Побачивши, що Спаситель уже вмер на хресті й бажаючи Його гідно похоронити, Йосиф з Ариматеї пішов до намісника й виклопотав у нього дозвіл зняти тіло Христове з хреста й похоронити римського Пилата в гробi, що його видовбав у скелі для себе самого. Тому що вже наближався вечір, а з ним і свято Пасхи, Йосиф і жінки не мали вже часу на мастити тіла Господнього ароматами, тобто пахучими олійками, як це було в звичаю в євреїв. Тож жінки запам’ятали собі місце, де похоронено Ісуса нате, щоб після Пасхи, тобто в неділю рано, прийти до гробу й, намастивши тіло Спасителя олійками, віддати Йому оцю останню прислугу, сповняючи законом приписані звичай. В цьому випадку маємо дуже гарний приклад, як люди без жодної суперечки поділили між себе завдання гiдно похоронити їхнього Спасителя. Йосиф з Ариматеї, тому що був визначною особою, членом найвищого ізраїльського суду, зва ного Сенгедрiон, узяв на себе обов’язок виклопотати в намісника дозвіл зняти тіло з хреста й похоронити. Жінки ж взяли на себе те завдання, яким правдоподібно займалися, віддаючи цю прислугу своїм своякам, тобто намастити ароматами тіло, обвити льняними полотнами й у той спосіб приготовити до похоронів. Тож вони пішли до міста, щоб ще перед Пасхою дістати олійків і запашного зілля, потрібних для бальзамування тіла померлого Ісуса.
Ніхто з них не спорив, чия праця важливіша чи почесніша, але кожен з них виконував ту працю, до якої надавався, бажаючи цим по казати свою вдячність великому Вчителеві й Чудотворцеві, який певно й для них не раз добро вчинив, у дечому поміг. Кожен з них служив і виконував те, що міг якнайкраще, щасливий, що міг, віддати якусь прислугу померлому вже Добродієві. На жаль, сучасні люди не поводяться так як ті учнi Христа. Тепер ніхто не хоче служити, але всi бажали б хіба що панувати. Вони думають, що праця, чи яка-небудь служба є для них невідповідна, понижує їх, бо вимагав від них, щоб віддавали свої услуги комусь іншому. Вони думають, що то понижає їх, коли вони не панують, не наказують, але мусять підкорятися, мусять слухати. Вони радше бажали б помінятися своїми місцями й зайняти становища властителів, директорів, щоб іншим приказувати, що ті мають робити, і таким чином стати визначними могутніми особами. І то не лише ро бітники и бідні люди, не лише члени прерізних меншин тут, у Сполучених Штатах, але останньо вже навіть і жінки нарікають, що мужчини своєю системою тримають їх у неволі; ставляють їх на другорядні становища, а то й роблять їх своїми невiльницями. Отже, кажуть вони, тепер уже настав час, щоб усi тi нерівності вирівняти й усі минулі кривди направити. Нам кажуть, треба визволитися з – пiд кормити мужчин.
Гляньмо тепер, що каже Христос про служіння, чи воно є чимсь понижуючим для мужчини або для жінки? „Син Чоловічий„ , каже Божий Син про себе, „не прийшов, щоб йому служили, але послужити й життя своє вiддати на викуп за багатьох” (Мт 20,28).
Вiн, Син предвічного Отця, всемогутній Бог, Господь вселенної приходить на цю землю. Вiн бере на себе тіло свого сотворіння, щоб тому сотворінню послужити. Він приходить до нас, щоб виконати найважчу службу, а саме, щоб жертвувати своє життя за нас, щоб нас визволити від влади диявола та з неволі гріхів. Тож коли Творець вселенної, Син Божий, не вважає служіння принизливим, навіть хоч воно є службою його власному сотворінню, і то грішному, яке збунтувалось проти нього, пере ступаючи Божий закон, то що ми маємо тут до говорення? Коли він служіння людям не вважав принизливим для свого Божого маєстату, то як ми можемо думати, що яка-небудь служба нашому ближньому, хоч – би в нашому понятті найнижча, може нас понизити? Під цим оглядом Ісус звертає увагу своїм апостолам й учням, а через них також кожному з нас, хто в Його царстві може бути найвищим і найважнішим? Так бо він каже:
„Ви знаєте, що князі народів панують над ними. а вельможі угнітають їх. Не так має бути між вами. Але як хтось хотiв би бути в вас великий, нехай буде вам слугою. А хто б хотів у вас бути перший, нехай стане за невільника (раба).” (Мт 20,27).
Повідомляє Спаситель апостолів, а також нас, що в Його Царстві, як і тут за нашого життя на землi нема становища бездiлля, яке давало б авторитет людям послугуватись iншими людьми для нашого вжитку й їм розказувати й давати зайняття як нам подобається.
Так воно не б, каже Христос, бо в Його Царстві чим вище й визначніше становище, тим більше обов’язків воно накладає на того, що їх приймається. Не люди йому мають служити, але навпаки, його обов’язком с служити людям, дбати про них, ними опікуватись, їм у потребi помагати й захоронювати в випадку нещастя чи небезпеки. Чим більший авторитет у спільноті хтось має, тим більша його відповідальність, тим важча його служба. Але щоб їх цього своїм власним прикладом навчити, Він перед Тайною Вечерою наливає води в посудину, опоясуються рушником і починає вмивати ноги своїм учням. А треба нам знати, що оця послуга вважалась у жидiв найнижчою, і навіть ганьблячою, так що невiльники iзраїльського походження були звiльненими вiд неї й ніхто не смiв примушувати їх до того, без порушення Мойсеєвого закону. Коли ж св. Петро, побачив, що понижується його Вчитель, не хоче дати Йому обмити своїх ніг. Тодi каже йому Спаситель:
„Коли я тебе не вмию, то не матимеш частки зі мною” (Йо 13,8).
А тоді, вже обмивши ноги апостолів, звертається до них Христос і каже:
„Чи знаєте, що я зробив вам? Ви звете мене Учителем і Господом, і правильно говорите, бо я ним б. Тож коли я, Господь і Учитель умив вам ноги, – то й ви повиннi обмивати ноги один одному. Приклад я вам дав, щоб і ви так ро били, як оце я вам учинив. Направду, направду кажу вам:
Слуга не більший за свого пана, а посланий не більший ва того, хто його послав (Йо 13,12-16).
Така, отже, є оцінка служіння, що її нам подає сам Божий Син, наш Творець й абсолютний пан цілої вселенної. Та Вiн не лише таке голосить про служіння людям, але сам переводить його в життя. Вiн служить нам, своїм грішним сотворінням до самого краю, бо віддав своє життя за нас, щоб нам привернути спасіння; щоб відчинити нам, первородним гріхом – замкнені брами Царства Небесного. Вмивання ніг апостольських, це лише один ступiнь пониження Божого Сина, яким немає кінця. Він не тільки обмиває бруд, який приляг до їхніх ніг, порох землі, який остаточно не в жодним моральним злом. Вiн бере на себе наші гріхи, найбільші й найгірші бруди моральні, які лише можуть існувати; Він не обмиває їх водою, але бере на своє Боже тіло, на людську природу й несе їх аж на гору Голготу, щоб там, прибивши його до хреста й усмертивши на ньому, разом зі своїм тілом знищити тi наші гріховні бруди. Туди поніс Він усі наші гріховні проступки, а передусім гордість, яка звела нашого прародича до гріха й нас усіх позбавила раю й небесного щастя. Отим своїм прикладом Христос бажає потягнути нас за собою, бо так закликав нас Його апостол св. Павло, кажучи:
„Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі. Він будучи в Божій природі, не вважав за здобич свою рiвнiсть з Богом, але применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. А явившися подобою як людина, він ще понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж хресноï „( Флп 2,5-8).
За гордiсть Адама, Вiн понизив себе безмірно, бо будучи Богом Творцем, став людиною – сотворінням. Але й тим ще не задоволився, бо вже як людина ще понизився, прийнявшися найбільш принизливої смерти – бо смерти хресної, яка вважалася в євреїв прокляттям Божим: Христос викупив нас від прокляття закону, ставши за нас прокляттям, бо на писано:
„Проклят усякий, хто повис на дереві” (Гал 3,13; Втор 24,23).
Отже, з цього виходить, що служіння нашому ближньому не може бути понижаючим, але навпаки, воно мусить бути чимсь найбільш по чесним і дуже цінним. Яку небудь службу призначив нам Господь у нашому туземному житті, ми повинні її високо цінити й бути щасливими, що можемо в який-небудь спосіб бути помічними нашим ближнім. А головно кожна служба, яка помагає нашим ближнім в осягненні віч ного спасіння, повинна бути нам дорогою, бо служивши отак ближнім, ми уподібнюємося до нашого Спасителя, який у тій службі віддав усе, що тільки мав, тобто своє власне життя. Далі коли служимо нашим ближнiм, ми служимо нашому Богові, бо Спаситель не раз ототожнює себе з нашими ближніми, повчаючи:
„Направду, кажу вам, що ви зробили одному з моїх братів найменших, – це ви мені зробили” (Mт 25,40).
Пам’ятаймо, що перед Божим безмежним маєстатом ми всi рiвнi, бо ми Його сотворiння воднораз же і законні діти. Тож не глядімо, яку низьку послугу нам треба виконувати, але стараймося про те, щоб ми її якнайкраще виконали. Бо треба нам знати, що не багато папів, царів, чи визначних учених осягнули вінець слави, тобто стали святами. Проте мільйони и мільйони бідних, нещасних, покривджених, простих людей дiйшли до святости. Так ото сам Бог повчав нас, хто йому подобається і кого він доводить до себе, до злуки з Собою.
о. д-р М.І. Любачівський
ДІЯННЯ АПОСТОЛІВ 6, 1-7.
В тих днях, коли учнів ставало дедалі більше, зчинилось нарікання гелленістів на євреїв, що вдів їхніх занедбано в щоденній службі. Тоді дванадцять прикликали громаду учнів і сказали: – Не личить нам лишати слово Боже і при столах служити. Виберіть собі, отже, з-поміж вас, брати, сімох мужів доброї слави, повних Духа та мудрости, і ми їх поставимо для цієї служби; ми ж будемо пильно пробувати у молитві і в служінні слова.
Вподобалось це слово всій громаді, й вибрали Стефана, мужа, повного віри і Святого Духа, Филипа, Прохора, Ніканора, Тимона, Пармена та Миколая, прозеліта з Антіохії, і поставили їх перед апостолами, і, помолившись, поклали на них руки.
І росло слово Боже та множилось число учнів у Єрусалимі вельми, і велика сила священиків корилися вірі.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАРКА 15, 43 – 16, 8.
В той час Йосиф з Ариматеї, поважний радник, що й сам очікував царства Божого, прибув і, сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса. Пилат здивувався, що вже вмер; і, прикликавши сотника, спитав його, чи вже помер. Довідавшись від сотника, що так, він видав Йосифові тіло; тоді Йосиф, купивши полотно, зняв його, обгорнув полотном і поклав у гробі, що був висічений у скелі. Потім прикотив камінь до входу гробу; Марія ж Магдалина й Марія, мати Йосифа, дивились, де його поклали.
Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова, та Саломія купили пахощів, щоб піти та намастити його. Рано-вранці, першого дня тижня, прийшли вони до гробу, як сходило сонце, і говорили між собою: – Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?
Але, глянувши, побачили, що камінь був відвалений, був бо дуже великий.
Увійшовши до гробу, побачили юнака, що сидів праворуч, одягнений у білу одежу, і злякались. Він до них промовив: – Не бійтеся! Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розп’ятого. Він воскрес, його немає тут. Ось місце, де його були поклали. Та ви йдіть, скажіть його учням та Петрові, що він випередить вас у Галилеї: там його побачите, як він сказав вам.
І вони, вийшовши, побігли геть від гробу, бо страх і трепет огорнув їх, і нікому нічого не казали, бо боялися.
Ді. 6, 1–7. „Ми ж будемо пильно перебувати у молитві і служінні слова”
Ми спостерігаємо непросту картину з життя перших християн, коли зростає їхня кількість, починаються замішання, бо стає складніше припильнувати усі служіння й одночасно не занедбати проповідування Євангелія і молитви. Саме тому апостоли обирають дияконів – мужів доброї слави, які мають пильнувати служіння ближнім.
Цей уривок нам вказує, наскільки важливо молитися і віддавати славу Богові, величати та проповідувати. Що б навіть через такі благородні служіння, як допомога бідним, вдовам і хворим, не можна занедбувати молитви.
Це для нас великий знак, що без глибоких стосунків з Богом, ми не можемо служити ближньому!
Мр. 15, 43 – 16, 8. „Купили пахощів, щоб піти і намастити Його” ».
Уявімо собі той час, коли Христа арештували, били й насміхалися з Нього, коли Він переносив усі бичування, ішов Хресною дорогою, падаючи, знемагаючи від болю та спраги, коли Його розіп’яли і Він помер на Хресті. Жінкам і апостолам, як людям, було нелегко пережити це. Кожен з них не був до кінця готовий до такого перебігу подій, тому робив, що міг, і поводився так, як міг.
Жінки не могли віддати останньої шани Ісусові Христові, бо заходила субота, а в суботу не можна було працювати. Тому вони йдуть до гробу рано-вранці наступного дня після суботи, аби вшанувати Його – намастити Його миром.
Приклад цих жінок вчить нас, що для християнина важливо придивлятися до потреб інших, прислухатися до того, як Бог хоче через нас простягнути до когось руку допомоги. Про кого подбати? Кому вділити свою увагу, зусилля, старання, час? Уміти побачити потребу іншого – цього Бог, без сумніву, завжди очікує від нас.
Уміймо ж, як ті жінки, рано-вранці, тобто за першої ж можливості, побачити того, хто нас потребує, і, не вагаючись, допомагати.
Владика Венедикт (Алексійчук)
Стихири на „Господи, взиваю я”
Жінки мироносиці рано-вранці, взявши пахощів,* дійшли до Господнього гробу і знайшли те, чого не сподівалися.* Побожно замислившись над відваленим каменем,* одна до одної говорили: Де гробні печаті?* Де Пилатова сторожа й дбайливе забезпечення?* А здивованим жінкам звістив осяйний ангел, кажучи:* Чому ж це з плачем шукаєте Живого,* що дає життя людському родові?* Встав Христос, Бог наш, із мертвих, як всемогутній,* даючи всім нам нетлінність і життя,* просвічення й велику милість!
Чому змішуєте миро з сльозами, учениці?* Камінь відвалився, гріб спорожнів!* Бачите життям переможену тлінність,* наочне свідчення печаті, глибоко заснулих сторожів ворожих* і як смертне спасається Божим тілом, ад же ридає!* Ідіть та радісно звістіть апостолам:* Христос, переможець смерти, первісток з померлих,* випередить вас у Галилеї!
Мироносиці прийшли вранці,* квапливо прибувши до твого гробу,* і шукали тебе, Христе, щоб намазати пречисте твоє тіло.* Але, звідомлені словом ангела,* розказали апостолам радісні новини,* що воскрес Начальник нашого спасіння.* Він полонив смерть,* дарував світові вічне життя і велику милість!
Прийшла на гріб Магдалина* й інша Марія, шукаючи Господа* і, немов блискавку, побачили ангела, що сидів на камені.* Він же сказав до них: Чому шукаєте живого між мертвими?* Він воскрес, як і сказав; у Галилеї його знайдете.* Тому закличмо до нього:* Господи, що воскрес із мертвих, – слава тобі!
Мироносиці жінки прийшли до твого гробу,* побачили гробні опечатання, та не знайшовши пречистого твого тіла,* поквапливо відійшли з плачем і мовили:* Хто вкрав нашу надію? Хто взяв мерця – нагого,* намащеного смирною – єдину втіху Матері?* Як же помер той, хто мертвих воскрешав?* Як же поховано того, хто ад полонив?* Воскресни, Спасе, власною силою,* як ти сказав, третього дня, і спаси душі наші!
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар, глас 2:
Коли зійшов Ти до смерти, Життя безсмертне * тоді ад умертвив Ти блистінням божества * Коли ж і умерлих із глибин підземних воскресив Ти * всі сили небесні взивали. * Життєдавче, Христе Боже наш, слава Тобі.
Благообразний Йосиф, з древа знявши пречисте тіло Твоє * плащаницею чистою обвив * і ароматами в гробі новім, покривши, положив; * та по трьох днях воскрес єси, Господи * даруючи світові велику милість.
І святому, глас 8:
Піднісся ти до чеснот, змолоду полюбивши монаше життя * бажане сміливо осягнув, вселився ти в печеру * і, прикрасивши життя твоє постом і світлістю * в молитвах, як безплотний, пробував ти * в руській землі, як світле світило, засіяв ти, отче Теодосію. * Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.
Кондак, глас 2:
Радуватися мироносицям повелів Ти * плач праматері Єви втихомирив Ти воскресінням Твоїм, Христе Боже * апостолам же Твоїм проповідувати повелів Ти: * Спас воскрес із гробу.
Слава: Кондак святому, глас 3:
Звізду руську – блаженного Теодосія днесь вшануймо * що від сходу возсіяла і на захід прийшла * бо всю цю країну чудесами й чеснотами * а всіх нас діянням і благодаттю монашого уставу збагатила.
I нині: Кондак Пасхи, глас 8:
Хоч і у гріб зійшов Ти, Безсмертний * та адову зруйнував Ти силу * і воскрес єси як переможець, Христе Боже * жінкам-мироносицям звістивши: Радуйтеся * і Твоїм апостолам * мир даруєш , * падшим подаєш воскресіння.
Замість Достойно, приспів:
Ангел сповіщав Благодатній: Чистая Діво, радуйся. I знову кажу: Радуйся. Твій Син воскрес тридневний із гробу, і мертвих воздвигнув Він. Люди, веселіться.
І ірмос, глас 1:
Світися, світися, новий Єрусалиме, слава бо Господня на тобі возсіяла. Радій нині й веселися, Сіоне. А Ти, Чистая, красуйся, Богородице, востанням рождення Твого.
† ПЕРЕСТАВЛЕННЯ ПРЕПОДОБНОГО ТЕОДОСІЯ, ІГУМЕНА МОНАСТИРЯ ПЕЧЕРСЬКОГО І СПІЛЬНОГО ЖИТТЯ НАЧАЛЬНИКА
Святий Теодосій, слава і похвала руського монашества, народився у Василеві, поблизу Києва. Вже з дитинства він відзначався великим благочестям. Батьки, на його прохання, дали його до школи, де він навчився письма. А вже віддавна було звичаєм навчати читати на церковних книгах; цей звичай тривав на Русі довгі віки, бо й прадіди наші вчилися з псалтиря, а набираючись знань, просвіщали свій ум і серце та пізнавали, що без страху Божого вся наука є ніщо і мудрість світу є нічим. Батьки преподобного Теодосія переселилися згодом до Курська. Батько Теодосія помер, коли хлопцю виповнилося 14 років. Відтоді молодий слуга Божий днями й ночами молився на самоті Богові, носив убогу одежу; усе, що міг, роздавав убогим, за що мати його не раз сварила, а часто й била. Він усе терпів охоче та ще ревніше молився Богові за свою матір, для якої завжди залишався найліпшим сином.
Якось із Курська виряджалася громадка богомольців до Єрусалиму, і Теодосій напросився із ними на прощу. Мати не знала, де він подівся, та донесли їй про це люди, тоді вона на третій день наздогнала богомольців, повернула сина додому. Вже вдома вона його побила тяжко і зв’язаного замкнула в окремій кімнаті. Хлопець усе це переніс терпеливо, тож мати звільнила його з-під замка, лишень попросила, щоб не покидав її і не йшов з дому. Святий Теодосій найчастіше перебував у церкві, а коли дізнався, що для Служби Божої часто не вистачає просфор, він сам став пекти їх удома, за що знову терпів від матері побої, бо, на її думку, це було принизливе заняття. Однак там, де йшлося про честь і славу Бога, преподобний охоче зносив наругу і побої, бо Бога треба більше боятися, ніж людей. І тому, коли побачив, що мати є йому перешкодою в богоміллі, він покинув свій дім і став мешкати в одного священика, де віддався цілковито службі при церкві. Та мати силою знову забрала його додому і покарала новими побоями. Крім молитви, він ще умертвлював своє тіло. Теодосій так стягнув себе в поясі ланцюгом, що залізо впилося в тіло. Мати, випадково побачивши те, зірвала ланцюг, і знову святому довелося від неї потерпіти.
А коли Теодосію виповнилося 24 роки, тоді він, пізнавши Божу волю, вирішив цілковито посвятитися монашому життю, покинув дім і вирушив до Києва, де тоді вже були грецькі монастирі. Однак там не прийняли бідного юнака. Тоді він дізнався, що в печері над Дніпром служить Богові святий Антоній (його пам’ять вшановуємо 10 (23) липня). Тож пішов до нього, припав до ніг і став просити, щоб дозволив йому залишитися при ньому. Прохання юнака дуже зворушило преподобного Антонія; він віддав йому один куток у печері, і так почалося повне святости життя великого подвижника і світила Руси Теодосія. Молитва і праця – ось яке було їх правило. При печері святого Антонія було вже 12 монахів, усі вони споживали лиш хліб та воду, і тільки у свята і в неділі їли ярину. Мешкали у печерах, спали на голій землі, зазвичай сидячи та дуже коротко. Мали вони маленьку дерев’яну церковцю Успення Пресвятої Богородиці, яку побудував Варлаам над первісною печерою святого Антонія, коли той, передавши Варлаамові ігуменство над братією, перебрався до віддаленої, розташованої вище печери. Преподобний Теодосій прийняв монаший постриг 1032 р. Мати довго шукала його, коли ж знайшла, то так довго плакала і побивалася, що Теодосій мусив вийти до неї. Однак тепер вона вже не в змозі була вмовити сина повернутися додому, навіть навпаки, його слова, сповнені Божого Духа, зворушили до глибини її серце й вона також зреклася світу і в жіночому монастирі святого Миколая постриглася в черниці, а через кілька літ спочила в Бозі.
Святий Теодосій засіяв усіма чеснотами досконалого життя. Днями й ночами перебував він у церкві на молитві, виконував усю господарську роботу, молов на жорнах зерно, носив воду. За волею святого Антонія був рукоположений на священика, служив перед престолом та своїм браттям і смиряв себе тим більше, чим далі поширювалася слава про його святість. І майже кожної ночі, коли всі спочивали в печерах, на прибережному дніпровому горбі клячав монах-самітник, споглядав на облитий сріблом місяця Дніпро й возносив руки до неба, молячись за безталанну Русь, над якою мало нависнути стільки хмар і стільки громовиць мало пронестися над нею. Дивився він на Київ і на Десятинну церкву, і бачив духом, що каменя на камені не залишиться тут, бо вже й тоді Русь роз’їдала незгода, вже тоді братовбивча рука не раз пролила невинну кров. Так молився святий Теодосій про щастя і долю для Руси, за відвернення від неї гніву Божого і за те, щоби її діти завжди залишилися синами Христової Церкви, щоб хрест святий був щитом Руси, а невірство не переступало її порогу. Про це і ми також повинні молитися.
З волі святого Антонія, святий Теодосій, як найслухняніший, найлагідніший і найсмиренніший став настоятелем монахів замість Варлаама, бо той перебрав ігуменство в монастирі святого Димитрія, який побудував князь Ізяслав, син Ярослава Мудрого. Під проводом преподобного Теодосія зібралося в печерах уже над сто монахів, він був для них отцем, учителем і слугою.
В печерах вже не стало місця, тож святі Антоній і Теодосій попросили князя відступити їм цілу гору, і тут вони звели (близько 1060 р.) монастир з келіями і дерев’яною церквою Успення Богородиці. У той час прибув до них чернець Михаїл із Греції і привіз зі собою записане правило студійського монастиря. Оце правило преподобний Теодосій завів у своєму монастирі, воно прижилося також й у всіх інших монастирях, тому ми називаємо преподобного Теодосія “начальником монашого спільного життя в Руській землі ”
Великий князь дуже шанував святого Теодосія і прислухався до його порад. Інші князі і бояри приїжджали в його монастир молитися Богу і просити благословення, вони дивувалися, яке ангельське життя під проводом преподобного провадили монахи: в безнастанній молитві, в ревній праці, в постах, мовчанні та убогості. Під чорною рясою і каптуром не раз крилися голови славних і знатних бояр. А вночі, як це бачив Софроній, ігумен монастиря святого Михаїла, вогненний стовп світив над Печерською лаврою, і Бог прославляв слугу свого Теодосія, який земні печери і бідні келії перемінив в одну велику, що нагадує небо, святиню.
Святий Теодосій, окрім виконання ігуменських обов’язків, писав послання, щоб навчати монахів, народ і князів, сам писав і займався оправою книг. За його ігуменства вступив до монастиря молодий, тоді ще 17-літній, Нестор, який згодом написав літопис руський і житія багатьох святих, залишивши пам’ятку нашої минувшої слави для тих, хто в наступних віках мали зазнати лиш сумної неволі. Після смирення, найбільшою чеснотою святого Теодосія було милосердя. Він побудував при лаврі притулок для вбогих, калік і прочан та звів церкву св. Стефана. При всій бідноті монастиря хліба завжди вистачало для голодних, бо Бог наділив преподобного даром творити чуда, і не раз за його молитвою наповнювалася порожня комора монастиря. Одного разу ватага розбишак задумала напасти на монастир і викрасти цінні церковні посудини, але Бог учинив чудо, бо на очах розбійників монастир немовби вознісся високо під хмари, а стривожені грішники втекли, та наступного дня вони разом зі своїм ватажком припали до ніг святого Теодосія і розкаялися у своїй злобі. Часто, коли для монахів не ставало хліба, в найбільшій потребі, заїжджали вози, повні муки і хліба, і вистачало для монахів і для убогих, а щосуботи преподобний посилав милостиню і до в’язниць. Багаті бояри тих часів також пам’ятали про убогих і милостинею спасали свої душі. Для них свята віра була найбільшим скарбом, вони не говорили, що віра противиться розумові, як це говорять нинішні наші “учені”. А серед них були люди глибокої мудрости, хоч би згадати лишень князя Ярослава Мудрого. Тож множилися церкви і монастирі, прибуло слави небу та миру і щастя руській родині.
Не забував святий Теодосій і про спасіння невірних; він навіть заходив у нечисленні жидівські доми проповідувати Христа. А де йшлося про правду, там не лякався він гніву сильних цього світу. Коли Святослав, князь Чернігова, разом із Всеволодом, князем Переяслава, прогнав Ізяслава і сам осів у Києві, преподобний Теодосій не злякався його погроз і голосно випоминав йому братовбивчу крамолу і непошанування волі Ярослава, їхнього батька, який завжди навчав синів згоди та єдности. Він завжди вважав Ізяслава законним правителем Києва і велів згадувати його ім’я на Службі Божій перед іменем Святослава. А той смирився, сам прибув до монастиря святого Теодосія і просив його благословення та слухав настанов, а ще подарував велику ділянку землі під будову нової лаври і кам’яної церкви Успення Пресвятої Богородиці, і перший став копати під наріжний камінь. Повернувшись на престол, князь Ізяслава зробив багату пожертву на будову цієї церкви, викликав будівничих з Греції і не шкодував коштів на славу Богородиці. Церкву було закінчено вже після смерти і князя Ізяслава (1078 р.), і святого Теодосія. Вона була освячена за правління великого князя Всеволода Ярославича 1089 р.
Кожного року в часі Великого посту святий Теодосій замикався аж до Лазаревої суботи в окремій печері і там проводив увесь піст. Але прийшов час, що Бог хотів покликати до себе свого святого слугу і об’явив йому це в часі Великого посту. Після Великодніх свят преподобний Теодосій занедужав і провістив браттям свою кончину. Він прощався з ними, як батько прощається зі своїми дітьми, просив і молив, щоб зберігали правило, а на їх прохання призначив їм на ігумена монаха Стефана. Перед самою смертю його винесли з печери. Він ще раз глянув на Дніпро, на Київ, на горби, на стіни своєї лаври і на церкву, що будувалася, духом обняв усю широку Русь, благословив братів своїх і в гарячій молитві віддав Богові свою чисту і святу душу в другу суботу по Пасці, 3 (16) травня 1074 р.
Тіло його було поховано в печері, де завжди перебував у часі Великого посту. На 18-ий рік після смерти преподобного, як пише літописець Нестор, ігумен Йоан і Нестор розкопали святі мощі, щойно вони показалися, як незвичайна ясність освітила зсередини і зверху печеру та лавру. Наступного дня, 14 (27) серпня 1091 р. (було це в четвер), усе духовенство Києва перенесло святі мощі до мурованої церкви, там їх поховано і там вони спочивають. Митрополит Никифор у 1108 р. зачислив Теодосія до лику святих Божих. Бог прославив мощі преподобного Теодосія багатьма чудами, а пам’ять його святиться на Русі з роду в рід.
о. Петро Фостик
