Ісус Христос поручає всім своїм учням, всім християнам, отже і нам, любити ворогів. Це, мабуть, най трудніша заповідь для мільйонів християн, але є також християни, які вірно зберігають цю Христову заповідь. Згадаймо декілька прикладів.
За нашої пам’яті один вбивця застрілив президента Джона Кеннеді, а пізніше інший злочинець убив його брата Роберта Кеннеді. Праведна мати цих убитих синів, Роза Кеннеді, публічно заявила: „Я прощаю вбивці, бо Ісус Христос наказує любити ворога і прощати заподіяну кривду”. Скажіть мені, дорогі матері, як поступили б ви у подібному випадку? Ви маєте двох коханих синів, а злобна людина вбиває їх. Чи мали б ви силу проказати слова: „Я прощаю вбивці, бо Христос Спаситель каже: „Любіть ворогів ваших!”? (Mт. 5, 44).
У 1981 році на площі Святого Петра в Римі злочинець так важко зранив Папу Івана Павла II, що йому грозила смерть, але після довгого лікування Святіший Отець прийшов до здоров’я. Одного дня Папа відвідав злочинця у в’язниці і промовив до нього: „Друже, я тобі прощаю”. Преса з подивом описувала цю любов до ворога. Спитаймо самі себе: „Чи в подібному випадку сповнили б ми заповідь Христову: „Любіть ворогів ваших!”?
Лютеранський міністр Річард Уермбранд, який кільканадцять років карався в комуністичній тюрмі, згадує, що тюремна камера, в якій він мучився була переповнена в’язнями. Одного дня сторож вкинув до тієї камери ще од ного в’язня, віруючого християнина.
Він був дуже поранений, напівживий, з його тіла спливала свіжа кров. „Ми обмили його рани, співчували йому, а дехто проклинав безбожних катів-комуністів. Тоді в’язень лагідним голосом промовив до нас: „Прошу вас дуже, не проклинайте їх! Заспокійтеся, бо я хочу помолитися за них”. Яка геройська любов до ворогів! Яке євангельське прощення! Чи ми могли б так поступити?
Ісус Христос часто пригадує нам обов’язок любити ворогів. Євангеліст Марко записав такі слова Христові: „Коли стоїте на молитві, прощайте, як маєте щось проти кого-небудь, щоб і Отець ваш, який на небі, простив вам провини ваші. Коли ж ви не простите, то й Отець ваш, який у небі, не простить провин ваших” (Мр. 11, 25-26). Звернімо увагу на слова Христові: „Небесний Отець не простить нам наших провин, якщо ми не прощаємо ближнім заподіяну нам кривду”.
У святого Матея читаємо: „Я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові” (Мт. 5, 22). Спаситель продовжує своє повчання, кажучи: „Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником Твій дар, піди, помирися перше з твоїм братом і тоді при- йдеш і принесеш дар твій” (Мт. 5, 23-24). Цими словами Божественний Спаситель повчає, що наша жертва і наша молитва неприємна Богові, якщо в нашому серці панує ненависть до ближнього.
У молитві „Отче наш” Ісус Христос навчає нас проказувати слова: „І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим” (Мт. 6, 12). Якщо ми гніваємося на нашого ближнього і не хочемо йому простити, тоді зміст нашої молитви „Отче наш” звучить ось так: „Отче наш! Не прости і мені моїх провин, бо я не прощаю моєму ближньому”.
Апостол Іван пише: „Любі! Хто ненавидить брата свого, той у темряві, і в темряві він ходить” (1 Ів. 2, 11). „Хто не любить, той у смерті перебуває” (1 Ів. 3, 14). „Хто не любить, той не пізнав Бога, бо Бог – Любов” (1 Ів. 4, 8), „Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому” (1 16. 4, 16). Бог перебуває в нас і ми перебуваємо в Бозі, якщо ми любимо наших ближніх. Євангеліст Іван додає ще наступне повчання: „Коли хтось каже: Я люблю Бога, а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від нього (Ісуса Христа): Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого” (1 Ів. 4, 20-21).
Дуже часто чуємо слова: „Я до самої смерті йому цього не забуду”. Прощення кривди ворогові викликає подив на віть у невіруючих. Після Другої світової війни в Італії судили тих, котрі співпрацювали з нацистами. В тюрмі сидів чоловік, якого називали „дикою звіриною” тому, що він убивав невинних людей. Капелан згаданої тюрми, отець Рокка, багато разів пробував навернути його до Бога, але всі його спроби були даремними. Аж одного дня несподівано вбивця покликав до себе священика. Сталося чудо: злочинець покаявся і прийняв Святі Тайни. Що сталося? Він розказав священикові про своє навернення до Бога:
„Отче, ваші побожні слова і ваші релігійні книжки не мали впливу на мою грішну душу. Сьогодні мене засуджено на смерть. Коли суддя прочитав вирок смерті, приступила до мене жінка в жалобі. Я замордував її сімнадцятилітнього невинного сина. Жінка зі сльозами в очах промовила до мене: „Нещасний ти, пане Н. Я благала Бога і мого померлого сина, щоб тебе не засудили на смерть”. Ці материнські слова і її геройське прощення раптом перемінили мою нещасну душу. Отче, я повірив в Бога! Я вірю в Бога, я вірю в Бога. Так, навіть я вірю в Бога.”
Прощення заподіяної кривди навернуло безбожного злочинця до Бога.
Від кого навчилася ця жінка прощення ворогові? Від розп’ятого Христа Спасителя. Лукаві люди несправедливо засудили Ісуса Христа на смерть, нещадно бичували його, вложили на його голову терновий вінок, прибили до хресного дерева, а він серед страшних болів молився за ворогів: „Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять” (Лк. 23, 34). Від розп’ятого Христа Спасителя ми всі маємо вчитися любові до ворогів.
Апостол Павло писав до християн у Ефесі: „Хай сонце не заходить у вашому гніві” (Еф. 4,26). В наших монастирях служиться вечірнє богослужіння, яке називаємо „Північня”. При кінці тієї відправи священик при престолі проказує слова: „Помолімся за тих, що ненавидять нас і за тих, що нас люблять”, а присутні отці і брати відповідають: „Бог нехай простить і помилує”. Не забуваймо в наших молитвах згадати тих, що ненавидять нас, бо всіх нас стосуються слова Ісуса Христа: „Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас: таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити за злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних” (Мт. 5, 44-45). Амінь.
Вл. Інокентій Лотоцький, ЧСВВ
„Як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само” (Лк. 6,31)
Дорогі радіослухачі ! В євангельському читанні сьогоднішньої неділі особливу нашу увагу привертають такі слова Христа Спасителя: „Як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само „; а трохи далі – наказ Христовий: „Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніть їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого, а велика буде ваша нагорода, й будете Всевишнього синами, бо він благий для злих і невдячних „.
Свою заповідь, не чинити іншому нічого того, чого ми собі не бажаємо – уважав Христос найважливішою, першою і головною для всякої людини. В цій заповіді початок всяких прав і обов’язків, що ними зв’язані між собою члени всякого суспільства; це початок і джерело всієї сукупності громадянського законодавства; це основа добробуту, сили і могутності кожної людської громади. Заповідь любови Бога і ближнього – це теж основа всіх інших заповідей і законів Божих. Без першої немає релігії, без другої немає любови Бога. Любов Бога міриться власне любов’ю, яку ми маємо до наших ближніх. Ця заповідь є легка людям для зровуміння, і для виконання. Не треба багато думати, що і як вробити своєму ближньому в тому чи іншому випадку, а треба лиш поставити себе на його місце, і наше сумління, наше серце і навіть паше самолюбство підкажуть нам, що і як треба зробити. – Ця заповідь – перше правило всієї християнської моралі. Ми повинні шанувати чужу честь, чуже майно, вистерігатися робити зло ближньому, старатися робити добро і своїм, і чужим, не розраховуючи на якусь користь для себе від цього. Нехристияни роблять добро тільки тоді, коли їм це вигідно. А Христос каже: „Коли ж чините добро тим, що вам чинять, яка вам заслуга? Та й погани-грішники те саме чинять!” І тому Христос-Бог заповів нам: „Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніть їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого, а велика буде ваша нагорода й будете Вишнього синами „.
У заповіді Христовій про любов полягає торжество християнської віри, радість для християнського серця, слава і похвала для християнського закону. Перед Христом ніхто з найбільших законодавців світу не говорив про таку любов. Так погани, як і Юдеї поширювали свою любов лише на рідних своїх та одновірців. Римлянам доводилося дуже тяжко виявляти любов супроти варвара, галійця чи юдея, не згадуючи вже невільників. Раса, національність, клясовість ділили людство поміж собою, родили ненависть, ворогування, війни. Аж виконання заповіді про любов до всіх людей зводить небесний мир на землю і підносить християнина на висоту бажаної ким моральної звершенности. Вона вподібнює людину Богові, який „велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих, і посилає дощ на праведних і на неправедних „.
Не один подумає чи скаже собі: заповідь ця тяжка; вона суперечить законам і звичаям світу та властивостям людської природи. Однак слід згадати, що тут ідеться головно про наше внутрішнє переконання і настанову. Ганді – великий індійський аскет – ніяк не міг зрозуміти цієї заповіді Христа: плекати у своєму серці любов до ворогів, тоді як на дні його душі жевріє ненависть до окупантів-англійців. Хоч протилежні лави вояків на війні стріляють проти себе, однак у них є допускальне почуття любови одні до одних. Вони, по одному й другому боці є переконані про потребу оборони вітчизни, свого народу, про захищання свободи. І. якщо знають, що супротивник не загрожує знищенням цих найцінніших і життєвих їхніх благ, вони готові до перемир’я. Бо правдива війна не живе ненавистю, а радше любов’ю до рідної землі, любов’ю до свободи, до незалежности. Любов до ворогів не вимагає скасування трибуналів, процесів, засудів і т.п., якщо лиш вони стоять на сторожі природних прав людини і Божих законів.
Які ж плоди приносить людям ненависть до ворогів? Першими плодами ненависті: – смуток, гнів, страх, всякі турботи і скорботи серця, заколоти, переслідування, гоніння, в’язнення, війни. Невже ж це все легке і маловажне? До того ж, звільнення від цього всього залежить від нашої власної волі. Якщо ми постановимо собі, поодиноко чи спільно, усунути ворожнечу в нашого серця, гнів і ненависть до нашого співбрата, якого, може, Й уважаємо ворогом, ми станемо радісні, незлобні, лагідні, спокійні, здатні до позитивної й конструктивної праці.
Часто ми думаємо, що хто зробить добро своїм воротам, той стане предметом глуму з боку світу цього. А чи став предметом презирства світу цього святий первомученик Стефан, який на колінах, ввесь окривавлений побоями, молився за своїх мучителів? Чи були неровсудливі святі Апостоли, які благословляли, коли їм докоряли, терпіли, коли їх проганяли, ув’язнювали, чи вбивали? Або святі: Василій Великий, Атанасій Великий, Григорій Богослов, Іван Золотоустий — невже стали посміховищем світу за те, що добро чинили своїм ворогам? Ми знаємо, що весь християнський світ навиває їх наймудрішими з людей, великими, вважає їх славою і гордістю світу та співає пісні на їх пошану. Хто плекає і ширить ненависть чи помсту – не здобуває собі признання й пошани, але радше стає огидою й посміховищем цього світу і соромом заплямовує всі людські істоти.
В кінці, заповідь про любов ворогів не суперечить природі й істоті людини. Так тоді нехай кожний, хто ворогує зв кимось, спитає себе, чого він хоче і чого вимагає від свого ворога: добродійства чи напасти, користі чи шкоди, любови Чи гоніння? Без сумніву, кожний бажає, щоб ворог його припинив ворогування, злобу, напасті, гоніння, коротко: щоб любив його! Отже, „як хочеш, щоб чинив з тобою ворог твій, чини й ти йому те ж саме!” припини незгоду, ненависть, ворожнечу та справді внутрішньо полюби його.
Як бачимо, заповідь про любов до ворогів не можна назвати суперечною істотним властивостям людської природи. Чому ж, однак, в серцях людей існує ворожнеча до ворогів і бажання їх знищити? А тому, що серце людське зіпсоване власною злобою. Чому так часто вимагаємо помсти для ворогів? А тому, що ми позбавлені всякої чесноти і божественної благодаті. Чому думки наші часто переконують нас, щоб ненавидіти ворога? А тому, що вони бувають запаморочені пожадливостями і гріхи наші знесилюють наш розум і волю. Отож ворожнеча до людей шкодить душі й тілові та приносить руїну обом. Тому то краще для кожного обернути ворожнечу на згоду і примирення зі своїми ворогами.
Коли ж ми не виконуємо цієї заповіді, не маємо ніякого виправдання перед Богом. Христос, що бажає людям не лише спасіння душі, але й добра в земному житті, щоб охоронити їх від усякого зла, що його породжує взаємна ворожнеча, – дав нам заповідь: „ любіть ворогів ваших і добро робіть…”. Тим, що додержуватимуть його заповіді, він обіцяв велику нагороду: благословення Боже, життєву радість, усиновлення і блаженство вічне. Що ж скажемо ми на це? Чи будемо коритись заповіді Всемогутнього Бога? Чи, може, будемо вперто порушувати її на шкоду собі і загибіль своєї душі, ненавидівши ворогів своїх?
Якщо ж ми віруємо, що „ Христос є Сином Бога живого „, що Він „знову прийде судити живих і мертвих „,і ті, що чинили в земному житті добро, встануть для нагороди блаженного життя, а ті, що чинили 8ло і не виконували заповідей Божих, — для осудження на вічні муки, то будемо намагатися викорінювати зі свого серця ненависть, щоб насаджувати в ньому любов; бо „ Бог 6 любові” (1 Їв. 4,16). Завжди пам’ятатимемо спасенні слова Христа-Ісуса: є як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само”, Амінь!
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
СВВ. ОТЦІВ VII ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ
Ти – із Отця несказанно возсіявший Син – з жени родився подвійний єством. Його видячи, не відрікаємося виду зображення, але його, благочесно написавши, вірно почитаємо. І ради того Церква, держачи істинну віру, цілує ікону вочоловічення Христового. (кондак Отців 7 Вселенського Собору)
Пам’ятні події завжди відзначені в наших календарях іншим кольором чи шрифтом. Для нас це є певним знаком, щоб звернути увагу і пригадати собі, про що воно пригадує. І ось сьогодні Церква споминає Святих Отців сьомого Вселенського Собору, оскільки саме вони підтвердили правдивість вшанування ікон Господа та святих.
У VIII столітті у Візантії поширився рух, прихильники якого почали викидати зі своїх домівок зображення Бога та святих на іконах. Вони почали наголошувати на тому, що жоден образ не може відтворити реальну сутність в усій її повноті. Проте, завданням зображення (ікони) не є повне відтворення цієї сутності, воно використовується лише як знак (символ), як засіб, який полегшує сприйняття сущого, подібно до того, як люди для цього використовують букви і тексти. Ось тому 787 року в м. Нікеї були зібрані єпископи на Вселенський Собор, який проголосив:
- іконошанування узгоджується з євангельською проповіддю, воно є доказом того, що Бог-Слово втілився істинно;
- ікони (зображення Ісуса Христа, Марії, ангелів, святих) мають пропонуватися віруючим для вшанування й поклоніння;
- споглядання ікон-образів спонукає віруючих згадувати про первообрази, вклонятися саме їм;
- проте, вшановуючи ікони, слід утримуватися від такого поклоніння, яке належить одному лише Богові.
Такі події пригадують нам про те, що і в минулі віки Христова Церква була зневажувана різними богословськими течіями, які відтягували людей від Бога. Чи в наш час нам таких «героїв» не бракує? Чи і сьогодні «пастирі» не провадять хибною дорогою?
В Євангелії від Івана (17, 1-17) чуємо Архиєрейську молитву Ісуса Христа за усіх нас: «Молю ж за них: не за світ молю, лише за тих, яких ти передав мені, бо вони – твої» (Ів. 17,9). Господь звертає свою молитву до Небесного Отця за усіх нас. І саме Йому ми завдячуємо тій правді про Бога, саме Йому ми поклоняємося в іконах. Звертаємося своїми думками чи словами до Всевишнього у всіх своїх потребах, труднощах чи радощах, засмучені чи втішені…
Нехай сьогоднішній спогад про Отців VII Вселенського Собору наповняє наше серце радістю та вдячністю за те, що можемо сьогодні прославляти Бога єдиного, можемо «держачи істинну віру, цілувати ікону вочоловічення Христового».
о. Іван Горбань ЧНІ
ДО КОРІНТЯН ДРУГОГО ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Ряд.: 2 Кор. 194 зач.; 11, 31 – 12, 9.
Браття, Бог і Отець Господа Ісуса – він благословен вовіки! – знає, що я не говорю неправди. В Дамаску правитель царя Арети стеріг місто дамаскинян, щоб мене схопити, але мене спущено через віконце у коші по мурі і я втік з його рук.
Чи треба хвалитися? Воно не личить. Та я перейду до видінь і обоявание Господніх. Знаю чоловіка в Христі, що чотирнадцять років тому, – чи то в тілі, не знаю, чи то без тела, не знаю, Бог знає, – був узятий до третього неба. І знаю, що той чоловік – чи в тілі, чи без тела, не знаю, Бог знає, – був узятий у рай і чув слова невимовні, яких не можна людині висловити. Таким буду хвалитися, собою ж нуду хвалитися, хіба лиш моїми немочами. Коли ж я схочу хвалитися, не буду безумний, бо скажу правду; але стримуюся, об про мене хто не сказав більше, ніж у мені бачить або від мене чує.
І щоб я не загордів надзвичайними об’явленнями, дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив муне в лице, щоб я не нісся вгору. Тричі благав я Господа, щоб той від мене відступився, та він сказав мені: «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила в немочі показується». Найкраще, отже, хвалитимуся скоріше моїми немочами, щоб у мені Христова сила пробувала.
ДО ЄВРЕЇВ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Отців: Євр. 334 зач.; 13, 7-16.
Браття, пам’ятайте про наставників ваших, які звіщали вам слово Боже, і, дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру. Ісус Христос учора й сьогодні – той самий навіки.
Не дайте себе звести різними та чужими науками; воно бо добре укріпити серце благодаттю, не стравами, які не принесли ніякої користи тим, що їх тримались. У нас є жертовник, з якого не мають права їсти ті, що при наметі служать. Бо м’ясо тих звірят, кров яких первосвященик вносив у святиню за гріхи, палиться за табором. Тому й Ісус, щоб освятити народ власною кров’ю, страждав поза містом. Вийдімо, отже, до нього поза табір, несучи наругу його, бо ми не маємо тут постійного міста, але майбутнього шукаємо. За його посередництвом приносімо завжди Богові жертву хвали, тобто плід уст, які визнають його ім’я. Добродійства та взаємної щедроти не забувайте: такі бо жертви Богові приємні.
ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Ряд.: Лк. 26 зач. 6, 31-36.
Сказав Господь: Як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і вик само.
Коли ви любите тих, що вас люблять, яка ваша заслуга? Таж бо й грішники люблять тих, що їх люблять. I коли чините добро тим, що вам чинять, яка ваша заслуга? І грішники те саме чинять. І коли ви позичаєте тим, від каєте надію назад узяти, яка ваша заслуга? Адже і грішники грішникам позичать, щоб відібрати від них рівне. Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніте їм і позичайте, не чекаючи назад нічого, і велика буде ваша нагорода, і будете синами Всевишнього, бо він добрий для невдячних і злих. Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний.
ВІД ЙОАНА СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Отців: Йо. 56 зач. 17, 1-13.
В той час Ісус, підвівши очі до неба, сказав: – Отче, прийшла година. Прослав свого Сина, щоб Син твій тебе прославив, згідно з владою, яку ти дав йому над усяким тілом: дати життя вічне тим, яких ти дав йому. Це – вічне життя, щоб пізнали тебе, єдиного істинного Бога, та Ісуса Христа, якого послав єси. Я прославив тебе на землі: виконав діло, яке ти дав мені виконати. Тепер, отже, прослав мене, Отче, у себе, тією славою, яку я мав у тебе, перш ніж постав світ.
Я об’явив твоє ім’я людям, яких ти дав мені зо світу. Вони були твої, і ти дав їх мені, і вони зберегли твоє слово. Тепер вони зрозуміли, що все, що ти дав мені, від тебе походить; слова бо, що ти дав мені, я дав їм, і вони прийняли й таки справді зрозуміли, що я від тебе вийшов, і увірували, що ти мене послав.
Я молюся за них, не за світ молюся, а за тих, яких ти дав мені, бо вони твої. І все моє – твоє, і твоє – моє, і я прославився в них. Я більше не у світі, але вони у світі, і я йду до тебе. Отче святий, ради імени твого бережи їх, тих, яких ти дав мені, щоб вони були одно, як і ми. Коли я був з ними у світі, я беріг їх у твоє ім’я; я стеріг тих, яких ти дав мені, і ніхто з них не пропав, крім сина погибелі, щоб збулося Писання. Тепер же йду до тебе й говорю це у світі, щоб вони мали у собі радість мою повну.
2 Кор. 11, 31 – 12, 9. «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсилі»
Ніхто з нас не хоче почуватись безпорадним, слабким, немічним. Практично кожен хоче бути певним себе, але ця наша певність завжди обмежена. Бо вона завжди побудована на нашому суб’єктивному досвіді, обмеженому розумінні, особистих знаннях. І скільки ми б не здобували, усе завжди обмежене й суб’єктивне.
Повноту певности осягаємо тільки тоді, коли живемо в Господі. Ми ж часто починаємо довіряти Богові лише тоді, коли почуємось безпорадними й немічними. Бог же той, який може нам у всьому допомогти, але ми маємо почутись тими, які потребують цієї Його допомоги. Доки ми цього не відчуємо, Господь не може нас насильно змінити чи ощасливити.
Лиш тоді, коли усвідомимо свою безпорадність, Бог може прийти зі своєю поміччю і силою!
Лк. 6, 31–36. «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само»
Господь подає нам «золоте правило»: як ми чинимо іншим, так інші чинять нам. Як ми ставимося до ближніх, так даємо право їм ставитися до нас. Зазвичай ми завжди маємо претензії до когось: хтось не так подивився, не так сказав, не так відреагував, не так до нас поставився. Ми дуже боляче сприймаємо вчинки інших осіб щодо нас, водночас легковажимо нашими вчинками щодо інших. Нам дуже боляче, коли нас ранять, але ми дуже легко завдаємо болю та ран іншим.
Правило, яке дає Господь, дуже просте: що ми хочемо, щоб нам робили, те й ми робімо іншим. Хочемо, щоб нам прощали, – і ми прощаймо; хочемо, щоб нас любили, – і ми любімо. Якщо не хочемо, щоб нам чинили прикрість, – і ми не чинімо цього; не хочемо, щоб нас принижували, – і ми не принижуймо інших. Адже те, що ми робимо для інших, так само й інші будуть чинити для нас.
Вл. Венедикт Алексійчук
Тропар воскресний (г. 2):
Коли зійшов Ти до смерти, Життя безсмертне,* тоді ад умертвив Ти блистінням божества.* Коли ж і умерлих із глибин підземних воскресив Ти,* всі сили небесні взивали:* Життєдавче, Христе Боже наш, слава Тобі.
Тропар Отців (г. 8):
Препрославлений Ти, Христе Боже наш,* світила на землі – отців наших оснував Ти* і ними до істинної віри всіх нас направив Ти.* Багатомилосердний, слава Тобі.
Кондак воскресний (г. 2):
Воскрес єси з гробу, всесильний Спасе,* і ад, увидівши чудо, зжахнувся, і мертві востали,* а творіння, бачачи, радується разом з тобою,* і Адам веселиться, і світ, Спасе мій, оспівує Тебе повсякчасно.
Слава: Кондак Отців (г. 6):
Ти – із Отця несказанно возсіявший Син* – з жени родився подвійний єством.* Його видячи, не відрікаємося виду зображення,* але його, благочесно написавши, вірно почитаємо.* I ради того Церква, держачи істинну віру,* цілує ікону вочоловічення Христового.:
І нині: Богородичний (г. 6):
Заступнице християн непостидна,* молитвенице до Творця незамінна,* не погорди голосами молінь грішників,* але випереди як благая з поміччю нам, що вірно співаємо Тобі:* Поспішись на молитву і скоро прийди на моління,* заступаючи повсякчас, Богородице, тих, що почитають Тебе.
Прокімен (г. 2): Кріпость моя і пісня моя – Господь, і став мені спасінням (Пс. 117,14).
Стих: Караючи покарав мене Господь, та смерті не передав мене (Пс. 117,18).
Прокімен Отців (г. 4): Благословен єси, Господи, Боже отців наших, і хвальне, і прославлене ім’я Твоє на віки (Дан. 3,26).
Стих: Бо праведний єси в усьому,що створив Ти нам (Дан. 3, 27).
Алилуя (г. 2): Вислухає Тебе Господь у день печалі, захистить Тебе ім’я Бога Якова (Пс. 19,2).
Стих: Господи, спаси царя і вислухай нас, в який тільки день призовемо (Пс. 19,10).
І Отців (г. 1): Бог богів, Господь мовив, і призвав землю від сходу сонця до заходу (Пс. 49,1).
Стих: Зберіть Йому преподобних Його, що заповідують завіт Його в жертвах (Пс. 49,5).
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1).
Другий: Радуйтеся, праведні, у Господі, правим належить похвала (Пс. 32,1). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого, якого є храм, свв. отців VII Вселенського Собору, прп. Євтимія Нового, св. прпмч. Лукіяна, пресвітера Великої Антіохії, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
о. Петро Фостик
