ЧУДЕСНЕ УСПЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ. ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА.
Марія, сівши в ногах Господа, слухала його слова. – Лк. 10, 38-42, 11, 27-28
Сьогодні, у ці останні дні літа, Церква урочисто святкує Успіння Пресвятої Богородиці – пам’ятку її смерті, хоч її смерть була зовсім іншою від смерті кожної земної людини. Смерть у людському розумінні, це певна втрата, зокрема для нашого тіла, але для душі це здобуток, бо душа єднається з Богом, стає близько Нього.
Походження Празника Успіння Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії
Празник Успіння належить до найстарших Богородичних празників. Він виник в Єрусалимі невдовзі після Собору в Ефесі 431 р. [4], який сформулював догмат про Богоматеринство. У творах святих Отців до IV ст. немає нічого про Успіння Богоматері. Лише після згаданого часу на підставі передання (яке має апокрифічне походження) церковні письменники починають писати про останні хвилини життя Пресвятої Богородиці [5]. До нас дійшли лише кілька апокрифів, у яких згадується смерть Марії, усі з яких датуються IV-VI ст., зокрема: «Повість про Успіння Богородиці» Псевдо-Івана Богослова, «Про відхід Марії Діви» Псевдо-Мелітона Сардійського, «Слово Івана архієпископа Солунського» Псевдо-Діонісія Ареопагіта та ін. Всі вони різняться, тому Церквою були прийняті лише частково [2]. Найдавніший твір, який свідчить про смерть Пресвятої Богородиці, у Західній Церкві відомий під назвою «Перехід Святої Марії», а на Сході його знають як «Слово на Успення Святої Богородиці Святого Йоана Богослова». Незважаючи на те, що його автор невідомий, а виникнення одні історики датують кінцем II чи початком III ст., а інші – аж кінцем VI ст. [3]. На Заході про Успення на основі апокрифів пише святий Григорій Турський, на Сході – єрусалимський патріарх Модест, святі Андрій Критський та Йоан Дамаскин [5]. Перші богослужбові тексти свята почали формуватися вже в V ст. – вони прийшли на зміну першим церковним піснеспівам, які прославляли Успення Пресвятої Богородиці. Із часом богослужбові тексти доповнювалися і навіть змінювалися. Їхніми авторами прийнято вважати патріарха Анатолія (449–458), що жив у V ст., святого Івана Дамаскина, святого Косму Маюмського, патріарха Германа, Теофана митрополита Нікейського, що жили у VIII ст., та інших. Вони особливо радісно і торжественно оспівують перехід Пречистої Діви зі світу земного до небесного [3]. Наприкінці VII і з початку VIII ст. церковні письменники починають звертати увагу не тільки на Її чудесне Успіння, але й на Її вознесіння на небо з тілом та душею [5].
Первісне празнування пам’яті Успіння під впливом Ефеського Собору наголошувало радше на привілеї її Богоматеринства і тому звалося «Свято Марії-Богоматері». В одній з похвальних бесід на честь Преп. Теодосія Великого (+529) говориться, що палестинські монахи щорічно з великим торжеством святкували 15 серпня «Пам’ять Богоматері», тобто пам’ять її Успіння. В Сирії в V ст. цей празник мав назву «Пам’ять Блаженної» [4]. У VI ст. це свято дістає назву Успіння Пресвятої Богородиці. На Заході під впливом Сходу воно з’являється дещо пізніше. Це марійне свято прийняли у Римі за часів Папи Сергія І (687-701), а з Рима воно перейшло до інших країн [5]. В перших віках не всі Церкви Сходу святкували Успіння в тому самому часі. Олександрійський патріарх Теодосій (+567) приписав празнувати Успіння 6 січня, а празник її Внебовзяття 9 серпня [4]. У римському місяцеслові VII ст., який приписують святому Єронімові, сказано, що 18 січня святкуємо Смерть Пречистої Діви Марії, а 14 серпня – Внебовзяття. Однак у римському календарі VIII ст. вже є тільки одне свято – Внебовзяття (Успення) Пречистої Діви Марії, яке до сьогодні Римо-Католицька Церква відзначає 15 серпня (за Григоріанським календарем) [3]. Етіопська Церква і сьогодні 6 січня празнує «Успіння тіла нашої Чистої, Святої, Славної Богородиці Діви Марії», а 9 серпня «Вознесіння тіла нашої Діви Марії, Богородиці на небо». Вірмени святкують Успіння в неділю між 12 і 18 серпня. Інші Церкви празнували його 18 серпня. Імператор Маврикій (582-602) поширив празник Успіння на цілу Візантійську державу і наказав святкувати його 15 серпня, бо того дня він був осягнув перемогу над персами [4]. Із хрещенням Київської Русі в 988 р. свято Успення почала святкувати й Київська Церква. І до сьогодні його відзначають усі Церкви Київської традиції. Звичай благословляти зілля на свято Успення Пресвятої Діви Марії зародився в УГКЦ у XVIII ст. Він був запозичений із літургійної традиції Західної Церкви. Освячене цього дня зілля використовують для помочі людям, тваринам і звірині [3].
Від І Ватиканського Собору (1869-1870) в Римо-Католицькій Церкві дедалі більше висловлювалися побажання проголосити догмою загальну віру Церкви в чудесне Успіння і Внебовзяття Пречистої Богородиці. Це завдання, узагальнивши думки всіх єпископів Католицької Церкви, взяв на себе Папа Пій XII. 1 листопада 1950 р. Пій XII урочисто проголосив догмою віри, що «Непорочна Божа Мати, Приснодіва Марія, сповнивши біг свого земного життя, була взята з тілом і душею до небесної слави». Східне християнство називає цю урочистість празником Успіння Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Вседіви Марії, а західне християнство – Внебовзяттям Пресвятої Діви Марії [5]. Протестантські Церкви, за винятком, мабуть, Лютеранської та Англіканської, в цілому уникають будь-яких особливих маріологійних акцентів, тобто спроб виокремити роль Марії в історії спасіння. Тут можна хіба додати, що на християнському Сході віра в те, що Христос взяв її до себе з душею і тілом знайшла яскраве відображення в гімнографії, іконографії та богослов’ї ще з IV ст. – після Ефеського собору 431 р. На Заході постанови цього собору були сприйняті та підтримані, але не мали особливого відображення в щоденному благочесті християн протягом довгих століть [3]. Станом на сьогодні у двадцятці країн світу, також і в Італії, урочистість Успення Богородиці відзначають також і на державному рівні. У марійних санктуаріях збираються тисячі прочан [5].
Що до нас мовить ікона Празника Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії
Євангелисти нічого не кажуть про смерть Богородиці. Отже, з перших століть християнства немає чітко написаних відомостей про смерть чи вознесіння Богородиці, це тільки усна традиція, що зібрана у апокрифах. Оскільки у тому часі не було конкретних біблійних текстів щодо Успіння, то й на початках іконографія цього свята була напрочуд різноманітною, яка відображала людську уяву іконописців: Смерть Марії, Похорони, Внебовзяття, Вознесіння, пізніше почали писати Коронування Марії. Згодом ці сюжети могли складати симбіоз, шукали оптимальне втілення можливої догматики успіння. Тут допомагало знання з есхатології – науки «про останні речі», прихід Царства Божого. Та все ж потреба у тексті, де би було описане Успіння більш точно і стало, залишається. Так, у ІV-V стт. формуються апокрифічні передання. Ще перед тим, у ІІ ст. виокремлюють оповіді про матір Ісуса Христа, так виникає «Протоєвангеліє Якова», де описано народження, дитинство, заручини і благовіщення Марії. Один з найбільш відомих апокрифів — «Святого Івана Богослова сказання про Успіння Богородиці». Текст каже, що про смерть Богородицю попередив архангел Гавриїл, який приносив благовість. Мовляв, тоді прийдуть апостоли зі всіх кінців світу, успіння відбудеться за участю Христа, будуть похорони і вознесіння. Уже в V ст. виникають перші ікони цієї події [1].
У 30-х роках V ст. сестра візантійського імператора Пульхерія попросила в єрусалимського патріарха Ювеналія привезти мощі Богородиці на збереження до Константинополя, а той відповів, що мощів у гробі немає, а як реліквії зберігаються лише погребальні ризи. Факт смерті Богородиці ніяк не применшує її величі, навпаки, робить ближчою до людей і здатною розуміти нас у найтяжчих випробуваннях, серед яких не останнім є смерть [3].
До наших днів дійшли ікони з другої половини ХІ ст., найдревніша з яких із монастиря св. Катерини на Синаї. У Х-ХІ стт. виробили більш сталий тип ікони Успення, який повторюють і сьогодні. У центрі – горизонтальне ложе, на якому лежить Марія, зазвичай із похиленою на лівий бік головою. Довкола апостоли, перший зліва – Петро, який схиляється над покійною із кадилом в руках, Іван схиляє голову на плечі Марії, а біля ніг припадає Павло. Разом із апостолами часто зображають і церковних достойників, серед яких можна зустріти і захисника ікон Івана Дамаскіна, який жив кілька століть пізніше. На задньому плані будівлі, які символізують дім Марії на горі Сіон у Єрусалимі. У палестинській іконографії характерним елементом були один або два ангели, які спускаються з небес, щоб прийняти душу Марії. Зазвичай архангел Михаїл бере з рук Христа душу, і вони ніби відлітають разом [1]. Кожна ікона Успіння представляє розділення душі й тіла, які свідчать про реальність смерті Діви Марії. У центрі зображення ми бачимо погребальну церемонію і катафалк, на якому лежить мертве тіло Богоматері, а позаду ложа стоїть Ісус Христос, тримаючи на руках сповите немовля (з часів античності так зображали людську душу). І біля тіла, і біля душі наявний надпис імені Матері Божої. Дещо згодом, із ХІІІ ст., у верхній частині ікони почали зображати також невелику постать вознесеної Богородиці. Мініатюрність унаочнює віддалення Пречистої від землі і входження у Небо. Цей образ розповідає про останній етап події Успення Богородиці й засвідчує факт повернення її тілу та душі первинної гармонії через їх возз’єднання. Щоб передати в цьому образі прославу Богородиці, іконописці зображають Матір Божу в мандорлі слави на престолі як Асунту (Вознесену) або малюють, як ангели несуть Марію до відкритих воріт раю. У ХІІ ст. іконографія Успення збагачується епізодом, котрий відбувся під час погребальної процесії з тілом Марії до гробу. Невеликі постаті архангела Михаїла та єврея Атонія (ім’я відоме з апокрифів) зображені на першому плані перед погребальним ложем. Атоній, як благочестивий єврей, ніяк не міг зрозуміти, чому жінці віддають таку велику шану. Тому, щоб захистити честь Господа, як він її розумів, Атоній під час похоронної процесії пробує скинути тіло Богородиці з носилок. Але, коли чоловік простягає руки до непорочного тіла Пречистої, невидимий ангел мечем відрубує йому кисті, які зависають у повітрі. У ту мить Атоній, добре знаючи старозавітні приписи, усвідомлює святість Богородиці. Адже Старий Завіт чітко навчає, що не можна торкатися голими руками святині – інакше помреш. І, як свідчить передання Церкви, єврей кається і просить прощення в Діви Марії, після чого через заступництво апостола Петра одержує зцілення. Історія Атонія – це перша вислухана Богородицею молитва, тому сюжет набув в іконографії великої популярності [3]. У ХІІ ст. довкола постаті Христа починають писати мандорлу, що є своєрідною ілюстрацією до апокрифу, де сказано, що Христос прийшов по душу своєї матері в оточені небесних сил. У ХІV ст. увінчувати мандолу починає херувим [1].
Згідно з традицією Західної Церкви, яка в цьому питанні базується на єгипетсько-коптській традиції, Марія була взята на небо разом із тілом. У апокрифі сказано, що апостолів приносили до Єрусалиму ангели. І хоч архангел Гавриїл сповіщав, що до часу смерті навколо Богородиці зберуться усі апостоли, та Тома, який на той час був з місією в Індії, нібито запізнювався зі своїм ангелом і вже зустрівся з Богородицею, яку підносили, безпосередньо в небі. Там вона передала апостолу свій пояс. Пізніше пояс Богородиці починають зображати в окремій іконі – Покрова. Хоч сцена з перенесенням апостолів ангелами більш характерна для єгипетсько-коптської традиції, але її любили використовувати іконописці різних шкіл, тому інколи апостолів можна побачити на хмарах [2].
У ХІ-ХІІ ст. у Києві написали ікону Успення Богородиці, прототипом якої був уже згадуваний образ із монастиря на Синаї. Свого часу цю ікону викрали з Києва до Новгорода. Тепер же ж київський твір експонують у Третьяковській галереї в Москві. Дослідники припускають, що іконописці і київського, і синайського образів відштовхувалися від болгарського чи константинопольського зразка [1]. Сюжет Успіння шанований в українському народі, про що свідчить велика кількість ікон та церков, присвячених цьому празнику. Починаючи з XVIII ст. класична композиція видозмінюється. Так, на багатьох іконах у верхньому регістрі починає зображатися сюжет Коронування Богородиці, притаманний Західній традиції. Крім того, зустрічаються ікони, на яких зображено не смерть, а вознесення Марії на небо. Тут ми бачимо апостолів, що відкрили гріб, а знаходять лише поховальний одяг Марії. Вона ж, в оточенні ангелів, підноситься на небо. Існує багато образів, композиція яких значно спрощується, залишаючись без тих, чи інших елементів. Так відсутній Христос, і ми бачимо сцену Оплакування, або зображено лише двох верховних апостолів – Петра і Павла. Окремо слід розглядати сцену Успіння, де навколо смертного одра Богородиці моляться ангели. Такий сюжет притаманний найбільше XIX ст., особливо народному малярству, зокрема в епістиліях, та літографії. Даний сюжет описує три апокрифічних дні оплакування Богородиці, коли від її гробниці чулися ангельські співи. Глибокий символізм доповнюється предметами, зображеними на образі. Зверху на престолі бачимо хрест і свічники, а на підлозі – корону (Богородиці як Цариці Небесної), лілію (символ непорочності і Благовіщення) та Біблію. Особливо цікавим цей сюжет є в епістиліях (кількасюжетних зазвичай хатніх іконах). На таких образах особливо тонко і співчтливо передано таїнство упокоєння, ікони щедро прикрашені рослинними мотивами [2].
Джерела:
1.https://risu.ua/ikonografiya-u…
2. http://icon.org.ua/ikonografiy…
3. http://xic.com.ua/z-istoriji-d…
4. https://risu.ua/uspinnya-presv…
5. https://credo.pro/2019/08/1405…
Підготував: бр. Вадим Поліщук, V курс
15 серпня – Успіння Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=UZlQR-Fl4Xg
Ікона мовить. Успіння Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії – Джерелo: https://ktds.edu.ua/news/our-publish/38483-ikona-movyt-uspennya-presvyatoi-vladychyci-nashoi-bogorodyci-i-prysnodivy-marii/
Смерть Марії у порівнянні зі смертю інших людей була спокійна і радісна, вільна від болю і терпінь. Чому так сталося, чому святкування цієї події таке радісне?
Марія залишила цей видимий світ і стала біля самого Бога, разом зі своїм Сином, Ісусом Христом. Від цього безпосереднього оглядання Бога її душа отримала найбільшу радість і щастя.
Марія, будучи біля самого Бога, отримала можливість краще помагати нам. Маючи таку духовну поміч від Богородиці, люди радіють за своє вічне щастя. Цю радість виявляють у надзвичайно урочистому святкуванні свята Успіння Богородиці.
Важливість цього свята для нас і його радісне пережиття пояснюють нам слова тропаря свята: „В Успінні світу не залишила ти Богородице… і молитвами своїми визволяєш від смерті душі наші”. Ці слова переконують нас, що Марія завжди є духовно з нами і допомагає нам у різних потребах, особливо в освяченні і спасінні душі.
В Успінні Господь в особливий спосіб нагородив Марію за її вірне і самовіддане служіння Богу, взявши її з тілом і душею до неба. Марія брала участь у ділі спасіння, народивши Ісуса, тому тепер бере участь у Його славі. Марія була Непорочно Зачата, чиста душею і тілом, носила в лоні Божого Сина, не могла померти як всі люди, щоб її тіло було знищене в землі, тому її тіло було гідне небесної слави. Свято Успіння відкриває нам особливу святість Божої Матері. Мати Божа причинилася до спасіння людей, народивши Христа Спасителя, тому хоче, щоб усі були в небі разом з Нею, і це вияв її святості – досконалої любові до Бога і до людей. З вдячності за цю святість християни особливо вшановують Марію у день її Успіння.
Святий Йоан Дамаскин ясно висловлював свою віру у Внебовзяття Пресвятої Богородиці з тілом і душею. В одній із своїх проповідей на її Успіння він каже: „Годилося, щоб Той, Хто зберіг її дівицтво при Своїм Різдві, зберіг її тіло нетлінним по її смерті. Годилося, щоб Та, що в своїх обіймах носила Творця як Дитя, перебувала в небесних палатах. Годилося, щоб Та, що бачила свого Сина на хресті і якої серце прошив меч болів, що їх Вона не зазнала при Різдві, дивилася на Нього, як він сидить з Отцем. Годилося, щоб Божа Мати посідала те, що належить до її Сина, та, щоб усе створіння почитало Її як Матір Божу”.
Свято Успіння Божої Матері навчає нас, що основна мета набожності до Богородиці, не лише успішне вирішення людських проблем, а осягнути вічну радість і щастя, тобто бути близько Бога, як Марія. Сестра Марія з сьогоднішнього Євангелія найкраще відображає особу Богородиці і значення свята – бути разом з Богом. Марія вважала за краще сісти у стіп Ісуса і слухати слова його наук, за що отримала похвалу від Ісуса, на противагу до своєї сестри Марти, яка старалася пригостити Христа смачними стравами.
Не забуваймо у своїх молитвах просити Марію про духовні дари, особливо про довір’я Богу, повну надію на Бога, готовність до вічного щастя.
З життєпису святого Домініка Савіо довідуємося про таку подію. Кільканадцять років після своєї смерті Савіо з’явився своєму вихователеві, отцеві Донові Боско.
„Мій дорогий!”- запитав його Дон Боско, – скажи мені, що давало тобі найбільше спокою і надії при смерті?” „Прошу відгадати”, – відповів юнак. „Може те, що ти дуже любив святу чистоту?” „Ні”. „А може те, що ти мав чисте сумління?” „Також ні”. „То, можливо, надія, що йдеш до неба?” „І не це”. „Ну то що ж?” „Прошу отця, найбільше спокою і радості в годині смерті додавало мені те, що я все життя дуже любив Пречисту Діву Марію, Її почитав, старався Її наслідувати і тому був певний, що я є під її Покровом. Тож прошу часто повторювати всім своїм учням, щоб якнайгарячіше любили й почитали Марію і будуть щасливі в житті і в годину смерті”.
о. Михайло Чижович, ЧНІ
Свято Внебовзяття Пресвятої Богородиці звертає нам увагу на ту правду віри, яка повчає, що непорочне тіло Матері Божої, захоронене від усякого зіпсуття, небесний Отець взяв у небо. Як задля свого Сина – Богочоловіка Пречиста Діва була захоронена від усякої навіть найменшої плями гріховної, так тепер Він захоронює її тіло від будь-якого зіпсуття. Існує загальний закон, що тіло кожної людини мусить обернутися в порох, як Господня кара за первородний гріх Адама: є В поті чола твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято; бо ти порох і в порох повернешся » (Бут 3,19). Смерть людини й знищення її тіла є видимим знаком покарання за первородний гріх, як це заповідав Господь нашому прародичеві в раю:
„З усякого дерева в саду їстимеш, з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скоштуєш, напевно помреш” (Бут 2,160).
Абсолютно правдомовний Бог додержав свою страшну погрозу, бо переступивши заповідь Божу чоловік підпав під Його Божий проклін, тобто з гріхом зійшла на людський рід смерть з усіма її стражданнями, неспокоєм і знищенням. Св. апостол Павло звітує про те, кажучи:
„Тим то як через одного чоловіка ввійшов у світ гріх, і з гріхом смерть, і таким чином смерть перейшла на всіх людей, бо всі згрішили… „ (Рм 5,12).
Однак ця страшна кара не була в первісних задумах Божих. Згідно з Божим задумом, людина мала жити щасливо в тому саді розкоші, в раю певний час, а після цього без страху й без болю, неначе в сні мала переставитись із цього світу на другий, де вже ждало її безмежне, ніколи непроминаюче щастя в злуці з Богом.
Господь Бог бажав зберегти своє улюблене сотворіння, людину, від усякого болю, нещастя й терпіння й тому поселив його в раю, де всього було подостатком. Там вона мала вдосталь усього, що тільки було для неї самої й для її потомства потрібне. Але людина в своїй глупоті сама позбавила себе того щастя. Замість слухати Божого веління, підкоритись його заповіді, вона радше пішла за підшептом свого відвічного ворога диявола й згрішила. За те, що вона відвернулась від свого Творця й пішла служити дияволові, спала на неї справедлива кара. З цього виходить, що ті всі терпіння й нещастя земні, які нас у цьому житті переслідують, є наслідком первородного гріха. Тому та людина, яка жодного гріху не допустилась, тобто Пречиста Діва Марія, слушно повинна бути від них усіх звільнена. Пречиста за свого життя зазнала багато терпінь й умерла, щоб уподібнитись до свого Божого Сина; знищення після смерти оминуло її, подібно як оминуло й людську природу Ісуса Христа. Й вона уподібнилась своєму Синові в смерті, так само вподібнилась Йому в тому, що збереглась від зіпсуття.
Призадумаймося трохи над життям Пречистої Діви. Вона, як уже згадано була захоронена від первородного гріха задля заслуг свого Сина Бого-Чоловіка Ісуса Христа. Такої захорони вимагала її гідність як Бого-Матері; бож ніяк не годилось, щоб мати Божого Сина коли-небудь була під властю відвічного Божого ворога — диявола. Годилось дальше, щоб Та, яка привела на світ Спасителя й Сама найперше була захоронена від усякої гріховності. Тому-то й не диво, що Божий Син зберіг свою Пречисту Матір від будь-якої плями гріховної, так що на Неї ніколи не лягла ніяка тінь гріха. Він, що своєю всемогутньою силою переміг Сатану й Своєю смертю потоптав смерть, не допустив до того, щоб навіть на одну мить влада князя тьми впала на Його Божу Матір. Вона стала тим непорочним посудом, який привів на світ джерело життя, початок і причину всякого життя, тож над Її душею не могла ніколи царювати смерть і її володар – Сатана. Будучи отак захороненою від первородного гріха, все від свого зачаття непорочна, Вона є тією першою жінкою, яка стерла голову Сатані, не лише тим, що привела на світ його Переможця, але також і тим, що Сама ніколи не була під його владою. Єдина серед усіх людей вийнята з-під влади того, який держав у своїй неволі ввесь людський рід. Про Неї то говорить Господь у першій книзі св. Письма, тобто в Книзі Буття:
„Я покладу ворожнечу між тобою (Сатаною) й жінкою (Богоматір’ю) і між твоїм потомством та й потомством її. Воно розчавить тобі голову (Христос Господь), а ти будеш намагатися вп’ястися йому в п’яту” (Бут 3.15).
Не будучи ніколи під владою гріха, Пречиста тим самим не могла підпадати жодним наслідкам первородного гріха, тобто не могла бути покарана за нього, бож це суперечило б Божій абсолютній справедливості. Вона, однак терпіла і навіть вмерла, не тому ніби повинна була вмерти, але тому, що хотіла добровільно наслідувати Свого Божого Сина, тобто дослівно йти за Ним, як Він це вимагає від кожного, хто хоче стати Його учнем:
„Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій ввійде за мною” ( Мт 16,24; Мр 8,34).
А така хресна дорога була призначена Ісусові Його небесним Отцем, хоч і добровільно Він її прийнявся: Про це повчає сам Спаситель Своїх учнів, які втікали з Єрусалиму в Емаус:
„О безумні й повільні серцем у вірі супроти всього, що пророки сповістили! Хіба не треба було Христові так страждати й увійти в свою славу?” (Лк 24,25с).
Про добровільне прийняття мук і смерти хресної говорить Спаситель і на іншому місці:
„Зате Отець мій мене й любить, бо я кладу моє життя, щоб його знову взяти. Ніхто його в мене не забирає, бо я сам кладу його від себе. Владу бо маю його покласти й владу маю його назад забрати; від Отця мого прийняв я цю заповідь” (Йо 10 17с).
Тож хоч і терпіла Пречиста Діва й умерла, Вона робила це все, щоб уподібнитись до Свого Сина. Все-таки смерть її була спокійна, без страху й без болю, що їх зазнають люди вмираючи. Бо ті болі й страх — це наслідки й кара за первородний гріх, що під його владою ми всі були, за виїмком Богоматері — одинокої вийнятої з під нього. Вона неначе в милому сні відійшла з туземного життя, як деякі з великою імовірністю приймають Її Божий Син прийшов до Неї в часі смерти, щоб узяти Її непорочну душу до Свого Царства, подібно як кілька днів пізніше забрав туди й Її пречисте тіло. Тому-то й Церква Христова не називає переставлення Богоматері й цього світу смертю, але Успінням Пресвятої Богородиці.
Так-то не лише розлука Її душі з тілом була повна щастя й радості, але й Її тіло не зазнало зіпсуття, як тіла всіх інших людей. Та й під цим оглядом Пречиста наслідувала свого Сина, якого тіло також не зазнало зіпсуття, бо воскресло третього дня, як це прорік був пророк Давид:
„Але Бог його воскресив, порвавши пута смерти, бо неможливо було, щоб вона держала його в своїй владі. Бо Давид про нього казав… Бо ти не воставиш душі мові в аді і не даси твоєму святому бачити зітління” (Діян 2,24с.27).
Згідно з навчанням Церкви святої, тіло Богородиці було взяте до неба, де воно злучившись з Її душею й так Богомати злучилась зі Своїм Божим Сином. Зараз вона володіє в небі, як Мати Божа, Цариця небес і Мати всіх нас людей. Вона тепер сидить там у небі побіч Свого Сина й заступається за нас Її грішних земних дітей. „Тому величаймо Її сьогодні, в день Її Успіння й Небовзяття, в час Її прослави й нагороди за туземне життя повне хрестів, недостатків і терпіння. Вона бо-Мати наша, тому, що Її Син-Христос Спаситель ще перед своєю смертю дав нам за Матір, коли з хреста звернувся до Неї словами, вказуючи на св. апостола Йоана:
„Жінко, це твій сині» опісля ж до свого улюбленого учня, кажучи: « Це мати твоя” (Йо 19,26с).
Тож пам’ятаймо, хто наша Мати та прибігаймо до Неї головно в часі недолі, терпіння, в часі небезпеки й біди. Вона може нам помогти, бо будучи Матір’ю всесильного Божого Сина може випросити в Нього все, передусім те, що відноситься до спасіння наших душ. Ось як висловлюється про Неї один зі святих: « Ще ніколи не чувано, щоб Вона полишила когось без помочі, коли він до Неї прибігає з довір’ям і на- дією ». Ба навіть і наша пісня висловлює також ту саму правду:
„Ще не чувано ніколи, щоб Вона не помогла. Чи в нещастю чи недолі, цього земного життя!”
Очевидно, ми мусимо дещо з нашого боку робити, щоб запевнити собі Її могутню допомогу, а саме, нам треба любити Її Божого Сина. Але любов’ю правдивою, якої Він від нас вимагає, коли кажи
„Якщо ви любите мене, то мої заповіді берегтимете” (Йо 14.15). Бо: „Той, у кого мої заповіді й хто їх береже, той мене любить” (Йо 14,21).
Як із власного досвіду знаємо, немає такої матері, що не була би вдячна тому, хто любить її дитину та Її хвалить. Так само й наша небесна Ненька любитиме нас і помагатиме нам, коли ми такою дійсною, правдивою любов’ю любитимемо Її Сина.
о. д-р М.І. Любачівський
ПРОПОВІДЬ З НАГОДИ УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ, 15 СЕРПНЯ 2024 РОКУ, З КАПЛИЦІ БЛАГОВІЩЕННЯ У ВАТИКАНІ ВИГОЛОСИВ О. ВЕРНАРД ПІДГІРНИЙ, ЧСВВ. – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=gZ_71_TRUyg
ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ФИЛИП’ЯН 2, 5-11.
Браття, плекайте ті самі думки в собі, що були в Христі Ісусі. Він, бувши в Божій природі, не вважав за непорушний привілей свою рівність із Богом, але зовсім зменшив себе самого, прийнявши вигляд слуги і ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, і то смерти хресної. Тому його возніс високо і дав йому ім’я, що над усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонялося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос – Господь на славу Бога Отця.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЛУКИ 10, 38-42; 11, 27-28.
В той час увійшов Ісус в одне село, і якась жінка, Марта на ім’я, прийняла його в хату. Була у неї сестра, що звалася Марія; ця, сівши в ногах Господа, слухала його слова. Марта ж клопоталася, услуговуючи всіляко.
Підійшла вона й каже: – Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя лишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені помогла.
Озвався Господь до неї і промовив: – Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї.
Коли він говорив це, якась жінка підняла голос з-між народу і сказала до нього: – Щасливе лоно, що тебе носило, і груди, що тебе кормили.
Він озвався: – Щасливі ті, що слухають слово Боже і зберігають його.
Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини.
На думку спадають такі випадки, коли хтось себе навпаки прибільшує, бо
– відчуває якусь неповноцінність;
– вважає себе не вартим любові;
– потребує схвалення і прийняття;
– женеться за увагою і визнанням.
Впізнаєш себе? Зупинися.
Ти – улюблена дитина Божа, не потребуєш додаткових „трамплінів”, щоб підняти свою гідність.
Господь готовий послужити тобі у всьому, тільки почуй Його, тільки прийми Його любов, тільки будь уважний до виявів Його сердечних вчинків, до Його милосердя, яке не припиняється ні на мить.
…блаженні ті, що слухають Боже слово і його зберігають.
Зберегти Боже слово – це жити за ним. Пам’ятати, чого вчить Ісус Христос, розмірковувати над Його наукою, впускати її до свого серця, щоб вона „ввійшла нам у кров”, щоб ми жили нею.
У Божій любові Ти розправляєш плечі, дихаєш на повні груди і усміхаєшся до всього живого, ти краще розвиваєшся і повноцінніше проживаєш кожен день, ти знаходиш все нові приводи для радості й вдячності…
Ісусе, я дякую Тобі за поживу, якою Ти нас годуєш – за Твого Духа животворящого, що піднімає нас і лікує, вчить проживати кожен день як улюблена Божа дитина з гідністю і миром. Амінь.
Уляна Журавчак
Предавній, загальний і глибокий культ Пресвятої Богородиці у Східній Церкві залишив особливий слід передусім на нашому літургійному році. Церковний рік не тільки багатий на різні Богородичні празники, але він також ними починається і завершується, його починає празник Різдва Пресвятої Богородиці, а завершує її славне Успення, що в наших літургійних книгах має таку величну назву — Успення Пресвятої славної Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії.
Хоча празник Успення нагадує нам про сумну подію смерти, все-таки він належить до радісних празників. Богослуження празника Успення повне радісних і веселих гимнів. Цього дня свята Церква радіє, бо Пресвята Богомати з тілом і душею перейшла з туземного життя до вічної слави Свого Сина, та що з її Успенням ми одержали в небі могутню Заступницю і Покровительку. Тож погляньмо на її чудесне Успення та на установлення празника Успення.
ЧУДЕСНЕ УСПЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ
День смерти Пресвятої Богородиці зветься в нашій Церкві Успення, бо її тіло після смерти не зотліло, але разом з душею було взяте до неба. Не маємо історичних даних, як довго Божа Мати ще перебувала на землі після Христового Вознесення, ані коли, де і як вона померла, бо про це святе Євангеліє нічого не згадує. Основу празника Успення творять священна традиція Церкви від апостольських часів, апокрифічні книги, постійна віра Церкви та однозгідна думка святих Отців і Вчителів Церкви першого тисячоліття християнства.
Найдавніше записане передання, що говорить про смерть Пресвятої Богородиці, є у творі, який у Західній Церкві відомий як Перехід Святої Марії, а на Сході той сам твір має назву „Святого Йоана Богослова слово на Успення Святої Богородиці”. Автор цього твору невідомий. Одні історики думають, що цей твір походить з кінця другого або початку третього сторіччя, а инші — з кінця шостого віку.
З цього твору довідуємося про святе й чудесне Успення Пресвятої Богородиці. Ось його коротка історія:
„Три дні перед смертю явився Пречистій Діві Марії архангел Гавриїл і звістив від її Сина Ісуса Христа час її переходу до вічности. На день її смерти в чудесний спосіб зібралися в Єрусалимі апостоли, хоч були розсіяні по різних краях світу. Не було тільки апостола Томи. Божа Мати висловила бажання, що хоче бути похована в Гетсиманії коло своїх батьків і свого Обручника Йосифа. Сам Христос у супроводі ангелів і святих прийшов по душу своєї Пресвятої Матері. Апостоли при співі побожних гимнів на своїх раменах занесли її тіло до гробу і три дні від нього не відходили. Третього дня прийшов здалека апостол Тома й дуже бажав ще востаннє поглянути на Пресвяту Богородицю. Коли ж гріб відкрили, то її тіла там уже не було, а тільки похоронні ризи.
Тепер усі зрозуміли, що вона воскресла і з тілом та душею її взято на небо”.
Є свідчення, що з початку VI ст. у храмі Успення в Гетсиманії був гріб Пресвятої Богородиці, тому церкву на Сіоні стали вважати місцем її Успення. Однак на сьогодні історики не знають про місце її смерти, та де є її гріб. Одні доводять, що вона померла в Єрусалимі, инші ж твердять — в Ефесі, куди нібито її узяв з собою святий євангелист Йоан Богослов. У Ефесі ще сьогодні показують дім, де, згідно з традицією, перебувала Божа Мати.
Літургійний культ Пресвятої Богородиці починається від Ефеського Собору 431 року, який окреслив догму про її богоматеринство. У творах святих Отців до четвертого століття нема нічого про Успення Богоматері. Святий Епіфаній Кипрський († 403) пише: „Хай досліджують святе Письмо та не знайдуть там свідчення ані про смерть Марії, ані про те, що вона вмерла чи не вмерла; ані про те, що вона похована чи не похована. І коли Йоан перейшов до Азії, то також ніде не говориться, чи він узяв із собою святу Діву”.
Лише після IV сторіччі починають церковні письменники на основі передання писати про останні хвилини життя Пресвятої Богородиці. На Заході пише про це святий Григорій з Тур († 594), а на Сході — єрусалимський патріярх Модест († 634), від нього першого маємо проповідь про Успення, святий Андрій Критський († 712) та святий Йоан Дамаскин († 749). Два останні святі Отці залишили по три проповіді про Успення.
У кінці VII і початку VIII ст. церковні письменники починають звертати увагу не тільки на її чудесне Успення, але і на її вознесення на небо з тілом та душею. Найбільш цікавий речовий доказ про Успення подає святий Йоан Дамаскин. У своїй другій проповіді на Успення, покликаючись на незнану для нас Історію Євтимія, каже, що Пульхерія, жінка цісаря Маркіяна (450-457), збудувала церкву на честь Пресвятої Богоматері у Влахерні, передмісті Царгорода й хотіла там покласти тіло Пресвятої Богородиці. У зв’язку з цим вона звернулася до єрусалимського патріярха Ювіналія († 458), який тоді якраз був на Халкедонському Соборі (451). Той розповів їй передання про те, що після того, як відкрили гріб для апостола Томи, то не знайшли тіла Божої Матері. Замість тіла, патріярх прислав Пульхерії похоронну ризу Пресвятої Богородиці. Останнім автором на Сході, який зібрав усе про Успення, є візантійський церковний письменник Никифор Каліст Ксантопул († 1335). Він написав також синаксарі для Тріоді і святих на цілий рік.
Святий Йоан Дамаскин вірить у те, що Пресвяту Богородицю з тілом і душею узяли на небо. В одній із своїх проповідей на її Успення він каже: „Годилося, щоб Той, Хто зберіг її Дівицтво при своїм Різдві, зберіг і її тіло нетлінним після смерти. Годилося, щоб та, що в своїх обіймах носила Творця як Дитя, перебувала в небесних хоромах. Годилося, щоб та, що бачила свого Сина на хресті і якої серце прошив тоді меч болів, що їх вона не зазнала при Різдві, гляділа на Нього, як Він сидить з Отцем. Годилося, щоб Божа Мати посідала те, що належить до її Сина та щоб усе створіння почитало її як Матір і як Слугиню Бога”.
У нашій богослужбі на Успення відбивається уся традиція і віра Церкви перших століть у її чудесне Успення і внебовзяття з тілом і душею. „У молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання гріб і умертвіння не втримали. *Бо як Матір Життя до життя переставив Той, хто вселився в утробу приснодівственну”.
Свята Церква святкує Успення Богоматері, бо в небі вона за нас заступається. „У різдві дівство зберегла Ти, в успенні світа не оставила Ти, Богородице. Переставилася ти до життя, бувши Матір’ю Життя. І молитвами Твоїми ізбавляєш від смерти душі наші”. У першій стихирі на вечірні Церква закликає: „О дивне чудо! Істочник Життя кладеться у гробі, і гріб стає драбиною до неба. Веселися Гетсиманіє, святий Богородичний доме! Закличмо вірні, маючи приклад архангела Гавриїла: Благодатна, радуйся! З Тобою Господь, подавай світові Тобою велику милість”.
ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА
Успення належить до найдавніших Богородичних празників. Його започаткували в Єрусалимі відразу після Собору в Ефесі. Спочатку празнування пам’яті Успення під впливом Ефеського Собору наголошувало швидше на привілеї її богоматеринства і тому мало назву „Свято Марії-Богоматері”.
В одній з похвальних бесід на честь преподобного Теодосія Великого († 529) говориться, що палестинські монахи щорічно з великим торжеством святкували 15 серпня „Пам’ять Богоматері”, тобто пам’ять її Успення. У Сирії у V ст. цей празник мав назву „Пам’ять Блаженної”.
У VI сторіччі цей празник отримує свою теперішню назву — Успення Пресвятої Богородиці. У перших століттях не всі Церкви Сходу празнували Успення в той самий час. Олександрійський патріярх Теодосій († 567) приписав святкувати Успення 6 січня, а празник її Унебовзяття 9 серпня. Етіопська Церква і сьогодні 6 січня празнує Успення тіла нашої Чистої, Святої, Славної Богородиці Діви Марії, а 9 серпня — Вознесення тіла нашої Діви Марії, Богородиці на небо. Вірмени святкують Успення в неділю між 12 і 18 серпня. Инші Церкви празнували його 18 серпня.
Цісар Маврикій (582-602) поширив празник Успення по цілій візантійській державі і наказав святкувати його 15 серпня, бо в той день він отримав світлу перемогу над персами.
На Заході празник Успення під впливом Сходу з’явився дещо пізніше. Його прийняли у Римі за папи Сергія І (687-701), а з Риму той перейшов до инших країн Європи. Як на Сході, так і тут різні Церкви святкували його в різний час. Рим, ідучи за Сходом, празнував Успення 15 серпня, Франція — 18 січня, Іспанія після Собору в Толедо 656 року — 18 грудня. У римському місяцеслові VII ст., який приписують святому Єронімові, про 18 січня сказано: „Смерть Пречистої Діви Марії”, а 14 серпня: „Унебовзяття”. Однак у римському календарі з VIII століття є вже тільки один празник — Успення 15 серпня.
У Західній Церкві, починаючи від Першого Ватиканського Собору (1869-1870), щораз більше намагалися, загальну віру Церкви в чудесне Успення і Внебовзяття Пречистої Богородиці проголосити догмою святої віри. Це завдання узяв на себе папа Пій XII († 1958). Він, узагальнивши думки всіх єпископів Католицької Церкви своєю Апостольською Конституцією „Всемилостивий Бог”, 1 листопада 1950 року цілому світові урочисто проголосив: „Владою Господа нашого Ісуса Христа, святих апостолів Петра й Павла і нашим власним авторитетом проголошуємо, заявляємо й визначаємо як Богом об’явлену правду, що Непорочна Божа Мати, Приснодіва Марія, сповнивши біг свого земного життя, була взята з тілом і душею до небесної слави”.
У нашій Церкві з празником Успення пов’язані ще два инші церковні Богородичні празники: Положення чесної ризи Пресвятої Владичиці нашої Богородиці у Влахерні — 2 липня і Положення чесного пояса Пресвятої Владичиці нашої Богородиці в Халкопратії — 31 серпня.
Деякі старовинні типіки подають, що на празник Успення, а не на Преображення треба благословити виноград. У грецькім Ніколо-Касулянськім типіку з ХІІ-ХШ ст. читаємо: „Треба знати, що на Успення Пресвятої Богородиці 15 серпня після божественної Літургії буде благословення винограду, який споживаємо в церкві за давнім звичаєм”. Те саме говорить Синайський типік 1214 року. Типік Лаври святого Атанасія на Атоні приписує благословення винограду на 15 серпня.
У нас є звичай благословити зілля на Успення. Наш типік о. Дольницького каже: „Де є звичай, то після Заамвонної молитви або по отпусті Літургії, буває благословення зілля”.
o. Катрій Юліян ЧСВВ, Пізнай свій обряд
Стихири на „Господи, взиваю я”
О, дивне чудо!* Мати Життя до гробу покладається і гріб стає драбиною до неба.* Радій, Гетсиманіє, свята оселе Богородиці!* Заспіваймо, вірні, маючи за провідника Гавриїла:* Радуйся, Благодатна, з тобою Господь,* що через тебе подає світові велику милість.
Дивні твої таємниці, Богородице!* Престолом Всевишнього ти явилася, Владичице,* і від землі на небо ти сьогодні перейшла.* Велика твоя слава сяє божественними чудесами.* Діви, з Матір’ю Царя, піднесіться на висоту!* Радуйся, Благодатна, з тобою Господь,* що через тебе подає світові велику милість.
Твоє Успіння вихваляють власті й престоли,* начала і господьства, сили, херувими та могутні серафими.* Радуються земляни, прикрашені твоєю божественною славою.* Царі з архангелами й ангелами поклоняються і співають:* Радуйся, Благодатна, з тобою Господь,* що через тебе подає світові велику милість!
Ангельські хори радіють безсмертним успінням Божої Матері.* Вона бо відходить й оселюється у вічне житло;* приходить до небесної веселости,* входить у божественну радість* і вічну насолоду.
Всенепорочна Невіста і Мати того,* що його Отець уподобав* і призначив її для нього на оселю незлитного об’єднання,* віддає сьогодні пречисту душу Творцеві й Богові.* Її боговгодно приймають безтілесні Сили* і до життя переходить та, що є Матір’ю Життя* – свічадо недоступного Світла, спасіння вірних* і надія душ наших.
Всенепорочна Невіста і Мати того,* що його Отець уподобав* і призначив її для нього на оселю незлитного об’єднання,* віддає сьогодні пречисту душу Творцеві й Богові.* Її боговгодно приймають безтілесні Сили* і до життя переходить та, що є Матір’ю Життя* – свічадо недоступного Світла, спасіння вірних* і надія душ наших.
Прийдіть, всі учасники свята!* Прийдіть, і заспіваймо хором!* Прийдіть, і заквітчаймо Церкву в день упокоєння Божого Кивота.* Бо нині небо розкривається і приймає Родительку того,* хто не вміщається ні в чому;* і земля, зодягнувшись у величність і благословення,* віддає Джерело життя.* Ангели з апостолами збираються хором,* з тремтінням споглядають на ту, яка від життя переходить до того Життя, яке вона породила.* Всі їй поклонімося, умоляючи:* Не забудь, Владичице, відданого тобі народу,* що з вірою святкує пресвяте твоє Успіння.
З Божої волі чудесно зібрані апостоли звідусіль зійшлися,* щоб поховати пречисте і животворче твоє тіло,* і з любов’ю його поцілувати.* Сили ж небесні, пройняті здивуванням,* з’явившись з Владикою своїм,* супроводили богоносне і пречисте тіло, ідучи невидимо небесами,* і кликали до архангелів:* Ось приходить Цариця всіх, божественна Дочка!* Відчиніть брами і вознесіть понад увесь світ Матір вічного Світла!* Бо за її посередництвом настало людям загальне спасіння.* На неї неможливо споглядати й віддати їй достойну пошану,* бо її визначність переходить будь-яке уявлення.* Тому, пречиста Богородице, живучи завжди з живоносним Царем і своїм Сином,* молися повсякчасно, щоб від усякого ворожого підступу* захоронені і спасенні були твої діти,* бо ми придбали в тобі Заступницю* і тебе повіки врочисто прославляємо.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Часослов так пояснює нинішній великий празник:“Пресвятої Діви Марії і Богородиці празники і величання Церква святкує багато разів у році, бо Вона є найдостойніша такого величання. Завдяки Їй ми повстали з гріховного упадку, через Неї смерть була подолана і людське єство оживотворилося. Вона бо перевищує всяке єство ангельське і чоловіче. Вона є жезл, на якому розпустився цвіт – Христос. Вона перед Різдвом Діва, в Різдві Діва і Мати і після Різдва Діва, бо пророк про Неї сказав:«Ось Дівиця зачала і породить Сина, і дасть Йому ім’я Еммануїл» (Іс. 7, 14). І хоч у Її пам’ять є багато празників, однак Успення Богородиці переважає усі. У цей бо день усі з упованням можуть сказати:«Блаженна є з усіх родів», – бо ніхто перед смертю не є цілковито блаженний. А якщо Вона за життя вже удостоїлася бути блаженною, то тим більше після успення. Якщо бо і до успення мала ласку у Сина і Бога, то тим більше і після успення, бо преставилася Вона до життя вічного не лишень душею, але, як віруємо, і тілом;Вона бо є Матір’ю життя. Не могло прецінь зіпсуватися тіло Тієї, від якої Слово Боже прийняло тіло. Якщо Енох та Ілля удостоїлися бути перенесені з тілом, то тим більше достойною була Діва Марія, щоб у тілі переселитися до неба. Вона породила Господа нашого Ісуса Христа у 15 років;після розп’яття і вознесення Господа в домі Йоана Богослова прожила також 15 літ. Заснула вічним сном у 48 р. від Різдва Христового, за царювання Клавдія. Прожила вона 63 роки. А святий Епіфаній каже, що після вознесення Вона перебувала в домі Йоана 24 роки, в такому разі прожила Богородиця 72 роки. На Її похорон, за допустом Божим, зібралися всі апостоли, крім Томи, і поховали Її в Гетсиманії. На третій день після похорону прийшов апостол Тома сумний, бо не судилося йому бути на похороні, і захотів побачити гріб. Прийшов з іншими апостолами до гробу, та не знайшли тіла Пресвятої Богородиці. І всі повірили, що, за дивним допустом Божим, була взята з тілом з гробу в небесні хороми” (Часослов).
Про життя Пресвятої Богородиці Діяння апостолів згадують тільки те, що разом з апостолами, коли на них зійшов Дух Святий, була і Вона. Знаємо, що Спаситель на хресті віддав свою Матір під опіку Йоану, “і від тієї хвилі учень узяв Її до себе” (Йо. 19, 27). І знаємо те, що найсвятіша і найдосконаліша, сяюча всіма чеснотами, джерело любови і ласки, святість святости, Мати Бога Вишнього, кивот спасіння нашого, Пречиста Діва, та, прославити яку не в змозі ангели, а не то що люди, Пренепорочна Марія пережила свого Сина. Яке Вона провадила життя, того ми не зрозуміємо ніколи, тут розум наш губиться. Якщо про святих кажемо, що вони за життя душею вже перебували в небі, то що тоді казати про Царицю всіх святих, святість якої була така світла і ясна, як сяйво сотні сонць? Але прийшов час, коли Господь хотів узяти Її до себе. Згідно з переданням, що сягає ще апостольських часів, Пречиста Діва, мешкаючи в домі святого Йоана, дуже часто відвідувала ті місця, які Христос Спаситель освятив своїм перебуванням, а найчастіше молилася на Єлеонській горі і біля гробу свого Сина, з якого Він у славі воскрес. Апостоли і вірні ставилися до Пречистої Діви з якнайглибшою пошаною;повертаючись до Єрусалиму зі своїх подорожей, вони спішили до Неї, бо ж, після Христа Спасителя, Вона була для них найсвятіша. Її молитви скріплювали їх до нових подвигів, давали їм силу, наповнювали жаром їхні серця і розпалювали найбільшу любов до Того, який там, у небі, приготував їм місця біля себе. Коли вони думали про хвилину смерти Матері Божої, то просили Бога, щоб дав їм бути разом з нею. І справді, за молитвами Пречистої, Бог чудесним способом зібрав їх усіх у хвилину Її успення, окрім св. апостола Томи, який тоді далеко, аж в Індії, проповідував слово святого Євангелія.
Ангел Гавриїл за три дні благовістив Пречистій хвилину Її успення. Зібралися всі апостоли та багато вірних, оточивши убоге ложе вмираючої. А Її лице сяяло надзвичайним блиском святости, бо ось над нею сам Син Її Христос Спаситель підносився з усіма ангелами, хори небесні співали “Радуйся, благодатна”, а Її молитва, остання на землі, огорнула цілий світ. Тут, у світі, Вона ще раз духом пригорнула всіх своїх дітей і ще раз доручила їх своєму Синові. Він віддав весь світ під опіку Її материнства, а Вона прийняла всіх – і добрих, і злих. І ось тепер, коли рука Сина підносить Її на престол вічної слави, Вона духом прирікає, що не залишить нас сиротами, що не перестане бути нам Матір’ю, що там, у небі, де царюватиме над ангелами і святими, не забуде бідних, слабких і грішних, але все-таки милих Їй дітей цієї землі.
Пречиста Діва померла. Зі співами псалмів Її тіло загорнули в плащаницю і поховали в гробі під Єлеонською горою, поблизу того місця, де Спаситель перед страстями вмивався кривавим потом. На третій день прибув апостол Тома. Разом з усіма апостолами він пішов до гробу Пречистої Діви. Та знайшли гріб порожнім, залишилася лиш плащаниця та пелени, в які було загорнуто тіло. Тоді всі повірили, що Христос воскресив до життя тіло Богородиці і переніс до неба. Ця віра пережила віки, живою вона є і нині. “Пречиста Діва не повернулася на землю, а перебуває в небесних оселях;бо як могло розкластися те тіло, яке носило в собі життя вічне?” – каже святий Йоан Дамаскин.
І, здається, нічого не змінилося. Лишень там, у небі, Ісусе Христе, “праворуч Тебе стоїть Цариця в золоті офірськім” (Пс. 45(44), 10). “І знамення велике видно було на небі – жінка, одягнена в сонце, і місяць під стопами її, а на голові її вінець із дванадцяти зірок” (Од. 12, 1). І ангели, успення Пречистої бачивши, здивувались, як Діва восходить із землі на небо, і питають всі лики небесні:“Хто то здіймається в пустині, неначе стовпи диму, в кіптяві мірри й кадила, всіх пахощів купецьких” (П.п. 3, 6). Якщо око не бачило, вухо не чуло, розум наш пойняти не може, що Бог приготував у небі для тих, що люблять Його, то хто зрозуміє нагороду, якою Спаситель вінчав свою матір? Сила Її понад усі сили і влада Її понад усю владу, а понад владу і силу є Її любов до нас.
У свято Успення Пресвятої Богородиці і Діви Марії думкою своєю линемо туди, до Єрусалиму, коли апостоли ховали тіло Пречистої. І жаль обіймає серце, що нема вже серед нас на землі тієї, яка стояла під хрестом, і до гробу клала свого Сина і сім мечів у серці мала. Та коли піднесемося думкою до неба, коли пригадаємо, що Вона і там для нас є найліпшою Матір’ю, що вона є нашим упованням і покровом, то вже не похоронний настрій, а почуття найглибшої любови до неї палає в наших серцях, і велемовно співаємо:“Хваліте Ім’я Господнє, хваліте раби Господа”, який на престол слави возніс Царицю неба і дав нам Матір, Заступницю та спасіння християнського роду.
Гріб, де поховали Пречисту Діву, від давніх часів був у великому почитанні. Імператор Теодосій Великий звів тут величну церкву, та коли перси захопили Єрусалим, то спалили її. Пізніше, під час хрестових походів тут було зведено церкву, яка стоїть і нині. Понад землею видно лиш невеличку капличку, чотирикутної форми. З каплиці сходи ведуть до підземелля. На середині сходів, навпроти одна одної, розташовані дві каплички. В одній стоїть престол святих Йоакима і Анни, в другій – престол святого Йосифа. Зійшовши сходами до самого низу, входимо до підземної церкви. Майже посередині церкви стоїть каплиця з гробом Пречистої Діви. Ось тут колись спочивало тіло Пречистої Діви.
Я. Луцик, „ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
Тропар:
У Різдві дівство зберегла Ти,* в успенні світа не оставила Ти, Богородице.* Переставилася Ти до життя, бувши Матір’ю Життя.* I молитвами Твоїми* ізбавляєш від смерти душі наші.
Кондак:
В молитвах невсипущу Богородицю* і в заступництвах незамінне уповання* гріб і умертвіння не втримали.* Бо як Матір Життя до життя переставив той,* хто вселився в утробу приснодівственну.
Прокімен, пісня Богородиці (г. 3): Велича́є душа́ моя́ Го́спода і возра́дувався дух мій у Бо́зі, Спа́сі моїм. (Лк. 1,46-47).
Стих: Бо згля́нувся на смире́ння слуги́ Своє́ї, ось бо відни́ні ублажа́ть мене́ всі ро́ди. (Лк. 1,48).
Алилуя (г. 8): Воскресни, Господи, в упокій Твій, Ти і кивот святині Твоєї (Пс 131,8).
Стих: Клявся Господь Давидові істиною і не відречеться її (Пс. 131,11).
Замість Достойно, приспів:
Ангели, бачачи успення Пречистої, здивувалися, як Діва восходить із землі на небо.
І ірмос, глас 1:
Перемагаються закони природи у Тобі, Діво чиста: бо дівственне є Різдво, і смерть наперед заповідає життя; по Різдві діва, і по смерті жива. Спасаєш завжди, Богородице, насліддя Твоє.
Причасний: Чашу спасення прийму і ім’я Господнє призову (Пс.115,4). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, істинний Бог наш – молитвами пречистої Своєї Матері, якої Успіння сьогодні торжественне свято світло звершуємо, святих славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Івана Золотоустого, архиєпископа Константинополя, і всіх святих – помилує і спасе нас як благий і людинолюбний.
о. Петро Фостик
