Промовляючи до випускників коледжу, один професор сказав знаменні слова: „Пані і панове! Не кожному дано мати великий розум, але кожна людина може мати велике серце”. Не кожна людина може бути генієм науки, але кожна людина може бути генієм любові. Для священика мабуть немає легшої теми проповіді, як „Любов”, але дуже час- то немає чогось труднішого, як практикувати любов до ближнього в щоденному житті.
Святе Письмо багато разів пригадує нам і підкреслює необхідність любові до ближнього. Як ми запитаємо пересічного християнина:
Чи ви любите Бога?
Очевидно, що так, — з певністю одержимо відповідь. І можна сказати, що християни стараються кожен своїм способом любити Господа Бога. Зовсім інакше виглядає проблема, коли йдеться про любов до ближнього. У най- ідеальнішому подружжі бувають не раз труднощі. У най кращій родині бувають непорозуміння між батьками і дітьми, між братами і сестрами. Часто панує ненависть між сусідами, між членами організацій, між парафіянами і так далі. Ми заявляємо, що любимо Бога, але нам тяжко люби ти свого ближнього.
Святе Письмо пригадує нам, що любов до Бога і любов до ближнього це одна і та сама любов. Святе Письмо виразно підкреслює, що хто справді любить Бога, той му сить любити ближнього. Великий апостол Христовий, святий Іван ось що пише про любов ближнього: „Коли хтось каже: „Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить” (1 Ів. 4, 20).
На питання законовчителя, котра заповідь у законі є найбільша, Божественний наш Спаситель відповів слова- ми книги Второзаконня: „Любитимеш Господа, Бога тво- го, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю” (Втр. 6, 5) і словами з книги Левітів: „Любитимеш ближнього твого, як самого себе” (Лв. 19, 18). „На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються” (Мт. 22, 40). Що це значить любити ближнього, як самого себе? Ми любимо себе хоч маємо різні немочі, недосконалості і провини. Ми любимо себе, хоч ми не святі. Ми всі – перед Богом. Святий Іван пише в першому посланні: „Коли грішні ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає” (1 Ів. 1, 8). Хоч ми грішні перед Богом, все ж таки ми себе любимо. Закон Божий наказує нам люби ти ближнього подібно, як ми любимо себе, тобто незважаючи на його немочі, на його провини, хоч він не є досконалим, а, може, навіть прикрим до співжиття. Кожна людина сотворена на образ Божий (Бт. 1, 27) і кожна людина є дитиною Бога Отця. За кожну людину Христос вмирав на хресті, для кожної людини є призначене місце в небі, бо Господь Бог хоче, „щоб усі люди спаслися”, – каже апостол Павло (1 Т.м. 2, 4).
В Євангелії від святого Івана Ісус Христос закликає: „Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив” (16. 15,12). Ісус Христос нас любить, хоч ми недосконалі і часто провиняємося. Тож і ми маємо любити ближніх так, як Ісус Христос полюбив нас. Каже святий Іван: „Коли ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває” (1 16. 4, 12). Звернімо увагу на ці слова! Коли ми любимо один одного, отже, як ми любимо ближнього, то Бог у нас перебуває. З цього слідує, що коли ми не любимо один одного, тоді Бог в нас не перебуває.
Дехто може сказати: „Як то? Чи я маю любими кож- ну людину? Любити ворога, злочинця, любити тих, що пере- слідують нас, тих, що руйнують Христову Церкву?” Так! Господь наказує нам любити всіх. Це не значить, що ми маємо приятелювати і брататися з ворогами! Господь бажає лиш, щоб ми в серці не мали ненависті, щоб ми в серці прощали нашим ближнім і навіть, бажали їм добра та й молили ся за їхнє навернення. „Любіть ворогів ваших… Бо коли ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода?” каже Ісус Христос (Мт. 5, 44, 46). Часом нам хочеться закликати: „Як я можу любити його (її), коли він (вона) неможливі?” Ми всі неможливі перед Богом, а все ж таки Господь нас любить безконечною і вічною любов’ю.
Ісус Христос своїм прикладом повчає нас любити всіх людей. Він завжди проповідував любов, прощення і милосердя, Він всім творив добро. Невдячні люди його, невинного, пресвятого ув’язнили, бичували, терням вінчали, плювали йому в лице, насміхалися з нього, прибили його до хреста, а він молився за своїх ворогів: „Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять” (Лк. 23, 34). Він простив розбійникові на хресті, кажучи: „Сьогодні будеш зі мною в раю” (Лк. 23, 43). На світі багато ненависті, Христос приніс на землю вогонь любові і він бажає, щоб той вогонь горів у серцях всіх людей.
Під час Другої світової війни в малому італійському місті Барґа жила праведна жінка. Коли німці зайняли ту частину Італії, вона потайки допомагала англійським воякам, скривала їх перед німцями в своїй хаті, перев’язувала їм рани і подавала їм поживу. Німецькі вояки згодом схопили її, вкинули до в’язниці і мали розстріляти. У призначений час німці, навівши на неї револьвери з гнівом закричали: Чи це правда, що ти скривала в своїй хаті багато осіб? – Так, це правда, – без найменшого страху відповіла жінка.
– Чи були це англійці? – знову спитали ворожі вояки.
Це були мої брати, відповіла жінка.
О. це були твої брати. А в яких уніформах були ці
Твої брати?
– Вони не мали уніформ, вони ходили в обдертому одязі. Скажи правду! Чи були це партизани? – з нетерпеливістю знову скричали розлючені вояки.
Віруюча героїня дала чудову відповідь: Так, це були партизани! Але як ви хочете карати смертю того, хто відповідальний за це, що я допомагала голодним, раненим і вмираючим, то ви не вбивайте мене! Я тут не провинилася! Я виконувала волю того, хто доручив мені це робити.
– Добре! Скажи нам, хто поручив тобі це робити? Настала коротенька тиша. Жінка вийняла з кишені невеликий хрест розп’яття Христове. Вона підняла його вгору перед вояками з револьверами і сказала:
Ось він! Він наказав мені любити всіх! Вбийте його! На вид такого геройства і сильної віри очі розлючених німців злагідніли, вони сховали револьвери і відіслали жінку додому.
Ось вам геройська любов і безстрашна віра. Ісус Христос навчав нас любові. Він – Проповідник, Учитель і Цар любові. Пам’ятаймо слова Святого Письма: „Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому” (1 Ів. 4, 16). Амінь.
Вл. Інокентій Лотоцький, ЧСВВ
Свята Євангелія представляє нам Христа Спасителя, як Він відповідає на запит одного з фарисеїв –
„Учителю, котра найбільша заповідь у законі?” (Мт 22,36) – повчаючи їх, і нас також, яка є найперша й найважливіша заповідь. Так бо говорить: „Люби Господа Бога твого всім твоїм серцем, усією душею й всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга, подібна до неї: Люби ближнього свого, як себе самого. На ті дві заповіді ввесь закон і пророки спираються” (Мт. 22,37-40).
Так ото ті дві заповіді любови Бога й ближнього вміщають у собі ввесь закон, тобто всі заповіді Божі; тому що перша заповідь любови Бога охоплює перші три заповіді, а друга заповідь — любови ближнього сім дальших заповідей Божих. Тому-то й каже Ісус Христос, що ці дві заповіді є найважливіші, бо вони нормують відносини людей до Бога-Творця, а тоді й взаємовідносини людей між собою. І коли людина виконає докладно тільки те, що ці дві заповіді приказують, вона тим самим сповнила вже ввесь закон. Якже то дві заповіді такі важливі й коли вони вистачають нам до осягнення нашої статочної мети, розважмо їхній зміст.
Господь Бог, як безмежно мудра Істота, створюючи нас, призначив нас, як усі інші сотворіння, до найвищої мети, тобто до Себе Самого, тому що поза Богом немає нікого вищого. Ми, сотворені Ним, залежимо від Бога цілковито й то не лише в нашому приході на цей світ а й у нашому існуванні, бо Бог мусить нас постійно, кожної миті втримувати при житті і то в кожному об’яві нашого життя. Це значить, Господь Бог мусить співдіяти з кожним нашим рухом, словом, думкою й бажанням, і без Нього ми не могли б нічого зробити. Про цю правду принаймні відносно нашого надприродного життя, повчає нас Ісус Христос такими словами:
„Я виноградина, ви гілки. Хто перебуває в мені, а я в ньому, — той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете” (Йо 15,5).
Так то ми існуємо, повністю залежні від нашого Творця, неначе дитя в лоні матері, повністю залежне від неї. Так що, якби Господь Бог лиш на одну мить не дав Своєї підтримки ми повернулись би в ніщо, з якого Бог своєю життєдайною силою неначе кинув у реальний світ. З тієї цілковитої залежності людини від Бога, як у тілесному так і в духовому житті, випливають її обов’язки супроти Бога. й ті обов’язки сотворіння супроти Творця описує перша заповідь любови Бога. Виконування тих обов’язків, або інакшими словами, служба Богові має на меті крім того й наше власне щастя, бо тією службою, ми заслуговуємо собі в Бога щастя вічне. Розважаючи Божий закон чи Божі заповіді, людина звичайно розуміє їх як обмеження Ї хоче необмеженої свободи в діянні, слові, гадках і бажаннях. Такими бо є людські закони, які з необхідності обмежують свободу діяння людини, інакше за велика свобода одної людини перешкоджала б і стісняла б свободу інших людей. Заповідь Божа є інакша: вона не придавлює волі людини, не обмежує її в жоден спосіб, але радше спрямовує до її мети, до досконалості. Людина вже від свого зачаття є спрямована до Бога, до своєї остаточної мети, що є воднораз і її безмежним щастям. Як кожне сотворіння, наприклад рослини в особливий спосіб є спрямовані до сонця, бо при його допомозі вони — зела й дерева виробляють поживу. Подібно й людина, що повністю залежить від Бога Творця, звернена до Нього, тому що від Нього вона приймає все, чого їй до туземного й потойбічного життя потрібно. В Ньому і лише в Ньому зможемо знайти цілковите задоволення всіх наших бажань і мрій, того безмежного щастя, що за ним ціле життя шукає наше ненаситне серце. Тому нам треба глядіти на цю заповідь Бога й на її потрійне розгалуження в Заповідях Божих як на могутнє стремління нашої душі до її мети й до повного задоволення. Тому, що лише в Бозі й у Ньому єдиному вона зможе спочити й знайти повне задоволення всіх її снаг. Про цю правду влучно повчає нас св. Августин, словами:
„Сотворив Ти мене для Себе й неспокійне моє серце, аж доки не спочине в Тобі о Боже!”
Та як же людина може висловити свою любов до Бога, коли вона його не бачить і ніколи, як довго живе, побачити не зможе? Господь Бог, бажаючи нам допомогти в тому огляді, тобто, щоб ми могли виявити Йому і Його Синові нашу вдячність і нашу любов, каже нам таке:
„Якщо ви любите мене, то мої заповіді берегтимете” (Йо 14,15). Або при іншій нагоді: „Той хто має мої заповіді і хто їх береже, той мене любить” (Йо 14,21). Але дехто може закинути нам таке: „Та як мені любити Христа, як мені можна виявити Йому мою вдячність і любов за те все, що Він учинив для мене, коли Його вже нема тут між нами, коли ми Його ані побачити, ані почути не можемо, бо Вій уже вознісся на небо й сидить праворуч Бога-Отця?”
Ісус Христос подбав і про те, вказуючи, щоб ми люблячи нашого ближнього й віддаючи йому наші услуги, тобто виконуючи діла милосердя щодо тіла й щодо душі ближнього, робимо це для Нього самого. Наш Спаситель ототожнює себе з нашим ближнім і запевняє нас, що будь-що доброго ми зробимо для нашого ближнього, Він це винагородить, неначебто ми це Йому самому зробили. Але з другого боку, Він також остерігає нас, кажучи, що будь-що ми відмовимо нашому ближньому, Він прийме це начебто ми Йому самому відмовили. Ось послухайте, що Він скаже нам як грізний Суддя на страшному суді. До добрих Він вернеться ласкавими словами:
„Прийдіть благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від сотворення світу. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви напоїли мене; чужинцем був, і ви прийняли мене; нагий, і ви одягли мене; хворий і ви навідались до мене, в тюрмі був і ви прийшли до мене” (Мт 25,34сс).
До цього пояснення Спаситель додає: „Направду кажу вам: Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені це зробили” (Мт 25,40). Подібно як Суддя відповість і тим, що не виконували тих діл милосердя своїм ближнім такими словами:
„Направду кажу вам, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших — мені також ви того не зробили” (Мт 25,45).
Тому й не диво, чому Христос кладе цю заповідь зразу після найпершої й найбільшої заповіді Любови Бога, бо ці дві заповіді споріднені між собою. Ця друга заповідь любови ближнього є неначе продовженням першої, тобто любови Бога. Нам, смисловим людям, важко любити Бога, якого не бачимо й якого ніколи не побачимо, як довго житимемо тут на землі, так бо сказав Ягвег Мойсеєві, який хотів Його побачити:
„Лиця ж мого не можна тобі бачити, бо людина не може бачити мене й жити” (Вих 33,20).
Тому Господь Бог допомагає нам у тому напрямі, дає нам змогу бачити Його найперше в Його Єдинородному Сині, який, прийнявши на себе людське тіло, стався видимим людям. А Він сам після свого вознесіння на небо залишив нам наших ближніх і казав нам почитати Його через них, тобто, люблячи їх і помагаючи їм, ми неначе любимо й помагаємо самому Христові. Так бо каже Спаситель:
„Направду кажу вам: усе що ви зробили одному з моїх братів найменших мені зробили” (Мт 25,40).
Чому так? Бо воно виходить з того заложення, що Господь Бог, створюючи першого чоловіка, сказав:
„Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу… І сотворив Бог людину на свій образ; на образ Божий сотворив її…” (Бут 1,26с).
Отже самі бачимо, яким ласкавим є Господь, як на всі лади старається помагати нам виконувати цю найпершу й найважнішу заповідь любови Бога, щоби в той спосіб, люблячи Його тут на землі, ми могли осягнути Його після смерти в небі. Він зв’язує її з другою заповіддю любови ближнього, даючи нам у видимий та смисловий спосіб Його пізнавати. Дає нам свій образ і подобу в нашому ближньому та й крім того, запевняє нас, що будь-що доброго ми зробимо для нашого ближнього, то це ми начебто Йому самому зробили. Але й з другого боку остерігав нас, щоб ми не кривдили й не знущались з наших ближніх, бо роблячи те, ми неначе кривдимо Його самого. Відповідаючи грішникам, що по Його лівому боці, Христос — Страшний Суддя скаже їм таке:
„Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й його слугам… „ (Мт 25,41-43).
Тож пам’ятаймо на цю другу заповідь любови — ближнього і намагаймось вводити її в життя скільки лише можемо. Не виключаймо від тієї любови ближнього нікого, навіть наших найбільше запеклих ворогів, бо цього домагається від нас Син Божий такими словами:
„А я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що переслідують вас; таким чином станете Синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих, і посилає дощ на праведних і неправедних… То будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт 5,44с.48).
В тій любові до наших ближніх, навіть до наших ворогів нам треба наслідувати нашого небесного Отця, який дбає однаково про всіх, і не робить між ними жодної різниці. Ми повинні також наслідувати Божого Сина Ісуса Христа, який прийшов на цей світ задля нас, прийнявся терпінь і ганебної хресної смерти задля нас. І то не задля нас своїх приятелів, але ворогів, бо ми нашими гріхами ображували Його і Його небесного Отця.
Тож не диво, чому св. апостол Йоан заявляє, що не може любити Бога той, хто ненавидить свого брата — ближнього: „Коли хтось каже:
„Я люблю Бога”, а ненавидить свого брата, той брехун. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить” (1 Йо 4,20).
Отже любімо наших ближніх, навіть наших ворогів, щоб ми могли уподібнитись до нашого Бога-Батька й до Його єдинородного Сина — Ісуса Христа.
„Таку бо заповідь ми одержали від Нього: Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого” (1 Йо 4,21).
о. д-р М.І. Любачівський
НЕДІЛЯ ПІСЛЯ ВОЗДВИЖЕННЯ ЧЕСНОГО ХРЕСТА
«Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мк 8,34).
Невід’ємною частиною свідомості сучасної людини є такий собі культ людської сили. Протягом минулого століття здавалося, [вона] щораз більше стає всесильною, входить в таїнства всесвіту, його досліджує, панує над землею і над небом. Людина вважала себе саму всемогутньою. Культ власної людської сили спричинив дві жахливих світових війни у минулому столітті. Але і сьогодні, навіть у нашому суспільстві, дуже часто сила, навіть брутальна сила, яка зневажає і Бога, і ближнього, вважається найуспішнішим інструментом політичного, геополітичного та соціального будівництва. Але серед того світу, де культ людської сили виноситься на престоли суспільного життя, ми, християни, поклоняємося Чесному і Животворящому Хресту Господньому.
Ми, християни, сповідуємо культ не людської, а Божої сили – сили, яка справді може перетворити саму людину на кращу, яка може піднести людину з рабства гріха і смерті. Ця сила Божа, яка об’явилася нашому розп’ятому Спасителеві на Хресті, є силою любові. Тому-то Христос каже: Коли хтось хоче йти за мною, тобто коли хтось хоче справді досвідчити повноту сили Бога і людини, повинен вміти сказати собі: «Ні!» Зректися себе самого – означає відкрити свою душу і серце на діяння Божої сили. Взяти на себе свій хрест – означає прийняти особисту історію спасіння, яку Господь Бог чинить з нами, прийняти силу Божу, яка проявляється і діє в моїй власній життєвій та особистій історії, історії нашого народу і нашого суспільства. Поклонятися Розп’ятому означає сповідувати культ сили Божої, з нього черпати, брати цей Хрест, який є знаком перемоги, джерелом сили і мудрості Божої, яка відкривається в людині. Йти слідом за Христом – означає не стояти на місці, не робити з наших особистих обмежених проблем – проблем космічного характеру; рухатися вперед; йти за Христом від смерті до життя, від рабства до свободи.
«Хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе» (Мк 8,35).
Одного разу цими словами я закінчив недільну проповідь і до мене підійшла одна жінка-вчителька. Вона була дуже збентежена цими словами і каже: «Чи Ви часом не помилилися? Адже як можна хотіти погубити власну душу?» А що означає, справді, спасти те, що ми називаємо нашою власною душею, нашим життям. Я подякував цій жінці за запитання. Але сам глибше замислився і зрозумів, що для нас, людей третього тисячоліття, спасти власну душу, дуже часто означає культ насолоди, [означає] жити у власне задоволення, будувати такий спосіб власного життя, який у центрі моєї уваги ставить моє власне «я», заставляє увесь світ кружляти навколо мене: і мою родину, і моїх сусідів, і ввесь світ. Людина тоді стає справді жорстокою до всього того, що її оточує. Однак найгірше те, що так догоджаючи собі, вона руйнує себе, відмежовує себе від Бога і від ближнього, і ніколи не зможе догодити собі, бо насолоди для неї буде завжди мало. Така людина завжди буде відчувати, що вона ніколи не досягнула мети свого життя. І тому Христос такій людині, яка стає рабом власної насолоди і похоті, каже: «Скажи собі: «Ні!» Погуби свою власну похіть і бажання, і тоді спасеш і себе, і всіх тих, які поруч». Адже, яка користь людині, яка здобуде увесь світ, заставить обертатися довкола себе вселенну, але занапастить власну душу? Спасти свою душу може той, хто живе не для власної насолоди і задоволення, але вміє любити Бога і ближнього. Тому, щоб могти спасти свою душу, порятуймо ближнього, увійдімо в його життя, проблеми, і так як на Хресті Спаситель взяв на себе життя цілого людства, переймімося ближнім. Народна мудрість каже так: «Хочеш допомогти собі, допоможи ближньому», і тоді врятуєш свою душу. І це – те Євангеліє, задля якого вартує погубити власну душу, щоби її врятувати і отримати життя вічне.
Всемогутня, самозакохана сучасна людина, яка вміє читати і писати, знає буцімто все про світ, однак не знає правди про себе, бо не знає правди про Бога. І ось сила Царства Небесного полягає в тому, що світ починає просвічуватися хресною силою Божої любови через ділення віри.
Всім Вам хочу побажати досвідчити у своєму власному житті реальну і діяльну присутність спасаючої сили Божої, що ми не є покинуті, ми не є сам на сам із нашими негараздами, з бідою нашого життя, з труднощами, які переживаємо. Царство Небесне близько – це слово, яке сьогодні посилає нам Господь, коли святкуємо свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. Амінь.
З проповіді Блаженнішого Святослава під час Архиєрейської Божественної Літургії у Патріаршому Соборі Воскресіння Христового у Києві
ДО ГАЛАТІВ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. по Воздвиж.: Гал. 203 зач.; 2, 16-20.
Браття, довідавшися, що людина оправдується не ділами закону, але вірою в Ісуса Христа, ми увірували в Христа Ісуса, щоб оправдатися нам вірою в Христа, а не ділами закону, бо ділами закону не оправдається ніхто. Коли, отже, шукаючи оправдання у Христі, показалося, що й ми самі грішники, невже тоді Христос – служитель гріха? Не бути цьому! Бо коли я знову відбудовую те, що зруйнував був, я сам себе визнаю переступником. Я бо через закон для закону вмер, щоб для Бога жити: я з Христом розп’ятий. Живу вже не я, а живе у мені Христос. А що живу тепер у тілі то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене.
ДО КОРІНТЯН ДРУГОГО ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Ряд.: 2 Кор. 176 зач.; 4, 6-15.
Браття, Бог, який сказав: нехай із темряви світло засяє, освітлив серця наші, щоб у них сяяло знання Божої слави, що на лиці Ісуса Христа.
Ми маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас. Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; нас гонять, та ми не покинуті; ми повалені, та не погублені. Увесь час носимо в тілі смерть Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним. Нас бо ввесь час живими віддають на смерть задля Ісуса, щоб і життя Ісуса було явним у нашім смертнім тілі. І так смерть діє в нас, а життя у вас. А вірував, тому й говорив, і ми віруємо, тому й говоримо; бо знаємо, що той, хто воскресив Господа Ісуса, воскресить і нас з Ісусом і поставить з вами побіч себе. Бо все це ради вас, щоб благодать, множачись через багатьох збагатила дяку на славу Божу.
ВІД МАРКА СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. по Воздвиж.: Мр. 37 зач. 8, 34 – 9, 1.
Сказав Господь: – Коли хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій та йде слідом за мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та євангелія, той її спасе. Яка бо користь людині здобути світ увесь і занапастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу? Хто, отже, буде соромитися мене й моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того буде соромитися Син чоловічий, коли прийде у славі Отця свого зі святими ангелами.
І сказав їм: – Істинно кажу вам: є деякі з отут присутніх, що не зазнають смерти, аж поки не вздріють царства Божого, що прийде у могучості.
ВІД МАТЕЯ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Ряд.: Мт. 92 зач. 22, 35-46.
В тому часі один законовчитель приступив до Ісуса і спитав його, спокушаючи: – Учителю, котра найбільша заповідь у законі?
Він сказав до нього: – Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: люби ближнього твого, як себе самого. На цих двох заповідях стоять ввесь закон і пророки.
Коли фарисеї були вкупі, Ісус спитав їх: – Що ви думаєте про Христа? Чий він син?
Кажуть йому: – Давидів.
Він до них мовить: – Як же Давид у надхненні називає його Господом, кажучи:
Господь промовив владиці моєму: сідай праворуч мене, доки не покладу твоїх ворогів тобі під ноги.
Коли, отже, Давид його називає Господом, як він може бути його сином?
Ніхто не міг йому відповісти й слова, і від того дня ніхто не важився більше його питати.
Гал. 2, 16–20. «Живу вже не я, а живе Христос у мені»
Слова великі, знамениті, але такі далекі від нашого реального життя. Чи хтось із нас відважиться промовити ці слова? Чи хтось має відвагу лиш таке подумати? Апостол Павло свідчить це, говорить про це, взиває до цього!
Ісус Христос живе в кожному з нас. Ми сотворені на Його образ Божий. Через хрещення ми дозволили Господу перебувати з нами. Але часто ми не дозволяємо Господеві виявлятися через нас у реальному нашому житті.
Погляньмо на годину, день свого життя. Скільки можемо сказати, що Бог розпорядився нами? А скільки можемо сказати, що хтось інший чи щось інше, наші бажання, емоції, пристрасті, керують нами? І ми лише тоді можемо сказати, що вже живу не я, а живе в мені Христос, коли все більше починаємо думати про інших, а не про себе. А це не просто.
Почнімо з того, щоб дарувати іншим любов, не прагнучи її зворотно, служити іншим, не очікуючи від них цього ж, робімо добро, не чекаючи нагороди. Головне цього забажати та прагнути, і в Бозі все стане реальністю!
2 Кор. 4, 6–15. «А маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас»
Коли подивитися на апостолів, вони не були дуже вченими чи освіченими серед тогочасних людей. Якщо ж подивимось на весь Божий люд в історії Церкви, то хоч і багато святих були вченими й освіченими, але часто люди у світі були більш освічені. Поряд з цим можемо зауважити, що святі мали більший вплив на суспільство і людей, політику світу, аніж ці більш освічені чи впливові люди. Чому? Тому що сам Господь діяв через них.
З цього погляду і ми маємо дивитись на свої слабкості та немочі й розуміти, що хоча своєю силою і потугою ми не можемо змінити щось навколо себе, в Церкві, суспільстві, державі, однак якщо дозволимо Богові діяти через себе, Він змінюватиме нас і все навколо нас.
Святі не були іншими, ніж ми. Вони були такими ж немічними та слабкими, як кожен із нас, але щораз більше у своїх немічних глиняних посудинах дозволяли діяти великому Богові.
Мр. 8, 34 – 9, 1. «Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною»
Взяти Хрест Господній – значить прийняти обставини свого життя такими, якими вони є. Нам завжди важко їх прийняти, завжди щось не так. Ми носимося зі своїми планами, маємо свої уподобання, яким би мало бути життя навколо нас, знаємо, хто й що мав би зробити. Однак не усвідомлюємо, що все, що маємо, – це дар від Бога. Брати хрест на себе – це прийняти ті обставини, які є в цю мить нашого життя, і жити в них за Божими заповідями. Брати хрест – це також приймати себе таким, яким я є в цю мить мого життя. Коли ми це приймемо – зразу прийде радість і настане мир, бо ми приймемо Бога, який стоїть за Тим.
Ми почитаємо Хрест Господній, виставляємо його для поклоніння і співаємо: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико!» Віддаємо честь і шану Хрестові, бо на Хресті відбулося наше спасення. Знаємо, що екзорцист завжди має зі собою хрест, щоб нагадати дияволові, що він уже переможений і не має ніякої сили над людиною. Через якийсь обман злий, можливо, заволодів особою, як і через обман диявол спокушає нас, але він ніколи не має над нами сили.
Частіше вдивляймося в Хрест, споглядаймо Хрест, поклоняймося Хрестові, цілуймо Хрест, бо це місце нашого спасення! Хрест – це місце і гарантія нашої свободи в Ісусі Христі!
Мт. 22, 35–46. «Люби ближнього твого, як себе самого»
Дуже часто, коли говоримо про ці Христові слова, то звертаємо увагу лише на першу частину – про любов до ближнього. Однак Господь вказує нам, що критерієм любови до ближнього має бути любов до себе самого. Ближнього можемо любити лише тоді, якщо любимо себе самого.
Що значить любити самого себе? Це не нарцисизм чи якась самозакоханість. Це вміти приймати самого себе як того, кого сотворив Господь. Адже всі таланти, які я маю, усі мої позитивні риси не є випадковими. Так само щодо моїх слабкостей чи недоліків – за тим також стоїть Бог. Потрібно вчитися прийняти себе самого як Божий дар, з вдячністю, що Господь призначив мені народитися саме в цю епоху, серед цього народу, саме в цих батьків.
Звичайно, приймати себе тепер з усіма недоліками – не значить погоджуватися бути таким завжди. Я бажаю змінитися, стати іншим, ліпшим. Але приймаю те, що є зараз, бо такий я є реально, в той же час потрібно також пізнавати себе і вдосконалюватися.
Якщо навчуся приймати й любити себе таким, яким я є в цю конкретну хвилю свого життя, то лише тоді зможу прийняти й любити інших.
Вл. Венедикт Алексійчук)
Тропар (г. 6):
Ангельські сили на гробі твоїм* і ті, що стерегли, змертвіли* і стояла Марія у гробі,* шукаючи пречистого тіла твого.* Полонив Ти ада, та не спокусився ним,* зустрів єси Діву, даруючи життя.* Воскреслий з мертвих Господи, слава Тобі.
Тропар (г. 1):
Спаси, Господи, людей твоїх* і благослови насліддя Твоє,* перемоги благовірному народові на супротивників даруй,* і хрестом твоїм* охорони люд твій.
Слава: Кондак (г. 6):
Життєначальною долонею* умерлих із мрячних долин* Життєдавець воскресив усіх – Христос Бог,* воскресіння подав людському родові.* Він бо всіх Спаситель, воскресіння і життя, і Бог усіх.
І нині: Кондак (г. 4):
Вознісся Ти на хрест волею своєю.* Новому людові Твоєму, що Твоє ім’я носить,* даруй щедроти твої, Христе Боже.* Возвесели силою Твоєю благовірний народ,* перемоги на супротивників дай йому,* що за посібник має Твоє оружжя миру, непоборну перемогу.
Прокімен (г. 7): Вознесіть Господа Бога нашого і поклоняйтеся підніжжю ніг його, бо святе воно (Пс. 98,5).
Стих: Господь воцарився, нехай гніваються люди (Пс. 98,1).
Алилуя (г. 1): Пом’яни сонм Твій, що його придбав Ти іздавна (Пс. 73,2).
Стих: Бог же – цар наш перше віку, вчинив спасення посеред землі (Пс. 73,12).
Замість Достойно, приспів:
Величай, душе моя, пречесний хрест Господній.
І ірмос (г. 8):
Таїнственний рай Ти, Богородице, що невоздільно виростила Христа. Він на землі насадив хресне життєносне древо. Йому, що його нині возносять, поклоняючися, Тебе величаємо.
Причасний: Знаменувалося на нас світло лиця твого, Господи (Пс. 4,7). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого, якого є храм, св. мчц. Софії і трьох її дочок, Віри, Надії й Любови, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
о. Петро Фостик
