Блаженний Павло Петро Гойдич прийшов на світ 17 липня 1888 р. в Руських Пеклянах (Словачинна). Був охрещений в неділю 23 липня та названий символічним іменем Петром – «скалою», бо й на неї потім опиралася наша стражденна Греко-Католицька Церква серед розбурханих хвиль безбожництва та зневіри. Його батько Стефан Гойдич був там священиком і разом з дружиною жив праведно. На загал священичі покликання продовжувалися в родині Гойдичів досить довго біля 200 років. У 1890 р. родина Гойдичів переїхала на іншу парафію до с. Цігелки, де майбутній проводир вірних Христового стада провів свої дитячі та юнацькі роки.
Родинна атмосфера, в котрій зростав малий Петрусь, була проникнута глибокою пошаною один до однoго, дисципліною та почуттям порядку, любов’ю, доброзичливістю до всіх людей тощо. О. Стефан, як зазначає у своєму двотомнику «Життя, віддане Богові» о. Мар’ян Поташ, ЧСВВ, був великим приятелем народу, цікавився всіма проблемами своїх парохіян, служив доброю радою та подавав поміч, де тільки міг. Ці гарні чесноти виробив у собі також і Петрик, розвиваючи їх і надалі на нелегкому життєвому шляху.
Відповідальний хлопчина вчився добре в місцевій школі, а потім у Королівській гімназії в Пряшеві. Те, чого навчився сам, міг завжди пeредати успішно й іншим. Науці віддавав він тоді всі свої сили. Власною скромністю та лагідністю вмів опановувати та втихомирювати навіть найбільш роз’ярених товаришів. Друзі такого зразкового співтовариша по навчанні любили, визнаючи його авторитет. Заздрість була далекою для Петрової душі – він щиро тішився добрими оцінками своїх колег. Його молодість була наповнена чистою радістю Божої дитини. Висока моральність, побожність, пильність, витривалість… полонили всіх, хто з ним жив і зустрічався.
Людина веселої вдачі, милого вигляду, непоганий спортсмен, талановитий музикант… Родина вже бачила в ньому визначного лікаря… Проте йому запали в серце одні слова, почуті на реколекціях: «Я народився для вищих справ», через що він забажав стати Господнім слугою, бути зачисленим в ряди Христових учнів.
1907 р. Петро Гойдич вступає на теологію в Пряшеві. Подальші студії продовжив у Будапешті, де під проводом доктора Ганауера веде строге аскетичне життя. Його дисциплінованість виявлялася в точному заховуванні денного порядку. Він завжди був на своєму місці, керуючись тільки волею Всевишнього. На вільному часі молодого теолога можна було бачити біля професорів, а особливо в присутності найбільшого Вчителя – Євхаристійного Ісуса. Теологічні студії він закінчив з відзнакою. Один з його професорів о. Іван Дудек так висловився про нього по-пророчому на одній зі своїх лекцій: «Побачите, що з нього вийде пряшівський єпископ…».
1911 р. Разом зі своїм старшим братом Корнелієм приймає Тайну свящества в целібаті, заручившись таким чином із Божественним Спасителем. Священичі свячення йому вділив єп. Валій, високий церковий ієрарх, який вже тоді добачав у ньому свого помічника в майбутності. Христовий атлет відзначався найбільше двома вагомими чеснотами: покорою та чистотою серця, щоб у такий спосіб якнайкраще стати схожим на нашого Господа Христа. Очевидці стверджували, що це була скромна та покірна людина ангельської чистоти. 1914 р. єп. Новак бере його на працю у свою канцелярію, одночасно призначаючи адміністратором м. Сабінов.
1922 р. o. Петро Гойдич вступає до василіянського монастиря на Чернечій горі біля м. Мукачева, де він 23 січня 1923 р. після належного випробувального періоду одягнув василіянську рясу. Своєю ревністю та покорою він швидко завоював прихильність усіх своїх молодих братів у новіціяті. На Чернечу гору до Мукачева, звідки почалося його монаше життя, уже будучи владикою, він приїздив щорічно, щоб відбути духовні вправи, як також часто любив проводити відпустку по василіянських монастирях. 1924 р. складає перші монаші обіти та призначається до монастиря в Ужгороді, де активно провадить молодь в організації Апостольства молитви, дає реколекції та місії.
1926 р. Св. Апостольський Престол іменував Павла Гойдича Апостольським Адміністратором Пряшівської єпархії. Того ж року складає монашу професію в монастирі Отців Василіян у Крехові.
З 1927 р. керує Пряшівською єпархією. Папа Пій XI іменує його титулярним єпископом Гарпазьким, викликаючи негайно до Рима, де на свято Благовіщення у храмі св. Климента відбувається його хіротонія. У 1943 р. Папа Пій XII призначає його пряшівским єпископом.
У 1951 р. за визнання своєї віри Павла Гойдича засуджено на досмертне ув’язнення, страту прав і титулів та конфіскацію майна. Будучи людиною золотого серця, він став у в’язниці, направду, „всім для всіх”. Всі його дуже швидко полюбили, навіть тюремні вартові. Його бажана присутність кожного заспокоювала та зміцнювала. Привітна усмішка ніколи не щезала з єпископового обличчя.
1960 р. проголошено амністію, що стосувалася також і хворого 70-літнього Преосв. Павла. Проти єпископового звільнення розпочали протест у Празі представники Православної Церкви. Того ж року покірний страждалець помирає в леопольдівській в’язниці в день свого народження. Поховано Павла Гойдича під № 681. У 1968 р. відбулася ексгумація тілесних останків владики і їх було перевезено до Пряшева, а згодом переміщено з каплиці до катедральної крипти.
Коли в 1995 р. Святіший отець Іван Павло II відвідав Пряшів, то прийшов поклонитися мощам василіянського єпископа-мученика Павла Гойдича і молився біля його гробу в Катедральному соборі Пряшева.
4 листопада 2001 Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив його блаженним у Римі. Свята Христова Церква святкує пам’ять свщмч. Павла Гойдича 17 липня, як в’язня Любові, оборонця святої віри, як приклад вірності своєму Творцеві, народові й Церкві, великого шанувальника Пречистої Діви Марії та Пресвятого Христового Серця.
о. Петро Фостик
