НЕДІЛЯ МИТАРЯ І ФАРИСЕЯ. ПРИТЧА ПРО МИТАРЯ Й ФАРИСЕЯ. ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРИТЧІ. ПОКУТНІ ТРОПАРІ — СИМВОЛ ПРАВДИВОЇ ПОКОРИ. ПРО ЗАГАЛЬНИЦІ. ЯК ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ? ЧОМУ ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ? ЗАГАЛЬНИЦІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ.
Таємниця доброї молитви
Дорогі брати і сестри! Ісус, Спаситель світу, свого часу утихомирив морську бурю, але не казав: „ Навчіться від мене приказувати вітрам і морю…”. Ісус розмножив хліб і рибу, але не сказав: „ Навчіться від мене помножувати їжу і напиток…”. Ані того часу, як оздоровляв прокажених, хромих, сліпих, німих, не закликав: „Навчіться від мене оздоровляти недуги і людські немочі… „Зате Ісус виразно приказав: „Навчіться від мене, бо я тихий і смиренний серцем„| Навчіться від мене, вашого Творця і Бога, правдивої покори і тихомирности серця. Бо він знав, що найбільшим нещастям людини є її власне себелюбство. Воно приховує наші хиби, вади і пороки; воно тримає нас часто у фальшивому переконанні нашої досконалості, вченості, побожності… Будучи такої настанови, ми охотніше спостерігаємо чужі хиби, ніж свої власні, забуваючи на слова Господа Ісуса:
„Лицеміре, вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого „ (Мт. 7,5).
І саме тепер, від так званої неділі Митаря і Фарисея, Церква Христова починає приготовляти всіх християн до днів Великого Посту, – днів, призначених для здержаності тілесної і душевної, для скрухи сердечної і покаяння, а в першу чергу навчає молитися, ставати перед Богом не в дусі фарисейської гордості, погорди та осуджування наших ближніх, а в дусі митаревого смирення та відданості Богові, Творцеві нашому.
Щоб належно пізнати, яку велику шкоду в житті наносить людям зарозумілість і себелюбство, Ісус розказав нам притчу, відмінну від усіх інших. В ній Христос змалював правдивий приклад з життя, з якого можемо добути безпосередню науку й для себе. Щоб представити дані типи людей, Ісус подає нам зразок їхньої молитви, бож молитва, це дзеркало життя людини, і – яке життя, така й молитва. Однак, цією притчею Ісус хоче подати нам повчання не так про молитву, як радше про те, з якою настановою ума, з яким настроєнням серця маємо завжди і всюди являтись і ходити перед Господом, нашим Творцем і Богом.
Ось – каже Ісус – до храму Божого ввійшло двоє людей: Один з них фарисей, представник єврейської вченої аристократії, що передувала в громадському та релігійному житті ізраїльського народу. Він належав до того типу релігійних людей, що присвоїли були собі право тлумачення закону Мойсея і вважали себе єдиними вчителями народу. Другий був митар – збирач мита, або податків. Він також увійшов за фарисеєм до святині. Митар теж був багатий, але його суспільне становище не давало йому права втішатись популярністю серед народу. В народі вважали митарів ва великих грішників, бо вони, збираючи мито чи податки, дуже кривдили людей. З цього приводу опінія про цих двох людей була дуже різна.
Два представники побожності й релігійності, два протилежні собі світи ввійшли до храму Божого. Дорогі брати і сестри! Ось, ці два типи людей представляють нам два табори людей сьогоднішнього світу. Зважте, Чи євангельський фарисей це не та частина людей, що ввійшла в пречудний храм Господній нашої планети, довкола якої кружляють різні творива всесвіту? І ці люди повні пихи, зарозумілості, гордості й безвір’я. Вони безупинно повторяють клич прородича Адама: „ будемо яко Бози”, – самі собі будемо Богом! Фарисеї цього світу, вповаючи надмірно на своє знання і силу, не признають Бога, не почитають Його, не коряться Його законам і не страхаються Його. У своїй зарозумілості люди світові, як ось євангельський фарисей, є нездібними молитися до Бога. Їхнє себелюбство відвертає їх від Бога, тож не дозволяє віддати йому на службу отримані дари і таланти, силу свого духа і тіла. У всьому бажають бути цілковито незалежними і свобідними. І саме тут – початок всякого беззаконня і безвірства! Вони кажуть, за словами книги Мудрости:
„ наш вік – тінь минуща, і кончина наша вороття не знає… Отож користаймо з теперішніх дібр, вживаймо світу із запалом юнацтва. Упиваймось дорогим вином та пахощами, нехай не втече наш весняний виквіт!… хай наша сила буде законом справедливості, бо що безсиле, те являється безкорисне „ (Муд. 2,5-11).
Але, дорогі брати і сестри, другий тип людини, що його нам змалював Христос у сьогоднішній притчі, це смиренний митар, свідомий своєї залежності від Бога, свідомий своїх слабкостей і упадків, своїх провин супроти людей. Він зображає нам оту другу частину людства, частину народу Божого: впокорену, осуджену; також і лихословлену Церкву Христову. Цей народ Божий теж увійшов у храм Господній нашої планети, щоб помолитися, прославляти свого Творця і Бога, Але він, свідомий своїх недостач і провин, погорджений фарисеями цього світу, разом з євангельським митарем, часто ввиває:
„Боже, змилуйся надо мною грішним„!
Фарисей, як жертва власного себелюбства і гордості, сам звів свою молитву на нівець: замість прославляти Бога, він в Господньому храмі прославляв себе. Чи щось подібного не робить багато людей наших днів? Фарисей не тільки похвалився перед Богом своїми добрими вчинками, постом, милостинею, десятиною, але й очорнив свого ближнього, митаря, що за ним увійшов помолитись. Він казав:
„дякую тобі, Господи, що я не такий, як інші люди – грабіжники, неправедні, перелюбці, або, як оцей митар”!
Вихваляючи себе, він теж допустився зневаги митаря. – Чи ж подібно не поступають модерні фарисеї наших днів? У своїй зарозумілості й наукових вдобутках вони, наче оп’янілі, кличуть: „Немає Бога”, бо чар зла затемнює добро, і вихор пожадання змінює ум лукавий. Каже бо святе Писання, що:
„Думки лукаві від Бога віддаляють, і всемогутність, коли її спокушати, присоромлює безумних. Святий бо Дух-виховник, від лукавства втікає, відступає від гадок безглуздих… Дух Господній наповняє всесвіт і, як Вседержитель – знає кожне слово. Тому ніхто не може таїтись, хто говорить несправедливе, і не мине його караюча справедливість. Безбожного задуми підуть під розслід, щоб покарати його беззаконня „ (Муд. 1,2-10).
На свою недугу гордості і зарозумілості світ не знайшов ані лікаря, ані лікарства. Аж прийшов сам Бог у людській природі, у виді людини, – Він став нам лікарем і подав нам лік. Лікувальний засіб, що його подав нам Господь проти отрути гордості, себелюбства і зарозумілості є так сильний, що за нього успішнішого немає, тобто: найглибше упокорення Христа Ісуса, втіленого Бога. Він, прийшовши у світ, бажає бути підданим, живе в убозтві й упокоренні та вибирає найглибше пониження і ганебну смерть на хресті. Ось, на що здобулись фарисеї цього світу: вони не могли цього простити Ісусові – власне приниження! Ї цього не перестають вони робити з Містичним Тілом Христовим – Йоге Церквою, з народом Божим і його членами, аж до наших днів. Вони в знаряддям наших терпінь, упокорень, а не раз і смерти. Однак не тривожмося, бо це потрібно перетерпіти, щоб увійти з переможцем Ісусом у вічну славу. Ми лише спитаймо себе: з чим і з якими мислями входимо у храм Господній, – чи то в вузькому значенні – „святині Божої „, чи в найширшому значенні – „нерукотворенної святині всесвіту „? За Чиїми слідами ми ступаємо: за взорами облудного фарисея, чи за отими смиренного, розкаяного митаря? З цієї притчі бачимо, що гордість людська завжди знайде нагоду себе виявити, що вона не шанує жадного місця, не занехаює ні одної нагоди. Вона піде за нами навіть до храму Божого і там перекреслить усі наші добрі наміри й мислі, знівечить заслуги наших добрих вчинків, відверне нас від Господа й відверне нашу добру волю.
Для нас, християн, фарисеєва дорога – це не наша дорога. Лише поведінка митаря в гідною наслідування, і цією дорогою нам треба йти крізь все наше життя. Усуньмо зо свого серця холодне себелюбство! Якщо ми дійсно Божі – то не для себе, а для Бога і Дітей Божих маємо жити і трудитись. І лише тоді наші молитви, наші терпіння, наші жертви й наші добрі вчинки Бог прийме і винагородить вічним життям і нескінченним щастям. Тому молімся часто: „Боже милостив, будь мені грішному”! Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Потреба чесноти покори
Щоб навчити нас про потребу чесноти покори, Ісус Христос розказує нам притчу про гордого фарисея і покірного митаря, які в той сам час прийшли до святині Богові молитись. Чеснота покори незвичайно мила Богові, як про це навчає нас св. Яків апостол словами: „Бог бо гордим противиться, а покірним дав свою ласку” (Як 5,5). А щоб зрозуміти невмісність і марність гордості, розважмо найперше, чим люди гордяться.
Багато людей гордиться красою свого тіла, гарною його будовою, чи красою обличчя. Інші горді зі своїх вироблених м’язів, з позірної сили, яка з тими їхніми м’язами зв’язана. Ще інші, горді зі свого маєтку, свого богацтва, бо земельні власності, чи які інші матеріяльні майна, роблять на багатьох людей велике вражіння. Багато людей по- чувають себе вищими від інших з огляду на свою високу освіту, задля якої зазнають пошани від інших менше освічених людей, а також тому що задля того їхнього інтеллєктуального стану мають великий вплив на інших. Врешті й те, що деякі люди чваняться тим, що мають добре ім’я и пошану серед людей даної спільноти. Без сумніву є ще більше інших речей, що дають багатьом людям причину чванитись і гордитись тим, що мають, чи тим, що їм здається ніби вони мають. Але хай цих кілька прикладів нам вистачить, щоб, так їх переходячи, пізнати, чи хтось дійсно може бути в них гордим?
Задумаймось найперше, чи мають люди причину бути гордими з того приводу, що в них гарно збудоване тіло чи красне обличчя; або чи можуть вони хвалитися м’язами і силою свого тіла ? Коли так роз думаємо над цим, то й дивно нам стане, бо якже ж хтось може гордитися тим, що остаточно не є його? Чому ? Аджеж то не він зробив своє тіло таким, він із таким тілом прийшов на цей світ. То може його тілом могли б чванитись радше його батьки або, врешті-решт, Творець Господь Бог, бо це Він с первопричиною приходу на світ людини, а батьки лише в вторинною причиною, і то в залежності від Бога. Вони бо тільки співдіють з Божою життєдайною силою в приготуванні тіла дитини, для якого душу сотворює вже сам, і то виключно Бог. Тому єдино Бог може хвалитися тілом людини, що його в своїй доброті привів до існування і наділив чи гарною формою, чи гарним обличчям, чи врешті і міцними м’язами. А ті люди, замість чванитись тим, що одержали від Творця, по винні бути радше вдячними йому за ту ласку гарного, здорового й міцного тіла, бо багато людей в того всього позбавлені. Навіть ті, які по стіною і усильною вправою розвинули свої м’язи й скріпили тіло, не мають чого гордитись, бо щоб могти розвинути щось, треба його най перше мати. А вони не мали б чого розвивати, якщо Господь не був би дав їм їхнього тіла та й не підтримував їхні намагання своєю співдією, щоб його розвинути. Бо, як знаємо, без Божої співдії ми ані одного кроку не могли би зробити, ні одного руху виконати, не могли б навіть одного віддиху вловити. Отже дійсно немає чим гордіти!
Деякі люди гордяться тим, що мають різні маєтки, посілості земельні, жемчуги чи якісь інші матеріяльні добра. Всі ці речі — це сотворені речі й кожний із нас знав, що ані їхній власник, ані будь-хто інший не створив їх, то значить не привів небуття до існування, тільки єдиний Творець вселенної, Господь Бог. Тому, як ми чи хтось інший може ними гордитись, коли вони не наші, але Божі? Хтось однак може закинути, кажучи: „Вони справді мої, бо я важко працював ціле життя, щоб їх собі набути. Моєю пильністю й запопадливістю, а крім того й щастя мені сприяло, так що я остаточно доробився того всього маєтку”. Але чека, чоловіче, не спіши так дуже в своїх твердженнях! Невже ж це ти сам себе сотворив, без Божої помочі? Хіба ж не всемогутній своєю всесильною волею привів тебе на цей світ? А чи, може, не Він обдарив тебе здоров’ям, силами й охотою до праці? Або, може, не Він учинив так, що ти був щасливим і завжди мав працю та й ще до того таку, яка приносила тобі великі зиски? Чи, може, не Він щастив тобі, так що твоє майно побільшувалось і не маліло ? А хто, як не Він давав тобі сили й подбав, щоб ти пильно працював і запопадливо складав та й не розтрачував грошей, як багато інших це роблять, напиваючись, чи роз пустуючи, чи просто граючи в карти чи віддаючись іншому порокові, лихій схильності ? Чия ж то заслуга, що нам вдалося заощадити гроші й надбати майно, як не Божа ? Як виходить все це Він, а не ми робили! Хіба можемо назвати майно, жемчуги, гроші й інші надбання нашими, коли їх остаточно завдячуємо Богові?
Багато людей чваниться тим, що мають великий вплив на людей, що втішаються добрим ім’ям в спільноті та й що люди їх поважають. Коли хтось хвалиться своїм знанням, яке дало йому нагоду винайти різні хосенні речі для людства и задля того прославилось ім’я його між людьми. То спитаймо його, хто дав йому гнучкий і оправний ум? Хто уможливив йому студії, хто роз’яснював йому ті правди, які він пізнавав і давав охоту заглиблюватись у тайни природи та й, крім того, багато щастя, щоб винайняти ті речі, що стали такими корисними для спільноти? Відповідь на це проста: той самий Бог, що його сотворив і наділив тими всіма дарами та й, крім того, цілий час опікувався ним, бо хотів, щоби через нього дійшло те знання до людей. Отже заслуга тут Божа а не вченої людини.
А ті, що хвастаються пошаною в інших людей своїм добрим іменням серед загалу, тому що в них гарні риси характеру, успіхи, чи які там інші чесноти, також не мають причини гордіти. Бо хто зробив їх такими, що вони подобаються людям, хто дав їм їхній характер, хто вплив у їхні серця чи уми любов до чеснот, бажання їх набути, хто, врешті решт, спонукував і помагав своїми ласками, що вони остаточно їх на були ? Все це вчинив Господь Бог. А крім того спитаймо, хто звернув серця людей до них, так що ті не заздростили їм і не силкувались шкодити, але радше подивляли їх і цінили їхні намагання осягати й зростати в чеснотах, як не наш Творець Господь Бог?
Та найважніше з усього те, що кожний нас існує й живе тому, що Господь Бог нас сотворив, при житті вдержує й співдіє з усім, що ми робимо, говоримо, думаємо чи бажаємо. Без тієї Божої помочі ми навіть не за існували, а без його підтримки вже сотворені повернулися б в ніщо, як про це говорить псалом: „Усі від тебе дожидають, щоб дав їм у свій час поживу. Коли дав їм, вони її збирають, як відчиниш руку твою, вони насичуються добрами. Коли ж відвернеш лице своє, вони тривожаться, а як забираєш у них дух, вони гинуть і повертаються в свій порох” (Іс 103 ,27cc), Ось, як бачите, все що маємо, походить від Господа Бога, бо то його земля, воздух та й сонце. Його ті всі зела, трави й дерева, всі звірята, риби й птиці. До нього належить вода и усе, що нам до життя потрібне. Тож як ми можемо присвоювати собі все те, що належить до нашого Творця, а не до нас, тільки тому, що Він добри дає нам так щедро все те, бо нас любить і хоче тільки нашого добра? Якже хтось з нас і далі не розуміє того, тоді звернімось до Нього словами св. Павла й спитаймо: „Що ти маєш, чого б не одержав ? Коли ж одержав, то чому чвaнишся, наче б не одержав ?” (1 Кор 4,7).
Але в одна річ, яку ми самі, авжеж, виключно самі можемо зробити. Чи знаєте, що воно таке ? Ось скажу: Ми самі можемо грішити! Так дійсно воно є, бо хоч і Господь мусить нас при існуванні вдержувати, хоч з кожним нашим рухом, словом, гадкою чи бажанням Він спів дів, щоб вони існували, то Він, всесвятий, не може грішити, але гріх ми вже робимо виключно самі. Ми самі переступаємо Божий закон, Його заповіді; так-то ми платимо Божій доброті за всі добродійства. А тому, що ми без Його співдії не можемо нічого зробити, то переступаючи Його Божий закон, змушуємо Бога самого нам помагати в ображуванні Його самого. Єдино цим, якщо бажаємо, ми можемо похвалитися! Та ледве чи є хтось при здоровому глузді, що бажав би чванитись своїми гріхами. Тому, стаючи перед Богом у молитві, що іншого можемо йому сказати, як не коротеньку молитву митаря: „Боже, милостив будь мені грішному!” (Лк 18,13). А за це маленьке упокорення, за це пізнання нашої нікчемности й признання нашої немочі, Господь готов ті всі діла нам віддати, нас за них винагородити, хоч вони остаточно в його власні. Чому? Бо Він нас любить і знає, що ми самі без Нього нічого путнього не можемо зробити. Він любить у нас те пізнання нашої нікчемности упокорення перед Ним всемогутнім і найдосконалішим Богом. Тому не диво, що Христос, закінчуючи притчу заявляє: „Кажу вам: Цей (митар) повернувся виправданий до свого дому, а не той (фарисей)” (Лк 18,14). А причина цього, як повчає нас Спаситель, є в тому, що Бог противиться гордим, а ласку свою дав покірним (Як 5,5), і тому: „Кожний хто виноситься, буде принижений, а хто принижується буде вивищений” (Лк 18,14).
Тож навчімось з цієї притчі покори. Її розказав Христос не тільки людям своїх часів, але всім людям усіх часів і всіх країн. Отже й нас також Спаситель тією притчею повчав, бо хоче, щоб ми були справедливими супроти себе й супроти Бога та й не приписували собі речей, які не є нашими, але — дарами нашого доброго Творця. Намагаймося подивляти Його мудрість, Його доброту, а передусім Його безмежну любов до нас, що все робить для нас, в усім нам помагає та й ще винагороджує нас за Свої власні діла.
о. д-р М.І. Любачівський
ДРУГЕ ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ТИМОТЕЯ 3, 10-15.
Сину Тимотею, ти пішов слідом за мною в моїй науці, моїй поведінці, моїй настанові, вірі, довготерпеливості, любові, постійності, у переслідуваннях, у стражданнях, які були спіткали мене в Антіохії, в Іконії та в Лістрі; всі ці переслідування я переніс на собі, і від усіх них Господь мене визволив. Та й усі, що побожно хочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані. А лихі люди й дурисвіти будуть дедалі більше поступати у злому, зводячи інших, і самі зведені.
Ти ж тримайся того, чого навчився і в чому переконався. Відаєш бо, від кого ти навчився, і вже змалку знаєш Святе писання, яке може тебе зробити мудрим на спасіння вірою у Христа Ісуса.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЛУКИ 18, 10-14.
Сказав Господь притчу оцю: – Два чоловіки увійшли в храм молитись: один був фарисей, а другий – митар. Фарисей, стоячи, молився так у собі: – Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди: грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину.
А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: – Боже, змилуйся надо мною грішним!
Кажу вам: цей вернувся до свого дому виправданий, але не той; бо кожний, хто несеться вгору, буде принижений, а хто принижується, буде вивищений.
2 Тм. 3, 10-15. «Усі, що побожно захочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані»
Здається, ми живемо в демократичному і вільному суспільстві, гуманному, але бачимо, як християн переслідують у різних кінцях світу. Представників жодних релігій так не переслідують, як тих, хто вірить в Ісуса Христа!
Християни не лише проповідують як треба жити, вони більше своїм життям засвідчують правдиві цінності, показують своїм життям, що жити за Божими законами – реально! Християнин уже самим своїм життям дорікає іншим, саме тому часто переслідують і не сприймають саме християн.
Християни – Божий знак тут, на землі. Тому, коли ми відважно йдемо за Ісусом Христом, не біймося, коли нас будуть прозивати, дорікати, критикувати.
Не біймося свідчити про Господа, що б нам не говорили і що б з нами не чинили, бо саме нашим свідченням спасаємо не лише власні душі, а й показуємо приклад для інших!
Лк. 18, 10-14. «Бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, – вивищений».
У цьому уривку добре бачимо, що Бог не дивиться ні на особу, ні на її статус у суспільстві, ні на її статки, а лише на людське серце. Остаточно визначальним є те, якими ми стаємо перед Богом: смиренними чи самовдоволеними й захопленими собою. Якщо Господь навіть дає мені чогось досягнути в християнському житті, чи в молитовному, чи в аскетичному, чи можливість зробити добро іншим, то я завжди маю дякувати Богові за це і йти далі.
Бачимо, що митар виправдався тим, що став перед Богом таким, як був. Митарів у тогочасному суспільстві не любили, бо вони чинили несправедливо, нечесно збираючи податки. І він, знаючи своє становище, ситуацію, в якій перебував, не боявся стати перед Богом таким, яким був. Коли станемо перед Богом такими, як ми є, навіть до кінця не знаючи, що маємо зробити, то Господь завжди покаже, якою дорогою йти далі. Тому не біймося ставати перед Господом, нічого не вдаючи.
Коли ми зробили щось недобре – станьмо перед Богом у правді, такими, якими ми є, каймося і приносьмо плоди, гідні покаяння!
Владика Венедикт (Алексійчук)
Заки жовнір піде на фронт, то тривалий час проходить він військовий вишкіл, мета якого фізично і психологічно приготувати чоловіка до воєнної штуки та загартувати на всі труди й невигоди військового життя.
Подібно чинить і свята Церква, наша добра Мати. Вона заки нам, своїм дітям, поручить спасенну практику строгого Великого посту, то спершу намагається приготувати нас душевно на подвиги 40-денного посту. Цій меті слугують якраз чотири передпісні неділі, що їх починає неділя Митаря і Фарисея, а закінчує неділя Сиропусна. Під час богослужень цих неділь свята Церква наводить нам кілька біблійних образків: гордого фарисея і покірного митаря, навернення блудного сина, сцену страшного суду та вигнання наших прародичів з раю. Ці драматичні образки мають силу зворушити нас до глибини, показати Боже милосердя і Божу справедливість та переконати нас у важливості навернення, покути і спасення душі. Розважання про ті події має викликати в нас серйозне ставлення до посту, переконати в його необхідності та приготувати нас до самого посту.
Згадані передпісні неділі історично ввійшли до нашого церковного календаря в пізніших віках, тоді, коли Великий піст уже став таким, як і сьогодні. Спочатку перед Великим постом додані неділі М’ясопусна й Сиропусна, а щойно відтак десь у VIII-IX віках прийшли ще неділі Митаря й Фарисея та Блудного Сина.
ПРИТЧА ПРО МИТАРЯ Й ФАРИСЕЯ
Ісус Христос у своєму навчанні досить часто послуговувався притчами, цебто оповіданнями, які легко й доступно пояснювали слухачам якусь моральну науку, правду чи чесноту. Притчу ми легко слухаємо і легко запам’ятовуємо її зміст.
Неділя Митаря і Фарисея одержала свою назву від притчі про митаря і фарисея, яку записав нам святий євангелист Лука у главі 18, 10-14. Тут Ісус Христос наводить дві протилежні постаті: гордого фарисея і покірного митаря. І на тих двох прикладах показує нам зло гордости і значення покори.
Фарисеї за часів Ісуса Христа становили релігійну секту, що відстоювала строге і легалістичне дотримання Мойсеєвого закону і традиції. Для них більше значила буква, аніж сам дух закону, їхня праведність полягала радше у показному дотриманні Закону та різних дрібничкових приписів, аніж у практиці чеснот, до яких зобов’язував Закон. Вони вважали себе за ревнителів Закону, гордилися своєю фальшивою ревністю і дивилися згори на тих, що не належали до їхньої секти. Ісус Христос часто картав їхню дрібничковість і облуду та прилюдно викривав їхнє лицемірство. „На катедрі Мойсея, — казав Христос, — розсілись книжники і фарисеї. Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять… Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите і не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти… Сліпі проводирі, що комара відціджуєте, а ковтаєте верблюда… Назовні здаєтесь людям справедливі, а всередині ви сповнені лицемірства й беззаконня” (Мт. 23).
Наша притча показує якраз типового фарисея. Хоч він прийшов до храму помолитися, та властиво він славить не Бога, а себе самого. Він не перепрошує Господа Бога за свої провини, але радше, будучи певним своєї праведности, навіть дякує Богові, що не належить до грішників. Він хвалиться своїм постом та чваниться своєї десятиною, яку дає на Божий храм. А проте дивиться з погордою на митаря, як на великого грішника.
А митар у почутті своєї грішности не смів навіть очей піднести до неба, тільки покірно молився і бився в груди, кажучи: „Боже, змилуйся надо мною грішним” (Лк. 18, 13). Його коротенька, але повна жалю й покори молитва до сьогодні служить за найкращий і щирий акт жалю за наші гріхи.
Ісус Христос закінчує цю притчу словами: „Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той, бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, — вивищений” (Лк. 18, 14).
Митарі — від слова „мито”, що значить оплата, — це були збирачі різних державних оплат за римської окупації Палестини. Римська держава мала двоякого роду податки: прямі й непрямі. Прямі податки збирали від земельної посілости і від прибутків, а непрямі — від продажу і закупів, від вивозу і ввозу з-за кордону. Прямі податки збирала сама держава, а непрямі вона виставляла на ліцитацію і продавала багатим купцям, які вже ті оплати збирали. Такий спосіб збирання оплат відкривав широку дорогу до всякого роду здирств, кривди і несправедливости тому, що ті купці, звані митарями, маючи від держави право збирати оплати, стягали їх без усякого милосердя. А все, що вони зібрали понад те, що заплатили державі, було їхнім особистим зиском. Тож нічого дивного, що в очах народу митарі не мали доброї слави, їх загалом вважали за нечесних, прирівнювали до грабіжників, грішників і поганів та погорджували ними. Митарі не могли бути свідками в суді, бо їхнє слово, як нечесних людей, не мало ніякої сили.
ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРИТЧІ
Ця притча свідчить, що Господь Бог не дивиться на особу чи її стан, але дивиться на її серце й душу. Тут розуміємо правдивість слів Святого Письма, в якому сказано: „…Бог гордим противиться, а покірним дає ласку” (1 Пт. 5, 5).
Тож зрозуміло, що Бог не прийняв молитви чванькуватого й гордого фарисея, зате вислухав молитву покірного митаря. Гордість належить до головних гріхів і є найбільшою перепоною до навернення і покути, а покора — це початок справжнього навернення і основа правдивої покути й посту.
Отже, свята Церква бажає, щоб і ми, наближаючись до Великого посту, готувалися до нього великою покорою та свідомістю нашої грішности, бо тільки тоді буде в нас добра воля до скрухи серця, посту й покути. Без покори нема навернення, нема жалю за гріхи й нема повороту до Бога.
У тому дусі складені й наші літургійні відправи й молитви на неділю Митаря й Фарисея. Богослужбові тропарі, стихири й утренній канон багато разів підкреслюють і вихваляють чесноту покори, а ганять фарисейську гордість. „Душе моя, — співаємо на стихирах вечірні, — зрозумівши різницю між фарисеєм і митарем, зненавидь гордовитий голос першого, а наслідуй сокрушенну молитву другого і взивай: Боже, очисти мене грішного і помилуй мене”.
„Тікаймо від фарисеєвої хвальби, — сказано в кондаці, — і навчімося митаревої величі слів смиренних, і кличмо у покаянні: „Спасителю світу, очисти рабів Твоїх”.
ПОКУТНІ ТРОПАРІ — СИМВОЛ ПРАВДИВОЇ ПОКОРИ
У богослужбі на неділю Митаря і Фарисея три тропарі заслуговують на окрему увагу з огляду на свій молитовно-покутний і повний покори настрій. Ці тропарі свята Церква співатиме на кожній недільній утрені від сьогодні аж до п’ятої неділі посту. Вони задають тон не тільки передпісним неділям, але й цілому Великому посту. Ось їхні слова: „Покаяння двері отвори мені, Життєдавче! Бо дух мій зрання підноситься до Твого святого храму, маючи храм мого тіла увесь осквернений. Але Ти, будучи щедрим, очисти мене Твоєю добросердечною милістю”.
„На стежку спасення настав мене, Богородице! Бо заплямив я душу поганими гріхами та в лінивстві провів я все моє життя, але твоїми молитвами визволи мене від усякої нечистоти!”.
„Роздумуючи, окаянний, над безліччю вдіяних мною гріхів, дрожу на згадку про день Страшного Суду. Та надіючися на ласку Твого милосердя, як Давид взиваю до Тебе: Помилуй мене Боже, по великій Твоїй милості!”.
Під час нашого церковного року переживаємо часи смутку, посту й покути, але маємо також дні й тижні радости й потіхи, в яких Церква, звільняючи нас від приписаного посту й покути, дозволяє скасувати заборони для духа і тіла. І такі часи, які Церква благословить на вживання м’ясних, а давніше і молочних страв, називаємо ЗАГАЛЬНИЦЕЮ. Церковною мовою загальниця називається: „седмицею всеядною” або „посполитою”, себто це тиждень, в якому всім вірним дозволено їсти м’ясні страви навіть у середу й п’ятницю. Говоримо тут і про середу, бо раніше у цей день був піст.
Час чотирьох передпісних неділь помітний якраз через те, що між неділею Митаря і Фарисея та неділею Блудного Сина випадає загальниця. Таких загальниць маємо кілька в часі церковного року. Тож розкажемо дещо про історію і практику загальниць.
ЯК ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ?
Історія загальниць сягає перших віків християнської віри. З давніх-давен у Церкві був звичай, щоб з огляду на особливі причини не постити в окремі дні або й цілі тижні. Ця практика почалася ще з празничних днів, які припадали на середу або п’ятницю. З часом для більшого вшанування найдавнішого й найбільшого празника, яким є празник Христового Воскресення, почали не постити від Великодня аж до Зіслання Святого Духа, цебто увесь той час, який називаємо П’ятдесятницею.
Таких празників, що могли б припасти на середу або п’ятницю, у перших віках було дуже мало. Крім празників Пасхи і Зелених свят, були ще празник Богоявлення і Христового Різдва. Цей останній празник ще до другої половини IV століття у Східній Церкві святкували в один день з Богоявленням. Про недотримування посту на Богоявлення святий Епіфаній Кипрський († 403) каже: „Також не годиться постити на Богоявлення, коли родився тілом наш Господь, хоча б воно припало в середу або п’ятницю”.
Коли ж помалу почали узвичаюватися ще й инші Господські празники, то і в ці дні не зберігали посту, коли вони припадали на середу або п’ятницю. На взір загальниці, що була після Великодня, приходить відтак загальниця і після Христового Різдва аж до Богоявлення. Ця різдвяна загальниця називалася „дванадцятиднев’ям”, а по-грецьки „додекамероном”, бо тривала 12 днів.
Після Ефеського Собору 431 року почали з’являтися Богородичні празники, у такі дні не практиковано посту, навіть коли вони припадали в середу або п’ятницю. Укінці і в деякі празники великих святих також почали скасовувати піст.
До вищеназваних загальниць долучається ще загальниця від неділі Митаря і Фарисея до неділі Блудного Сина. Маючи вже більше загальниць, тепер знову повернено піст на час П’ятдесятниці, а великодню загальницю обмежено до одного тижня, себто від Великодня до Томиної неділі. Це триває і до сьогодні.
Треба звернути увагу на те, що таке обмежування чи поширення посту не відбувалося через приписи чи закони Церкви, а радше входило в життя через місцеві звичаї, які з часом ставали неписаними законами для инших місцевих Церков або й цілої Церкви. Тому нічого дивного, що у Східній Церкві протягом довгих століть не було повної узгоджености, а існувало багато дискусій стосовно цього питання.
ЧОМУ ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ?
На творення загальниць впливали різні мотиви чи причини. За головний мотив можна вважати Христові слова, які Він сказав до учнів Йоана, про що святе Євангеліє так каже: „Тоді приступили до Нього учні Йоана й кажуть: „Чому ми й фарисеї постимо, а Твої учні не постять?”. Ісус відповів їм: „Чи ж личить весільним гостям сумувати, поки молодий з ними? Надійдуть дні, коли від них заберуть молодого, і тоді будуть постити” (Мт. 9, 14-15).
Смуток і радість тяжко поєднати. Тож у святкуванні празників, що припадали на середу або п’ятницю, йшлося про те, чому надати перевагу — чи постові, чи празничній радості і торжествам. І перемогла радість торжества, себто піст середи й п’ятниці мусів уступити перед радісним торжеством празничної події.
З однодневної загальниці згодом починає розвиватися однотижнева й довша загальниця. Для християн перших віків найрадіснішим празником була Христова Пасха. Тож воскресну радість Великодня хотіли продовжити якнайдовше. Найкращим виявом радости було скасування посту й коліноприклонення аж до Зіслання Святого Духа. Про загальницю П’ятдесятниці говорить святий Епіфаній Кипрський: „Піст середи й п’ятниці зберігається цілий рік і триває до 9-ої години, — тобто до нашої 3-ої години пополудні. Виняток становлять 50 днів П’ятдесятниці, коли нема ані коліноприклонення, ані посту”.
З подібного мотиву, як великодня, прийшла і 12-денна загальниця від Христового Різдва аж до Богоявлення. Для християн перших століть час після Христового Різдва був наче друга П’ятдесятниця. Святий Теодор Студит (759-826) пояснює причину різдвяної загальниці такими словами: „Щоб ми не виглядали сумні, наче нерозумні юдеї, у Різдві Того, що нас обновив”.
Дещо инші були причини загальниці після неділі Митаря і Фарисея. Ця загальниця має окрему історію. Головна її причина це постійне ворогування греків і вірмен, яких греки вважали за єретиків. Вірмени цього тижня постили у п’ятницю й суботу: у п’ятницю — на спомин посту Ниневитян, а в суботу — в пам’ять святого Сергія Стратилата. Греки у своїй ненависті до вірмен навіть видумали байку, нібито вірмени постять того тижня в суботу в пам’ять пса Арцивурія, якого єпископ Сергій нібито посилав перед собою до кожної місцевости, куди сам мав прийти, і того пса з’їли вовки. Тому, щоб не мати нічого спільного з постом вірмен, греки ввели цього тижня загальницю. Другим мотивом цієї загальниці є те, що свята Церква, приготовляючи вірних до Великого посту, дозволяє вживати м’ясні страви цілий тиждень наче наперекір гордому фарисеєві, що хвалився своїм постом двічі в тиждень. І про цю загальницю говорить святий Теодор Студит: „Подібно і в часі тижня підготовного до покути, — каже він, — у якому читаємо святе Євангеліє про митаря і фарисея, дозволяється на всякого роду страви, як це ми прийняли від наших святих Отців, що були перед нами, щоб у той спосіб знехтувати ту безбожну догму під усяким оглядом нечестивого Петра єпископа вірмен”.
Здається, що найпізніше загальниця прийшла від Зелених свят до неділі Всіх святих. Вона, з одного боку, продовжила радість празника Зіслання Святого Духа, а з другого — приготовляла до посту на честь святих апостолів Петра й Павла.
ЗАГАЛЬНИЦІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ
У час, коли наші предки прийняли християнську віру з Візантії, загальниці вже майже були усталені, хоч усе ще в той час греки вели спори щодо полегшення посту в деякі празники, що припадали на середу або п’ятницю. Про наші практики стосовно постів і загальниць в XI столітті багато довідуємося з приписів Уставу Білеческого київського митрополита Георгія (1069-1072). У ньому він нічого не згадує про скасування посту, якщо празники випадають у середу або п’ятницю. Зате він дає приписи щодо часу П’ятдесятниці, 12-дення, тижня після неділі Митаря й Фарисея і сиропусного тижня. За його уставом піст у середи й п’ятниці під час П’ятдесятниці тільки частково злагіднюється. У ті дні він дозволяє їсти два рази в день замість одного. Щодо страв, то він дозволяє їсти м’ясо тільки на переполовення і в тижні після Зелених свят (§ 1). У час 12-дення після Христового Різдва він дозволяє їсти м’ясо, але наказує утримуватися від молока і від м’яса в день навечір’я Богоявлення (§ 5), що і сьогодні є в наших звичаях. Під час загальниці після неділі Митаря і Фарисея він дозволяє вживати м’ясо тільки там, де є вірмени, проти яких ця загальниця була установлена (§ 6).
Історик Е. Голубинський зауважує, що відносно П’ятдесятниці наша практика не годилася з приписами митрополита Георгія, бо в нас колись не було посту протягом усієї П’ятдесятниці. А щодо празників, то ми мали звичай не постити в усі Господські й Богородичні празники. Також у нас не було посту на празник святого Йоана Хрестителя, святих апостолів Петра й Павла, святого Йоана Богослова, великомученика Георгія, святого Димитрія і в деякі инші. Про наші звичаї говорить Никонівський літопис 1168 року, розповідаючи про печерського ігумена Полікарпа, якого київський митрополит Костянтин II, який прибув на Русь у 1167 році, усунув з ігуменства за те, що той скасував піст у деякі Господські, Богородичні празники і великих святих, а також від Пасхи до Зелених свят (История Русской Церкви, т. І, період 1-ий, 2-а половина, с. 466-469).
З часом у нашій Церкві щодо загальниць усталився звичай, що триває до сьогодні. Замойський Синод з 1720 р., говорячи про пости, нічого не згадує про загальниці. Львівський Синод 1891 року говорить про чотири відомі нам загальниці. Цей Синод нічого не згадує про скасування посту в празники, коли ті припадають на середу або п’ятницю.
Римський Єпископський Синод з 1966 року, говорячи про пости, пригадує дотеперішню практику наших загальниць такими словами: „Як злагіднення постів у нашому обряді були установлені загальниці, в часі яких упродовж цілого тижня, отже, в середи та в п’ятниці дозволено їсти м’ясо, а саме:
- Від Христового Різдва до навечір’я Богоявлення.
- Від неділі Митаря й Фарисея до неділі Блудного Сина.
- Від неділі Пасхи до Томиної неділі.
- Від Зіслання Святого Духа до неділі Всіх святих.
- Якщо Господські й Богородичні празники припадають упродовж року на середи і п’ятниці (крім Великого посту, двох Навечерій, Воздвиження Чесного хреста й Усікновення), то згідно зі старовинним українським звичаєм у ці дні дозволено їсти м’ясо…
Усі духовні особи, монахи, монахині та миряни є обов’язані в совісті до повздержливости, зглядно посту, а саме: в усі п’ятниці цілого року, за вийнятком загальниць і припадаючих Господських і Богородичних празників — повздержливість від м’яса” (Благовісник, II, кн. 2-4, с. 196 – 197).
o. Катрій Юліян ЧСВВ, Пізнай свій обряд. — Львів: Свічадо, 2004
У той самий день
Житіє святих чудотворців і безсрібників Кира та Йоана
У часи переслідування християн за Диоклетіяна в Олександрії жив благочестивий і учений лікар на ім’я Кир, який не те, що не брав від хворих жодної платні, а ще й приводив їх до пізнання Ісуса Христа і навертав багатьох поган. Довідався про це мучитель і наказав його ув’язнити, та святий Кир, за наказом Божим, сховався в Аравії. Там він прийняв монаше життя і продовжував лікувати хворих, однак не людськими ліками, а самою лиш молитвою, бо Бог дав йому силу чудесного зцілення.
Дізнався про це один воїн на ім’я Йоан. Був він родом з Едеси, а в Єрусалимі, куди прийшов поклонитися святим місцям, почув про святого безсрібника (так звалися християнські лікарі, що лікували без платні) Кира і, приставши до нього, разом з ним навертав поган і прислуговував хворим.
У тому часі олександрійський мучитель Сиріян у місті Канопі схопив одну невісту, Атанасію, і трьох її доньок: 15-літню Теоктисту, 13-літню Теодотію і 11-літню Євдоксію, і кинув їх у в’язницю. Довідавшись про це, святі Кир і Йоан, поспішили до Канопи, щоб скріпити матір і її доньок у Христовій вірі і заохотити їх до витривалости. Однак погани впіймали святих безсрібників і привели їх на суд, на якому святі прилюдно славили Христа. І Сиріян віддав їх на муки, наказавши бити бичами, палити смолоскипами, рани натирати оцтом, сіллю і січеним волосом, ноги обливати гарячою смолою – усе це святі стійко терпіли і продовжували голосно славили Ісуса Христа. Дочки святої Атанасії, які це бачили, не злякалися мучителів і, на очах своєї матері, перенесли такі самі муки. Тоді Сиріян наказав матір і її дочок стяти мечем, а після них на тому ж місці було стято святих Кира і Йоана. Сталося це 31 січня 311 р.
Святих християни поховали в церкві святого Марка, а за імператора Теодосія Молодшого їх мощі було перенесено до села Манутин, де прославилися вони численними чудесами. Пізніше мощі було перенесено до Риму, а з Риму до баварського міста Мюнхену, у церкву святого Михаїла.
Тропар, гл. 5:
Через троїчну благодать, яка оселилась у чистих серцях ваших, преблаженні Кире та Йоане, явились ви духів нечистих страшними прогонителями. І не лише явних, а й тайних недугів лікарями були, тому маючи дерзновення до чоловіколюбця Бога, безперестанними вашими молитвами душевні наші пристрасті зціліть.
Кондак, гл. 3:
Від божественної благодаті дар чудес прийнявши, святії, чудодієте безперестанно, всі пристрасті наші невидимим ліком відсікаючи, Кире премудрий із Йоаном славним, бо ви є лікарями божественними.
І. Я. Луцик, „Житія святих, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
Стихири на „Господи, взиваю я”
Не молімось як фарисей, браття,* бо хто підносить себе, буде принижений.* Тому смирім себе перед Богом* і, постивши, з митарем кличмо:* Боже, очисти нас грішних!
Фарисей, гординею переможений,* митар же покаянням похилений,* приступили до тебе, єдиного Владики.* Той, вихваляючись, втратив своє благо,* а цей, нічим не хвалившись, дарів сподобився.* У таких зітханнях утверди й мене, Христе Боже,* як чоловіколюбець.
Боже, очисти мене грішну і помилуй!* – заклич, душе моя, збагнувши різницю між митарем і фарисеєм;* гордовитий голос цього зненавидь,* тамтого ж розкаяне моління наслідуй. .
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар (г. 1):
Хоч камінь запечатали юдеї* і воїни стерегли пречисте тіло твоє,* воскрес Ти, тридневний Спасе,* даруючи світові життя.* Ради цього сили небесні взивали до Тебе, Життєдавче:* Слава воскресенню твоєму, Христе,* слава царству твоєму,* слава промислові твоєму,* єдиний Чоловіколюбець.
Слава: Кондак Тріоді (г. 3):
Зітхання митарські принесім Господеві* і до Нього приступім, грішні, як до Владики;* Він бо хоче спасення всіх людей,* Він відпущення подає всім, що каються,* бо ради нас Він воплотився – Бог сущий, Отцю собезначальний.
I нині: Богородичний (г. 3):
Діва днесь предстоїть у церкві* і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу.* Ангели з архиєреями поклоняються,* апостоли з пророками ликують,* бо ради нас молить Богородиця предвічного Бога.
Прокімен (г. 1): Будь, Господи, милість твоя на нас, бо уповали ми на Тебе (Пс. 32,22).
Стих: Радуйтеся, праведні, у Господі, правим належить похвала (Пс. 32,1).
Алилуя (г. 1): Бог, що дає відплату мені і покорив народи мені (Пс. 17,48).
Стих: Ти, що величаєш спасення царя і твориш милість помазаникові своєму Давидові і сімені його до віку (Пс. 17,51)
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого якого є храм і святих чудотворців і безсрібників Кира та Йоана, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1362731550838704
о. Петро Фостик
