Успішність слова Божого залежить від співпраці людини
Притча про сіяча й долю його посіву дає нагоду Спасителеві розповісти людям про долю Його Божого слова, тобто науки, яку приніс на землю від Отця, в серцях різних людей. Розповів Він оту притчу близько міста Капернауму, коли народ зібрався кругом Нього на березі озера Генезаретського. Сама вже околиця надавалася дуже добре, як тло, до тієї притчі, бо на тому прибережжі були також різні почви, про які Спаситель згадує в ній. Тому що люди вживали дуже часто доріжки, яка вела уздовж озера, вона була добре втоптана, незліченними ногами подорожніх. Побіч тієї доріжки була земля кам’яниста, ледве що покрита тоненькою плівкою урожайної почви. Потойбіч доріжки, подальше від озера, була почва вже трохи глибша, неуправлена, тому й повна різного хабаззя, яке росло швидко й не потребувало жодного людського піклування. А під кінець уже на самому березі, який стрімко спадав до озера, а в протилежному кінці переходив у повільно опадаючу врожайну долину, були поля покриті різним збіжжям, головно пшеницею. Завданням Христа було вказати слухачам, що Його Боже слово потребує врожайної землі, тобто співпраці слухачів, а саме: введення в життя Його науки, коли вона має приносити плоди. А що не всі люди однаково співпрацюють з нею, то не однакові Й плоди вона їм приносить.
Слово Боже в цій притчі є не лише сама Христова наука, але й увесь комплект Задуму Спасіння, тобто навчання Церкви з усіма її засобами спасіння, а саме молитвою, жертвою Божественної Літургії й усіма Святими Тайнами. Посів, чи пак, намагання Бога спасти душу людини, зостається без овочів у трьох, по-різному настроєних серцях людей.
„ Перше зерно”, каже Христос, упало на дорогу; люди потоптали його ногами, а птиці небесні визбирали й з’їли його „ (Лк 8,5).
Ті люди, каже Спаситель, є ті; „що слухають, а потім приходить диявол і вириває з їх серця слово, щоб вони не ввірували й не спаслися „ (Лк 8,12).
Зі слів Ісуса виходить, що марним є намагання Бога спасти людей повних світського духу. Вони бо не мають часу призадумуватися над Божою наукою. Їхнє серце притягло надто до тієї землі, до життя повного розкоші, до радощів, що їх їм світ дає, так що вони не дбають ні про що інше. Вони неначе глухі на поради, на навчання посланця Божого – Христа, Який каже їм виректися світу Й світського грішного життя. Вони навіть не можуть врозуміти, як Спаситель може домагатись від них чогось подібного, тобто вирікатись того всього, що – їм задоволення, земне щастя й стільки розкошів приносить. Що ж тоді їм за це обіцяє Христос-Спаситель? Якесь щастя в майбутньому, що його ніхто не бачив, ніхто не переживав, про яке їм ніхто нічого сказати не може. Крім того це люди, що приходять до церкви може два рази в рік, тобто на Різдво й на Великдень, на частіше бо в них не має часу. Тому й не дуже то й слухають і розуміють багато з того, що священик на проповіді виясняє. А зрештою, в них на думці багато інших, важніших речей, тобто як то когось використати; як то більше грошей заробити, а тоді, як краще, тобто хосенніше свій маєток ужити, аби як найбільше з нього користи та розкоші зазнати.
„Друге зерно”, продовжує Ісус, „ упало на камінь і, зійшовши, всохло, бо вологости не мало „ (Лк 8,6).
Та й пояснює Христос:
„ Ті що на камені, це ті, що почувши, з радістю приймають слово, але не маючи коріння, вірують до часу й під час спокуси відпадають „ (Лк 8,13).
Причина того, що слово Боже в них не приносить жодного плоду є в тому, що вони плиткі й непослідовні. Вони, без сумніву, слухають з радістю науку Христа, вона їм навіть і подобається, вони однак нею не перенимаються. Вони вважають її за якусь глибоку філософію, за поезію й поза красою науки вони нічого більше не добачують, і навіть не бажають дошукуватися. Уважаючи науку Божу лише за якусь нереальну теорію, вони навіть не думають, що це наука життя, від якого залежить вічна майбутність. Ті плиткі люди може навіть і виконують Божі заповіді, та лише так довго, як довго вони не зустрічають жодних трудностей у їх додержуванні. Але як лише трапиться щось, що їм не подобається, вони негайно гніваються на Господа Бога, залишають церкву й чеснотливе життя. Вони собі поясняють, що вони важніші, ніж якась там навіть і Божа наука. Так воно є. Ті самолюбні люди гадають, ніби немає нікого, ані нічого понад них, що вони найважніші істоти на світі та що їх приватне добро й щастя – – найважливіша річ. Бога й Його права вони кладуть щойно не другому місці. Найважливішими й найпершими є вони, а все інше іде по них. Тож не диво, що вони не бажають собі першої й другої, найперших заповідей любови, тобто Бога й ближнього, ніяк не можуть осягнути своєї остаточної мети, Царства Небесного.
„Інше впало”, каже Христос, „між тернину й тернина, вигнавшись з ним у купі, його заглушила „ (Лк 8,7). А для пояснення додає Він: „А те що впало між тернину, це ті, що вислухавши йдуть, та клопоти багатства й життєві розкоші їх душать, і вони не приносять плоду” (Лк 8,14).
Серця того третього роду людей відкриті на подих Божого слова. Вони розуміють його добре й могли б провадити богобоязливе життя, якщо б вони не натрапили на сильні спокуси, що ваб’ять їх до земних розкошів, обіцюють славу, могутність її багатства. Їм подобається наука Христа, вони хотіли б увійти в Царство Небесне, але в них, у їхньому тілі існує інший закон, що про нього згадує св. Павло такими словами:
„Отож знаходжу (такий) закон, що коли я хочу робити добро, зло мені накидається; мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума й поневолює мене законові гріха, що в моїх членах. Отже, то я сам служу умом законові Божому, а тілом законові гріха” (Рм 7,21сс.25).
Ті пристрасті й грішні бажання є такі сильні, що вони з легкістю перемагають бажання людини осягнути вічне спасіння та її постанову вести богобоязливе життя. Вони не співдіють з Божою ласкою, бо за глибоко прилягли до земного, грішного життя. Погружені в тих клопотах і вимогах світу, вони не мають часу на найважливішу річ, тобто на старання про свої безсмертні душі; хоч спасіння душ повинно бути для них чимсь найпершим, тому що тут ідеться про цілу вічність, яка ніколи на кінчається. Таких людей багато всюди, серед усіх професій і нашарувань суспільства. Їх можна знайти серед фахових людей, а то навіть серед священиків і монахів. У них є відповідний вишкіл і знання, щоб знати, чого вимагає від них їхній Творець — Бог, а також чого вимагає від них обов’язок відносно їхньої безсмертної душі. Вони однак добровільно рішаються не звертати уваги на вимоги їхньої безсмертної душі, задля оцих земних оглядів.
Під кінець каже Ісус:
„ Врешті, інше впало на добру землю й зійшовши, вродило сторицею” (Лк 8,8).
А поясняючи, додає:
„ Нарешті ті, що на добрій землі, це ті, що почувши слово серцем щирим і добрим, його держать і дають плід у терпінні” (Лк 8,5).
Серця тих людей неначе та родюча земля, почувши слово Боже, переймаються ним, заглиблюються в його мудрість і роблять його провідником у своєму земному житті. Вони пізнають і розуміють глибоку вартість тієї Божої науки й знають, що в ній лежить їхнє майбутнє щастя. Тому й не диво, що для нього вони готові пожертвувати всім, не лише своїм майном, але й своїм життям, коли цього вимагає потреба. Їм не страшні терпіння, які доводиться зазнавати в земному житті, бо вони знають, що ті є нічим у порівнянні з майбутнім щастям, що його не зумів описати навіть такий мистець слова, як св. апостол Павло, кажучи лише:
„ Те чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять” (І Кор 2,9).
Вони пригадують собі також слова Спасителя, який остерігає всіх, що прилягли до цього земного життя, такими словами:
„Яка користь людині, як цілий світ здобуде, а занапастить свою душу? Або що людина може дати взамін за свою душу?” (Мт 16,26).
Що їй з того прийде, якби вона й справді увесь цей сотворений світ здобула; хочби й жила не тих кілька десять мізерних літ, але мільйони й мільйони літ, коли врешті прийде кінець її земному життю і перед нею стане ціла, безмежна вічність? Та й остерігає людей Спаситель, кажучи:
„ Не бійтесь тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть; а бійтесь радше того, хто може погубити душу й тіло в пеклі” (Мт. 10,28).
Так, нам дійсно треба боятись тільки одного Бога, Який не лиш може позбавити нас оцього земного життя, але разом з ним – запроторити нашу душу навіки в пекельному вогні. Тому наслідуймо цю останню групу людей: дбаймо передусім про спасіння нашої душі. Забудьмо про розкоші тіла, а передусім про недозволені, тобто грішні розкоші. Та й хоч би спасіння душі нашої мало нам коштувати найвищу ціну, що людина в цьому житті може заплатити, тобто по” жертвування нашого земного життя, не вагаймось, але віддаймо його за Христа й Його науку. Він же Сам каже:
„Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу (тобто своє життя) задля мене та Євангелія, той Її спасе” (Мр 8,35; Мт 10,39; 16,25; Лк 9,24).
о. д-р М.І. Любачівський
„Зерно – це слово Боже” ( Лк. 8, 5-15.)
Ісус Христос пояснюючи своїм учням значення притчі про сіяча сказав, що зерном, яке сіяч сіє на своєму полі, є слово Боже. Тому практичне значення цієї притчі для духовного життя християнина у великій мірі залежить від того, що ми розуміємо під цим словом Божим.
Слово Боже – це не тільки суха інформація для нашого розуму, Божа наука, повчання, накази, дозволи, заборони чи перестороги. Слово Боже – це передусім звернення Бога, люблячого батька до людини, своєї духовної дитини, це пропозиції помочі, потіхи, розради, духовної підтримки, захист перед небезпеками.
Коли хтось з християн провадить духовну боротьбу з власними гріхами чи недоліками, звертаючись при цьому по допомогу до Господа Бога, то деколи не зразу бачить ясні знаки Божої помочі. Однак частіше проблема у браку знаків допомоги є не в Бозі, а в нас, бо ми не бачимо знаків Божої допомоги через брак духовного світла в душі. Тому слово Боже допомагає нам пізнати знаки Божої помочі, відповіді Бога на наші звернення до Нього. Воно наповнює нас духовним світлом, порадами надії на Бога, покори, покаяння, очищення душі, що сприяє покращенню нашого духовного зору.
Такими видимими і близькими знаками Божої помочі для нас є cповідь і Cвяте Причастя. У святій сповіді ми чуємо виразно слова Христа, сказані устами священика: „Відпускаються тобі гріхи твої. Іди в мирі”. Чи ці слова, які засвідчують очищення душі з гріхів, духовне оздоровлення, не є знаком Божої допомоги для нас?
Якщо в цих видимих тайнах християнин буде бачити знаки Божої допомоги, любові, то він розпізнає, відчує їх і в інших життєвих ситуаціях. А цьому може допомогти нам слово Боже, коли християнин буде старатися приймати його добрим і щирим серцем.
Щоб ми краще бачили в житті знаки Божої помочі, слухаймо і приймаймо слово Боже, голос Божий щирим і покірним серцем, а воно наповнить нас духовним світлом і об’явить нам знаки Божої любові до нас у нашому щоденному житті.
о. Михайло Чижович, редемпторист
ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ГАЛАТІВ 2, 16-20.
Браття, довідавшися, що людина оправдується не ділами закону, але вірою в Ісуса Христа, ми увірували в Христа Ісуса, щоб оправдатися нам вірою в Христа, а не ділами закону, бо ділами закону не оправдається ніхто. Коли, отже, шукаючи оправдання у Христі, показалося, що й ми самі грішники, невже тоді Христос – служитель гріха? Не бути цьому! Бо коли я знову відбудовую те, що зруйнував був, я сам себе визнаю переступником. Я бо через закон для закону вмер, щоб для Бога жити: я з Христом розп’ятий. Живу вже не я, а живе у мені Христос. А що живу тепер у тілі то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЛУКИ 8, 5-15.
Сказав Господь притчу оцю: Вийшов сіяч сіяти своє зерно. І як він сіяв, одне впало край дороги й було потоптане, і птиці небесні його видзьобали. Друге упало на камінь і, зійшовши, висхло, бо вогкости не мало. Інше впало між тернину, і тернина, вигнавшися з ним вкупі, його заглушила. Нарешті, інше впало на добру землю і, зійшовши, вродило сторицею.
Кажучи це, Ісус голосно мовив: – Хто має вуха слухати, хай слухає.
Учні його спитали, що значить ця притча. Він сказав їм: – Вам дано розуміти тайни царства Божого, іншим же у притчах, щоб вони, дивлячись, не бачили і, слухаючи, не розуміли.
Ось що значить ця притча. Зерно – це слово Боже. Тії, що край дороги, це ті, що слухають, та потім приходить диявол і бере геть з їх серця слово, щоб вони не увірували й не спаслися. Ті ж, що на камені, це тії, що слухають і з радістю приймають слово, але не маючи коріння, вірують до часу й під час спокуси відпадають. А те, що впало між тернину, це ті, що, вислухавши, ідуть, та клопоти, багатства і життєві розкоші їх заглушають, і вони не дають плоду. Нарешті, те, що на добрій землі, це ті, що, чуючи добрим і щирим серцем слово, держать його і дають плід у терпінні.
Гл. 2, 16-20 «Живу вже не я, а живе Христос у мені»
Слова великі, знамениті, але такі далекі від нашого реального життя. Чи хтось із нас відважиться промовити ці слова? Чи хтось має відвагу лиш таке подумати? Апостол Павло свідчить це, говорить про це, взиває до цього!
Ісус Христос живе в кожному з нас. Ми сотворені на Його образ Божий. Через хрещення ми дозволили Господу перебувати з нами. Але часто ми не дозволяємо Господеві виявлятися через нас в реальному нашому житті.
Погляньмо на годину, день свого життя. Скільки можемо сказати, що Бог розпорядився нами? А скільки можемо сказати, що хтось інший чи щось інше, наші бажання, емоції, пристрасті керують нами? І лише ми тоді можемо сказати, що вже не живу я, а живе в мені Христос, коли все більше починаємо думати про інших, а не про себе. А це не просто.
Почнімо з того, щоб дарувати іншим любов, не прагнучи її зворотно, служити іншим, не очікуючи від них цього ж, робімо добро, не чекаючи нагороди. Головне цього забажати і прагнути і в Бозі все стане реальністю!
Лк. 8, 5-15. «Хто має вуха слухати, нехай слухає».
Усі добре знають цю притчу про сіяча. Зерна падають у різний ґрунт і по-різному проростають чи не проростають.
Сіяч – це Господь, який також сіє в серці кожного з нас. Бог не перестає сіяти в наше життя – це час, коли Бог щось сіє, щось вкладає в нас, аби проросло.
І ми – ті, які або плодоносять, дають зерну прорости, або ті, які не плодоносять, які заглушують це зерно. Коли Бог покликав нас до буття, то не випадково дав нам певний характер, темперамент, вдачу, таланти. Він нас покликав такими, як ми є, ми ж маємо стати тим ґрунтом, на якому може щось прорости, а саме – щоб сам Бог проявлявся через нас.
Святі – це ті люди, які дали Богові можливість прорости й проявитися в них якнайбільше. Отже, і ми дозволяймо Богові діяти і проявлятися в нас!
Владика Венедикт (Алексійчук)
Тропар, глас 4:
Світлую воскресіння проповідь* від ангела взнавши, Господні учениці,* і прадідне осудження відкинувши,* апостолам, хвалячись, мовили:* повалилася смерть, воскрес Х ристос Бог,* даруючи світові велику милість.
Слава: Кондак, глас 4:
Спас і Ізбавитель мій* із гробу як Бог* воскресив від узів земнороджених* і врата адові сокрушив,* і як Владика* воскрес тридневний.
І нині: Богородичний, глас 4:
Йоаким і Анна з неслави бездітности* і Адам і Єва від тління смерти визволилися, Пречиста,* у святім Різдві твоїм.* Його празнують люди твої,* з провини прогрішень ізбавлені,* як кличуть до Тебе:* Неплідна родить Богородицю* і кормительку життя нашого.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого якого є храм і святих чудотворців і безсрібників Косми й Дам’яна, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1304360750009118
о. Петро Фостик
