ОБРІЗАННЯ ГОСПОДА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА І СВЯТОГО ОТЦЯ ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО. – ВЕЛИКИЙ АРХИПАСТИР ЦЕРКВИ. ВЕЛИКИЙ ЗАКОНОДАВЕЦЬ МОНАШОГО ЖИТТЯ. СВЯТИЙ ВАСИЛІЙ — ВЕЛИКИЙ СВЯТИЙ. ПРАЗНИК СВЯТОГО ОБРІЗАННЯ. ОБРІЗАННЯ У СТАРОМУ ЗАВІТІ. ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА. ЗНАЧЕННЯ ПРАЗНИКА ДЛЯ НАС.
„Чого ви мене шукали? Хіба не знали, що я маю бути при справах Отця мого?” – Лк. 2,20-21, 40-52.
Сьогоднішнє свято поєднує в собі два моменти з життя Спасителя: Обрізання Ісуса Христа за законом Мойсея та перебування дванадцятилітнього Ісуса у Єрусалимському храмі.
Подія найменування Ісуса Христа поступово відкриває нам особу Спасителя через його вчинки. Ісус, як законодавець, перший виконує закон, підчиняється йому прикладом свого життя. Він виконує те, до чого не був зобов’язаний, щоб цим вчинком показати послух своєму Отцеві і повагу до Нього.
Подібно батьки у вихованні своїх дітей повинні старатися потверджувати слова науки ділами, прикладом свого життя: показати, як вони ті закони самі виконують, тими правдами живуть, про які говорять дітям.
Щоб могти когось привести до Бога, потрібно самому бути з Богом і знати Бога, знати дорогу до Бога (жити заповідями, багато молитися, часто сповідатися і причащатися).
Обрядом обрізання і найменування Ісус показав свій тісний зв’язок з Отцем, свою святість. Зв’язок християн з Богом потребує духовного обрізання, яке відбувається у хрещенні, звільнення душі з гріхів, зробити цим місце для Бога у своєму житті. Але цього ще замало. Після хрещення християнин повинен додатково виробляти в собі чесноту стриманості, уникати будь-якого прив’язання до земних речей, власної вигоди.
Святість людини полягає передусім у злуці з Богом, підчиненні його волі. Чим тісніший зв’язок людини з Богом, тим більша її досконалість, подібність до Бога. Щоб з’єднатися з Богом людина повинна шукати Його. А найкраще може знайти його у Божому храмі – у Слові Божому, у молитві і Святих Тайнах.
В українському містечку проживала одна дівчина. Була вона гарною, багатою, мудрою, побожною і дуже любила свою маму-вдову. Ця дівчина познайомилась з дуже чесним юнаком, вже й заручилася. Однак цей юнак виїхав до північної Америки щоб знайти добру працю. У листі він написав нареченій, що незабаром приїде і вони поберуться, він забере її до Америки. Дівчина відписала йому, що ні за яких обставин не поїде до Америки, бо не хоче залишити свою матір. І справді, матері не залишила, хоча мати могла дожити свого віку у котроїсь із доньок чи сина, бо мала багато дітей. Але добра донька дотримала свою матір до смерті. Мати дожила до дев’яносто років. Дочка похоронила матір, а за два роки Господь Бог покликав її до вічності на шістдесятому році життя. Цим вона показала справжню свою святість і любов до Бога і ближнього.
Поява дванадцятилітнього Ісуса у храмі була першим його публічним виступом, який відкрив зміст життя Ісуса – об’явити Бога людям. А також показав, що Він був свідомий своєї місії від самого початку.
Будучи у храмі Ісус слухав законовчителів і відповідав на їхні запитання. Тепер Він перебуває у храмах не для своєї вигоди, лише щоб слухати, запитувати і відповідати людям на питання, що їх турбують. Та на жаль люди, якщо ще заходять до храму, то в більшості немає в них бажання слухати, запитувати, чи відповідати Богові.
Коли Марія знайшла Ісуса у храмі, Він відповів їй легким докором: „Чого ви мене шукали? Хіба не знали, що я маю бути при справах Отця мого?” (Лк. 2, 49). Такою відповіддю Ісус хотів пояснити своїм батькам, що вони шукали Божого Сина там, де його не могли знайти, бо хто його шукає, повинен шукати там, де Він є – в Отця Небесного, бо Отець і Син – одно (Ів. 10, 30). Поза Богом радше можна втратити Ісуса, як Йосиф і Марія думали, що загубили його між ріднею і людьми, тому там його шукали. Так і ми дуже часто шукаємо Бога там, де його нема: в дочасних клопотах, тілесних потребах, розвагах, пристрасному щасті, сподіваючись, що Бог прийде туди, бо так нам хочеться. Насправді ми повинні шукати Бога там, де нема нас, власного я, а де є Бог – в Його волі, в Його дусі і правді.
Йосиф і Марія не зрозуміли всього значення відповіді Ісуса: „Але вони не зрозуміли слова, що Він сказав їм” – пише євангелист Лука (2,50). А це означає, що вони поступово відкривали тайни Божої любові до людей. Так і кожна людина потребує Божого просвітлення, щоб пізнати і розуміти Христа, як навчає катехизм: ласка Божа є конечна до спасіння. „Коли прийде той Дух істини, він наведе вас на всю правду” (Ів. 16,13) – сказав Ісус Апостолам. Адже не все про Бога буде нам відразу відкрите. Отож треба багато роздумувати над словами Христової науки у своєму серці, як це робила Марія.
Ці слова відповіді Ісуса Марії виявляють повну посвяту Христа Богові Отцеві, що Він не належить тільки до власної родини чи до Назарету, місця проживання. Він належить до свого Отця і є для всіх людей.
Ісус повернувся до Назарету лише з послуху до батьків і до Небесного Отця. Таким вчинком дванадцятилітнього Ісуса батьки зрозуміли, що Він даний їм не у власність, а лиш під опіку, щоб у свій час Його віддати Богові. Вони є лише Божим засобом, щоб з їх допомогою Божий Син міг перебувати між людьми.
Просімо сьогодні у Христа дару Святого Духа, духовного просвітлення, зростати ласкою і мудрістю у Бога і в людей, щоб розуміти Божу волю, вміти розпізнавати і приймати Ісуса у різних обставинах нашого життя.
о. Михайло Чижович, редемпторист
ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО КОЛОСЯН 2, 8-12.
Браття, вважайте, щоб ніхто не звів вас підступно філософією та пустим обманом, за людським переданням та за первнями світу, а не за Христом.
У ньому бо живе вся повнота Божества тілесно, і ви причасні тій його повноті. Він бо голова всякого начала і власти. У ньому ви були обрізані обрізанням нерукотворним, коли ви з себе скинули це смертне тіло обрізанням Христовим. Поховані разом з ним у хрищенні, ви разом з ним також воскресли, вірою в силу Бога, який воскресив його з мертвих.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЛУКИ 2, 20-21; 40-52.
В той час пастухи вернулися, прославляючи й хвалячи Бога за все, що чули й бачили, так як їм було сказано.
Як сповнилось вісім день, коли мали обрізати хлоп’ятко, назвали його Ісус, ім’я, що дав був ангел, перше ніж воно зачалося в лоні.
Хлоп’я ж росло й міцніло, повне мудрости, і Божа благодать була на ньому.
Батьки його ходили щороку в Єрусалим на свято Пасхи. І як йому було дванадцять років, вони пішли за звичаєм на свято. Коли минули ті дні й вони верталися, хлопчина Ісус зостався в Єрусалимі; батьки ж його про те не знали. Гадаючи, що він у гурті, вони пройшли день дороги і тоді почали його шукати між родичами та знайомими, та, не найшовши, вернулися в Єрусалим, щоб там його шукати. Через три дні найшли його у храмі, як він сидів серед учителів та слухав і питав їх. Усі ті, що його слухали, дивувалися його розумові й відповідям.
Побачивши його, вони були здивовані, і його мати сказала йому: – Дитино, чому ти так зробив нам? Ось батько твій і я, боліючи, тебе шукали.
Він відповів їм: – Чого ви мене шукали? Хіба не знали, що я маю бути при справах Отця мого?
Але вони не зрозуміли слова, що він сказав їм.
І він пішов з ними, й вернувсь у Назарет, і був їм слухняний. А мати його зберігала всі ці слова у своїм серці. Ісус же зростав мудрістю, літами і ласкою в Бога та в людей.
Обрізання Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа
Ісуса Христа, згідно зі звичаями і традиціями закону Мойсея, приносять до обрізання на восьмий день. Здавалося б, Бог, Ісус Христос – і приймає людські приписи, закони. Цим Мр. 11самим Спаситель хоче підкреслити дуже важливу річ: наскільки важливо шанувати порядки, які маємо в Церкві, які маємо в суспільстві. Погляньмо, як часто ми нехтуємо багатьма речами. До дуже багатьох речей, ситуацій, маємо свої підходи, своє розуміння того, як би мало бути, як треба чинити. Так, закон існує, але для когось; правила існують, але для когось; постанови існують, але для когось.
Ми дуже часто самі стаємо критерієм закону чи правди.
А це дуже небезпечно! Ця подія вчить нас поваги до того, що є в Церкві, поваги до традицій у Церкві, поваги до того, що маємо в Переданні Церкви.
Владика Венедикт (Алексійчук)
Першого січня, на початку року, наша Церква святкує пам’ять смерти одного з найбільших і найвизначніших Отців Церкви, учителів віри й монаших законодавців, святого Отця Василія Великого, (грец. Μέγας Βασίλειος), архиєпископа Кесарії Кападокійської в Малій Азії (329-379). Його особа з будь-якої точки зору незвичайна, велична, світла та гідна подиву. Він не тільки аристократ за походженням, а й аристократ духу, характеру, науки і святости. Печать його глибокої віри, героїчної любови до Бога і ближнього, науки і святости спочиває на цілій Христовій Церкві, на монашому житті Сходу й нашого народу.
Французький автор о. Жан Рів’єр у книзі „Святий Василій — єпископ Кесарії” так описує нашого святого Отця: „Святий Василій це одна з найсвітліших і найславніших постатей старовинної грецької Церкви. Уже його сучасники дали йому ім’я Великого… Він аскет за покликанням і людина чину за своєю природою… Його правила стали кодексом монашого життя на Сході, як правила святого Венедикта на Заході… Він аскет, єпископ, бесідник, учитель богослов і вчений. Він, без найменшого сумніву, є найдосконалішим представником Церкви свого часу… У святого Василія життя є в повній гармонії з його наукою або, краще кажучи, його наука це ніщо инше як відбиток його життя”.
Тож нічого дивного, що свята Церква заслужено дала йому титул — Великий. Він справді ВЕЛИКИЙ у трьох ділянках свого життя: він Великий Архипастир Церкви, Великий Законодавець монашого життя і Великий своєю святістю.
ВЕЛИКИЙ АРХИПАСТИР ЦЕРКВИ
Перша знаменна прикмета святого Василія як архипастиря — це безстрашність у визнаванні й обороні святої віри. В його часи єретики-аріяни люто переслідували правдивих визнавців Христа. Цісар Валент (364-379), охрещений аріянським єпископом, став завзятим апостолом аріянізму. Серед нелюдських і жорстоких гонінь єпископів і вірних лише Василій зважився стати перед самим цісарем. Історики описали зустріч святого Василія з Модестом, префектом Преторії. Він, як Валент, запеклий аріянин наказав спалити разом з кораблем 88 священиків. Модест кличе святого Василія до себе і приймає його гордо й зухвало. Він навіть не звертається до нього як до єпископа. Кричить на святого Василія і погрожує йому вигнанням, конфіскацією майна, муками і смертю. На всі ті страшні погрози святий Василій спокійно відповідає: „Грози мені чим иншим, бо ніяка з тих кар мене не зворушує”. Модест відтак, звітуючи цісареві Валентові про свою розмову з Василієм, сказав: „Пане, єпископ нас переміг. Він вищий понад усякі погрози і стійкий перед усякими переконуваннями”. І цісар залишив святого Василія у спокої.
З глибокої віри випливала друга знаменна ціха святого: жертвенна любов до Бога і ближнього. Жертва — це мова любови. У святого Василія ця мова жертви була дуже сильна, проречиста й активна, його любов завжди готова допомогти приятелям і ворогам, завжди чуйна, прозорлива й усіх обіймає. Для бідних, старих, хворих, сиріт і вдовиць він будує великі добродійні заклади, які були наче окремим містом біля Кесарії і від його імени отримали назву Василіяди.
Свої великі таланти, знання, силу і здоров’я він жертвує для добра своїх овечок. Усякими способами боронить своє стадо перед наступом аріянізму. Його друг, святий Григорій з Назіянзу, про це так каже: „До одних заходить сам, до инших когось посилає, инших знову кличе до себе, радить, нагадує, картає, грозить, докоряє, бере в оборону цілі народи, міста, поодиноких людей, продумує будь-які можливі способи спасення” (Похвальне слово на честь святого Василія Великого).
Святий Василій ревний апостол живого слова-бесіди. Проповідь у його часи була дуже важливим, могутнім і майже єдиним чинником у навчанні святої віри. Святий Василій — це проповідник і бесідник з Божої ласки, його слово палке, вогненне, поривисте. Оповідає святий Єфрем Сирин, який прийшов до Кесарії відвідати святого Василія і зайшов до церкви, де якраз той проповідував, і побачив білого голуба на рамені святого Василія. І тоді святий Єфрем вигукнув: „Великий Ти, Боже, у своїй правді. Василій — це вогненний стовп і його устами говорить Святий Дух” . Вогненний стовп — це символ його геройської любови до Бога і ближнього. Він став символом і його духовних синів у Василіянському Чині.
Святий Василій Великий — митець і апостол пера. Небагато прожив, але багато написав, його велика духовна спадщина — це твори догматичні, моральні, аскетичні, полемічні, пояснення Святого Письма і 366 листів.
ВЕЛИКИЙ ЗАКОНОДАВЕЦЬ МОНАШОГО ЖИТТЯ
Друга сфера діяльности, у якій святий Василій засвідчив себе як великий і незрівнянний організатор і законодавець, — це монаше життя. Він навіки вписався золотими літерами в історію монаших спільнот, монаших правил та науки аскези не тільки у Східній Церкві й на наших рідних землях, але і в усій Католицькій Церкві. Святий Теодор Студит (759-826) називає святого Василія „батьком грецького чернецтва й найпершим з усіх Отців”, його монаші правила знав і ними користувався батько західного монашества святий Венедикт (480-543), який у своїх правилах доручає читати Правила святого Василія Великого.
„З усіх заслуг , — каже британський дослідник святого Василія В. Л. Кларк, — які Василій зробив для справи чернецтва, запровадження спільного життя найбільше заслуговує на те, щоб про нього пам’ятати… Монастирі Пахомія були спільножитними тільки за зовнішнім видом, але їхня внутрішня суть була індивідуалістична. У Василія спільне життя у монастирях стало дійсністю… Тому його треба вважати за піонера в накресленні ідеалу спільного життя”.
У святого Василія монаше життя має за мету не тільки власне спасення, але і спасення ближніх. Для монахів святого Василія апостольська праця поза монастирем не є винятком, а правилом. У нього любов до ближнього — це міра любови Божої.
Монаші правила святого Василія це наслідок його глибокого знання Святого Письма, великої науки, досвіду життя, святости та практичного ума. Його правила це, властиво, святе Євангеліє на практиці. Святий Теодор Студит, великий почитатель святого Василія і обновитель його правил, каже про нього: ” Хто за Василієм іде, іде за Святим Духом, а хто йому не вірить, не вірить Христові, що через нього говорив” . Слуга Божий митрополит Андрей дає таку оцінку правилам святого Василія: „Після Євангелія Ісуса Христа й апостольської науки, нема книги, що могла б мати більшу або й рівну повагу для монахів, як правила святого Отця нашого”.
Своїми правилами святий Василій закладає тривкі основи для спільного життя у монастирях, тому деякі історики вважають його організатором спільного життя, хоч титул першого організатора належить святому Пахомієві († 347). Тож нічого дивного, що монаші правила святого Василія мали різну долю в історії, і до сьогодні вони залишилися міродайними у східному чернецтві.
З приходом християнської віри на українські землі і в нас з’являється практика монашого життя. Його засновники — два великі подвижники й сини українського народу: святий Антоній († 1073) і святий Теодосій († 1074) Печерські. В основу монашого життя святий Теодосій ставить устав святого Теодора Студита, що базується на правилах святого Василія Великого.
Найкращу похвалу монашим правилам святого Василія виголосив його великий і духовний син митрополит Андрей Шептицький: „На його правилах, — каже він, — утворилися святі нашого (Василіянського) Чину. Вони були школою для всіх тих, яких порахувати не можна: від святого Йоана Дамаскина, Максима, Теодора Студита аж до святих Антонія і Теодосія Печерських і святого Йосафата, котрий з тієї книги зачерпнув того великого духа, яким відродив нашу Церкву і наш нарід” (Вступ до „Витягу з Правил святого Отця Нашого Василія Великого для інокинь”).
Ідеал монаха-апостола в дусі Василіянської традиції знову віджив і заяснів на наших землях з приходом Берестейської Унії. Митрополит Велямин Рутський і святий Йосафат стають великими обновителями й організаторами монашого життя в нашій уніятській Церкві. На зразок західних чинів вони проводять повну централізацію наших монастирів, а в основу монашого життя кладуть правила святого Василія Великого. Відтепер праця Василіянського Чину йде передусім у трьох напрямках: праця місійно-душпастирська, виховна у школах і видавнича.
Хоча на рідних землях червоний московський окупант брутально знищив Василіянський Чин, але той не загинув. Він і сьогодні живе і продовжує традицію місіонерської, виховної та видавничої праці серед наших вірних.
СВЯТИЙ ВАСИЛІЙ — ВЕЛИКИЙ СВЯТИЙ
Німецький історик Ганс фон Кампенгавзен у книзі Грецькі Отці Церкви каже про святого Василія: „Василій — це аскет тілом і душею. Строга аскеза це елемент, в якім він духовно працює, живе й існує”. У святого Василія, за його виразом, „монахи — це борці за святість” . У вступі до свого Великого правила він каже: „А маємо ми, і ви, і я ту саму ціль: святість життя”. Так він учив і так жив. Великодушність, безкомпромісність, ангельська невинність і повна жертви любов Бога і ближнього — це знаменна риса його характеру. „Коли святий Василій раз на щось рішився, — каже французький автор В. П. Юмберклод, — то він ішов до тієї мети за всяку ціну… Таким він залишився на усе життя… Ця риса його характеру перейшла на його аскезу” (Аскетична наука святого Василія). А британський історик Ф. Фаррар каже: „Василій не належав до тих, які робили що-небудь на половину. Коли він віддався Богові, то зробив це повністю” (Життя святих).
Його святість, чесноти й велич оспівує наша Церква у своїх богослуженнях у дні його празника. Тут він прославляється, як „святий Христовий язик”, „пастир Христової Церкви”, „Божественна і священна бджола Христової Церкви”, „царська окраса Церкви”, „пребагатий скарб наук”, „непобідний Тройці поборник”, „Ти йшов твердою дорогою чеснот”, „твоє слово це хліб ангельський”, „невинности чаша”, „для монахів взірець чесноти”, „світло благочестя”, „труба богослов’я”.
Свята Церква дуже скоро після його смерти почала почитати його як святого і празнувати день його смерти першого січня. Історик Т. Руфін († к. 410), який через 18 літ після смерти святого Василія переклав його Правила латинською мовою, у супровідному листі вже називає Василія святим: „Я переклав, — каже він, — монаші правила святого Василія, єпископа Кападокії, мужа славного зі своєї віри, діл і всякої святости”.
Латинська Церква з огляду на празник Господнього Обрізання святкує його пам’ять 14 червня, бо саме в цей день 370 року він був висвячений на єпископа. Службу празника святого Василія уложили Анатолій Константинопольський (V ст. ), святий Йоан Дамаскин і Герман Константинопольський (VIII ст. ).
Ось перед нами коротко окреслено життя невмирущого святого Василія Великого та його вічне значення для нашої Церкви й українського чернецтва. Словами святого апостола Павла „наслідуйте мене брати” (Флп. З, 17) та „будьте моїми послідовниками, як і я Христа” (1 Кор. 2, 1) святий Василій Великий усіх нас закликає, щоб і ми наслідували його глибоку віру, його жертвенну і всесторонню любов до Бога і ближнього та його велику святість.
ПРАЗНИК СВЯТОГО ОБРІЗАННЯ
„Владика обрізується восьмого дня, як дитина, приймаючи ім’я Ісуса, бо Він Спаситель і Господь світу” (Восьма пісня канону утрені).
Найближчою важливою подією із життя Ісуса Христа, що наступає після празника Христового Різдва, є Господнє Обрізання і надання імени. Святе Євангеліє про це так говорить: „Як сповнились вісім днів, коли мали обрізати хлоп’ятко, назвали Його Ісус — ім’я, що надав був ангел, перше, ніж Він почався у лоні” (Лк. 2, 21). Ісус Христос, як Бог і Законодавець, не був зобов’язаний виконувати релігійні приписи ізраїльського народу, та все-таки Він їм добровільно підкорився і їх зберігав. З тієї причини Він восьмого дня після народження піддався обряду обрізання. Цю подію святкуємо першого січня. Тож погляньмо на закон обрізання і його значення у Старому Завіті, на встановлення празника Обрізання та його значення для нас.
ОБРІЗАННЯ У СТАРОМУ ЗАВІТІ
Звичай обрізувати дітей чоловічої статі є дуже старою практикою багатьох народів Сходу. Обрізання звичайно відбувалося у віці дозрівання хлопців і вважалося символом їхньої зрілости.
В ізраїльському народі обрізання стало законом від Авраама. Воно мало для жидів велике значення тому, що було символом їхнього союзу з Богом, у книзі Буття про це читаємо: „Сказав Бог до Авраама: „Ти берегтимеш союз мій, ти і твої потомки, в їхніх поколіннях. Ось мій союз, що його маєте берегти між мною і вами, і між потомками по тобі: кожного чоловіка серед вас обрізати. Ви обріжете тіло на передній вашій шкірці, і це буде знаком союзу між мною і вами. На восьмім дні життя мусить бути обрізане в вас кожне хлоп’я, у ваших поколіннях” (17, 9-12).
Припис обрізання мав для жидів далекосяжні наслідки. Обрізання насамперед було символом зарахування до членів жидівської релігії і народу. Воно означало підкорення себе законові і його обов’язкам. „Свідчу знову кожному, що обрізується, — каже святий апостол Павло, — він мусить увесь закон чинити” (Гал. 5, 3). Через обрізання кожний жидовин ставав учасником благословення і обітниць, Богом даних його народові. Воно було конечне, щоб брати участь у пасхальній жертві. Укінці, невиконання закону обрізання потягало за собою виключення з членства народу. „А необрізаного чоловічої статі, — каже книга Буття, — що його тіло на передній шкірці не обрізано, такого викорінити з його народу: він поламав мій союз” (17, 14).
Слово „обрізання” вживається у Старому Завіті часто в символічному значенні, коли говориться про обрізання чи необрізання серця, уст чи вух, себто бути послушним Господу Богові чи бунтуватися проти Нього. Тому святий первомученик Степан робить закид членам синедріону: „Ви, твердошиї та необрізані серцем і вухом! Ви завжди противитеся Духові Святому” (Ді. 7, 51).
Старозавітне обрізання було прообразом новозавітного хрещення, що втілює нас у Христа. Святий апостол Павло, називаючи хрещення нерукотворним обрізанням, каже: „У Ньому ви були й обрізані обрізанням нерукотворним, коли ви з себе скинули це смертне тіло обрізанням Христовим. Поховані з Ним у хрещенні, з Ним ви разом також воскресли” (Кол. 2, 11-12).
ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА
Празник Обрізання зародився і розвинувся спочатку в Західній Церкві, а потім перейшов до Східної. Латинська Церква первісно називала цей празник Господньою октавою, бо це був восьмий день після Різдва, що випадав якраз на Новий рік.
Давні погани вірили у таку прикмету: „Який перший день Нового року, такий буде і цілий рік”. Тож, очевидно, того дня справляли різні забави, гульби, пиятику та різного роду карнавали. Мужчини перебиралися за жінок, а жінки за мужчин. Надягали на себе шкіри звірів, напр., голову корови, оленя чи собаки. Перебиралися за богів і богинь та навіть віддавалися розпусті. Святий Йоан Золотоустий, виступаючи проти тієї поганської гульби з нагоди Нового року, сказав: „Вони думають, що коли перший день цього місяця проведуть у задоволенні й радості, то й цілий рік буде такий… Це велика крайність — після одного щасливого дня очікувати такого самого увесь рік… Щасливий для тебе буде рік у всьому тоді, коли ти не будеш пиячити першого дня, і коли першого й кожного дня робитимеш те, що вгодне Господеві” (Слово на Новий рік).
Свята Церква, щоб протидіяти тим мерзким поганським практикам, із настанням Нового року взивала своїх вірних не до радости, а до посту й покути за гріхи поган. Святий Августин у своїй проповіді на Новий рік, заохочуючи своїх вірних до посту, каже: „Щоб припинити тілесну й похітливу радість поган, будемо всі в день Обрізання при Божій помочі постити, крім тих, що задля слабого здоров’я не можуть постити, і будемо всенародньо молити Бога за тих жалюгідних, що ці дні Нового року по-своєму поганському звичаю переводять у розкоші й нездержливості”. Цей піст подекуди тривав навіть три дні, як це видно з 17 правила Другого Собору 567 року в Турі у Франції: „Через те, що між празниками Христового Різдва й Богоявлення бувають поганські святкування, потрібно під час них три дні зберігати піст”. Щойно в VI ст., коли під впливом християнської віри поганські святкування поволі пішли в забуття, празник Обрізання набирає радісного характеру. Після Другого Ватіканського Собору празник Обрізання у Латинській Церкві знову отримав свою первісну назву: Октава Доміні, тобто восьмий день після Різдва.
На Сході празник Обрізання став загальним десь у VIII-ІX сторіччі, бо щойно з того часу візантійські календарі подають першого січня празник Обрізання і празник Василія Великого. Святий Андрій Критський (VIII ст. ) має проповідь на празник Обрізання і святого Василія Великого.
Східна Церква в цьому празнику властиво відзначає дві події: Христове Обрізання і надання імени Ісус, що означає Спаситель. Тому цей празник у нас зветься також празником Найменування Ісуса Христа. У дев’ятій пісні канона утрені празника співаємо: „Прийдіть і торжествуймо у святині Владики славні Христові найенування: Ісус назвався сьогодні іменем достойним Бога”.
Празник Обрізання, хоча вважається великим, не належить до 12 великих дванадесятих празників. Він не має ані перед- ані попразденства і, властиво, закінчує попразденство Христового Різдва. Канон утрені празника уклав святий Степан Саваїт (VII ст. ).
ЗНАЧЕННЯ ПРАЗНИКА ДЛЯ НАС
Празник Обрізання говорить нам насамперед про жертву й самовідречення. Нема правдивої служби Богові без дотримання Божих Заповідей та сповнення християнських обов’язків. Кожний християнин мусить практикувати духовне обрізання, яке є перемогою своїх похотей, злих нахилів та своїх пристрастей. „Ми бо „обрізання”, — каже святий апостол Павло, — що духом служимо Богові, що хвалимось у Христі Ісусі, не покладаючися на тіло” (Флп. З, 3).
Надання Христові імени Ісус вказує на святість і силу того імени та на його велике значення для кожного християнина. Сам Господь Бог надав Христові ім’я. „Вона породить сина, — говорить ангел Господній до святого Йосифа, — і ти даси йому ім’я Ісус, бо Він спасе народ свій від гріхів їхніх” (Мт. 1, 21).
Перед вознесенням на небо Ісус Христос дав своїм учням таку обітницю: „Ім’ям моїм виганятимуть бісів, говоритимуть мовами новими; гадюк руками братимуть, і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм; на хворих руки будуть класти і добре їм стане” (Мр. 16, 17-18). Про святість і силу святого імени Ісуса свідчить святий апостол Павло: „Тому й Бог вивищив і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося — на небі, на землі і під землею” (Флп. 2, 9-10).
Святий Йоан Золотоустий, пояснюючи слова псалмопівця: „Господи, яке предивне Твоє ім’я по всій землі” (Пс. 8, 2), каже: „Тим іменем знищена смерть, зв’язані біси, створене небо, відчинені брами раю, зісланий Святий Дух, раби стали вільними, вороги — синами, чужі — наслідниками, люди — ангелами”. А до слів псалма „святе і страшне ім’я Його” (110, 9) він говорить: „А як ім’я Його святе і страшне? Його страхаються біси, бояться хвороби; тим іменем апостоли навернули вселенну; його, замість зброї, ужив Давид і побив чужинця; ним доконано багатство великих діл; ним доконуємо священні таїнства” (Бесіди на Псалми).
Тож нашим святим обов’язком є прослава святого Христового імени, йому честь віддавати, його призивати, його з почестю мати на устах, як мали його Божа Мати, святий Йосиф, тисячі й тисячі мучеників та ісповідників, що з тим іменем йшли на муки та смерть. Святе Ім’я Христове — це запорука благословення, вислухання наших молитов, через Нього відбувається прощення наших гріхів, у Ньому сила встояти в спокусах, через Нього наше спасення. Ніколи не сміємо забувати, що називаємось християнами, отже, носимо на собі Христове ім’я. Наш гарний і давній християнський звичай каже нам Христовим іменем вітати один одного.
На святому хрещенні ми дістали ім’я нашого святого. І це ім’я повинно бути для нас святе й дороге. З ним ми підемо у вічність. „Ніщо так не робить імени людини безсмертним, — каже святий Йоан Золотоустий, — як чеснота. Це доказують мученики, доказують останки апостолів, доказує пам’ять тих, що жили чеснотливо… А рибалка Петро не зробив нічого великого, але, віддавшися чесноті, заняв царський город і після смерти сяє ясніше від сонця” (Бесіди на Псалми).
o. Катрій Юліян ЧСВВ, Пізнай свій обряд. – Львів: Свічадо, 2004
Стихири на „Господи, взиваю я”
Сходячи до людського роду, Спас наш,* восьмиденний по матері і безначальний по Отцеві,* дав себе вповити пеленами* і не відмовився прийняти тілесне обрізання.* Йому, вірні, заспіваймо: Ти Бог наш, помилуй нас.
Твоє ім’я, отче Василію – царське,* і священство твоє царське,* бо ти пас святий Христовий народ – побожністю і знанням.* За те царським вінцем прикрасив тебе Цар царів і Господь усіх,* єдиносущний з Отцем* і споконвічний та співбезначальний Син.* Моли його, щоб спас і просвітив душі наші.
Зодягнений у святительську ризу, Василію,* ти радісно проповідував Євангеліє царства,* передаючи для Церкви правовірне навчання.* Сьогодні й ми ним просвічені, визнаємо та славимо одне Божество,* нероздільне у трьох Особах:* Отця Вседержителя, Єдинородне Боже Слово і Божественного Духа.* Моли його, щоб спас і просвітив душі наші.
Отче Василію!* Проживаючи з людьми на землі, як безтілесний,* ти перебував і жив разом з небесними хорами,* змагаючись за те,* щоб їх у тілі наслідувати* найчистішою світлістю твого життя.* Тож моли Христа Бога нашого,* щоб урятував від загроз і темряви незнання тих,* які насолоджуються твоїми богонатхненними повчаннями,* та просвітив душі наші.
Був ти помазаний благодатним миром, Василію богоявленний,* щоб Євангеліє царства небесного священнодіяти.* Як пахуче Христове кадило,* ти наповнив вселенну пахощами пізнання.* Тому прийми добросердно молитву слуг твоїх* і випроси нам, що тебе вшановуємо, велику милість.
Одягнений святительськими ризами, Василію,* ти в обороні Пресвятої Тройці став перед суддівським трибуналом,* готовий змагатися за віру,* і своєю страдницькою несхитністю осоромив гнів намісника,* що з безбожною лютістю грозив тобі муками.* Ти, Отче, їх не злякався і готовий був стати мучеником,* та прийняв вінець перемоги від Христа,* що має велику милість.
Любителем премудрости був ти, Святий,* і розумно понад усе цінив у житті злуку з Богом,* постійно пам’ятаючи про смерть і перемагаючи стриманістю тілесні пристрасті.* Наукою Божого закону ти зберіг незаймане достоїнство душі* та багатством чеснот підкорив духові все тілесне мудрування.* Тому ти знехтував тілом та і й світом і його володарем.* Стоячи перед Христом, вимолюй душам нашим велику милість.
Вселаскавий Бог не посоромився прийняти признаку законного всиновлення,* але дав себе самого за взір та приклад усім на спасіння.* Ось бо Законодавець здійснює закон і пророчі сповіщення про нього.* Господи, що все підтримуєш долонею* і даєш себе вповивати пелюшками, – слава тобі!
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар свята, глас 1
На престолі вогневиднім у вишніх сидиш з Отцем безначальним* і божественним Твоїм Духом.* Благоізволив Ти родитися на землі з Дівиці, що не знала мужа* – Твоєї матері, Ісусе.* Того ради й обрізання довершено на Тобі, людині восьмиденній.* Слава преблагому Твоєму задумові,* слава промислові Твоєму,* слава низходженню Твоєму,* єдиний Чоловіколюбче.
І святому, глас 1
На всю землю вийшло вістування Твоє,* прийняла бо вона слово Твоє, що ним боголіпно навчив Ти;* природу того, що існує, пояснив Ти,* звичаї людські прикрасив Ти* – царське священство, отче преподобний Василіє.* Моли Христа Бога* за спасення душ наших.
Слава: Кондак святому, глас 4
Явився єси основою непохитною Церкви,* подаючи всім людям владицтво неукрадне,* запечатавши твоїми веліннями,* небоявленний Василіє преподобний.
I нині: Кондак свята, глас 3
Всіх Господь обрізання терпить* і людські прогрішення як благий обрізує,* дає спасення світові;* і радується в вишніх і Творця єрарх,* і світлоносний, і божественний таїнник Христовий – Василій.
Замість Достойно, співаємо:
Тобою радується, Благодатная, всяка твар, ангельський собор і чоловічеський рід, освященний храме і раю словесний, дівственна похвало, що із неї Бог воплотився і младенцем став – перед віками сущий Бог наш. Лоно бо Твоє престолом сотворив і утробу Твою просторішою небес учинив. Тобою радується, Благодатная, всяка твар, слава Тобі.
о. Петро Фостик
