«Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мк 8, 34).
Невід’ємною частиною свідомості сучасної людини є такий собі культ людської сили. Протягом минулого століття здавалося, [вона] щораз більше стає всесильною, входить в таїнства всесвіту, його досліджує, панує над землею і над небом. Людина вважала себе саму всемогутньою. Культ власної людської сили спричинив дві жахливих світових війни у минулому столітті. Але і сьогодні, навіть у нашому суспільстві, дуже часто сила, навіть брутальна сила, яка зневажає і Бога, і ближнього, вважається найуспішнішим інструментом політичного, геополітичного та соціального будівництва. Але серед того світу, де культ людської сили виноситься на престоли суспільного життя, ми, християни, поклоняємося Чесному і Животворящому Хресту Господньому.
Ми, християни, сповідуємо культ не людської, а Божої сили – сили, яка справді може перетворити саму людину на кращу, яка може піднести людину з рабства гріха і смерті. Ця сила Божа, яка об’явилася нашому розп’ятому Спасителеві на Хресті, є силою любові. Тому-то Христос каже: Коли хтось хоче йти за мною, тобто коли хтось хоче справді досвідчити повноту сили Бога і людини, повинен вміти сказати собі: «Ні!» Зректися себе самого – означає відкрити свою душу і серце на діяння Божої сили. Взяти на себе свій хрест – означає прийняти особисту історію спасіння, яку Господь Бог чинить з нами, прийняти силу Божу, яка проявляється і діє в моїй власній життєвій та особистій історії, історії нашого народу і нашого суспільства. Поклонятися Розп’ятому означає сповідувати культ сили Божої, з нього черпати, брати цей Хрест, який є знаком перемоги, джерелом сили і мудрості Божої, яка відкривається в людині. Йти слідом за Христом – означає не стояти на місці, не робити з наших особистих обмежених проблем – проблем космічного характеру; рухатися вперед; йти за Христом від смерті до життя, від рабства до свободи.
«Хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе» (Мк 8,35).
Одного разу цими словами я закінчив недільну проповідь і до мене підійшла одна жінка-вчителька. Вона була дуже збентежена цими словами і каже: «Чи Ви часом не помилилися? Адже як можна хотіти погубити власну душу?» А що означає, справді, спасти те, що ми називаємо нашою власною душею, нашим життям. Я подякував цій жінці за запитання. Але сам глибше замислився і зрозумів, що для нас, людей третього тисячоліття, спасти власну душу, дуже часто означає культ насолоди, [означає] жити у власне задоволення, будувати такий спосіб власного життя, який у центрі моєї уваги ставить моє власне «я», заставляє увесь світ кружляти навколо мене: і мою родину, і моїх сусідів, і ввесь світ. Людина тоді стає справді жорстокою до всього того, що її оточує. Однак найгірше те, що так догоджаючи собі, вона руйнує себе, відмежовує себе від Бога і від ближнього, і ніколи не зможе догодити собі, бо насолоди для неї буде завжди мало. Така людина завжди буде відчувати, що вона ніколи не досягнула мети свого життя. І тому Христос такій людині, яка стає рабом власної насолоди і похоті, каже: «Скажи собі: «Ні!» Погуби свою власну похіть і бажання, і тоді спасеш і себе, і всіх тих, які поруч». Адже, яка користь людині, яка здобуде увесь світ, заставить обертатися довкола себе вселенну, але занапастить власну душу? Спасти свою душу може той, хто живе не для власної насолоди і задоволення, але вміє любити Бога і ближнього. Тому, щоб могти спасти свою душу, порятуймо ближнього, увійдімо в його життя, проблеми, і так як на Хресті Спаситель взяв на себе життя цілого людства, переймімося ближнім. Народна мудрість каже так: «Хочеш допомогти собі, допоможи ближньому», і тоді врятуєш свою душу. І це – те Євангеліє, задля якого вартує погубити власну душу, щоби її врятувати і отримати життя вічне.
Всемогутня, самозакохана сучасна людина, яка вміє читати і писати, знає буцімто все про світ, однак не знає правди про себе, бо не знає правди про Бога. І ось сила Царства Небесного полягає в тому, що світ починає просвічуватися хресною силою Божої любови через ділення віри.
Всім Вам хочу побажати досвідчити у своєму власному житті реальну і діяльну присутність спасаючої сили Божої, що ми не є покинуті, ми не є сам на сам із нашими негараздами, з бідою нашого життя, з труднощами, які переживаємо. Царство Небесне близько – це слово, яке сьогодні посилає нам Господь, коли святкуємо свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. Амінь.
З проповіді Блаженнішого Святослава під час Архиєрейської Божественної Літургії у Патріаршому Соборі Воскресіння Христового у Києві
Хай… візьме на себе хрест свій та йде слідом за мною. Мр 8,34 – 9,1
Євангеліє у свято Воздвиження Хреста Господнього об’являє нам безмежну й жертовну любов Бога до людей. Якщо уважно придивитися до смерті Ісуса на хресті, то побачимо, що через Нього Бог розділяє долю людини разом із нею, бере на Себе відповідальність за її гріхи. Бог, Який є любов’ю, Він близько нас, переживає наше життя разом із нами.
Слова Ісуса в Неділю після Воздвиження: ,,хай… візьме на себе хрест свій та йде слідом за мною” – це заклик довіритися цій милосердній любові Бога. Тобто йти в житті разом з Ісусом, вдивлятися в приклад Його любові та наслідувати його у своєму житті, в усьому надіятися на Нього. Довіряти Христові – це переживати з Ним свою радість і смуток. Тоді ніщо не буде для нас неможливим, страшним: завдання чи проблеми. Із Христом завжди є успіх і перемога: ,,Все можливо тому, хто вірує” (Мт 9,23).
У цю неділю читаємо в Євангелії також історію багатого юнака, який шукав у житті щастя. Тому прийшов до Ісуса із запитанням: ,,Що мені доброго робити, щоб успадкувати життя вічне?” Христос відповів йому: Якщо хочеш бути досконалим, …, піди продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі, потім приходь і йди за Мною”. Цим Спаситель хоче пояснити юнакові істину, що щастя з Богом потребує жертовної любові. Тобто вчинити себе і своє життя даром любові для Бога та ближніх. Адже Бог завжди першим дарує, жертвує нам свою любов. Любов найтісніше єднає з Ісусом, а єдність із Ним дарує свободу і щастя. Тож основою щастя є не самі дари, достаток, а Бог і Його любов. А добро є плодом любові, нашого зв’язку з Богом.
Заохочення Христом юнака до жертовної любові – це запрошення довіритися Йому. А довіра Богові означає здобувати в житті добро й щастя не самому, власними силами, а разом з Ісусом: виконанням заповідей, молитвою, прийняттям Святих Тайн, жертовною любов’ю.
Одного дня хлопчик ішов по дорозі додому. Світило сонце й раптом він спіткнувся і впав. Поранив ноги, подряпав чоло. І тоді хлопчик образився на Бога й сказав: ,,Який же Ти хранитель, якщо дозволив мені так боляче вдаритися”. Але хлопчина не знав, що попереду на тій дорозі, де він тільки що впав, лежала отруйна змія і смерть чекала його, якщо б він не затримався.
Пішов хлопчик іншою дорогою і раптом почалася гроза. Побіг він до дерева, щоб сховатися від дощу, але впав і вдарився. І знову він сказав Богу: ,,Ти не дозволив мені навіть сховатися від дощу, який же Ти хранитель після цього”. Але хлопчина не побачив, як блискавка вдарила в дерево, під яким він щойно хотів сховатися і воно миттєво згоріло.
Тоді пішов хлопець по третій дорозі. Йшов він обережно, дивлячись під ноги й говорив: ,,Не сподіваюся я на Тебе більше, Боже, не охороняєш Ти мене, не даєш йти дорогами, обраними мною”. І раптом знову впав і зламав собі руку. Дика біль охопила його і зненавидів він свого Бога й сказав: ,,Не вірю я більше в те, що Ти є. Не піду я по дорозі, а піду через гори. Не допомагаєш Ти, а тільки заважаєш”. Але хлопець не знав, що третя дорога вела в нікуди, а в кінці була чорна прірва.
І поліз хлопчик через гори. Важко було й тіло нило, але коли він дістався до вершини, то з висоти її побачив три дороги: і змію отруйну на першій дорозі, і дерево обгоріле на другій, і прірву чорну на третій і зрозумів, що кожен раз Бог рятував його від загибелі. І з тих пір став довіряти Йому.
У цьому Євангелії йдеться про прості й фундаментальні істини: важливі не тільки наші зовнішні вчинки, але і їх внутрішня мотивація. Бути учнем Ісуса означає намагатися жити любов’ю, і в такий спосіб ставати зрілою особою; важливо розуміти, що вічне життя − це невимовний дар Бога для всіх без винятку людей. Бог є більшим за всі наші недомагання і єдиний може зробити те, що неможливо в людей. Врешті, Бог, у Якого ми віримо, – це Бог неможливого, Бог великих і чудових несподіванок, Який закликає нас до простоти серця, відданої довіри, а відтак і справжньої свободи, щоби бути здатними приймати Його незліченні дари. У цьому і полягає Добра Новина… Амінь.
о. Михайло Чижович, ЧНІ
Найпевніша дорога до вічного життя. „Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей „. (Мт. 19,17)
Дорогі брати і сестри! В сьогоднішній Євангелії ми чули про те, як один багатий юнак приступив до Ісуса і запитав: „Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне? „ Ісус відповідає йому коротко і ясно: „Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей Ї” „Яких ?” – запитав юнак. А Ісус – всевидючий Бог – відповів йому: „Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй криво, поважай батька-матір і люби ближнього твого, як себе самого!” Та молодець відповів Ісусові: „Все це я зберіг змалку. Чого мені ще бракує?” Христос сказав йому: „Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною „. А юнак, почувши це слово, відійшов засумований, бо мав великі маєтки. Про дальшу долю того юнака не знаємо нічого. Можливо, що по деякому часі, подумавши глибше над словами (Спасителя, пішов ва його порадою, продав майно, гроші роздав убогим, а сам прилучився до гуртка тих, що пішли слідом за Ісусом. Можливо що залишився при своїх маєтках, – хоч ситий тілом, однак в неспокійною, може, й голодною душею.
Тут бачимо, що євангельський молодець, повний запалу і апостольської ревності, сам іде назустріч Христу-Богові. Багатства і розкоші туземного життя, хоч як він був до них прив’язаний, не вдовольняли його. Він бажає чогось вищого, його душа відчуває голод на добра непроминаючі. Молодець знає, що ціль Його життя є одна-єдина, тобто – життя вічне, але Й відчував, що дорога до тієї цілі не одна. Він сповняє вірно Божі заповіді, що виписані невидимою Божою рукою у його серці й душі, але й тут відчуває, що повинен ще більше дати зі себе для Бога. На оте „більше „ не став йому одначе сили, бо він був надто прив’язаний до свого майна.
Він, напевне, чув про науку Христа і про євангельські блаженства. Його, може, полонив заклик Христа: „Блаженні голодні і спрагнені правди”, бо він сам у душі відчував цей шляхетний голод, але прив’язання до земських благ не дозволило йому піднестися вище – до стану вбогости духа, щоб здобути можливо найвищу міру радощів небесного царства, доступну для розумного створіння на землі.
Дорогі брати і сестри! Кожна людина, без вийнятку, відчував у глибині своєї душі бодай деякою мірою голод вищої. Божої правди; тож у хвилині, як його відчуває, можна її назвати блаженною. Створена вона на образ і подобу Божу та покликана до високої гідности Божого дитинства; тим то відчуває внутрішній неспокій, доки Божа правда і надприродні блага не заспокоять того шляхетного голоду. Це, одначе, неможливо осягнути без особистої жертви з нашого боку і поза убогістю духом.
Ми, може, сьогодні стали надто великі догідники, щоб здобутися на жертву, тож ідемо по дорозі найменшого спротиву і стараємося втихомирити духа та заспокоїти його голод на найнижчій, невідповідній площині, тобто частковими благами й матеріяльною догодою. Та дарма; чим більші наші зусилля, тим більше змагається отой внутрішній неспокій, а з ним і голод душі. І, може, ніколи не відчула людина того голоду так діймаюче, як власне сьогодні. Не в одного сите тіло, але голодна, неспокійна душа. Ось – це саме сумний образ більшої частини теперішнього людства!
Євангельський молодець мав право до життя вічного, бо він сповняв заповіді Божі. Він тільки не знайшов у собі доволі сили, щоб дати з себе більше для Бога, ніж те, що необхідне, й піти на дорогу вищого, досконалого життя. Сьогодні, на жаль, мало таких людей, зосібна ж молодців, які виконують Божі заповіді. Що ж казати про вищі ступені внутрішнього, релігійного життя, про християнську досконалість ?
Справді Христос вичислив юнакові лиш декілька заповідей природного і Божого закону, виписаного у серці кожної людини. Ним ми є тісно зв’язані з нашим Творцем і Богом. Від зберігання цього закону Божого залежить наше „бути, або не бути „, наше надприродне життя або смерть. Хто ж відхилиться від цієї дороги Божих заповідей, яка веде до вічного життя – втратить те життя в Бозі навіки.
Для образного унагляднення глибини й краси християнського релігійного життя згідно з заповідями Божими, представмо собі у нашій уяві простір велитенських розмірів. Цей простір є розділений на дві частини і докладно відмежований граничними стовпами, але так, що перехід в одного боку на другий є без труду можливий. По одному боці стовпів простягається Боже царство правди, добра і краси на землі, по другому ж – царство ложі, гріха в службі сатани. Ввесь цей уявний простір заселюють живі люди, образ і подоба Божа. Граничні стовпи – це заповіді Божі й церковні, це обов’язки стану Чи уряду, це попередження і заборона батьків, це накази сумління, тощо.
У царстві правди, при самих стовпах найбільше народу. Це ті пересічні християни, що дають зі себе для Бога лиш те, що найнеобхідніше для спасіння Їхньої душі: Вони стараються зберігати заповіді Божі Й виконувати обов’язки свого стану. На більшу жертву з себе їм не спромогтися, бо на це не зізволяють їм щоденні клопоти, або просто задля байдужности не думають про вищі речі. Тим то часто переступають вони визначені межі і, тим самим, переходять у царство гріха по той бік граничних стовпів. Тут залишаються вони так довго, доки виявом покаяння не змиють з себе вини гріха.
По котрому боці і під чиєю владою хто помре, під тією і залишиться у вічності.
Дальше від кордону смерти, в області праведних, бачимо вже менше людей. Це ті, що є вірні заповідям і обов’язкам. Вони терпеливо і 8 повним відданням Божій волі переносять найтяжчі допусти долі, терпіння, недостатки, образи.
Ще далі від граничних стовпів, в повним самовідреченням і посвятою, трудяться невтомно апостоли Христової любови і милосердя, щоб злагіднити фізичні й моральні терпіння ближніх. У тих далеких від кордону областях царства правди і добра бачимо місіонерів, монахів і монахинь, що відреклися вигідного життя на світі, щоб занести слово святої Євангелії у найдальші закутини землі.
Там безліч мучеників за Христову віру і героїв чесноти, що повністю посвятили себе Богові й пішли беззастережно на дорогу християнської досконалості. Там велич і краса геройського християнського подвигу.
Та перейдімо на другий бік кордону – у царств ложі й гріха. Тут, на всьому просторі метушня-рух, але не той, що є ознакою життя, а якийсь неприродний, спричинений невдоволенням, неспокоєм і страхом. При стовпах заповідей Божих юрмиться багато перебіжчиків з тамтого боку, які одначе скорше чи пізніше вертаються назад. Князь темряви невдоволений з них.
Далі в глибині численні ряди тих, що, втративши віру, шукають вдоволення в грошах, у заспокоєнні забаганок гордості, або найнижчих пожадливостей тіла.
А в самій глибині того царства темряви засіли найближчі прислужники сатани, ненависники Бога, жадні влади над світом, провідники ложі й ненависти, воюючі безбожники. Їх невдоволяє влада над мільйонами. Вони жадають необмеженої влади над безсмертними душами, щоб з їхнього серця вирвати віру в Бога і вже тут, на землі, дати їм передсмак пекла.
Дорогі брати і сестри! Піднеслість і краса християнської релігії не вичерпується заповідями і законами; вона виступає в усій повноті щойно у християнській досконалості, у подвигах чеснот і самопожертви. Тому то Ісус виразно домагається від своїх послідовників кожпочасного жертвенного героїзму. Він каже: „ Кожний в вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути моїм учнем „ (Лук. 14,33). Також не може бути ним той, „ хто не візьме свого хреста, і не йде вслід за Ісусом „. Це значить, що той, хто хоче Йти за Ісусом, має любити його над усе. Любов до Христа не виключає любови до ближніх; але ця остання має уступити місце найвищій любові, яка єдино і абсолютно мусить панувати у серці того, хто любить Христа Ісуса. Ніяким іншим способом не можна статись учнем Христовим. Це стверджує св. апостол Павло, коли каже: „ А ті, що хочуть багатіти, впадають у спокусу та в тенета, і в безліч бажань безглуздих та шкідливих, що штовхають людей у прірву та погибель „ (І Тим. 6,9).
Тому то, дорогі брати і сестри, часто питаймо себе: „що мені доброго робити, щоб мати життя вічне? „ Вслухуймося у відповідь, яку дає Христос-Бог сьогодні кожному з нас: „ Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей „, а „коли хочеш бути досконалим – іди, продай, що маєш і роздай вбогим, а матимеш скарб на небі, і приходь та й іди в слід за мною!” Амінь!
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Потреба виконування діл милосердя щодо душі й щодо тіла.
В розмові з багатим юнаком Ісус Христос підкреслює велику вагу діл милосердя, як щодо тіла, так і щодо душі наших ближніх. Вони помагають тим людям, що мають земні маєтки в осягненні їхньої мети, тобто Небесного Царства. Як виходить із Спасителевого опису страшного суду, ті діла милосердя будуть мати вирішальне значення в осягненні вічного щастя, яке сповняє кожну людину безмежним спокоєм і радощами, будучи видінням відвічної, безмежно досконалої Божої Істоти. На питання юнака-багача: „Учителю! Що доброго мені чинити, щоб мати життя вічне?” (Мт 19,16), Христос відповідає просто: „Якщо ти хочеш увійти в життя, додержуй заповідей” (Мт. 19,18). Але „Якщо хочеш бути досконалим”, каже дальше до нього Ісус, „йди продай що маєш, дай бідним, і будеш мати cкарб на небі; потім приходь і йди слідом за мною” (Мт 19,21). Може дивно нам буде, чи це добра ота порада, яку Спаситель дав тому юнакові? Гадаю, що це найкраща порада, бо її дала йому Божа Мудрість, Син відвічного Бога Отця. Так-то говорить про Ісуса Христа св. апостол Павло: „Ми проповідуємо Христа розп’ятого: ганьбу для юдеїв і глупоту для поган, але для тих, що покликані – чи юдеїв, чи греків – Христа, Божу силу й Божу мудрість” (1 Кор 1,23с). Але розважмо над тим, щоб ми могли переконатись самі у правдивості слів Христових. Порада Христова позбутися майна з тією метою, щоб роздавши його між бідних і потребуючих чинити діла милосердя щодо тіла ближніх, помагає людині звільнитись від тих земних дібр. Разом з ними людина звільнюється також і від тієї магічної сили, що маєтки мають над людьми, й стає вільною, щоби старатись про найважливішу річ, а саме про спасіння нашої безсмертної душі. Спаситель радить юнакові позбутися того вантажу — у найлегший і найкорисніший спосіб, тобто продавши їх, роздати гроші бідним; бо це не забирає багато часу й здійснюється без великого труду. Загально знаною є аксіома, що лихої схильності найкраще й найлегше позбутися, коли її цілковито заперестанено, ніж коли намагаємось позбутись її поступово й поволі. З тією правдою годяться також ті всі, що набули звичку куріння, чи п’янства. Вони признають самі, що запереставши курити чи пити є багато легше, ніж курити й пити в міру — помірковано; подібно й схильність збирати й накопичувати майно чи гроші. В людини є те укрите бажання — схильність побільшувати майно чи гроші, незважаючи на те, що ми самі здаємо собі справу, що цього майна не зможемо зужити протягом нашого короткого життя. Та й не диво, чому в людини є така схильність, бо в нашому скомплікованому світі майно так дуже пов’язане з рівними політично-економічними справами, що багач мусить його побільшувати, інакше збанкротував би. Здається Бінг Кросбі, славнозвісний співак, кінозірка й мільйонер, на запитання, чому він будучи вже мільйонером. все ще працює, мав відповісти: „Я мушу працювати, щоб не збанкротувати!” Отже, як бачите, немає багачеві користі з того, що грошовитий, якщо він такий зайнятий їх побільшуванням з доконечності, що навіть не має часу їх уживати. Він мусить цілий час важко працювати, завжди в страху, що може все стратити, коли що-небудь зміниться в економії. Будучи так зайнятим земними справами, багач не має часу зайнятися куди важливішими справами, тобто справами своєї душі; ба що більше він навіть і не думає про неї. В нього немає часу йти до церкви, прочитати дещо про надприродні справи, послухати проповіді чи реколекцій. В нього завжди на гадці, як побільшити майно, чи як захоронити себе перед його втратою. Так ото він марнує свій час на пусті речі та й не має змоги ні часу приготовитись до життя після смерти.
Якже людина позбулась свого маєтку й тієї сили, яку він має над нею, вона може відвернути свою увагу від земних справ і звернути її на речі духові, тобто на ті, що прийдуть після туземного життя. Наш Спаситель не раз остерігає своїх слухачів, кажучи: „Яка користь людині, як цілий світ здобуде, а занапастить власну душу? Або що може людина дати взамін за свою душу?” (Мт 16,26). Глибока правда криється в цих словах Христових. Бо хто запевнить людину, що вона буде довго жити на землі й втішатись тими усіма добрами, які собі наскладала, працюючи так важко, іноді з кривдою для інших людей? Коли людина помре й залишить цей світ, тоді вона не зможе купити собі щастя небесного, хоч би й цілий всесвіт був її власністю. Там, перед справедливим Божим суддівським престолом оці земні маєтки, гроші, влада чи сила не мають жодної вартості. Одне, що багатому грішникові могло б помогти — це добрі діла, правильний ужиток його маєтку, щоб помогти ближнім, що в потребі — в біді. Тому багач, залюблений у своїх багатствах, звичайно не осягає щастя вічного, як про це свідчить сама Божа мудрість — Христос: „Направду кажу вам: Трудно багатому ввійти в Царство Небесне. Іще кажу вам: Легше верблюдові пройти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в Царство Боже” (Мт. 19,23с). Хтось однак може подумати собі: „Якщо я сам не буду дбати про майно, тоді хто подбає про прожиток для мові родини? Аджеж кожна людина повинна подбати про те, що є їй доконечним для життя та й для життя тих, що від неї залежать”. Це правда, що кожний з нас повинен дбати про земні речі також, та людина не повинна забувати про те, що вони не в найважливішими та що Господь не сотворив Її на те, щоб вона збивала маєтки, чи в безконечність їх побільшувала, але на те, щоб вона живучи згідно з заповідями спасла свою душу. З тієї причини навчає нас Ісус не дуже журитись тим, що не маємо достатків та живемо в біді чи нужді. „Не турбуйтесь вашим життям”, каже Христос, „що вам їсти та що пити; ні тілом вашим у що одягнутись. Хіба життя не більш — їжі, а тіло — не більш одежі? Отож не турбуйтесь кажучи: Що будемо їсти, що пити Й у що зодягнемось? Про те все побиваються погани. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все інше вам додасться” (Мт. 6,25.32с). З того виходить, що коли Господь Бог подбав про щось багато важливіше, тобто про наше життя, без сумніву подбає і про харчі потрібні для підтримання нашого життя. Коли Він дав нам таку цінну річ, якою є людське тіло, тоді без сумніву подбає й про менше важливу справу, тобто про одежу, накрити те тіло. Він бо годує стільки різних звірят, птиць і риб та й рослин; Він зодягає все своє сотворіння, тож не залишить без своєї опіки й царя сотвореного, туземного світу, тобто людину. Нашою найпершою й найважливішою журою повинна бути наша безсмертна душа, бо щодо її спасіння навіть Господь Бог не може нічого зробити, якщо ми не співдіємо з Його ласками. Під цим оглядом всемогутній Творець потребує нашої помочі. Все ж інше Він може осягнути без нас, без нашої співпраці. Тому й каже нам Христос найперше дбати про те до чого потреба нашої співпраці, а все інше залишити Його Божому провидінні, яке знає найкраще, чого нам до утримання цього туземного життя потрібно.
А що до осягнення вічного щастя нам потрібно добрих діл, тобто діл милосердя щодо тіла й душі ближнього, а тим самим правильного вжитку нашого земного майна, виходить зі слів Спасителя, який змальовує своїм слухачам образ страшного суду й вироку найвищого судді Божого Сина. „Тоді скаже тим, що праворуч нього: Прийдіть благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство приготоване вам від сотворення світу. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу й ви напоїли мене, подорожнім був, і ви прийняли мене; нагий, і ви мене зодягли, хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене” (Мт 25,34сс). Потім Він звернувшись до тих, що по Його лівиці скаже: „Ідіть від мене геть прокляті в вогонь вічний, приготований дияволові Й ангелам його; бо я голодував, і ви не дали мені їсти, мав спрагу й ви не напоїли мене…” (Мт 25,41сс). Отже ті самі речі виконані праведними виєднали для них у страшного Судді вічну нагороду, а їхнє занедбання потягнуло за собою страшну кару на грішників Бо як перші виконуючи діла милосердя хоч і помагали ними здавалось своїм ближнім, вони остаточно віддавали їх самому Христові, який ототожнює себе з нашими ближніми: „Направду кажу вам, усе те, що ви зробили одному з моїх братів найменших — ви мені зробили” (Мт 25, 40). Подібно як і відмова допомогти ближньому в біді — є відмовою самому Христові – страшному Судді. Будьмо отже, дуже уважні Й не дбаймо за дуже про ті земні добра, але стараймось уживати їх відповідно, щоб ними виєднали собі в Бога життя вічне, як це радить нам Христос: „А я кажу вам: Придбайте собі друзів мамоною неправою, щоб коли її не стане, вас прийняли в намети вічні” (Лк 16,9), або інакшими словами: Спаситель радить нам, щоб ми вживали нашого майна ділячись ним з нашими ближніми й у той спосіб робили собі Його — Небесного Отця нашим приятелем у небі. Якже після смерти, ми вже не будемо мати наших маєтків, тоді наш приятель Господь Бог прийме нас до Царства Небесного за те, що ми вживали Його дібр земних згідно з Його волею, тобто для добра й пожитку інших людей.
о. д-р М.І. Любачівський
ХII НЕДІЛЯ ПО ЗІСЛАННІ СВЯТОГО ДУХА, НЕДІЛЯ ПІСЛЯ ВОЗДВИЖЕННЯ ЧЕСНОГО І ЖИВОТВОРЯЩОГО ХРЕСТА ГОСПОДНЬОГО, – НЕДІЛЬНА ПРОПОВІДЬ 15 ВЕРЕСНЯ 2024 РОКУ, З КАПЛИЦІ БЛАГОВІЩЕННЯ У ВАТИКАНІ ВИГОЛОСИВ О. МАТЕЙ ДЗЮРБАН, ЧСВВ. – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=ww7YVGlg8OA
ДО ГАЛАТІВ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. по Воздвиж.: Гал. 203 зач.; 2, 16-20.
Браття, довідавшися, що людина оправдується не ділами закону, але вірою в Ісуса Христа, ми увірували в Христа Ісуса, щоб оправдатися нам вірою в Христа, а не ділами закону, бо ділами закону не оправдається ніхто. Коли, отже, шукаючи оправдання у Христі, показалося, що й ми самі грішники, невже тоді Христос – служитель гріха? Не бути цьому! Бо коли я знову відбудовую те, що зруйнував був, я сам себе визнаю переступником. Я бо через закон для закону вмер, щоб для Бога жити: я з Христом розп’ятий. Живу вже не я, а живе у мені Христос. А що живу тепер у тілі то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене.
ДО КОРІНТЯН ПЕРШОГО ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Ряд.: 1 Кор. 158 зач.; 15, 1-11.
Браття, пригадую вам Євангеліє, яке вам проповідував, яке ви і прийняли, в якім і стоїте. Ним ви також спасаєтеся, коли держите його таким, як я вам проповідував; інакше ви увірували надармо.
Я бо вам передав найперше те, що й сам прийняв був: що Христос умер за наші гріхи згідно з Писанням, що був похований, що воскрес третього дня за Писанням, що явився Кифі, потім дванадцятьом; опісля ж явився більш як п’ятистам братів разом, більшість яких живе й досі, а деякі померли; опісля явився Якову, згодом усім апостолам; а наостанку всіх, немов якому недоноскові, явивсь і нені; бо я найменший з апостолів, я недостойний зватись апостолом, бо гонив Церкву Божу. Благодаттю Божою я є тим, чим я є і благодать його в мені не була марна; бож я працював більше всіх них, та не я, але благодать Божа, що зо мною. Чи то я, отже, чи то вони: так ми проповідуємо, і так ви увірували.
ВІД МАРКА СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. по Воздвиж.: Мр. 37 зач. 8, 34 – 9, 1.
Сказав Господь: – Коли хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій та йде слідом за мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та євангелія, той її спасе. Яка бо користь людині здобути світ увесь і занапастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу? Хто, отже, буде соромитися мене й моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того буде соромитися Син чоловічий, коли прийде у славі Отця свого зі святими ангелами.
І сказав їм: – Істинно кажу вам: є деякі з отут присутніх, що не зазнають смерти, аж поки не вздріють царства Божого, що прийде у могучості.
ВІД МАТЕЯ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Ряд.: Мт. 79 зач. 19, 16-26.
В той час один юнак приступив до Ісуса і сказав: – Учителю добрий! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?
Ісус сказав до нього: – Чому називаєш мене добрим? Ніхто не добрий, тільки один Бог. Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей.
– Яких? – питає його.
Ісус до нього: – Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй криво, 19. поважай батька-матір і люби ближнього твого, як себе самого.
Каже юнак до нього: – Все це я зберіг ізмалку. Чого мені ще бракує?
– Якщо хочеш бути досконалий, – сказав Ісус до нього, – піди, продай, що маєш, дай бідним і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною.
Почувши це слово, юнак відійшов смутний, мав бо велике майно. Тоді Ісус сказав до своїх учнів: – Істинно кажу вам: трудно багатому ввійти в царство небесне. Іще кажу вам: легше верблюдові пройти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в царство Боже.
Почувши це, учні здивувались вельми і сказали: – Хто ж тоді може бути спасенний?
Ісус глянув на них пильно й мовив: – У людей це неможливо, Богові – все можливо.
Гал. 2, 16–20. «Живу вже не я, а живе Христос у мені»
Слова великі, знамениті, але такі далекі від нашого реального життя. Чи хтось із нас відважиться промовити ці слова? Чи хтось має відвагу лиш таке подумати? Апостол Павло свідчить це, говорить про це, взиває до цього!
Ісус Христос живе в кожному з нас. Ми сотворені на Його образ Божий. Через хрещення ми дозволили Господу перебувати з нами. Але часто ми не дозволяємо Господеві виявлятися через нас у реальному нашому житті.
Погляньмо на годину, день свого життя. Скільки можемо сказати, що Бог розпорядився нами? А скільки можемо сказати, що хтось інший чи щось інше, наші бажання, емоції, пристрасті, керують нами? І ми лише тоді можемо сказати, що вже живу не я, а живе в мені Христос, коли все більше починаємо думати про інших, а не про себе. А це не просто.
Почнімо з того, щоб дарувати іншим любов, не прагнучи її зворотно, служити іншим, не очікуючи від них цього ж, робімо добро, не чекаючи нагороди. Головне цього забажати та прагнути, і в Бозі все стане реальністю!
Мр. 8, 34 – 9, 1. «Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною»
Взяти Хрест Господній – значить прийняти обставини свого життя такими, якими вони є. Нам завжди важко їх прийняти, завжди щось не так. Ми носимося зі своїми планами, маємо свої уподобання, яким би мало бути життя навколо нас, знаємо, хто й що мав би зробити. Однак не усвідомлюємо, що все, що маємо, – це дар від Бога. Брати хрест на себе – це прийняти ті обставини, які є в цю мить нашого життя, і жити в них за Божими заповідями. Брати хрест – це також приймати себе таким, яким я є в цю мить мого життя. Коли ми це приймемо – зразу прийде радість і настане мир, бо ми приймемо Бога, який стоїть за Тим.
Ми почитаємо Хрест Господній, виставляємо його для поклоніння і співаємо: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико!» Віддаємо честь і шану Хрестові, бо на Хресті відбулося наше спасення. Знаємо, що екзорцист завжди має зі собою хрест, щоб нагадати дияволові, що він уже переможений і не має ніякої сили над людиною. Через якийсь обман злий, можливо, заволодів особою, як і через обман диявол спокушає нас, але він ніколи не має над нами сили.
Частіше вдивляймося в Хрест, споглядаймо Хрест, поклоняймося Хрестові, цілуймо Хрест, бо це місце нашого спасення! Хрест – це місце і гарантія нашої свободи в Ісусі Христі!
1 Кор. 15, 1–11. «Благодаттю Божою я є те, що я є»
Коли ми уважніше придивимось до учнів, апостолів Христових, до святих, як також до всіх тих, хто оточує нас, ми побачимо, що всі вони були немічні. Вони не були «супергероями» чи «надлюдьми», вони – звичайні люди, які мали свої вади, недоліки, пристрасті, слабкості.
Але чим відрізняються апостоли, святі Христові від нас? Тим, що вони дозволили благодаті Божій діяти в них, те, що вони дозволяли Богові діяти через них.
Що заважає нам все більше уповати на Господа, все більше дозволяти Богові діяти через нас? І Бог, як Він діяв через учнів і апостолів, як діяв через святих, може діяти своєю благодаттю через кожного з нас.
Мт. 19, 16–26. «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі»
Кожний із нас від свого народження, відколи наші очі побачили цей світ, постійно щось нагромаджує. Спочатку знання, потім досвід, коли росте фізично, починає збирати різні матеріальні речі. Ми всі чимось володіємо, кожен із нас чогось досягнув у житті. З одного боку – віримо в Бога, живемо християнським життям, але з іншого – дуже часто покладаємося на те, чого ми досягнули в житті, – на свої знання, досвід, статки…
У цьому уривку Євангелії Господь каже піти й продати все, що маємо, і цілковито довіритися Йому, бути убогим, тобто бути «в Бозі», покладатися на Бога.
Як бачимо, той юнак не мав потрібної відваги, щоб цілковито покластися на Бога й пам’ятати, що Господь є Тим, хто подбає про людину, навіть коли батько та матір її покинуть.
Стараймось поступово, однак щоразу більше й більше покладатися на Бога; не на свої знання, досвід чи друзів, навіть не на свою віру. Покладатися на Бога, вчитися довіряти Йому, які б ситуації не складалися в нашому житті.
Вл. Венедикт Алексійчук
Тропар воскресний (г. 3):
Хай веселя́ться небе́сні, хай ра́дуються земні́ї,* бо яви́в могу́тність руки́ Своє́ї Госпо́дь,* подола́в сме́ртю смерть, пе́рвенцем ме́ртвих став,* з безо́дні а́ду ви́зволив нас* і пода́в сві́тові вели́ку ми́лість.
Тропар Хресту (г. 1):
Спаси́, Го́споди, люде́й Твої́х* і благослови́ наслі́ддя Твоє́,* перемо́ги благові́рному наро́дові на супроти́вників дару́й* і хресто́м Твої́м* охорони́ люд Твій.
Сла́ва: Кондак воскресний (г. 3):
Воскре́с Ти днесь із гро́бу, Ще́дрий,* і нас ви́вів Ти із врат сме́ртних,* днесь Ада́м лику́є і ра́дується Є́ва,* а проро́ки ра́зом із патрія́рхами непереста́нно оспі́вують* божестве́нну могу́тність вла́ди Твоє́ї.
І ни́ні: Кондак Хресту (г. 4):
Вознíсся Ти на хрест добровíльно.* Ново́му лю́дові Твоє́му, що Твоє́ ім’я́ но́сить,* дару́й щедро́ти Твої́, Хри́сте Бо́же.* Возвесели́ си́лою Твоє́ю благовíрний наро́д,* перемо́ги на супроти́вників дай йому́,* що за по́міч ма́є Твоє́ ору́жжя ми́ру, непобо́рну перемо́гу.
Прокімен (г. 7): Вознесі́ть Го́спода Бо́га на́шого і поклоня́йтеся підні́жжю ніг Його́, бо святе́ воно́ (Пс. 98,5).
Стих: Госпо́дь воцари́вся, нехай обу́рюються наро́ди (Пс. 98,1).
Алилуя (г. 1): Пом’яни́ грома́ду Твою́, яку придба́в Ти від поча́тку (Пс. 73,2).
Стих: Бог же – цар наш спе́редвіку, учини́в спасі́ння посе́ред землі́ (Пс. 73,12).
Замість Достойно, приспів:
Величай, душе моя, пречесний хрест Господній.
І ірмос (г. 8):
Таїнственний рай Ти, Богородице, що невоздільно виростила Христа. Він на землі насадив хресне життєносне древо. Йому, що його нині возносять, поклоняючися, Тебе величаємо.
Причасний: Хвалі́те Го́спода з небе́с, хвалі́те Його во ви́шніх (Пс. 148,1).
Другий: Знаменува́лося на нас сві́тло лиця́ Твого́, Го́споди (Пс. 4,7). Алилу́я, алилу́я, алилу́я.
Священник: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш – молитвами пречистої Своєї Матері, силою чесного і животворного Хреста, якого всесвітнє воздвиження святкуємо, заступництвом святих славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Івана Золотоустого, архиєпископа Константинополя, святого, якого є храм, святого великомученика Микити і всіх святих – помилує і спасе нас як благий і людинолюбний.
о. Петро Фостик
