Щастя людини
«Згадай мій сину, що ти одержав твої блага за життя твого, так само, як і Лазар свої лиха. Отож, тепер він тішиться тут, а ти мучишся ». (Лк. 16,25)
Дорогі в Христі, сьогоднішня Євангелія, як і завжди Боже Слово, має в собі щось актуального і життєвого. Вже на самому початку воно стверджує стару, всім відому засаду, що на цьому світі ніхто не є вільним від смутку, терпіння, болів, страждань. Але крім людей, випробовуваних терпіннями, хрестами, недолею бувають люди не дуже то праведні, які втішаються багатствами, достатками, розкошами, які у їхніх серцях убивають почуття любови й милосердя супроти знедолених своїх ближніх. Те євангельське повчання не обмежується лише до ствердження повищих фактів і засади, але відкриває перед нами дуже відрадну істину, а саме: доводить і впевняв нас, що всі терпіння і страждання людей мають також свою добру й корисну рису, мають свій глибокий зміст, іноді й дають нам неоцінені користі. Коли приймаємо і переносимо терпіння з думкою про Бога, з повним підчиненням його провидінню, тоді вони наближають нас до Бога, поглиблюють нашу віру, вчать нас молитися, стають джерелом нашої теперішньої радості, надусе ж убезпечують нам правдиве, тобто вічне щастя в Бозі.
«Згадай, мій сину, що ти одержав твої блага за тя твого, так само, як і Лазар свої лиха. Отже, тепер по смерті він тішиться тут у небі вічним щастям а ти мучишся у вічнім проклятті » (Лк. 16,19-31).
В чому ж, спитаєте, полягає правдиве щастя людини ? На цю тему, дорогі брати і сестри, написано багато книг. Найбільші уми світу працювали над тим, щоби простежити, збагнути, і окреслити, що насправді становить собою правдиве щастя людини на цій землі; у чому воно полягає, де воно знаходиться та чи можливо його осягнути? І досі на це питання, не підставі людського розуму і всіх наукових дослідів, ніхто не дав задовільної відповіді. Ніхто в людей не зміг ще досі відкрити таємницю людського життя: Звідки ми вийшли, пощо існуємо, куди прямуємо? Найбільшу трудність для розв’язки цієї проблеми представляє собою власне тайна терпінь в житті людини. Наявність терпіння і сумний, здається, кінець людського життя у вигляді смерти, дві речі невідхильні! І саме вони виключають всяку можливість, щоб людина за туземного життя могла осягнути повне щастя.
Без сумніву, в на світі люди, як ось євангельський багач, які могли б сказати про себе, що вони щасливі. Зокрема ж, коли людина молода, здорова, багата, коли вона мав подостатком всяких матеріальних благ, приємностей, вигід і розкошей життя. Однак це все не становить собою ще досконалого і повного щастя людини. В таке щастя може внести заколот який небудь нещасний припадок. Таке щастя є тільки хвилеве і переминаюче, а до того ж воно не всім доступне. Крім цього, всі радощі Й смутки нашого життя швидко минаються, про що так гарно висловився апостол Павло: « Час короткий, тож нехай ті.. що плачуть, немов би і не плакали, і ті, що веселяться, немов би не веселилися, і ті, що купують, немов би не посідали, і ті, що користуються цим світом, немов би й не користувались, бо проминає образ світу цього» (1 Кор. 7,29-31).
Отож, все те, що переминає, що не є сталим, хоч би було добрим і приємним не може бути нашим щастям. Те, що не є Доступне для всіх, а лиш для малої горстки людей, не може бути остаточною метою для всіх. А всі багатства, розкоші й вигоди туземного життя не в силі повнотою ущасливити людину; неспроможні вони запевнити того щастя, за яким раз-у-раз тужить людська душа. З цього приходимо до важливого висновку: якщо існує в кожній людській душі прагнення до щастя, якого не можна нічим задовільнити протягом туземного життя, тоді мусить вона знайти оте щастя після смерті, про що свідчать слова сьогоднішньої Євангелії. Бож прагнення і спільна всім людям схильність не може бути помилкою але випливає з законів створені людської природи; отже мусить бути колись насичене, заспокоєне. Здавалось би, що найщасливішою людиною, відомою досі світові був Соломон. Він мав великі багатства, був володарем держави, в якій процвітав достаток, існував добробут; він славився надзвичайною мудрістю, вживав усіх можливих вигод, розкошей і приємностей життя. Невже ж знайшов він у цім усім своє щастя, якого йому його співжителі так заздрили? Зовсім ці! Про це найкраще висловився Мудрець Господній: « Марнота марнот геть усе марнота» (Пропов. 12,8). Остерігаючи при тому: «Бога бійся і заповідей його пильнуй, бо в цьому вся людина » (Проп. 12,13).
Ось чому Христос остерігає Апостолів, щоб не в’явилися земськими вигодами і щастям, але раділи з того, що їхні імена записані на небі (Лк. 10,20), бо це найважливіше! Правдиве щастя людини не є в багатстві, достатку, вигоді, здоров’ю, славі, але вічне життя в Бозі. Бо: «те, чого око не бачило повчає апостол Павло -й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять » (1 Кор. 2,9). Оце й щастя, за яким від віків тужить і до якого рветься людська душа. «Створив ти нас, о Господи, для себе, і несу спокійне наше серце, доки не спочине в Тобі» вирік п довгих марних шуканнях св. Августин. Так, для ми створені! Він єдине і правдиве щастя і мета життя людини. Він єдиний може вповні заспокоїти всі наші прагнення, бажання, ідеали. Бо він 6 їх джерелом, а й нашим початком і остаточним кінцем. Небо і земля проминуться, але ця істина зостанеться повсякчасною, незмінною, вічною, актуальною.
Тому сміло можемо твердити, що тільки той не заведеться й омине розчарування, і запевнить собі спокій внутрішній, і погоду духа, і повне задовілля, без огляду на те в які обставини життя Боже провидіння його поставить, хто збагнув і в практичному житті застосував цю незмінну Божу істину. Хто до цієї остаточної мети спрямовує всі турботи свого туземного життя, без огляду на те, які вони й не були б добрі чи злі, приємні чи прикрі, почесні чи впокоряючі, достаток чи нужда. Правдиво щасливий той, хто ціле своє туземне життя спрямував до вічності і сприймає все під кутом вічності. До таких Христос каже: « Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятися… Радійте… і веселіться, бо ваша нагорода велика в небі» (Лк. 6,21). Тому закликає апостол Павло всіх послідовників Христових: « Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся!» (Филип. 4,4). Але далі каже Ісус до синів цього світу: «Горе вам, багатим, бо ви одержали втіху вашу. Горе вам, що ситі нині, бо будете голодувати. Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати і сумувати » (Лк. 6,24-26).
Дорогі брати і сестри, як дуже нещасними є ті люди, які шукають свого щастя там, де його немає! Уважають за щастя те, що ним не є. Саме в цьому найбільша трагедія і нещастя невіруючої людини. Вона відчуває в собі, як кожна людина, нестримну схильність до щастя, проте в цьому житті не може його осягнути, а в поза гробове, вічне життя не вірить. Вона старається не думати про свою будучину, тому живе сьогоднішнім днем, хвилиною його. Задовольняється мнимим щастям хвилевих розкошей і приємностей життя. Поки що почувається вдоволеною, щасливою. Але, що діється тоді, як оте, так зване щастя, поволі зачинав щезати? Коли людина починає старітися, тратить красу, здоров’я, маєтки, коли смерть починає заглядати у вічі? Коли дочасні добра перестають бути джерелом вдоволення і радості, коли по всіх переживаннях зостається тільки спомин, наче сон? Які ж кошмарні почуття розчарування, безнадії й розпуки закрадаються до такої душі, яка втратила мету свого життя?
Для таких людей лишається єдиний рятунок, а саме: разом з єрихонським сліпцем ввивати: « Господи, вчини, щоб я прозрів»; «Господи, поможи моєму невірству! », бо лише за допомогою віри розв’яжемо загадку нашого життя і віднайдемо правдиве націє щастя. Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Вузька й широка брама в житті людини
Сьогоднішню проповідь Ісуса Христа можна б коротенько переповісти ось якими словами:
„Входіть до Царства Божого вузенькою брамою!”
Чому спитаєте? Це поясняє Спаситель у дальшій Своїй проповіді:
„Бо широкі двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять” (Мт 7,13с).
На доказ тієї Своєї правди Христос розповідає притчу про Багача й Лазаря. Був собі, каже Спаситель, один дуже багатий чоловік, що мав усе, чого лише людське серце може собі забажати, а саме: багатства, великий палац, багато одеж, їжі й напоїв. Тому, що міг собі на все дозволити, не диво, що мав велике число приятелів і знайомих, куди лише повернувся. Ті, що могли даром їсти, пити й забавлятися, не щадили йому всяких похвал і компліментів, а він слухаючи їх, ріс неначе на дріжджах і стараючись відплатитись за всі ті похвали; гостив їх усім чим мав; роздавав їм дарунки на право й на ліво, щоб і далі вони коло нього зоставались та й не переставали хвалити його й подивляти багатства. Так той багач пирував і бавився цілий час у товаристві своїх добрих приятелів, яких уста не замикались, але завжди знаходили щось нового, щоб свого щедрого господаря похвалити й звеличати.
Зайнятий тими забавами й догоджуванням своїм приятелям, а при тому ще й побільшуванням свого вже й так величезного майна, той багач не мав часу на ніщо інше. Серед тих розкошей він навіть і не знав нічого, що там недалеко входу до його палацу, на вулиці лежав убогий прошак – Лазар. Він нещасний навіщений хворобою, можливо — проказою, бо цілий покритий струпами, навіть не міг і жебрати, бо не міг ходити, а то може й не посмів, бо прокажені в тих часах не сміли показуватись серед людей, щоб їх не заразити. Так ото лежачи на дорозі, він чув веселу музику, яка доходила до його вух з дому багача, та й веселі співи й балачки гостей. Подув вітру доносив до нього деколи запах смачних страв і він, що умирав з голоду, бажав заспокоїти його принаймні окрушинами, що спадали зі столів багача, але ніхто й не думав, щоб позбирати їх і принести йому, щоб заспокоїв свій голод. Ніхто не старався помогти йому в його хворобі, не дбав, що ті струпи й рани, які з них творились, завдавали йому важкий біль. Лише бездомні пси, голодні й нещасні, як той Лазар, приходили до нього й лизали його рани й струпи і цим проносили певного роду полегшу. Ось таким було життя тих двох людей; один утішався туземним щастям безмірно, а другий знову терпів скільки людина може терпіти.
Їхній кінець був однаковий — смерть забрала обох із цього світу. Добре то кажуть, що смерть усе вирівнює, вона забирає з цього світу однаково всіх, багатих і бідних, не полишає навіть наймогутніших царів, однаково як і бездомних прошаків. Вона не дбає, чи хтось був найбільшим ученим чи анальфабетом; відносно неї всі люди однакові, тож коли прийде їхній час, вона забирає їх з цієї землі. Різниця для них настає щойно після смерти, подібно як вона прийшла для багача й Лазаря. Так бо говорить Христос:
„Та сталося, що помер убогий, і ангели занесли його на лоно Авраама. Помер також і багатий, і його поховали. В аді терплячи тяжкі муки…” (Лк 16,22).
Може ми не раз слухали нарікань різних людей, бо може й ми самі часом говорили, що немає на світі справедливості; головно тоді, коли ми бачили, як багаті жили щасливо, як вони мали всього подостатком, а вбогі з голоду гинули. Може й ми іноді не мали різних речей і споглядали заздрісним оком, як багачі марнують добро, якого нам бракує. Може ми навіть нарікали на Господа Бога, що Він так нерівно розділив матеріяльні добра й дав одним аж за багато, а інших позбавив навіть конечних до життя засобів.
Оця притча змальовує по майстерному ті нерівності і несправедливість, що її ми так часто зустрічаємо в житті, Й тут маємо з одного боку безмірно багатого багача, здорового, щасливого, який уживає цілого свого майна тільки на те, щоб ужити всього й витрачати на свої забаганки, щоб задоволювати свої пристрасті. А з другого боку бачимо, хворого, нещасного вбогого Лазаря, який не має нікого, хто б йому поміг, потішив, або принаймні до певної міри заспокоїв голод. Та нема чого й дивуватись, бо таких Лазарів і в наших часах є дві третини населення цілого світу. Вони всі терплять, голодують, бо недостає їм середників до життя. А з тієї, що залишається третини, лише дуже маленька частина має всього подостатком, решта, то, як то кажуть має, хіба лише щоб „обігнати най доконечніші потреби „Ця уявна несправедливість, що її завважуємо на землі; ця нерівність у розподілі земних дібр, це тайна Божого провидіння. Господь – Творець, однак не хоче, щоб люди їх позбавлялися, та й щоб гинули з голоду; бо Він сотворив тих земних речей стільки, що вони можуть вистачити для всіх. Коли люди не нищили б земних дібр, якщо б ними не зловживали, але старались ними відповідно управляти, тоді ними могли б проживитись не тільки ті люди, що зараз існують, але двічі, а то, як учені доказують і тричі стільки людей, що зараз живе. Це правда, що Господь розділив їх нерівномірно, але Він хоче, щоб ті які мають тих дібр подостатком, ділилися з тими, які нічого не мають, бо разом із земними добрами Він дав багачам також і свою заповідь:
„Любитимеш ближнього твого, як себе самого!„ (Лк 19,18).
А воно має ось яке значення: якщо ніхто з нас не хоче голодувати, то й ближній також собі цього не бажає. Коли ми хочемо мати відповідне, тепле вбрання чи якийсь затишний теплий куток на зиму й на час непогоди, то так само й наш ближній хоче мати пристановище, де міг би схоронитись у час непогоди. В цьому випадку Господь накладає на нас, що маємо спромогу подбати про те все для нашого ближнього, обов’язок це зробити. Якщо нам самим не під силу, тоді ми повинні гуртом постаратись, щоб задоволити потреби ближніх у біді. Пригадаймо собі слова Спасителя, що каже:
„ Дай кожному, хто в тебе просить; хто бере щось твоє, не допоминайся. І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само„ (Лк 6,30с).
Дай кожному, хто в потребі, обходися з ним так, як ти хотів би, щоб люди обходилися з тобою.
Якщо ми не будемо слухати тієї заповіді Божої, тобто заповіді Любови Ближнього, й будемо нечутливими на потреби наших братів у біді, тоді з нами може притрапитися те саме, що з багачем у притчі Христовій. Він ціле своє життя провів на забавах і радощах; ніколи не дбав про інших, тобто про ближніх у біді, хоч вони мали таке саме право на життя як і він. Чому? Тому що не людина, але Господь Бог Творець є власником усього, що існує, бо Він це все з нічого сотворив. Він також сотворив людей, тому хоче, щоб і вони жили, отже тим самим бажає собі, щоб вони мали все, що до їхнього життя потрібне. А той, хто має всього подостатком і не хоче земними добрами ділитися в тими, що в біді, заслуговує страшної Божої кари. Якщо йому вдалось уйти її отут, на землі, то це не означає, що вона його вже ніколи не досягне. Пам’ятаймо, що існує ще й друге життя, життя вічне після смерти, і якраз про нього розповідає нам Христос у цій притчі. Там у потойбічному світі Господь вирівнює всю несправедливість, яку зазнавали ті, що тут терпіли. Там Він каратиме без милосердя тих, що не мали милосердя над своїми ближніми протягом свого земного життя. Тож слухаймо тих притч Ісуса, Він бо розповідає їх, не щоб робити свою проповідь цікавою. Ні, Він розповідає нам, щоб ми знали, що нас чекає у потойбічному світі, коли не слухатимемо Його заповідей і порад. Так бо звертається Він до своїх слухачів:
„Направду, направду кажу тобі: Ми говоримо про те, що знаємо й свідчимо про те, що бачили…„ (Йо 3,11).
Ніхто не може так говорити, як тільки єдинородний Син Божий, що знає все, бо Він бачив і бачить усе. Тож коли не хочемо мучитись на другому світі, як оцей багач у притчі, що кличе до патріярха ізраїльського народу:
„Отче Аврааме, змилуйся надо мною й пошли Лазаря, нехай умочить у воду кінець свого пальця й прохолодить мій язик, бо я мучуся в цьому полум’ї!” (Лк 16,24).
Ідімо, отже, за порадою Христа Спасителя і за Його заповіддю любови ближнього й не відмовляймо нашим ближнім у біді нашої помочі. Якже наша людська природа буде противитися нашому намаганню ділити наше добро з тими, що його не мають, тоді згадаймо слова Христа – Страшного Судді. Ісус бо, описуючи страшний суд і свій засуд на ньому, ототожнює себе з нашими ближніми, кажучи:
„Тоді цар скаже тим, що праворуч нього: Прийдіть благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від сотворення світу. Бо я голодував і ви дали мені їсти; мав спрагу і ви мене напоїли; подорожнім був, і ви мене прийняли; нагий і ви мене одягли, хворий і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене” (Мт 25,34-36).
Він поясняє свої слова ось як:
„ Направду кажу вам, що не-будь ви зробили одному 3 моїх братів найменших – ви мені зробили „ (Мт 25,40).
Не має сумніву, що ніхто з нас не відмовив би Спасителеві помочі, якщо б так Він сам звертався до нас про неї. Тож пам’ятаймо, що це Він сам, наш майбутній Суддя приходить до нас в особі наших потребуючих ближча ніж – братів убогих і просить від нас помочі. Не відмовляймо нікому, помагамо всім, що потребують нашої помочі, бо в той спосіб неначе купуємо собі в Бога Царство Небесне. Він же сам радить нам так робити словами:
„ І я кажу вам: Придбайте собі друзів мамоною (грішми) неправою, щоб коли її не стане, вас прийняли в намети вічні” (Лк 16,9).
Ця притча, однак, має глибоку науку й для тих, що терплять біду й недостаток на землі; для всіх хворих і нещасних, які тут караються за цього життя. Їм треба пам’ятати, що це їхнє земне життя, хоча здається таке нещасне, хоч воно повне терпінь і злиднів, то все-таки коротке й незадовго матиме кінець. За їхню біду, за терпіння й недолю, вони одержать відповідну нагороду, очевидно, якщо будуть переносити це все лихо терпеливо, без нарікань із здачею на Божу волю. Їм треба наслідувати чи то Лазаря із притчі Христової, чи праведного Йова, а чи, врешті ідеал усяких чеснот Христа-Спасителя. Він запрошує нас наслідувати себе в терпіннях словами:
„ Коли хтось хоче бути моїм учнем, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною” (Мт 16,44).
Щоб спастися, нам треба наслідувати Ісуса Христа. Та ми не можемо наслідувати Його ні в чеснотах, ні в силі чудес, ані в знанні. Є однак одна ділянка, в якій можемо уподібнитись до Нього, тобто в терпінні, принимаючи без скарги й нарікань те все, що провидіння Боже на нас зсилає, переносячи терпеливо, так само як і Він це робив. А за це чекає нас велика нагорода, бо Він сам, всемогутній Бог, буде нашою великою нагородою, як це обіцює Авраамові:
„ Я тобі щит. Твоя нагорода дуже велика „ (Бут 15,1).
Там у своєму Царстві Господь отре всяку сльозу з очей терплячих і наповнить їх таким щастям, про яке ніхто навіть і не мріяв, як цього навчає апостол Павло:
„ Те чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять „ (1 Кор 2,9).
А що найважніше буде для тих спадкоємців Царства Небесного, це гадка, що тому щастю вже ніколи не буде кінця, бо воно вічне й тому не може скінчитись.
о. д-р М.І. Любачівський
ДО ГАЛАТІВ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Гал. 215 зач.; 6, 11-18.
Браття, гляньте, якими буквами пишу вам власною рукою. Ті, що хочуть похвалятися, що вони гарні тілом, силують вас обрізатися, щоб тільки уникнути переслідування за хрест Христа. Бо навіть обрізані, не зберігають закону, але хочуть, щоб ви обрізувалися, щоб їм хвалитися вашим тілом. Мене ж не доведи, Боже, чимсь хвалитися, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, яким для мене світ розп’ятий і я – світові; бо ні обрізання, ні необрізання є чимсь, але нове сотворіння. На всіх тих, що ходитимуть за цим правилом, мир і милосердя на них і на Ізраїля Божого.
А втім, віднині нехай ніхто мені не завдає клопоту, бо я ношу на моїм тілі рани Ісуса.
Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з вашим духом, брати. Амінь.
ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Лк. 83 зач. 16, 19-31.
Сказав Господь притчу оцю: Був один багатий чоловік, що одягавсь у кармазин та вісон і бенкетував щодня розкішно. Убогий же якийсь, на ім’я Лазар, лежав у нього при воротах, увесь у струпах; він бажав насититися тим, що падало в багатого зо столу, і пси приходили й лизали його рани. Та сталося: помер убогий, і ангели понесли його на лоно Авраама. Помер також багатий, і його поховали. В аді, терплячи тяжкі муки, він підвів очі й побачив здалека Авраама та Лазара на його лоні. і закричав уголос: – Отче Аврааме, змилуйся надо мною, пошли Лазара, нехай умочить у воду кінець пальця й закропить язик мій, бо я мучусь в цім полум’ї!
Авраам же промовив: – Згадай, мій сину, що ти одержав твої блага за життя свого так само, як і Лазар свої лиха. Отже, тепер він тішиться тут, а ти мучишся. А крім того всього, між нами й вами вирита велика пропасть, і ті, що хотіли б перейти звідси до вас, не можуть, ані звідти до нас не переходять.
Сказав багатий: – Отче, благаю тебе, пошли його в дім батька мого: я маю п’ять братів, нехай він їм скаже, щоб і вони не прийшли на це місце муки.
Авраам мовив: – Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають.
Той відповів: – Ні, отче Аврааме, але коли до них прийде хто з мертвих, вони покаються. Авраам відізвавсь до нього: – Як вони не слухають Мойсея і пророків, хоча б і хто воскрес з мертвих, не повірять.
Гл. 6, 11-18. «Мене ж не доведи, Боже, чимось хвалитися, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа»
Коли дивитися на тогочасний світ, хрест – місце ганьби, місце смерті злочинців, до яких був зарахований також Ісус Христос. Ніколи в нашому житті ми не надаємо аж великої пошани місцю, де загинула наша близька, рідна, важлива для нас людина. Це місце для нас – місце втрати, смерті.
Хрест – це теж місце смерті. Але не тільки людської смерті, а й перемоги життя над смертю. Це місце, де Ісус Христос обдаровує нас життям вічним. Це місце смерті Ісуса Христа, і місце народження нас до життя вічного.
Саме тому апостол каже, що він буде хвалитися хрестом як місцем, де він стає учасником Царства Небесного.
Хай Господь дасть нам мудрість поцінувати хрест Господній як місце нашого освячення і спасення!
Лк. 16, 19-31. «Навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять».
У притчі про вбогого та багача бачимо, що Лазар, який на землі перетерпів невигоди й труднощі, удостоюється радості у вічності, а багач, який уже мав свою радість і своє щастя на землі, у вічності отримує терпіння. Коли ж багач розуміє всю незворотність своєї ситуації і просить можливості попередити своїх рідних, щоб інакше жили на землі, то на це чує відповідь. «Навіть якби хто з мертвих воскрес – не повірять».
Господь завжди промовляє до нас. У кожній ситуації нашого життя Бог хоче щось нам сказати. Чи це хвороби, чи невдачі, чи якість труднощі та непорозуміння – через них Бог промовляє до нас, на щось хоче звернути увагу. Маємо чувати й бути уважними до всіх ситуацій і подій, які з нами трапляються: що Бог прагне промовити всім цим?
Бог, який є любов’ю, завжди має що нам сказати!
Владика Венедикт (Алексійчук)
Тропар (г. 5):
Собезначальне Слово Отцю і Духові,* від Діви роджене на спасіння наше,* оспіваймо, вірні, і поклонімся,* бо благоволив плоттю зійти на хрест* і смерть перетерпіти, і воскресити умерлих* славним воскресінням Своїм.
Слава: Кондак (г. 5):
До аду, Спасе мій, зійшов Ти* і врата сокрушив Ти як всесильний,* умерлих як Творець воскресив з Собою* і смерти жало сокрушив Ти,* і Адам від клятви ізбавився, Чоловіколюбче.* Тому і всі зовемо: Спаси нас, Господи.
І нині: Богородичний (г. 5):
Радуйся, двері Господні непроходимі,* радуйся, стіно і Покрове тих, що прибігають до Тебе,* радуйся, пристане, бурями не навіщувана* і подружжям незаймана, що родила плоттю Творця Твого і Бога.* Молитись не переставай за тих, що оспівують* і поклоняються різдву Твоєму.
Прокімен (г. 5): Ти, Господи, захорониш нас і збережеш нас від роду цього і повік (Пс. 11,8).
Стих: Спаси мене. Господи, бо не стало праведного (Пс. 11,2).
Алилуя (г. 5): Милості Твої, Господи, повік оспівуватиму, сповіщу з роду в рід істину Твою устами моїми (Пс. 88,2).
Стих: Бо сказав Ти: Повік милість збудується, на небесах приготовиться істина Твоя (Пс. 88,3).
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого якого є храм, свв. апп. Стахія, Амплія і тих, що з ними, св. мч. Єпімаха і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1557348901376967
о. Петро Фостик
