ПОЧ. ІНДИКТА, ТОБТО ЦЕРКОВНОГО РОКУ. ЩО ТАКЕ ЛІТУРГІЙНИЙ РІК?. ХАРАКТЕР І ЗМІСТ ЛІТУРГІЙНОГО РОКУ. ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ЛІТУРГІЙНОГО РОКУ. ЛІТУРГІЙНИЙ РІК — ЦЕ ВІЧНО ЖИВИЙ І ДІЯЛЬНИЙ ХРИСТОС. ЛІТУРГІЙНИЙ РІК — ДЖЕРЕЛО КУЛЬТУ БОГОМАТЕРІ. ПОЧ. ІНДИКТА, ТОБТО ЦЕРКОВНОГО РОКУ. ЛІТУРГІЙНИЙ РІК — ЦЕ СВЯТЕ ЄВАНГЕЛІЄ В ПРАКТИЦІ. ЯК ТВОРИВСЯ НАШ ЦЕРКОВНИЙ РІК. КОРІННЯ ДЕРЕВА ЦЕРКОВНОГО РОКУ. СТОВБУР ДЕРЕВА ЦЕРКОВНОГО РОКУ. КРОНА ДЕРЕВА ЦЕРКОВНОГО РОКУ. ПЛОДИ ДЕРЕВА ЦЕРКОВНОГО РОКУ. ПАМ’ЯТЬ ПРЕПОДОБНОГО ОТЦЯ НАШОГО СИМЕОНА СТОВПНИКА ТА МАТЕРІ ЙОГО МАРТИ. СОБОР ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ, ЩО В МІЯСИНАХ.
Наш східний обряд — це безцінна спадщина і скарб Східної Церкви й усього українського народу. Він відзначається давнім походженням, глибоким змістом, великою містикою й символікою та урочистими богослужбовими церемоніями. Його творили найкращі сини й вірні нашої Східної Церкви різних часів, країн і народів. Він освячений молитвами, сльозами, жертвами святих та кров’ю мучеників. Наш обряд — це дзеркальне відображення святої віри. Він найкраще відображає душу, психіку й характер українців.
Найкращим виявом і обов’язковою частиною нашого обряду є літургійний рік. Це наче велична панорама, на якій найкращими барвами змальована ціла історія відкуплення людського роду. Тут маємо нагоду осмислювати й наново переживати ряд світлих таємниць з життя Ісуса Христа і Пресвятої Богоматері. Перед нами постають геройські подвиги й чесноти чисельного хору святих, мучеників і праведних душ. Ми переживаємо як дні духовної радости й підйому, так і дні святого смутку, посту й покути за гріхи.
Наш обряд сотні літ оберігав Церкву й народ у Рідному Краю. Він і сьогодні може оберегти нас і дітей наших, розсіяних по всьому світі. Тож нам необхідно знати свій обряд, цінувати, любити його, жити ним і виховувати своїх дітей в любові до нього.
ЩО ТАКЕ ЛІТУРГІЙНИЙ РІК?
Наші владики разом з Верховним Архиєпископом і Кардиналом Йосифом у своєму пастирському посланні на закінчення Другого Ватиканського Собору 1965 року подають таке визначення літургійного року: “Літургійний рік — це літургійний порядок Вселенської чи якоїсь помісної Церкви, який складається з неділь, днів тижня, празників Господських, Богородичних, святих Божих угодників та періодів постів і заказаних часів”.
Літургійний рік звемо також церковним, бо в ньому міститься церковний календар, який у дечому збігається, а в дечому відрізняється від світського календарного року. Церковний рік нашої Східної Церкви відрізняється тим, що не починається тоді, коли світський, тобто 1 січня. Його початком, що зветься також початком індикту, є 1 вересня. Це значить, що повний круг нашого церковно-літургійного року триває від 1 вересня до 31 серпня.
Що значить індикт?
Слово “індикт”, з латинської “indicto“, дослівно означає проголошення або податок. Це був едикт римських цісарів, в якому з метою збирання податків містився наказ через деякий час проводити оцінку земельних маєтків громадян держави. Такі едикти почали з’являтися за цісаря Діоклетіяна (284-305) від 297 року по Христі, спочатку що п’ять, а відтак що п’ятнадцять літ. З часом слово “індикт” почало позначати не тільки цісарський наказ, але й період п’ятнадцятилітнього циклу і також його перший день. Спочатку індикт використовували тільки з метою збирання податків, але з часом він стає також вихідною точкою на позначення різних дат із громадського життя. Цей фінансовий рік не збігався з астрономічним, який від реформи Юлія Цезаря в 46 році до Христа починався 1 січня. Першим днем індикту було 23 вересня, бо це була дата уродин цісаря Августа, а за цісаря Костянтина Великого (306-337) — 1 вересня.
Початок індикту — Новий церковний рік
Отці Першого Вселенського Собору в Нікеї у 325 році прийняли дату 1 вересня за початок Нового церковного року. Це залишилося у Східній Церкві аж до сьогодні. Латинська Церква починає літургійний рік першою неділею адвенту, тобто різдвяного посту.
Індикт, про який йшла мова, — бо були ще й инші індикти, — називають візантійським, константинопольським, або також Костянтиновим. Він діяв у всьому римському цісарстві, за винятком Єгипту. Цісар Юстиніян І (527-565) зобов’язав датувати усі легальні документи відповідно до індикту. Римська Церква за папи Пелагія II (579-590) прийняла індикт для датування документів і щойно в 1097 р. його скасувала.
Початок індикту — церковне свято
Коли 1 вересня стало одночасно початком церковного року або, як сказано в церковному календарі, початком “нового літа”, то воно стало і церковним святом, тобто днем, що має окрему богослужбу. Наша Церква в цей день згадує подію з життя Ісуса Христа, коли Він прийшов до божниці в Назареті і прочитав слова пророка Ісаї: “Господній Дух на мені, бо він мене помазав… оповістити рік Господній сприятливий” (Лк. 4, 18-19). Немає точних свідчень, коли початок індикту став церковним святом, але воно вже існувало у VIII сторіччі.
ХАРАКТЕР І ЗМІСТ ЛІТУРГІЙНОГО РОКУ
Літургійний рік складено так, що центральне місце в ньому посідає наш Божественний Спаситель в оточенні ангелів і всіх святих. У документі Другого Ватиканського Собору — Конституції про Святу Літургію — читаємо: “Свята Мати Церква вважає, що завданням її є в означені дні протягом року відсвятковувати святим способом спасенне діло божественного Обручника. Щотижня, у день, що його назвала неділею, вона згадує Господнє Воскресення, яке також раз у році звеличує найбільшими врочистостями Пасхи, разом із Його святими стражданнями. А ціле Христове таїнство вона розгортає протягом річного круга: від Воплочення і Різдва, аж до Вознесення, до дня П’ятдесятниці та й до очікування блаженної надії й Господнього пришестя” (§ 102).
Пречиста Діва Марія, яка в справі відкуплення посідає перше місце після Христа, стоїть найближче до Христа і в літургійному році. Про це свідчать різні Богородичні празники. У Конституції про Святу Літургію сказано: “У святкуванні цього річного круга Христових таїнств свята Церква з особливою любов’ю вшановує Преблагословенну Богородицю Марію, яка нерозривним зв’язком поєднується зі спасенним ділом свого Сина. У ній Церква оглядає та прославляє найбільш знаменитий овоч Відкуплення і, немов у найчистішому образі, з радістю оглядає те, чим і вся вона прагне й надіється бути” (§ 103).
А довкола особи Христа Господа і його Пресвятої Матері ми бачимо величний хор прославленої Церкви в небі, тобто всіх святих Старого й Нового Завіту. “Крім цього, в річний круг Церкви, — сказано в тому самому документі, — вставила вона пам’ять мучеників й инших святих, що через різновидну Божу благодать дійшли до досконалости і, осягнувши вічне спасення, співають Богові в небі досконалу славу та за нас заступаються” (§ 104).
Свята Церква, як добра мати, пам’ятає в часі літургійного року і про своїх дітей, що відійшли до вічности і з волі Божої покутують у чистилищі. Тому призначила окремі дні, що їх звемо задушними, на моління і відправи за померлих. Укінці і воююча Церква присвячує в церковному році особливі періоди для своїх духовних подвигів, молитов, постів й покут. “Врешті Церква, — сказано в Конституції про Святу Літургію, — згідно з традиційним навчанням у різні часи року вдосконалює знання своїх вірних побожними вправами духа й тіла, поученнями, моліннями, ділами покути й милосердя” (§ 105).
Отже, наш церковно-літургійний рік — це могутній гимн чести і слави Богові, у якому бере участь трояка Церква: прославлена в небі, яка воює на землі і страждає в чистилищі. У ньому найкраще виражена наша свята віра. Літургійний рік — це наче різнобарвна веселка, що єднає землю з небом, а нас самих просвічує, очищує, освячує і підносить до Бога.
ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ЛІТУРГІЙНОГО РОКУ
У посланні наших владик і Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа на закінчення Другого Ватиканського Собору 1965 р. читаємо: “Літургійний круг нашої Церкви є дуже багатий. Наш літургійний устав упродовж цілого року постійно демонструє своїм вірним таїнства життя, страстей, смерти і воскресення нашого Божественного Спасителя, величі Божого Материнства й могутнього заступництва Пречистої Діви Марії, подвиги святих мужів і жінок, що своїм геройським наслідуванням Христа прославили Бога й увесь людський рід. Часи посту й утримання від гучних забав мають допомогти вірним більше панувати над собою та краще готуватися до таїнственної зустрічі з Христом у Пресвятій Євхаристії за життя і в день другого приходу Христа при кінці світу”.
Наведені слова ясно свідчать, що наш літургійний рік — це наче велика духовна книга, яка практично вчить нас, як Бога любити, Йому служити, Його славити та як спасти свою душу. У ній сказано як про велику Божу любов і милосердя до нас, так і про строгу Божу справедливість. Ця духовна книга кожного дня спонукає нас до молитви, жертви й покути.
Свята Церква бажає, щоб круг літургійного року був для нас вічним проповідником і учителем Божої любови й любови його Пресвятої Матері; щоб був для нас школою духовного життя, чеснот і святости; щоб був нашим вірним і певним провідником до неба. Тож значення літургійного року для нашого духовного життя справді велике, а передусім з оцих причин:
ЛІТУРГІЙНИЙ РІК — ЦЕ ВІЧНО ЖИВИЙ І ДІЯЛЬНИЙ ХРИСТОС
Свята і празники нашого церковного року, на думку Церкви, не мають бути для нас тільки звичайними споминами історичних подій, що колись відбулися і безповоротно минули. Ми маємо їх кожний раз наново переживати в нашому серці і брати в них таку активну участь, наче б ми були дійсними й живими свідками й учасниками тих подій, що їх святкуємо. Особа Ісуса Христа, довкола якої зосереджений увесь круг церковного року, не є мертвою особою, яка колись жила, діяла й відійшла до історії. Ісус Христос є вічно живий і діяльний. Як колись, так і сьогодні Він нас навчає і напоумлює, нас освячує і нам прощає, за нас жертвує Собою, нас спасає і стає прикладом для нас. “Ісус Христос, — каже святий апостол Павло, — учора й сьогодні, той самий навіки” (Євр. ІЗ, 8). Тож літургійний рік — це відтворення живого Христа, Його праці й науки; це містичне повторення таємниць з Його життя у серцях вірних.
Святіший Отець Пій XII у своїй енцикліці Посередник Божий від ЗО листопада 1947 року так каже про живого Христа в літургійному році: “Тому то літургійний рік, що його Церква побожно плекає і супроводить, не є зимне й бездушне відтворення подій минувшини або лише проста згадка про якийсь минулий вік. Це радше сам Христос, який вічно живе у своїй Церкві. Тут Він продовжує той похід безмірного милосердя, що його Він з любови почав у свому смертному житті…” (§ 165). А в документі Другого Ватиканського Собору Конституції про Святу Літургію сказано: “Відсвятковуючи отак таїнства відкуплення, свята Мати Церква кожночасно немов явним вчиняє багатства чеснот і заслуг свого Господа народові, який з них зачерпує та сповняється благодаттю” (§ 102).
ЛІТУРГІЙНИЙ РІК — ДЖЕРЕЛО КУЛЬТУ БОГОМАТЕРІ
Літургійний рік є для нас не тільки великим джерелом любови Ісуса Христа, але й джерелом культу його Пресвятої Матері. Ісус і Марія так тісно злучені, що не можна любити Христа, а не любити Пречистої Діви Марії. “Хто почитає Христа, — каже святий Епіфаній Кипрський 403), — почитає також Марію; хто не почитає Марії, — не почитає Христа”.
На прикладі літургійного року ми маємо гарну нагоду пізнати роль і значення Пресвятої Богородиці у справі відкуплення, дивуватися її чеснотам та вчитися любити її як нашу Матір, Заступницю і Покровительку. “Бо Марія, — сказано в документі Про Церкву, — що ввійшла глибоко в історію спасення, об’єднує в собі найважніші правди віри та їх віддзеркалює. Коли ж її величають та почитають, тоді й вона закликає вірних до Свого Сина і його жертви та до любови Отця… Цю католицьку науку Священний Собор навчає осмислювати та рівночасно закликає всіх дітей Церкви, щоб плекали шляхетне почитання Пресвятої Діви, передусім же літургійне” (§ 65 і § 67).
Літургійний рік нашої Східної Церкви особливо відрізняється глибоким і сердечним культом Божої Матері. Він проходить наскрізь через усі наші церковні богослуження.
Великий знавець традиції Східної Церкви князь Максиміліян Саксонський у своїх Викладах про східні Літургії так каже про почитання Пречистої Діви Марії у Східній Церкві: “Передусім культ Богородиці є чимсь особливо питомим у східних Літургіях… Культ Божої Матері на Сході дуже давній. Усі великі Богородичні празники почалися на Сході і тому Богородичне почитання перейшло в кров і кості всіх вірних Східної Церкви… Вони так вросли в культ Божої Матері, що того, хто її не почитає, вважають за безбожника і нехристиянина. Так, наприклад, у відомій грецькій пісні є слова: “Тих, що не цілують Твою святу ікону, Богородице Діво, уважай за безбожників і передай їх пекельному вогневі”. Від греків усі слов’янські народи, передусім русини-українці, перейняли цю любов до Богоматері”. А наш київський митрополит Георгій (1069-1072) у своїх Заповідях каже: “Хто не молиться з довір’ям до Святої Богородиці, хай буде проклятий.”
ЛІТУРГІЙНИЙ РІК — ЦЕ СВЯТЕ ЄВАНГЕЛІЄ В ПРАКТИЦІ
Під час церковного року, крім празників на честь Христа Господа і його Пречистої Матері, вшановуємо також пам’ять різних святих, їхні імена становлять дуже велику частину церковного календаря. Кожний день присвячений одному або й кільком святим. Своїм життям святі свідчать, що вони освятилися тому, що йшли за прикладом Ісуса Христа і Його Пресвятої Матері та жили наукою, поданою у святому Євангелії. Тому їхнє життя для нас — це святе Євангеліє в практиці. І тому приклад їхнього життя і їхні геройські чесноти говорять до нас мовою, яку кожний розуміє, бо це мова святого Євангелія.
Святіший Отець Пій XII у вищеназваній енцикліці каже: “В бігу літургійного року, крім таємниць з життя Ісуса Христа, святкуємо свята святих… Ми повинні наслідувати чесноти святих так, як вони наслідували Христа, бо в їхніх чеснотах ясніє під різними аспектами велич Ісуса Христа” (§ 166 і § 167).
Своєю святістю вони постійно нагадують нам і про наш обов’язок бути святими, бо цей обов’язок випливає зі святого таїнства хрещення. Святість не є привілеєм тільки деяких. Усіх нас стосуються Христові слова: “Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт. 5, 48), — та слова святого апостола Павла: “Це ж саме воля Божа: святість ваша” (1 Сол. 4, 3).
Тому Другий Ватиканський Собор у багатьох своїх документах нагадує всім вірним про обов’язок йти до святости. “Усі християни, — каже Собор, — кожного стану та сану, покликані Господом до досконалої святости, якою Отець самий є досконалий, кожний своїм шляхом… Тому всі в Церкві, чи вони належать до єрархії чи до тих, що нею управляються, покликані до святости… Тому всі християни запрошені та зобов’язані до святости та досконалости власного стану” (Про Церкву, § 11, § 39 і § 42).
Святі власним прикладом учать нас, що святість доступна для людей усіх часів і всіх станів. Треба тільки так Бога любити, як вони любили, і так у всьому хотіти Богові подобатися і сповняти Його волю, як вони це робили.
Справді, наш літургійний рік це гарна школа духовного життя. У ній ми вчимося не тільки звичайної азбуки любови Бога, але також високої святости, яка природно випливає з почитання і наслідування Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії і святих.
Літургійний рік це наче прегарно розмальований іконостас, який демонструє нам величну історію відкуплення людського роду. Отже, стараймося, щоб ми не були німими, а живими свідками й активними учасниками святих подій нашого церковного року.
ЯК ТВОРИВСЯ НАШ ЦЕРКОВНИЙ РІК
У Святому Письмі Старого Завіту читаємо про таємниче дерево життя, що його Господь Бог посадив серед раю. Цього райського дерева вже давним-давно немає. Зате Господь у надприродному раю Церкви насадив инше чудесне дерево, що з року в рік на наших очах оновлюється, живе й зеленіє, і приносить нам щедрі плоди на вічне життя, — а тим містичним деревом є наш церковний рік.
Розвій і ріст нашого церковного року можна влучно порівняти із ростом дерева. Як ріст дерева починається від маленького зернятка, яке непомітно з літами виростає у велике дерево, так і ріст церковного року почався від містичного Божого зернятка, яким є Пресвята Євхаристія. Та світлиця, де відбулася Свята Тайна Вечеря, це колиска нашого церковного року. Його ріст тривав тисячу літ, доки став таким, як сьогодні.
Тож пригляньмося дещо ближче до росту цього новозавітнього дерева — церковного року, що його насадив сам Господь наш Ісус Христос. Головні складові частини кожного дерева — це його коріння, стовбур, крона й плоди.
КОРІННЯ ДЕРЕВА ЦЕРКОВНОГО РОКУ
Коріння, що своїми життєдайними соками живить велетенське дерево нашого церковного року, — це Хресна Жертва Господа нашого Ісуса Христа і її безкровне повторення у святій Літургії. Євхаристійна Жертва, що довершується в кожній святій Літургії, це душа нашого церковного року. “Бо в святій Євхаристії, — каже Другий Ватиканський Собор, — вміщується все духовне добро Церкви, тобто сам Христос, наша Пасха й життєдайний Хліб, який через своє Тіло, — оживлене й оживляюче в Святому Дусі, — дає життя людям… Одначе не може постати жодна християнська спільнота, якщо вона не має коріння й основ у відправі Пресвятої Євхаристії” (Про Пресвітерів, § 5 і § 6). А в Конституції про Святу Літургію сказано: “Отже, Літургія є тією вершиною, до якої прямує діяльність Церкви, та одночасно і тим джерелом, звідкіля випливає вся її сила” (§ 10).
СТОВБУР ДЕРЕВА ЦЕРКОВНОГО РОКУ
Коріння живить ціле дерево, а стовбур двигає увесь тягар дерева. І тим двигуном церковного року є події з життя Ісуса Христа, які відображені в поодиноких празниках. Христос — це творець і осередок нашого літургійного життя. То ж нічого дивного, що через культ особи Христа вже в апостольських часах виникли окремі дні та часи, присвячені особливій прославі й почитанню Христа.
У Старому Завіті Господнім днем, тобто днем, присвяченим Богові, була субота. У Новому Завіті ним стає неділя, і тому неділя — це найдавніше християнське Господське свято. Неділя зі своєю Євхаристійною Жертвою стає ядром, від якого починають творитися Господські празники.
Про значення неділі для церковного року в документі Собору — Конституції про Святу Літургію сказано: “Так ото неділя є першорядним святковим днем, що його дається побожним вірним та й настоюється на те, щоб він став також днем радости й відпочинку від праці. Инших (свят) не можна ставити вище неї, хіба що і справді вони дуже важні, бо вона (неділя) є підставою і ядром усього літургійного року” (§ 106).
Апостоли й перші християни зберігали первісно жидівські празники. Та помалу їхнє місце займають новозавітні празники. До перших християнських празників, крім неділі, належить світлий празник Пасхи. Цей празник — перше християнське свято в річному крузі церковного року. Християнська Пасха стає з часом осередком празників і неділь, які пов’язані з пасхальним періодом. Із празником Пасхи пов’язаний день П’ятдесятниці, або Зіслання Святого Духа. У третьому сторіччі загальним стає святкування Христового Богоявлення. А відтак входять у практику инші Господські празники, як Різдво, Обрізання і Стрітення (IV ст.).
Вознесення (V ст.), Преображення (VI ст.) і Воздвиження Чесного Хреста (VII ст.). У XI сторіччі кількість Господських празників уже сягає символічного числа 12. Зазначимо, що первісно Богородичні свята не зараховували до 12 великих празників.
КРОНА ДЕРЕВА ЦЕРКОВНОГО РОКУ
Природним завершенням кожного дерева є його крона, тобто галуззя, листя і цвіт. Тому й дерево церковного року не обмежилося тільки Господськими празниками, а завершилося гарною кроною, якою є празники Богородичні і святих.
Ефеський Собор 431 року, проголошуючи догму про богоматеринство Пречистої Діви Марії, широко відкриває браму до її літургійного культу. Тепер один за одним постають різні празники на честь Божої Матері. Треба зауважити, що всі основні давні Богородичні празники є витвором Східної Церкви. До перших Богоро¬дичних празників, що з’явилися відразу після Ефеського Собору, належать Успення і Благовіщення. За ними в найближчих століттях з’являються Різдво Божої Матері, Зачаття Анни, Вхід у Храм, Покров та инші менші свята.
Другий важливий елемент крони дерева церковного року — це культ святих. Він починається від почитання гробів і мощей святих мучеників перших сторіч, їхні імена починають щораз більше й більше заповнювати дні церковного календаря. З культом святих мучеників поширюється й культ апостолів, а за ними розвивається культ єпископів-святителів, патріярхів, старозавітних святих, ангелів та подвижників, тобто святих монахів і монахинь. У період між IV і V сторіччями почитання святих стає вже загально-церковною практикою. А в VI-VIII сторіччях наш церковний рік уже набуває в основному свого сьогоднішнього вигляду. Йому залишається ще тільки доповнити себе іменами святих, яких було канонізовано пізніше.
Коли князь Володимир Великий прийняв з Візантії християнську віру, то там уже був уповні сформований церковний календар. З часом на українських землях його доповнили такі українські святі, як свята княгиня Ольга, святий князь Володимир Великий, святі князі Борис і Гліб, преподобні Антоній і Теодосій Печерські та инші.
Свята Церква з різних причин по-особливому вшановувала деяких святих, тому дні їхнього вшанування стали святковими, вони зобов’язували всіх вірних бути того дня на святій Літургії та утримуватися від тяжкої фізичної праці. Таких обов’язкових свят в нашій Церкві було досить багато. Замойський Синод 1720 року, крім Господських і Богородичних празників, називає ще 17 обов’язкових свят на честь різних святих. Львівський Синод 1891 р. зменшує кількість обов’язкових празників святих. Одні з них зводить до звичайних церковних свят, инші — каже переносити на неділю.
Римський Архиєрейський Синод 1969 р. ще зменшує число обов’язкових свят і не тільки святих, але й Господських і Богородичних. Ось рішення цього Синоду: “Відносно святкування свят в Українській Католицькій Церкві Синод, беручи до уваги нові суспільні й економічні умовини життя і праці наших вірних та звільнення вже иншими помісними католицькими Церквами їхніх вірних від деяких обов’язкових свят, постановляє в дусі канонів Другого Ватиканського Собору: 3 днем 1 січня 1970 р. обов’язковими для вірних нашої Церкви є такі святкові дні: всі неділі в календарному році, Різдво, Богоявлення, Великдень, Зіслання Святого Духа — по одному дневі (перший день), Найменування (Обрізання) Господа Нашого Ісуса Христа, Благовіщення Пречистої Діви Марії, Вознесення Господа Нашого Ісуса Христа і Успення Пресвятої Богородиці” Синод Єпископів УГКЦ що відбувся у Крехові-Львові 14-20 вересня 1997 року у постанові 1.4., окрім поданого переліку, до обов’язкових празників причислив і “Свято верховних апостолів Петра і Павла” (§ 18).
До святкування названих свят Синод зобов’язує в совісті всіх вірних, а стосовно инших традиційних свят нема того обов’язку.
ПЛОДИ ДЕРЕВА ЦЕРКОВНОГО РОКУ
Святий євангелист Йоан у Книзі Одкровення говорить про “дерево життя, що приносить дванадцять плодів, на кожний місяць подає плід свій, і листки дерева — для оздоровлення народів” (22, 2). Так і наш церковний рік, це благодатне дерево життя щедро наділяє нас своїми духовними плодами кожного дня, тижня, місяця й року. Хто бере активну участь у святах і празниках нашого церковного року, у того в серці церковний рік зродить щедрі плоди: плоди віри, надії й любови Бога і ближнього, плоди духа молитви й духа жертви та різних чеснот, без яких нема правдивого християнина.
Отже, наш церковний рік має щораз більше наближати нас до Христа та перетворювати у Христа. Якщо Христос є осередком церковного року, то Він має бути осередком і нашого життя.
Катрій Юліян ЧСВВ, Пізнай свій обряд 2011
Стихири на „Господи, взиваю я”
Господи, ти прийшов на землю * щоб благовістити вбогим щастя, сумним утіху * щоб звіщати полоненим визволення, пригнобленим волю * Благослови і Церкву твою святу на ці труди * Господи, слава тобі!
Церква твоя, Христе, взиває до тебе: * Благослови, щоб цей новий церковний рік з вірою почати * з надією провести і з любов’ю звершити те, що ти доручив їй * у своєму божественному провидінні на спасіння всіх * Слава тобі!
Царство твоє, Христе Боже, царство всіх віків * і володіння твоє у всякім роді й роді * бо все ти премудро створив * і часами та роками обмежив життя наше * Тому дякуємо тобі за всіх і за все, взиваючи: * Благослови з ласки своєї увесь цей рік * і сподоби нас неосудно співати: * Господи, слава тобі!
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
У той самий день
ПАМ’ЯТЬ ПРЕПОДОБНОГО ОТЦЯ НАШОГО СИМЕОНА СТОВПНИКА ТА МАТЕРІ ЙОГО МАРТИ
У містечку Сисан, на кордоні Сирії і Киликії, зібрався народ на богослуження. Серед молільників був один молодий пастир на ім’я Симеон, син побожного Сусотіона і його жінки Марти. На Службі Божій юнакові запали в душу такі слова святого Євангелія: “Блаженні засмучені, бо будуть утішені” (Мт. 5, 5). Після літургії Симеон запитав в одного чесного старця, що значать ті слова, а той пояснив йому, розповівши про подвиги пустельників, які добровільно зрікаються світських розкошів та достатків і йдуть у печери, щоб там спасатися. Ці слова вразили хлопця, наче грім. Він пішов до церкви, впав там хрестом і довго просив Господа, аби показав йому дорогу, якою має він іти, щоб спасти свою душу. А коли встав з молитви, то вже мав тверде рішення. Він, не зважаючи ані на родичів, ані на свій дім, пошов до одного з монастирів ітоль воріт доти, доки ігумен, зворушений його витривалістю, не прийняв його, попри його молодість. Симеонові тоді ще не виповнилося і вісімнадцяти років, як він прийняв монашу одежу. Та, хоч молодий літами, невдовзі він став прикладом для старих, загартованих тривалими умертвеннями монахів. Через два роки він пішов в інший монастир. Тут він подвизався десять років. А життя, яке він провадив, важко описати, досить лиш сказати, що без Божої благодаті такого життя смертний чоловік винести б не зміг. За якийсь час Симеон, залишивши монастир, знайшов собі висоху криницю і замешкав у ній. Але монахи зауважили, що серед них немає святого, і, відшукавши його, просили повернутися до них. Недовго, однак, прожив серед них преподобний Симеон; він пішов у покинуту місцину біля села Теланіс і, віднайшовши там напіврона хатину, прожив у ній три роки.
Тимчасом вістка про надзвичайні подвиги святого Симеона рознеслася широко-широко, і наповнилася пустеля тими, хто йшов шукати у нього поради, помочі, молитви і благословення. І як каже Теодорит, єпископ Кипрський, який написав житіє преподобного Симеона „дорога до нього була немов рікою, і такі ріки стікалися до Симеона зі всіх сторін, немов до моря. Приходили не лишень ті, що жили в поблизьких оселях, але й заклать, перси, вірмени, іверійці та їх сусіди. Приходили також і такі, що жили в далеких західних країнах: іспанці, британці та інші, не кажучи вже про італійців. У Римі слава преподобного Симеона була така широка, що майстри на дверях своїх робітень прибивали образки святого, з глибокою вірою, що за його молитвами Господь буде їх благословити”.
Такий здвиг народу непокоїв преподобного Симеона, він боявся, щоб висока думка про де, повна пустої земної слави, не стала його спокушувати. Тому побудував він собі стовп, спочатку на шість ліктів висоти, потім – на дванадцять, згодом – на двадцять два, і врешті-решт на сорок ліктів. На горі він поставив будку, в якій міг поміститися один чоловік, і то то великим трудом. Це був новий, цілком не відомий до того спосіб життя. Тож усі стали дивуватися: чоловік за життя відірвався від зімлі і немовби завис між нею і небом. А старі пустельники, люди загартовані у чеснотах, стали радитися, чи новий спосіб життя може бути милий Богу, чи ні, і чи не є він часом диявольською спокусою. Всі разом ухвалили, щоб наказати преподобному Симеонові злізти зі стовпа. Якщо він послухає, це буде знак, о тим тиття миле й угодне Богу, бо де є послух, там і воля Божа, а гордості там місця немає. Вони вибрали трьох з-поміж себе і послали до святого Симеона зі словами „Наставники пустельного життя цих сторін велять тобі, щоб ти зліз із цього стовпа і жив так, як живуть інші”.
Коли преподобний почув ті слова, то без жодного слова, став злізати по драбині вниз. Тоді пустельники, побачивши той поспіх, з яким він виконував наказ, сказали йому: „Залишайся, слуго Божий, на стовпі, тепер ми бачимо, що робиш це згідно з Божою волею і нехай Він далі тебе благословить на добрий подвиг”.
Святий подвижник постійно молився або бив поклони. Перед церковними святами від заходу сонця аж до світанку він стояв з піднесеними до небес руками. І при цьому преподобний Симеон був такий смиренний, такий покірний, немов найгірший з усіх людей. Для всіх однаково він був доступний і добрий. Отримавши від Бога дар премудрости, святий кожного дня навчав народ, як шукати небесного світла, як утікати від земної суєти, легковажити те, що є, і жити надією життя вічного. Він часто вирішував суперечки і завжди приводив противників до згоди “.
Бог дав святому Симеону силу творити чуда. Начальник сарацинів Филарх привіз свого свояка, що був розслаблений. Симеон спочатку навчав хворого правд Христової віри, а коли той, пізнавши правду, повірив у Христа, то, за молитвою святого, цілком одужав. Однак про себе святий зовсім не дбав. Ого ноги від постійного стояння були зранені, а в ранах роїлося черви. Святий подвижник терпеливо зносив біль, а до червів говорив: “Їжте, що вам Бог дав”, – байдуже, що тим кормом було його живе тіло. Цій місцевості не було води, та за молитвою святого потекло джерело смачної холодної води. Бог дав йому також духа провидіння; святий за два роки наперед провістив, що настане пошесть і нападе сарана – слова його збулися.
Близько 40 літ прожив преподобний на стовпі. Про смерть святого його учень Антоній розповідає так: “Була п’ятниця. Народ, як звичайно, юрбою йшов по благословення, але святий не виходив зі своєї будки. А коли він і наступного дня не показався, я піднявся на стовп, дивлюся, а він стоїть, як звичайно, з руками піднесеними вгору, лиш лице його сяяло незвичайною красою. Я подумав, що святий духом молиться, і не смів його непокоїти. Але бачу, що тіло не подає ознак життя, я торкнувся його і зрозумів, що Бог покликав преподобного Симеона до своєї слави “.
Про смерть святого зразу повідомили єпископа Антіохії Мартирія і старосту Ардаборія, і той зразу ж вирушив з 6000 воїнів, бо боявся, щоб мешканці тих сторін не забрали потай тіла святого. Невдовзі прибуло сім єпископів. Весь антіохійський люд вийшов назустріч процесії. Серед співу, плачу і звуків дзвонів тіло поклали в церкві святого Касіяна, де спочивало воно доти, доки не звели нову церкву в пам’ять і на честь святого. При церкві також заклали монастир. Бог прославив мощі святого численними чудами, а вірні ставилися до них з глибоким почитанням. Преподобний Симеон Стовпник помер 459 р., Проживши близько сто три роки.
Стихири на „Господи, взиваю я”
Настала, Богоносний * ясніша від сонця пам’ять твоя * що опромінює тих, які з вірою до тебе приходять * наповнює запахом безсмертя * і виточує душам зцілення, Симеоне * молільнику за душі наші.
Чудотворче Симеоне! * Вудилами стриманості переміг ти тілесні пристрасні почування * і появив на землі ревність безтілесних * підкоривши духові всі тілесні прагнення. * Перебуваючи нині в небесних оселях * молися за душі наші.
Блаженний Симеоне! . Ти поклав за основу чеснот * зречення з похітливості давнього чоловіка * і направду зодягнувся у Христа * Тому й засоромив ти, Преподобний, багато ворожих наступів * і ставши начальником ченців; * моли його, щоб спастися душам нашим.
Безліч монахів вшановує тебе, отче наш Симеоне * як свого наставника; * твоєю бо стежкою ми справді навчилися праведно ходити * Блаженний ти, що трудився для Христа * і посоромив ворожу силу * ангелів співбесіднику, преподобних і праведних співучаснику! * Молися з ними Господеві, * щоб помилував душі наші.
Безпочаткове Слово і Сину Божий * одноістотний з Отцем і Святим Духом * що створив усе видиме й невидиме, і все упорядковуєш * Благослови початок цього нового року в житті твоєї Церкви * в любові й злагоді! охороняй усі її громади * і приведи всіх нас до спасіння й вічного життя * – за молитвами Богородиці й усіх святих твоїх.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар:
Терпіння стовп був Ти, наслідуючи праотців, преподобний. * Йова в страстях, Йосифа в спокусах * і, бувши в тілі, безплотних у житті, Симеоне, отче наш * Моли Христа Бога * щоб спаслися душі наші .
Кондак:
Вишнього шукаючи і з вишніми єднаючись * Ти стовп учинив колесницею вогненною; * тому співбесідником ангелів стався Ти, преподобний * з ними неперестанно молячися Христу Богу за всіх нас .
У той самий день
СОБОР ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ, ЩО В МІЯСИНАХ
У вірменському краю, біля міста Мелітини, поблизу озера, що звалося Азур, лежав Міясинський монастир, який прославився чудотворною іконою Пресвятої Богородиці. Їй нехай завжди і всюди буде вічна честь, слава і поклоніння від усієї вселенної, а насамперед від нас, Її недостойних дітей. У часи, коли іконоборство лютувало і казилося, коли почитателі ікон або страждали у в’язницях, або гинули мученицькою смертю, натовп єретиків напав на Міясин. Безбожність їхня сягнула краю, вони навіть наважилися кинути в озеро чудотворну ікону Пресвятої Богородиці. Асто так бувало, що дикі погани, захоплюючи християнські міста, забороняли своїм воякам нищити християнські святині та їхню утвар. Навіть турки і сарацини почитали ікону Пресвятої Богородиці, та єретики, хоча й були хрещені і не одну ласку отримали за поміччю Пречистої, яка їх, дарма, що заблуканих.
Минуло багато літ, і за правління молодого літами імператора Михаїла III (842-867) настав мир для святої Церкви. Почитання ікон було повернено, тоді образ Пресвятої Богородиці виплив на поверхню води цілий і неушкоджений. Вістка производительных производительных производительность, відность честь чудотворній іконі. Всі молилися до Пресвятої Богородиці, дякували Їй, що не залишила святої обителі і прославляли Господа. Вшанування пам’яті цього чудесного віднайдення святої ікони відбувалося кожного року при величезному здвизі народу, і Христова Церква донині почитає цей день окремою службою. Звідси й походить назва празника – “Собор”.
Тропар Богородиці:
Радуйся, обрадованная Богородице Діво * пристане й заступнице роду людського * бо з Тебе воплотився Ізбавитель світу; * Ти бо єдина єси Мати і Діва * присноблагословенна і препрославлена * Моли Христа Бога * щоб мир дарував усій вселенній.
Я. Луцик, “ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1263253627453164
о. Петро Фостик
