ПОЧАТОК УСПЕНСЬКОГО ПОСТУ ( СПАСІВКА ). ІСТОРІЯ УСПЕНСЬКОГО ПОСТУ. ТРИВАННЯ І ПРИПИСИ СПАСІВКИ. УСПЕНСЬКИЙ ПІСТ У РУСІ-УКРАЇНІ. ПОХІД ІЗ ДРЕВОМ ЧЕСНОГО І ЖИВОТВОРЯЩОГО ХРЕСТА. ПАМ’ЯТЬ СВЯТИХ СЕМИ МУЧЕНИКІВ МАКАВЕЇВ. ПРОПОВІДЬ.
Християни перших віків завжди готувалися постом і молитвою до великих празників. З цієї священної практики з часом розвинулися коротші чи довші пости. Насамперед це Великий піст перед світлим празником Господньої Пасхи. Перед празником Христового Різдва ввійшов у звичай піст Пилипівки. З особливого культу до святих верховних апостолів Петра й Павла виник піст Петрівки. А вкінці прийшов наймолодший з чотирьох річних постів — піст Успенський. Ним ми приготовляємо себе до найбільшого празника Пресвятої Богородиці, її святого Успення. Так ми наслідуємо пости й молитви Пречистої Діви Марії, якими вона готувалася до зустрічі Свого Божого Сина у Своєму святому Успенні. Успенський піст відомий у нас також як Богородичний, Спасо-Богородичний, чи Спасівка. Звернемо увагу на історію цього посту, тривання та його практику у перших віках християнської Руси-України.
ІСТОРІЯ УСПЕНСЬКОГО ПОСТУ
Перші згадки про Успенський піст маємо щойно з IX століття. Як Петрівка й Пилипівка, так і цей піст увійшов у практику не дорогою церковного законодавства, а через звичай. З цієї причини у Греції було багато суперечок як щодо існування цього посту, так і щодо його приписів і тривання.
Про цей піст нічого не згадує Евергетицький устав з XI ст. ані устав царгородського Пантократорського монастиря з 1136 року. Подібно й Устави святого Теодора Студита і святого Атанасія Атонського ще до XIV сторіччя не говорять про Успенський піст. З давніх типіконів першу згадку про Спасівку має типікон грецького Николо-Касулянського монастиря з XII ст. в Калабрії, Італія. Тут на перше серпня є така заввага: „Царгородський патріярх Миколай І (895-925) про Чотиридесятницю Успення Пресвятої Богородиці: „Є в нас ще инший піст, званий Пресвятої Богородиці, що починається першого серпня і про який згадує Сьомий Собор у Нікеї 920 року”.
Ранішу згадку про Богородичний піст знаходимо в посланні папи Миколая І (858-867) до болгар, де він пише: „Свята римська Церква має з давніх-давен звичай дотримуватися таких постів: 40 днів перед Пасхою, після П’ятдесятниці, перед Успенням Богородиці, а також перед празником Господнього Різдва”. В автентичності цього послання деякі автори сумніваються.
У творі „Про три Чотиридесятниці”, що його приписують антіохійському патріярхові Анастасієві Синаїтові (VI ст. ) говориться про Успенський піст як такий, що відділився від Петрівки, бо вона первісно тривала від неділі Всіх святих до празника Успення, а відтак з Петрівки був відокремлений липень.
Атонські монахи приблизно в 1085 році запитували царгородського патріярха Миколая Граматика про пости, а особливо про Успенський піст. Відповідь патріярха була така: „У серпні був перед тим піст, але його перенесено, щоб не сходився з поганським постом, що був у тому часі. Одначе і тепер ще багато людей постять у тому часі, щоб оберегти себе від недуг”.
Успенський піст у візантійській державі в ХІ-ХІІ століттях почав щораз більше входити в життя. Архиєпископ Палестинської Кесарії Анастасій, що жив близько 1090 року, щоб заохотити вірних до зберігання цього посту, видає про нього окрему розвідку, у якій пише: „Піст перед Успенням Пресвятої Богородиці передали нам святі Отці й божественні патріярхи, його чесно дотримуються усі міста і країни православних, а передусім велике й щасливе місто Константинополь та Велика Церква”. Укінці, автор робить висновок, що цей піст уже був у практиці ще до цісаря Лева Мудрого (886-911). Успенський піст був темою нарад Царгородського Собору 1166 року за патріярха Луки Хрисоверга (1156-1169) і цісаря Мануїла Комнена (1143-1180). Собор підтвердив практику цього посту.
ТРИВАННЯ І ПРИПИСИ СПАСІВКИ
У грецькій Церкві довгий час не було погоджености як щодо тривання Петрівки і Пилипівки, так і Успенського посту. Патріярх Вальсамсу († 1204) подає, що за його часів одні дотримувалися всіх трьох постів, тобто Петрівки, Спасівки і Пилипівки, і що їхня тривалість була така сама, що й сьогодні, а инші дотримувалися тільки Петрівки й Пилипівки, а про Успенський піст і чути не хотіли. Він у своїх посланнях захищає Богородичний піст і наказує його зберігати. Притім покликується на Царгородський Собор 1166 року, який цей піст не лише підтвердив, але й визначив його час — від 1 до 15 серпня.
Успенський піст у давнину був строгіший від Петрівки й Пилипівки, але лагідніший, ніж Великий піст. У понеділок, середу й п’ятницю цього посту наказано споживати суху їжу, тобто хліб, воду й сушені овочі, а у вівторок і четвер дозволялася варена їжа, але без олії. У суботу й неділю був дозвіл на вино й оливу, а в день Господнього Преображення — і на рибу.
Львівський Синод 1891 року дає однакові приписи щодо Петрівки, Спасівки й Пилипівки, а саме: у понеділок, середу й п’ятницю Собор дозволяє набіл, а в инші чотири дні тижня їсти м’ясо. У ці чотири дні духовні особи мають перед обідом і вечерею проказувати 50 псалом, а миряни зобов’язані відмовити 5 разів „Отче наш” і 5 разів „Богородице Діво”.
УСПЕНСЬКИЙ ПІСТ У РУСІ-УКРАЇНІ
Як у греків, так і в нас якийсь час не було єдиної думки щодо згаданих постів. Насправді про ті пости в нас маємо вже свідчення з другої половини XI століття, але вони незрозумілі і деколи собі протирічать. Київський митрополит Георгій (1072) у своєму Білеческім Уставі каже, що за його часів були в нас всі три згадані пости. Петрівка й Пилипівка починалися в той самий час, що й сьогодні, а Успенський піст деякі скорочували. Митрополит Георгій наказує дотримуватися Богородичного посту від 1 до 15 серпня (§ 14), але про його приписи нічого не говорить. Зате у Студитському Уставі патріярха Олексія, що його в нас завів преподобний Теодосій Печерський за часів митрополита Георгія, сказано тільки про Різдвяний піст, а про Петрів і Успенський нічого. Саме тому деякі люди не лише його скорочували, але й зовсім не визнавали. Подібно й невідомі нам три автори „Учительних Слів” домонгольської доби говорять тільки про Петрівку й Пилипівку, а про Спасівку не згадують.
Після нападу монголів нам відомі два свідчення стосовно цих трьох постів: митрополита Максима (1283-1305) і митрополита Фотія (1408-1431). Митрополит Максим у своєму „Правилі” для цілої руської Церкви подає потрібні приписи стосовно різних постів та їхніх часів. Про три пости він пише: „Ще передали нам святі Собори піст святих апостолів. І коли празник святих апостолів випаде в середу або п’ятницю, то не можна християнам їсти м’яса, а празнувати святий день і їсти рибу… Також установили піст у серпні перед Успенням святої Богородиці. Першого дня серпня, в який би день він і не випав, не їсти м’яса ані риби. У празник Пресвятої Богородиці, якщо випаде в середу або п’ятницю, не можна їсти м’яса, але задля Пресвятої Богородиці дозволяється їсти рибу… І установили піст упродовж сорока днів перед святим і великим таїнством Різдва тіла Господа нашого Ісуса Христа”. Митрополит Максим не згадує про Великий піст, бо щодо нього не було сумнівів чи суперечок. „Правило” митр. Максима, розіслане по всій руській Церкві, було для всіх обов’язковим і майже ціле століття в тій справі вже не було якихось розходжень.
Митрополит Фотій у своєму посланні до всього духовенства нагадує священикам, щоб вони вчили нарід свято зберігати всі чотири пости: Великий, Петрів, Успенський і Різдвяний.
о. Юліян Катрій, ЧСВВ. „Пізнай свій обряд”
ПОХІД ІЗ ДРЕВОМ ЧЕСНОГО І ЖИВОТВОРЯЩОГО ХРЕСТА
Тропар:
Спаси, Господи, людей твоїх * і благослови насліддя Твоє, * перемоги благовірному народові на супротивників даруй * І хрестом твоїм * охорони люд твій.
Кондак:
Вознісся Ти на хрест волею своєю. * Новому людові Твоєму, що Твоє ім’я носить, * даруй щедроти твої, Христе Боже. * Возвесели силою Твоєю благовірний народ, * перемоги на супротивників дай йому, * що за посібник має Твоє оружжя миру, непоборну перемогу.
Було це за князя Андрія Боголюбського, правителя Суздальсько-Ростовської землі, онука Мономаха. (Ім’я його Боголюбський пішло від міста Боголюбова, яке він заснував.) Після смерти свого батька Юрія Довгорукого, у 1156 р. він зійшов на княжий престол у Володимирі над Клязьмою. За розум і справедливість у старовинних літописах його називали “другий Соломон”. Помер 1174 р., підступно убитий через особисту помсту.
У 1164 р. великий князь пішов війною на болгар, що жили над Волгою. За легендою, перед початком битви князь зі своїм військом ревно молилися перед іконою Пречистої, яку було привезено з Вишгороду. Потім священики несли хрест та ікону перед військом, і Бог поблагословив руський меч, бо дав князеві перемогу над ворогами. Коли всі повернулися до табору, то побачили, що образ Пречистої сяє незвичайним світлом. Сталося це 1 серпня, в роковини хрещення Київської Руси, за святого Володимира. У той же час грецький імператор Мануїл I (1143-1180) так само наказав нести хрест та ікону Богородиці перед військом у битві з невірними сарацинами і розбив їх ущент. Обидва правителі, Андрій та Мануїл, дізнавшись взаємно про чудесну допомогу Пречистої, постаралися про те, щоб пам’ять цього чудесного покрова і допомоги, яку християни отримали у війні проти поган, вшанували як святковий день.
Напередодні празника патріярх у Царгороді урочисто переносив святий хрест із царської палати до храму святої Софії, тому і нині обходимо передпразденство цього празника. На сам празник священик переносить хрест із престолу на тетрапод, щоб вірні могли поклонитися животворній силі Господнього хреста. А оскільки Українська Церква вшановує сьогодні також і пам’ять хрещення Руси, то в цей день відбувається посвячення води.
ПАМ’ЯТЬ СВЯТИХ СЕМИ МУЧЕНИКІВ МАКАВЕЇВ
Стихири на „Господи, взиваю я”
Жорстокість не захитала вершка Закону,* що спочивав на сімох стовпах,* бо вони − благородні юнаки й брати,* охоронці Мойсеєвих приписів,* мужньо перенесли* звіриний гнів гонителя,* віддавши тіло своє катам.
Піднісши розум понад видимі речі,* побожні й славні юнаки разом з богомудрою матір’ю* дозволили розшматувати члени свого тіла,* оживлені великою надією на вічне життя,* що його вони тепер осягнули,* і спочивають на лоні* свого прабатька Авраама.
Священний Єлеазар і премудрі юнаки* з богомудрою матір’ю,* озброївшись міцно душевною мужністю,* відважно подались напроти ворога,* немов дратуючи його лютість,* заради благочестя* і зберігання батьківського закону.
Твій хрест святий, Христе Боже,* колись Мойсей прообразив на собі* і розбив та переміг Амалика.* А й піснетворець Давид, оспівуючи його,* як твоїх ніг підніжок, доручав йому вклонятися.* Сьогодні ми, грішні, вклоняємось йому* і недостойними устами оспівуємо тебе,* що зволив на ньому дати себе прибити, і молимося:* Господи, сподоби нас, з розкаяним розбійником, твого царства!
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар:
Болістями святих, * які за Тебе перетерпіли, * дайся ублагати, Господи, * і всі наші болісті зціли, * Чоловіколюбче, молимося.
Кондак:
Премудрості Божої стовпів сім і Божественного Світла світильники семисвічні, Макавеї всемудрі, перед мучениками превеликі мученики, з якими всіх Богу молиться, щоб спаслися ті, які почитають вас.
Жиди забули про свого Бога. Вони грішили і покланялися божкам, убивали своїх пророків і не слухала їх напоумлень та пересторог. Хоч і до розкаяння згодом дійшло, та було вже запізно. Могутній сирійський цар Антіох Епіфан захопив Єрусалим і забрав усе начиння храму. За три дні від меча загинуло вісімдесят тисяч народу, а сорок тисяч пішло в неволю. Цар забрав зі святині 1800 талантів грошима і повернувся до Антіохії, залишивши намісником фригійця Филипа. Однієї суботи, коли жиди святкували, Филип учинив другу різню. Антіох хотів змусити жидів, щоб вони зреклися віри в правдивого Бога і поклонилися ідолам;у єрусалимському храмі він наказав влаштувати божницю олімпійського божка – так було осквернено святе місце. Святкувати суботу було заборонено, і навіть признаватися до своєї віри, бо за це погани жорстоко мучили й убивали. Двох жінок, що за законом обрізали своїх дітей, водили з немовлятами на грудях усім містом, а потім скинули з високої скали в прірву. Багато з побожних ховалися і святкували суботу у печерах. Тоді Филип наказав спалити їх живцем, а вони не рятувалися втечею, бо боялися осквернити святковий день.
У той час жив священик, муж поважний літами і миловидний лицем, на ім’я Єлеазар. Його привели до Филипа і заставляли їсти свинне м’ясо, однак він відмовився зневажити Божий закон. Знайшлися такі, що намовляли його, аби про людське око послухав, а вони йому замість свинини подадуть звичайне м’ясо, однак Єлеазар навіть не хотів про це чути. “Не годиться бо нашому вікові таке вдавати, щоб молодь не думала, що дев’ятдесятлітній Єлеазар перейшов на поганську віру, та через моє лицемірство, з прив’язання до короткого та незначного життя, і сама не збилась з дороги, – а й собі щоб не накликати на старість сорому та безчестя. Ба, навіть якби я й уник тепер людської кари, то рук Вседержителя ні живий, ні мертвий не уникну. Тому коли я тепер помру безбоязно, то виявлюся гідним моєї старости, я для молоді лишу зразок відважної та шляхетної смерти за величні й святі закони” (2 Мак. 6, 24-28). Він загинув мученицькою смертю, і, як свідчить Святе Письмо, не лишень молодим та старим, але й багатьом поганам своєю смертю дав приклад мужности і чеснотливости.
Потім на суд привели сімох братів Макавейських і їх матір. Їх імен Святе Письмо не подає, а згідно з переданням вони називалися Авим, Антонин, Гурій, Єлеазар, Євсевон, Алим і Маркел, а мати – Соломонія (або Саломія). Не знаємо напевне, чи прийняли вони мученицьку смерть у Єрусалимі від Филипа, чи відправили їх на суд аж до Антіохії, що виглядає вірогіднішим, бо Святе Письмо каже:“Сталось також, що семеро братів з матір’ю були разом схоплені. Цар повелів катувати їх бичами та воловими жилами, щоб заставити їх їсти заборонену свинину” (2 Мак. 7, 1). Потім їх стали бити бичами і жилами, та це їх не злякало, а найстарший з братів сказав, що всі вони готові померти за батьківські закони. Тоді кати розпалили великий вогонь, принесли знаряддя тортур, розпекли до червоного залізні ліжка. Найстаршому з сімох братів відрізали язик, відтяли кінці рук і ніг, здерли шкіру і кинули на розпечені бляхи, а коли він помер, молодші брати і матір взаємно скріплювали себе у вірі, щоб витримати муки і постояти за Божий закон. Другого брата замучили так, як і старшого, той лиш з останнім подихом сказав мучителеві:“Ти, злочиннику, забираєш у нас це життя дочасне, але Цар світу воскресить нас, що вмираємо за Його закон, – до вічного життя” (2 Мак. 7, 9). Коли третьому відтинали руки, він сказав:“Я маю їх з неба й заради Його закону не дбаю про них;від Нього сподіваюсь знов їх дістати” (2 Мак. 7, 11). Четвертий брат у найтяжчих муках, перед останнім подихом сказав:“Ліпше померти від руки людей, коли хтось має надію в Бога, що Він воскресить його знову;для тебе ж воскресіння до життя не буде” (2 Мак. 7, 14). Коли стали мучити п’ятого, той возніс очі до неба і сказав цареві:“Ти чиниш владою, що її маєш над людьми, все, що хочеш, хоч і ти тлінний;але не думай, що Бог покинув наш народ! Зажди, отже, то й побачиш велику Його силу, і як Він тебе й твоє потомство покарає” (2 Мак. 7, 16-17). Шостий брат також мужньо прийняв муки і загинув.
Як далі пише Святе Письмо, їхня благої пам’яти матір достойна якнайбільшої пошани, на її очах гинули рідні сини, а вона благодушно все терпіла, уповаючи на Господа, і мужньо скріплювала кожного словами:“Не знаю я, як ви в моїм лоні з’явилися, не я дала вам дух та життя, не я звела докупи первні вашого тіла, тож Творець світу, який творив людину, коли вона поставала, який дав буття всім істотам, – віддасть назад вам у своєму милосерді дух та життя, бо ви тепер жертвуєте собою задля Його святих законів” (2 Мак. 7, 22-23).
А коли дійшла черга до останнього, сьомого, сина, Антіох, бачачи його молодість, пообіцяв йому всякі почесті і багатства, якщо його послухає, а коли це не допомогло, наказав матері, щоб вона намовила його до послуху. А тепер усі матері послухайте, що сказала вона своєму синові:“Сину мій, змилуйся надо мною, що носила тебе в лоні 9 місяців, що годувала тебе 3 роки і вигодувала та й довела до цього віку, кормивши тебе. Молю тебе, дитино, поглянь на небо й землю, подивися на все, що в них є, і зрозумій, що все це Бог створив з нічого, і що й людський рід став існувати таким робом. Не бійся цього ката, а, гідний своїх братів, прийми смерть, щоб я могла тебе в Божому милосерді знову мати разом з братами” (2 Мак. 7, 27-29).
Лиш вона це сказала, як юнак гукнув до катів:“Чого чекаєте? Я не послухаю царського наказу. Я повинуюся велінню закону, що його дав Мойсей батькам нашим. А ти, винахіднику всякого зла на євреїв, не уникнеш рук Божих! Ми за свої гріхи страждаєм. Наш вічно живий Бог розгнівався на нас на короткий час, щоб нас навести на розум і покарати, та Він знову примириться з своїми слугами. Ти ж, нечестивцю і наймізерніший з усіх людей злочиннику, не несись даремно вгору, пишаючись дурними надіями та здіймаючи на синів неба свою руку, бо ти ще не втік від суду Бога Вседержителя, який усе бачить. Наші брати тепер, перетерпівши короткі муки, осягнули вічне життя в Божому союзі. Тебе ж Божим судом спіткає справедлива кара за твою гординю. Я ж, як і мої брати, віддаю тіло й душу за батьківські закони, просивши Бога, щоб незабаром змилувався над народом нашим і щоб ти, зазнавши кар і муки, визнав, що Він – Бог єдиний;та й щоб гнів Вседержителя, слушно наведений на весь наш народ, припинився на мені й на моїх братах” (2 Мак. 7, 30-38).
Розлючений цар наказав мучити його більше від усіх. “Отак він і розлучився бездоганно з життям, звірившись повнотою на Господа. Останньою після синів померла й мати” (2 Мак. 7, 40-41).
А Бог покарав мучителя і послав на нього тяжку хворобу. І той, як каже Святе Письмо, хто у своїй гордості гадав, що може наказувати морським хвилям, що хотів зважити на терезах найвищі гори та прагнув досягнути зір, тепер лежав знеможений у важких муках, черви точили його живе тіло, а сморід ішов від нього такий, що ніхто не смів наблизитися до нього. Ось тоді він покаявся і пізнав, що є лиш один Бог. Антіох писав листи до мешканців Єрусалиму, просив прощення, та Бог не помилував того, хто вдаваним жалем хотів лиш випросити собі тілесне здоров’я. Він загинув жалюгідною смертю.
Пам’ять цих святих мучеників здавна почитала Христова Церква, а Отці та учителі Церкви святі Кипріян, Амвросій, Григорій Богослов, Йоан Золотоустий та інші вшанували їх пам’ять у своїх посланнях. Для матерів не можна знайти ліпшого прикладу, як приклад святої Соломонії – бо лиш та матір є добра, яка бажає дитині справжнього щастя. А для всіх нас нехай святими будуть слова святого Єлеазара:“…навіть якби я й уник тепер людської кари, то рук Вседержителя ні живий, ні мертвий не уникну”.
Я. Луцик, „ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
ПРОПОВІДЬ
Дорогі брати і сестри!
Наш Спаситель Ісус Христос після Богоявління на Йордані не тільки розпочав голосити Добру Новину про наближення Царства Божого, але і разом з тим став на смертельну боротьбу з тим, хто позбавив колись увесь людський рід того Царства. Після Хрищення Ісус поспішає на пустиню, до того безлюдного місця, в якому, згідно поняття ізраїльтян, було житло диявола та його злих духів. Там, в пустиш, Христос перебуває сорок днів на молитві та строгому пості, і таким чином перемагає те вороже військо в його ж таборі. Поборовши всі спокуси диявола, Божий Син розпочинає тріумфальний хід, який закінчиться днем Його остаточної перемоги над адом і над смертю у Світлий день Його Воскресіння. Христова Церква, ревно оберігаючи все те, що залишив нам Спаситель, сьогодні дарує всім нам дорогоцінну зброю для перемоги над нашим ворогом, вводячи нас у спасенний час посту.
Колись Адам плакав за втраченим деревом життя, а сьогодні кожний, хто приходить з покаянням до свого Небесного Отця, отримує доступ до новозавітнього животворящого дерева. На цьому хресному дереві простягнув свої руки Новий Адам та дарував нам нове життя. В цьому часі Христова Церква в особливіший спосіб вказує нам на розп’ятого Спасителя та дає нам Його животворящий хрест, як знак перемоги над гріхом, та двосічний меч на невидимого ворога. В цей час посту свята Церква закликає нас стримати свою руку від того, до чого простягнув її Адам та отримати те, що він не досягнув.
У сьогоднішній день згадаймо собі, що піст — це не є якийсь дієтичний ритуал чи звичай, до якого треба достосуватися чисто зовнішніми ознаками. Справжній піст — це, за словами святих Отців, так звана „невидима брань”, тобто внутрішня боротьба проти наших вад та всього того, що штовхає нас до гріха. Дійсним полем боротьби є наше серце. Як колись, у стародавні часи, атлети, готуючись до бою, вмивали своє тіло та намащували його оливою, щоб можна було легше вислизнути з рук супротивника, так і сьогодні Христос, закликаючи нас на внутрішній двобій з нашим ворогом каже: „Ти ж коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму що перебуває в тайні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно” (Мт. 6, 17-18). Дійсно, до кінця всі свої духовні вади та немочі знає лише сама особа і дуже часто замість того, щоб викорінити їх, старається їх прикрити, а назовні показати себе побожною та святою. Тому Спаситель напоминає, що Отець наш Небесний теж бачить таємне, знає всю глибину наших сердець та нагороджує явно тих, котрі борються проти своїх гріхів. Ми бачимо, що без постійного нашого зусилля та праці над собою є неможливо досягнути християнської досконалості. Наша аскетична боротьба є вкрай необхідною навіть тоді, коли здавалося б, що ми цілком безсилі проти наших духовних недуг. Бо, на відміну від фізичного бою, чим більше та завзятіше ми боремося з гріхом, тим сильнішими стаємо, бо не воюємо самотужки, а маємо силу Того, Хто вже переміг гріх та кличе нас до святості. Кожна маленька перемога над собою складає той неоціненний скарб, що його збираємо собі на небі, якого ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають. Тепер стає зрозумілим, що коли ми зберемо у глибині свого серця цей небесний скарб чеснот, то там, де буде наш скарб, там буде і серце наше. Оце багатство вироблених чеснот та сприйнятих Божих ласк зробить нас здатними повернути назад до втраченого раю, дасть нам можливість розвинути наші духовні органи чуттів, вже тут на землі дозволить нам відчувати той духовний світ, бачити невидиме та чути несказане, а колись у вічності — оглядати Бога лицем в лице.
Гріх, вдершися до нашої людської істоти, глибоко поранив її з середини, зробив нас духовно глухими, сліпими та виключно тілесними людьми, котрі вже не здатні самі сприйняти небесне, бо за словами Христа: очима дивляться, та не бачать, вухами слухають, та не чують. Диявол влив у наші душі згубну отруту, котра, якщо її не знешкодити, приводить людину до вічної загибелі. Ліком, що знешкоджує цю смертоносну дійсність, є покаяння. У святій Тайні покаяння людина отримує оздоровлення від свого Творця, лікаря душ і тіл, стає знову повноцінною тілом, душею та духом. А Пресвята Євхаристія, за словами св. Атаназія Великого, є справжнім антидотом проти смерті. Піст та покаяння є тісно злучені між собою, бо немає справжнього посту без визнання власних провин, як і нема справжнього покаяння, коли людина не збирається нічого міняти в своєму житті та не робить твердої постанови поправитися, викорінити зло зі свого життя. Цей покутничий шлях святі Отці називали умертвленням. Злі звички стають з часом, наче другою природою, чи, як тепер кажуть, стилем нашого життя. І дійсно, для п’яниці перестати пити, чи для заядлого курця перестати палити — означає наче умертвити частину себе, відтяти частину свого внутрішнього світу зараженого цим злом. Бачимо, що гріх так глибоко засів у нас, що став неначе частиною нашого „я”, і, коли ми з усієї сили вириваємо його, то нам здається, що ми вмираємо. Але без такої смерті немає воскресіння, і коли ми цього не зробимо, то не зможемо справді покаятися і навіть після сотої сповіді залишимося моральними інвалідами.
Плодами покаяння і посту є діла милосердя, що свідчать про наше внутрішнє духовне здоров’я та здатність відчувати ближнього та його нужду. Протягом століть наші предки в час посту строго обмежували себе, а те, що залишалося, чи то харчі, чи то гроші, віддавали убогим та нужденним. Вони мабуть добре зрозуміли виголошені пророком Ісаєю Божі слова: „Ось піст, який я люблю… з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних; побачивши голого — вдягнути його, від брата твого не ховатись” (Іс. 58, 6-7). А ми часто ховаємося від свого ближнього, а навіть від власних домашніх та боїмося поглянути їм в очі, бо або відчуваємо свої провини, або не є здатні простити чужих. Тому перед початком цього успенського посту Церква закликає нас до загального змирення. Ввійдімо ми в цей святий та великий час з твердою постановою поправи та покути. На кінець оголосімо нещадний бій всім нашим злим звичкам, явним і таємним, та розпічнім здобувати собі небесний скарб християнською досконалістю та святим життям. Але перед тим пригадаймо найперше того, кому нам є найтяжче поглянути в вічі та, схиливши голову, просімо у нього прощення, маючи на устах та в серці Христові слова: „Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших” (Мт. 6, 14-15). Амінь.
о. д-р Святослав Шевчук „Сівач”, серпень 2002 Ч. 7 (32) рік 4
фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1488441934934331
о. Петро Фостик
