до Нього й не прив’язуватись до нічого земного. Очевидно, Господь у своїй щедрій любові до нас дав нам усе, що на землі, але бажає, щоб ми те все вживали, тільки за тією умовою, що воно помагає нам в осягненні нашої остаточної мети, тобто, якщо доводить нас до Нього.
Коли в нас є добрий обсерваційний змисл, то ми легко зауважимо, що всі сотворіння в світі, тобто ті обдарені життям, як рослини, дерева, звірята, птиці стараються забезпечити собі майбутнє, а всі без виїмку намагаються зберегти свій рід та й себе самих, як змога найдовше. Тому – то рослини на зиму ховають свою поживу чи в корені чи в билі, в стеблі чи в стовбурі. Звірята, які на зиму не засипляють, стараються зібрати запаси на зиму, якщо воно можливо, інші, що засипляють мають їх у власному салі – товщі, щоб могти перебути зиму, підчас якої важко дістати яку-небудь поживу. Ми бачимо як дерева стягають можливі соки – поживу з листків, тому то листя жовкне й як непотрібне вже дереву, спадає. Ті птиці, для яких немає поживи й для яких зима за холодна, відлітають до тепліших країн, де мають мають харчів та й тепла вдосталь. Бджоли перероблюють вік квітів у смачний мед, яким під час зимової дрімки живляться. Отак бачимо, що природа за допомогою інстинкту вміє подбати про майбутнє для звірят, птиць і риб, а за допомогою природних законів – про дерева, кущі й трави. Тому, що життя всіх сотворінь, за виїмком людини, починається й кінчиться тут на землі, то не має сумніву, що таке дбання про збереження оцього їхнього земного життя й мудре й згідне з намірями Бога-Творця.
Однак життя одного сотворіння не є зв’язане повнотою з цією землею, тобто життя розумної істоти – людини. Вона живе на цьому світі, але призначена до іншого світу, тобто до життя в небі, де вона має брати участь в житті самого Творця і в Його безмежному щасті. Та людина, живучи на світі, за дуже привикає до туземного життя і його зайнять в переконанні, що буде тут завжди, повік жити. А якщо ні, то думає, що зі смертю все скінчиться. Ось так пригляньмося багатьом людям, які від раннього ранку аж до пізньої ночі працюють і стараються придбати досить засобів для себе й для своєї родини, щоб могли без журби й не достатків зажити. І в цьому немає нічого злого, бо родини мусять працювати, щоб себе прохарчувати, зодягнути, придбати собі мешкання й усе, що до туземного життя потрібне. Але є багато таких людей, які вже мають досить майна, що вистачило б їм на ціле життя, а деякі мають його так багато, що вже тепер не знають, що з цими земними добрами робити? Незважаючи на це, вони далі працюють і на всі боки штурмують, як би то вже й так величезне майно ще збільшити? Так – то накопичують вони земного добра чимраз то більше й більше. І дивно воно, що чим більше тих дібр мають, тим більше бажають їх мати, неначе б їхнє щастя Й спасіння залежало від кількості земних маєтків. Тому й не диво, що Христос Спаситель виявляє їхній нерозум, суєту накопичування майна. Коли їм здається, що мають уже всього досить і забираються надбане майно вживати, приходить несподівано смерть і забирає їх від того всього, що вони з таким великим вкладом праці, труду й старань надбали, щоб забезпечити собі безжурне майбутнє.
Одного разу священик, який давав реколекції студентам університету в тому часі, коли після проповіді був час запитань і відповідей, звернувся з таким запитом до одного зі студентів:
„ Що ви думаєте в майбутньому робити?” Той відповів: „ Найперше я хочу скінчити мої студії в університеті! „ А тоді? „ Пізніше я буду старатись дістати ступінь магістра й доктора!” „А тоді?” – було дальше запитання місіонера. „О каже студент, я дістану добру працю, оженюся, буду мати родину!” – „ А що буде пізніше? „ – питав дальше місіонер. „ По 40 літах, доробившись, я, піду на відпочинок і буду щасливо доживати життя!” „А що буде далі?” питав невмолимо місіонер. „Щож може бути? „ відповів студент, „я вмру!” „ Це правда „, підтвердив місіонер, „а що буде тоді? „ Так незмінно зостається те остаточне питання: Що станеться з нами тоді, як помремо? Яка майбутність ждатиме нас після смерти, коли за життя ми навіть і не думали про смерть і не старалися забезпечити собі остаточну мету, тобто поворот до нашої причини – до нашого Бога? Відповідь для тих нерозважних людей дав Ісус Христос у притчі про нерозумного багача, який розвалив старі стодоли й комори, побудував нові, до них зібрав своє збіжжя і думав, що в той спосіб забезпечив себе на многі літа. Та Господь Бог мав цілком інакші пляни щодо нього:
„А Бог сказав до нього: Безумний! Цієї ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому буде? „ (Лк 12,20).
Подумаймо лише так, хто втішатиметься й уживатиме тих речей, про які ми так дуне побивались ? Може діти, очевидно, коли такі в нас були? Може кревні, якщо ми їх мали й якщо вони зможуть дістати наші маєтки? Але може вони навіть не будуть вдячними вам за вашу важку працю. Може лихословитимуть вас за те, що не досить для них придбали, а то може й насміхатимуться з нас, що ми були такі нерозумні й ціле життя лише працювали і навіть не змогли самі вжити того добра, що з таким трудом набули. Коли ж ми заховалися від нашої родини та й померли не залишивши останньої волі – завіщання, тоді уряд забере все й навіть не думатиме про нас, що стільки напрацювались. Ось така буде наша нагорода. Ми ціле життя працювали, а інші будуть із нього користати, навіть і не знаючи, хто те все для них пристарав?
А працюючи так важко над збільшенням і збереженням свого майна, в нас напевно не буде й часу подумати про найважливішу річ, тобто про спасіння нашої безсмертної душі. Й коли так воно, то в цьому подвійний нерозум. Бо не лише, що ми втратили все добро, яке а таким трудом працею й зусиллям ми ціле життя збирали, але ще крім того, прийшовши після смерти на другий світ, ми появились там з порожніми руками. В нас немає жодних добрих діл, які могли б нас виправдати перед страшним суддею – Богом. Отже у вічності жде нас тільки страшне майбутнє в вічному пекельному вогні. Бо не зможемо заперечити судді – Бого-Чоловікові, коли Він зачне перелік:
„Я голодував, і ви не дали мені їсти; мав спрагу й ви не дали мені пити, подорожним був, і ви мене не прийняли; нагим, і ви мене не зодягли, недужим і в тюрмі, й ви не навідались до мене…” (Мт 25,42с).
Не буде в нас відповіді, бо ми так дуже були зайняті маєтками, що не мали часу й думати, що наші ближні, живучі побіч нас потребують нашої помочі. Або ще, може, й гірше, ми не хотіли дати їм помочі, бо нам жалко було ділитись тим майном, що ми собі здобули. Такий то кінець тих людей. Тому каже Ісус:
„Отак воно з тим, хто збирає для себе, замість щоб багатіти в Бога„ (Лк 12,21).
Отаким нещасним буде чоловік, що занурився в оці земні багатства й не дбав про те, що найважливіше, про спасіння своєї безсмертної душі. Каже бо Христос:
„Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить свою душу? Або що може людина дати взамін за свою душу? (Мт 16,26).
На страшному суді, чи навіть після смерти вже буде запізно думати про спасіння душі, бо в якому стані ми зійшли з цього світу, в такому повіки зостанемось. Тому доки ми живі, доки можемо жаліти й каятись за наші гріхи, робімо це безпроволчно, ще заки переступимо поріг до вічності.
о. д-р М.І. Любачівський
ДО ЕФЕСЯН ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Еф. 229 зач.; 5, 9-19.
Браття, поводьтеся, як діти світла. Плід світла є в усьому, що добре, що справедливе та правдиве. Шукайте пильно того, що Господеві подобається. Не приставайте до безплідних діл темряви а радше їх ганіте, бо що ті люди потай роблять, соромно й казати. Все, що ганиться, стає явним у світлі, і все, що виявляється, стає світлом. Тому говорить: „О ти, що спиш, прокинься, встань із мертвих, і Христос тебе освітить”.
Тож уважайте пильно, як маєте поводитися: не як немудрі, але як мудрі, використовуючи час, бо дні лихі. Тому не будьте необачні, але зрозумійте, яка Господня воля. Не впивайтеся вином, що доводить до розпусти, але сповнюйтеся Духом. Проказуйте між собою вголос псалми й гимни та духовні пісні, співайте та прославляйте у серцях ваших Господа.
ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Лк. 66 зач. 12, 16-21.
Сказав Господь притчу оцю: В одного багача земля вродила гарно. Почав він міркувати, кажучи сам до себе: що мені робити? Не маю де звести урожай мій.
І каже: – Ось що я зроблю: розберу мої стодоли, більші побудую і зберу туди все збіжжя і ввесь мій достаток, і скажу душі моїй: душе моя, маєш добра багато в запасі на багато років! Спочивай, їж, пий і веселися! Бог сказав до нього: – Безумний, цієї ж ночі душу візьмуть у тебе, і те, що ти зібрав, кому воно буде?
Отак воно з тим, хто збирає для себе, замість багатіти у Бога.
Еф. 5, 9-19. „Шукайте пильно того, що Господові подобається”
Дуже рідко в нашому житті ми прагнемо шукати того, що Бог хоче від нас, в тій чи іншій ситуації. Як правило, ми керуємось своїми мотиваціями, бажаннями, думками. Дуже часто опісля до нас приходить усвідомлення, що багато наших рішень, часто навіть дуже важливих, ми ухвалювали емоційно, поспіхом. Тоді ми шкодуємо, що не просили в Бога мудрості, не шукали Божої волі в цій ситуації.
Знаємо, що Бог є любов, отже, Його волею завжди буде розв’язати кожну ситуацію наскільки це можливо в любові. Божа воля – найкраще, чого Бог може побажати для нас. Тому коли шукаємо Божої волі, тоді остаточно шукаємо найкращого добра для кожного з нас.
Завжди дослухаймося до голосу свого сумління, вдивляймося в обставини, які навколо нас. Стараймося побачити, що за тим всім стоїть Господь, вчімося в тому всьому відчитувати Божу волю. Все більше стараймось пізнати що Бог хоче промовити до мене через слова молитви, Євангеліє, через проповіді священика, а навіть через вчинки інших осіб.
Вслухаймося, вдивляймося, будьмо відкриті на Божу волю, а тоді Господь завжди буде її нам вказувати і являти!
Лк. 12, 16-21. „Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде?”
Людина постійно щось планує, чогось прагне, як також чогось досягає. У кожного свої межі бажаного, цілком інакше розуміння прагнень і сподівань. Однак, що б це не було, коли помремо, усі свої здобутки мусимо лишити тут, бо ми як нагі прийшли на цю землю, так нагі й підемо з неї.
Тому маємо здобувати собі скарби, що завжди будуть з нами, відтак у кожну хвилю нашого життя вміймо докладати зусиль, щоб робити добро. Адже коли робимо добро іншим: допомагаємо потребуючим, годуємо голодних, вдягаємо нужденних – ми не лише їм жертвуємо свої гроші, час та милосердя, а немовби вкладаємо ці добрі діла в небесний банк, у якому, коли помремо, будемо мати добрі відсотки.
Отож подумаймо, куди нам вигідніше вкласти найцінніше, що в нас є, – наше життя: або в те земне, що й так залишимо, або в ті справи, з яких будемо мати добрі прибутки в небі!
Вл. Венедикт Алексійчук
Тропар (г. 1):
Хоч камінь запечатали юдеї* і воїни стерегли пречисте тіло твоє,* воскрес Ти, тридневний Спасе,* даруючи світові життя.* Ради цього сили небесні взивали до Тебе, Життєдавче:* Слава воскресінню твоєму, Христе,* слава царству твоєму,* слава промислові твоєму,* єдиний Чоловіколюбець.
Слава: Кондак (г. 1):
Воскрес Ти як Бог із гробу у славі* і світ із собою воскресив,* і людське єство як Бога оспівує Тебе,* і смерть щезла.* Адам же ликує, Владико,* і Єва нині, від узів ізбавляючись, радується, взиваючи:* Ти, Христе, той, хто всім подає воскресіння.
І нині: Богородичний (г. 1):
Коли Гавриїл звіщав Тобі, Діво: Радуйся,* – з голосом воплочувався Владика всіх* у Тобі, святім кивоті, * як рік праведний Давид:* Явилася Ти ширша небес,* що поносила Сотворителя твого.* Слава тому, що вселився в Тебе,* слава тому, що пройшов із Тебе,* слава тому, що визволив нас Різдвом твоїм.
Прокімен (г. 1): Будь, Господи, милість твоя на нас, бо уповали ми на Тебе (Пс. 32,22).
Стих: Радуйтеся, праведні, у Господі, правим належить похвала (Пс. 32,1).
Алилуя (г. 1): Бог, що дає відплату мені і покорив народи мені (Пс. 17,48).
Стих: Ти, що величаєш спасіння царя і твориш милість помазаникові своєму Давидові і сімені його до віку (Пс. 17,51).
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого, якого є храм, прпмч. Стефана Нового, св. мч. Іринарха і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
о. Петро Фостик
